24 лютого 2011 року на 90-му році життя відійшла у вічність світлої пам’яті Стефанія Кралька-Крушельницька, залишивши в глибокому смутку родину і близьких.

Не стало сестри у Володимира Крушельницького, що проживає з родиною в місті Денвері, не стало матері-порадниці Юркові, Оксані, Юлії. Зіновій Шулик втратив тещу, Леся Кралька – свекруху, а внуки: Матей, Емілі, Марко, Катруся та Наталія вже ніколи не почують її лагідного, розсудливого, люблячого голосу.
Відійшла у вічність душа незвичайної людини, люблячої ближнього більше всього на світі; відійшла, де можливо, зустрілася із своєю половинкою – Андрієм, який помер ще у 1991 році.
Не стало ще однієї людини, яка жила Україною, переживала за її долю і хоч лелекою “давно відлетіла в далекі краї, жила рідною стороною все своє життя”.
Вона любила поезію, літературу, мову, шанувала українські звичаї й традиції. Її руки творили добро, і вона завжди зустрічала й проводжала людей світлими помислами.
Милосердна і щира, розсудлива і спокійна, залюблена у цей дивний до кінця не пізнаний світ, такий прекрасний – створений Господом для миру, добра і любові, вона все життя не переставала любуватися ним…
Її невелике подвір’я на Кортезі завжди потопало в квітах, вазонах, в тому городчику віддзеркалювалась вся її українська душа. Саме тут вона подумки говорила з квітами, птахами, надзвичайно любила спостерігати за метеликами, бджолами, бо саме метеликом літала в нелегких буднях і бджілкою трудилася, щоб залишити після себе гарні сердечні спогади. Усе, чим була багата її душа – вона передала дітям і внукам, бо понад усе любила їх.

 8 січня 1921 року – 24 лютого 2011 року

Стефанія Кралька-Крушельницька народилася на Львівщині в мальовничому селі Слобода Золочівського району 8 січня 1921 року. Охрестили її на самого Стефана і назвали Стефанією. В дитинстві була хворобливою та згодом все переросла і стала допитливою талановитою ученицею церковно-приходської школи. Змалку співала в хорі при церкві, декламувала поезію Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка. В восьмирічному віці втратила батька, який помер на заробітках в далекій Аргентині.
Тут, в рідній Слободі, вона стала членом “Просвіти”, вступила до українського товариства “Відродження”.
Згодом стала членом УПА, зв’язковою, часто передавала відомості із села, носила їжу в ліс хлопцям. Коли в 1944 році почалися масові арешти і рідних її батька Володимира вислали до Сибіру, пані Стефанія з матір’ю вирішили тікати на захід. Спочатку перебралися до Австрії.
Там, у Відні, в 1944 році, в українській церкві познайомилася з Андрієм Кралькою – майбутнім чоловіком. У 1945 році, в пошуках кращих заробітків переїхали до Німеччини. Там молодята одружилися і згодом у молодій сім’ї народився син Юрко. Покинувши Баварію, сім’я переїхала до Аргентини, де народилася дочка Оксана, а Юлія, найменша, вже народилася в Чикаго.
Працювала п.Стефанія з чоловіком на різних роботах, піднімали дітей, вчили їх, щоб не забули українську пісню, український звичай. Колись зі своєю товаришкою Марусею втікала зі села до театру, любила сцену, любила поетичне слово, зі шкільних років римувала різні послання, поздоровлення. Якби їй не прийшлося стати підвалинами, на яких діти зводять стіни храму душі, могла б одержати освіту, досягти багато, та її душа вміла жертвувати всім заради інших.
Друзі, рідні завжди пам’ятатимуть її пампушки, медівники, паски, калачі. Вона дуже часто випікала для церкви, для людей, була милосердною й щирою.
Улюбленими поетами були Т.Шевченко, Л.Українка, любила також поезію Олеся Бабія.
У чикагській громаді часто організовувала свята, різного роду релігійні прийняття, урочисті сходини. Належала до об’єднання жінок “Оборони 4-ої свобод України”, до клубу емеритів при катедрі Святого о.Миколая. З різного роду посланнями виступала в соборі Святих Володимира та Ольги, у православній церкві Святого Володимира.
На схилі літ зібрала свій доробок у двохтомник, який побачив світ у 1993 році під назвою “Сліди мойого життя”.

В цих віршах моя туга і мій жаль.
І моє горе і печаль
В них і мій смуток і тривога
Любов до Пресвятого Бога
І до моєї Батьківщини
Святої страдниці – Вкраїни.

Свій поклін їй віддає вся діаспора, наша громада, зокрема поетично-мистецька організація “Свічка Тараса”, членом якої вона була, її друзі-поети Леся Мудра, В.Ковалик, Є.Крименко, А.Гороховський, Ольга Базалія, родини Шуліків, Білих, Яросевичів, Чорніїв. Сумують усі сестринства і братства українських церков, редакції газет “Час і Події” та “Українське слово”, УККА, “Помаранчева хвиля”, наш музей, каса “Самопоміч”, наше радіо і телебачення.
Нехай земля буде пухом вірній дочці Україні – ніжній матері, відданій сестрі, люблячій бабусі і людині, щирій, милосердній, позиційній.

ВМИРАЛИ АЙСТРИ
Стефанія Кралька

В осіннім і холоднім дні
Вмирали айстри в сумній тишині.
Схиливши свої зів’ялі головки
На помарнілі зелені листки.

Вмирали квіти, що так цвіли нам,
Таким коротким своїм життям,
Облились сльозами з краплин дощових,
Не було чути жадних скарг від них.

Осінній вітер на них повівав,
Сумну-жалібну пісню їм співав.
Вони ж стулилися враз до землі,
І умирали в сумному жалі.

І так вмирає людське життя,
І так відходить в небуття.
Останні сльози ще зронить воно,
Й останній віддих – було й відійшло….

                         Листопад 1987 р.