rss
11/24/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Пам’яті Іванни Савицької присвячуємо

Цього тижня в Чикаго упокоїлась в Бозі світлої пам’яті Іванна Савицька, відома українська письменниця і поетеса. Наш тижневик колись співпрацював з пані Іванною, друкував її твори. Ми відвідували її у будинку для людей похилого віку, де мали нагоду поспілкуватися з цією надзвичайно цікавою жінкою. У липні 2004 року з нагоди її 90-ліття пані Леся Мудра записала невеличку розповідь письменниці про себе, яку пропонуємо вашій увазі сьогодні.

Іванна Савицька з 1949 у США. Авторка збірок віршів: “Серце” (1953), “Українські молоді пісні” (композитор М. Фоменко, 1957), “Незабудьки” (1959); оповідань і казок: “Наша хатка” (1957), “Золоті дзвіночки” (1958), “Три казочки” (1961), “Денник Ромця” (1963); п’єси “Гість із неба” (1955); збірок нарисів: “З пташиного лету” (1974), “Ой, верше мій верше” (лемківський говір, 1982). Співпрацювала з журналами в Україні: “Світ дитини”, “Українське дошкілля”, “Мій приятель”; із періодиками в США й Канаді: “Свобода”, “Америка”, “Народна воля”, “Нова зоря”, “Наше життя”, “Листи до приятелів”, “Вільне слово”, “Жіночий світ”. Співпрацювала в розробці шкільних читанок В. Радзикевича, К. Кисілевського, Б. Романенчука. Була членом об’єднання письменників “Слово”.
Нагороди: Конкурс шарадистів – перша нагорода (Львів 1936); Конкурси СФУЖО ім. Марусі Бек за гумористичну сценку “Бюро патентів”, за парапсихологічне оповідання “Лист з Іспанії”, за гумореску “Молода кров”.
Відзначення: Конкурс ім. І. Франка за книжку “Ой, верше мій верше”.


Іванна Савицька про себе
Я вперше побачила світ на Лемківщині, в селі Опарівка, пов. Стрижів, у священичій сім’ї о. Олександра і Марії з Дрималиків-Трешневських. Мене назвали Йоанною, і так написано в метриці. Хто і коли зробив з мене Іванну, не пам’ятаю.
Кому цікава дата мого народження, хай погляне до трьох енциклопедій (В. Кубійович, Д. Струк, В. Маркусь), там усе ясно написано.
Читати й писати навчила мене в перемиській гімназії Дівочого інституту моя улюблена вчителька української мови, близька родичка Богдана Лепкого, св. п. Марія Гривнакова, і вона познайомила мене з письменником в купелевій місцевості Черче, де Лепкі мали літню, стилеву “палатку”.
Лепкий тоді сказав: “Марія мене впевняє, що ви маєте талант, і я так думаю, прочитавши деякі ваші вірші, та талант треба шліфувати, випещувати, вигойдувати, як маленьку дитину. Вам треба багато читати старих і нових авторів, не наслідувати, а шукати власного вислову, терпеливості треба, послідовності і уваги до кожного слова. Ви певно знаєте, що перо – то нищівна і будівельна сили. Пером можна зранити і скалічити навіть, і можна гоїти ним рани. Не знущайтесь над читачем довгими монологами, бо читач того не любить. Усміхніться до нього і подайте працівникам пера приязно руку...”
Я слухала Богдана Лепкого і мотала те все “на вус”.
Після матури (1932 р.) я рішила не турбувати батька довгими й коштовними студіями, стипендій тоді не було. Старша за мене сестра Дарія сиділа в хаті п’ять літ без праці, згорнувши до шухляди диплом з педагогіки (Краків). Я вибрала дворічну косметичну школу ім. Елизабет Арден у Кракові, і, склавши кінцевий іспит, скоро дістала працю. Але доля покермувала інакше. Одного дня (як у казках буває) приїхав до Львова із Праги “князенко на білому коні” і забрав мене до свого музичного царства. А царства, як усі, не процвітають вічно. Прийшли несподівані удари – зміна стилю життя і турбота про хліб насущний.
Я дісталась на працю до Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку. Працювала там повних дванадцять років, п’ятикратно виїжджала до Європи на закупи мистецьких експонатів, зустрічала цікавих людей, бачила широкий світ (Лондон, Париж, Рим, Атени, Букарест, Дубровнік, Сараєво, Київ) і таким чином заповняла прогалину покинутих колись студій. І тут поставимо крапку, перейдемо врешті до пера.
Мій перший нарис “Жебрачка” з’явився в журналі “Вогні”, коли мені було сімнадцять років. Дещо згодом редактор Юліян Костюк відкрив для мене “дитячий куточок” в католицькій газеті “Український Бескид” у Перемишлі. Моє прізвище було тоді Іванна Трешневська. Згодом, редактор о. Семен Їжик запросив до співпраці в журналику “Мій приятель”, і та співпраця тривала 17 років (Львів – Вінніпег). Редактор Михайло Таранько запросив писати читачам “Світу дитини”. Марія Пастернакова – до “Українського дошкілля”.
Прийшла війна, втеча до Німеччини і виїзд до Америки. Перша моя стаття – ессе “Без рожевих окулярів” з’явилася у “Свободі” за редактора Луки Мишуги в 1951- 52 р. І саме у “Свободі” друкувалася весь час. Репортажі, оповідання, спогади, гуморески і колонка “З мого вікна”. Теми різні, як події у житті, не схожі одна на одну. Я вдячна покійному вже редакторові І. Кедринові за постійну підтримку й заохоту писати.

Олександра Мудра, Чикаго. 07/09/2004

Редакція тижневика “Час і Події” глибоко сумує з приводу смерті
Іванни Савицької та висловлює співчуття рідним і близьким покійної.

Прощання з бл. п Іванною Ґорчинською

Сліди життя, що віддані Вкраїні. Пам’яті Стефанії Кральки

Цезар#2020-46 (11/11/2020)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com