Рецепт побудови в Україні ефективної держави лежить на поверхні. Проте ні влада, ні опозиція не поспішають його піднімати, захоплені власними розбірками. Напевно, їх лідери вважають, що протистояння, подібне сьогоднішньому, може тривати десятиліттями.

Питання формування ефективного і сучасного суспільства – своєрідної матриці для реалізації можливостей і задоволення потреб мільйонів співгромадян – має бути головним для українських політиків. Але вони вважають за краще скочуватися до політиканства, ігноруючи виклики навколишнього світу. Представники влади намагаються поєднати особисту участь у зализуванні “завданих політикою Віктора Ющенка” ран імперському самолюбству Кремля з демонстрацією властивої неофітам завзятої прихильності євроінтеграції. Опозиціонери в більшості своїй віддають перевагу тактиці дрібного фолу і апеляції до європейських політиків як істини в останній інстанції. Загравання з націонал-демократичним середовищем уже породило “феномен “Свободи”, але не зробило Юлію Тимошенко “нашою” для переважної більшості виборців західних областей. “Треті сили”, ім’я яким легіон, вважають за краще метатися між різними годівницями – вітчизняними і транснаціональними – статус дозволяє.
У ювілейний рік української незалежності стає особливо помітною безплідність зусиль політичної псевдоеліти у перебудові отриманого внаслідок розпаду СРСР (читай – завдяки щасливому випадку) шматка колишньої наддержави в повноцінну європейську державу. Між моделями “нація – держава” і “держава – нація” в’язні високих кабінетів вибрали особистий добробут. Втім, є й певний позитив: перемога Віктора Януковича, хоч як це парадоксально, підштовхує його до реформування України. Декларуючи своє прагнення залишитися біля державного керма і наростивши значні президентські повноваження, Віктор Федорович не збирається виїжджати з кабінету глави держави раніше весни 2020 року. Тож йому доведеться ініціювати не лише “покращення життя вже сьогодні”, а й реальні перетворення. Інакше Януковичу належить відповідати на численні виклики. Наприклад, щодо реальності українського суверенітету і своєї здібності зберегти територіальну цілісність України, утримати державу від соціальних потрясінь. І самого лише іміджу “ефективного господарника” може виявитися замало.
Варто нагадати, що нинішня влада (за визначенням, вона відповідає за проведення державної політики) має непогані стартові позиції. Не використати їх, вірніше, намагатися зруйнувати – принаймні недалекоглядно. Наприклад, 1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі ідею незалежності підтримали 68% етнічних українців, 55% етнічних росіян і 46% інших етнічних меншин, несумірних з росіянами за чисельністю. Можна говорити, що незалежність України була підтримана більшістю її жителів, незалежно від етнічної приналежності. Та й сьогодні розчарування в незалежності не досягло пікових показників – багато в чому завдяки “ефективній” політиці Російської Федерації. Ще один цікавий момент – базовий для гуманітарної сфери “Закон про мови” прийнято в далекому 1989 році, коли вплив націонал-демократів на ухвалення рішень парламентом був вагомим, але мало формалізованим. Розгойдувати в цих умовах човен монопольного державного статусу української мови – означає гнівити Бога. Прикладом мовної капітуляції стала сусідня Білорусь, де від білоруської мови після благонабутої двомовності залишилася тільки президентська присяга.
Ще один чинник – релігійний баланс, який впродовж минулого року енергійно атакували послідовники “русскаго міра”. Отримавши неформальне президентське благословення, ідеологічні послідовники патріарха Кирила почали угвинчуватися в різноманітні сфери суспільного життя України, провокуючи порівняння з “православною інквізицією”. Реакцією на прагнення визначити “єдино правильні” церкву, мову, культуру, тлумачення історичних подій став неголосний, але очевидний опір багатьох думаючих людей різних політичних поглядів. Дедалі частіше доводиться чути, що влада в Україні зробила все, аби наростити опозиційні настрої – її дії по-своєму однозначні, причому здатні консолідувати співгромадян з різних регіонів.
Варто зауважити, що з лексикону “регіоналів” уже деякий час як зникли міркування про перспективи федералізації країни. Загалом, це логічно – здобувши контроль над всією країною, навряд чи доречно провокувати відцентрові тенденції. Навички “хазяйської дитини”, проявлені командою Віктора Януковича, можуть стати основою для формування нової державної політики. Її сенс – у ставці на громадянський патріотизм, формування суспільства, в якому існуватимуть соціальні ліфти, а економічні успіхи дозволять відмовитися від маніпулювання проблемами історії, мови і віри. Відновлювати радянську Україну – абсурдно, необхідно творити громадянське суспільство по вже зрозумілих лекалах.
При цьому необхідно виконати вже звичне для української історії правило “Ми старого не рушимо”. Існуюча законодавча матриця не являє жодної загрози можливості Віктора Януковича управляти державою, просувати власні ініціативи, бути главою держави “в реалі, а не віртуалі”. Монопольний статус української мови навряд чи заважає комусь із адекватних громадян країни спілкуватися тією мовою, якою йому зручніше. Гуманітарні проблеми в цілому вже звично виступають у ролі “непридатних об’єктів”, пасток для суспільного інтересу. Але цей алгоритм не може працювати нескінченно. Тому владній команді життєво необхідно навчитися діалогу з суспільством, і ці дискусії не повинні проходити, образно кажучи, через ґрати. Можливо, це дивно для можновладців, але факт: формування громадянського суспільства дозволить їм забезпечити власну безпеку після завершення перебування Януковича при владі. Усвідомлення тимчасового характеру повноважень будь-якого масштабу – ось запорука ефективного державного управління. Натомість влада продовжує примножувати кількість своїх ворогів, через що градус опозиційності суспільства зростатиме набагато швидше, ніж будуть змонтовані клапани для виходу пари суспільного невдоволення.

Євген Магда, “Главред”