Однією з найбільш знакових та голосних справ сучасної історії, безперечно, стала історія протистояння Ходорковського та Путіна. Незважаючи на те, що долю опального олігарха, начебто, вирішував “найсправедливіший” суд у світі, усім було зрозуміло, за чиїм розпорядженням найзаможнішого росіянина на момент його арешту було відправлено за грати. Як кажуть у народі: “від суми та від тюрми не зарікайся”.

Поштовхом до появи цього матеріалу стала остання промова, яку Ходорковський виголосив 2 листопада на слуханні так званої “другої справи ЮКОСа”. Його останнє слово моментально облетіло шпальти різних веб-видань і викликало значний резонанс у багатьох країнах. Цю промову у довільному перекладі українською мовою буде викладено нижче, а спочатку хотілося б поглянути відсторонено на історію стосунків тодішнього Президента Російської Федерації і тодішнього президента найбільшої нафтової компанії Росії, тому що мені особисто ця історія виглядає, як зіткнення двох носіїв найпотужніших харизм. Особливі часи породжують особливих людей…. Це були рівні один одному особистості, амбіції яких полягали тільки в одному – влада. А гроші були лише засобом. Кожен із них є чудовим стратегом з чималою долею жорстокості, яка їх обох тільки, що гріха таїти, – прикрашала, надавала більш “лідерського” вигляду. Також їх об’єднувало бажання побудувати нове суспільство в Росії на рубежі 90-х-2000 років, коли панував абсолютний хаос. Причому, кожен з них бачив це суспільство по-різному. Їх, взагалі, умовно розділили за світоглядом, політичною позицією на два табори – “ліберали” та “силовики”. Хто куди належить, думаю, пояснювати не доводиться
На цьому, власне, їхні подібності і закінчувалися. Хоча ще одну можна згадати. Як Путін, так і Ходорковський розплановано вибудовували свій імідж, розуміючи, що PR – це не дурниці – і використовували для цього усі можливі засоби. За кожним із них підозрюють жадобу влади та грошей (реально великих грошей!) під прикриттям різних шляхетних ідей. І як Путін представляв Ходорковського та інших олігархів (крім тих, хто йому не суперечив), як наглих бандюг, які нахапали народного добра під час “буремних 90–х” і тепер рвуться до влади, щоб закінчити грабунок, так і друга сторона змальовувала Путіна у якості лідера, який будує тоталітарне суспільство, скорочуючи демократичні свободи і порушуючи права людей. Що ж, кожен з них був правий по-своєму. Ходорковський, незважаючи на теперішній ореол мученика – людина не без гріха. І свій бізнес починав, як починали тоді багато людей – спочатку з різних оборудок під прикриттям комсомолу, таких, як ввіз підпільного коньяку, джинсів-”варьонок”, ну і без “відмивання” партійних грошей не обійшлося. Найближчі соратники по комсомольському бізнесу, звичайно, казали, що гроші були зароблені на запровадженні технічних винаходів та ввезенні комп’ютерної техніки. Та суть не в тому. Власне, тоді кожен “крутився”, як вмів. А Михайло Ходорковський – інтелігентний. освічений хімік з сім’ї інженерів – вмів, як показала історія, багато чого. Накопичивши кошти та зібравши професійну команду, створив перший інвестиційний банк “МЕНАТЕП” (через який, певною мірою, і “погорів” згодом), скуповував безліч підприємств, користуючись тоді тотальним безвладдям. Варто відзначити, що за ним уже тоді спостерігався жорсткий стиль адміністрування. Директорів придбаних підприємств звільняв одразу, як тільки бачив безлад в роботі. Вміло вибивав борги (причому у стилі 90–х із застосуванням фізичного насильства) і не менш вміло налагоджував контакти з місцевим керівництвом. Але що тоді реально відрізняло нашого героя від інших бізнесменів “зразка 90–х”, – це відданість своїм партнерам. На той час більшість підприємців об’єднувалася, провертали чергову оборудку, заробляли гроші і розбігалися. Команда Ходорковського (він, Нєвзлін, Самусєв і Дубов) трималася разом і чужих не пускала. Друга особливість – Михайло Борисович вже тоді демонстрував незвичну для “малинових піджаків” працездатність – по 14 годин на добу. І один з перших він зрозумів, що з владою треба дружити. Принаймні, на той час він це розумів. Вже тоді адміністрація “Менатепу” влаштовувала “царські гулянки” для чиновників, які оберталися для організаторів вигідними та ексклюзивними контрактами. Наприклад, Торговий дім “Менатеп–Імпекс” став уповноваженим із ввезення кубинського цукру в Росію. Амбіції Ходорковського були серйозні. Він почав вибудовувати свою першу імперію – виробничу. “Менатеп” скуповував підприємства один за одним, зокрема АТ “Апатит” і “Воскресенські мінеральні добрива”, найбільшого в Росії виробника чистової міді “Уралелектромідь”, Середньоуральского та Кіровоградського мідеплавильного заводів, Усть-Ілімського лісопромислового комбінату, Красноярського металургійного, Волзького трубного, АТ “Авісма”, найбільшого в Росії виробника титанової губки, – всього понад сто підприємств. Звичайно, що купувалися контрольні пакети не за реальні кошти, їх просто б не вистачило, а в обмін на інвестиційні програми на інвестиційних торгах. Команда Менатепу вміло знаходила шлях до сердець чиновників, які відали цими торгами та “червоних” директорів, які очолювали вказані підприємства. Менатпівцям вірили більше, коли йшлося про майбутнє вкладення грошей у розвиток виробництв. Тим не менше, імперія так і не відбулася. З Уралу Ходорковського “поперли”, якісь приватизації були визнані незаконними. Але це вже не мало значення, бо на дворі був 1995 рік, і в Росії розпочався бум так званих “аукціон застав” – пляма сорому в економічній історії країни. Саме на цих аукціонах були розкуплені, читай “розхапані”, безцінні державні виробництва новоспеченими бізнесменами-олігархами, що стало предтечею створення багатьох імперій. Тут варто пояснити, що ж це таке. Заставні аукціони в Росії – це серія угод, укладених у 1995 році, в результаті яких у власність ряду комерційних банків перейшли державні пакети акцій кількох великих компаній (таких як “ЮКОС”, “Норільський нікель”, “Сибірнафта”).
За схемою заставних аукціонів уряд отримував кредит у декількох комерційних банках, передаючи їм, натомість, у тимчасову власність пакети акцій. Через встановлений час уряд повинен був повернути кредити. У разі неповернення державні пакети акцій переходили у власність банків. Для реалізації цієї схеми були організовані аукціони, в яких взяли участь декілька банків. Як встановила Рахункова палата Росії, раніше, до організації аукціонів, уряд розмістив на рахунках банків, що стали переможцями аукціонів, грошові кошти, еквівалентні сумі отриманих кредитів (тобто фактично банки кредитували уряд його власними засобами)!!!!
Уряд не повернув кредитів, таким чином, пакети акцій перейшли у власність банків. У доповіді Рахункової палати зазначалося, що “в результаті проведення заставних аукціонів відчуження федеральної власності було вироблено за значно заниженими цінами, а конкурс фактично мав удаваний характер”. Заставні аукціони були проведені на підставі указів президента Єльцина. З 4 листопада по 28 грудня 1995 Міністерство фінансів Росії уклало 12 договорів кредиту під заставу акцій з переможцями аукціонів на право укладення договорів. Рахункова палата за результатами перевірки в кінці 1995 року надіслала інформаційні листи на адресу голови уряду, голови Держкоммайна, голів Ради Федерації і Державної думи, Генерального прокурора і міністра юстиції, де говорилося про неефективність аукціонів і необхідності відмови від них.
Старший редактор журналу Forbes Пол Хлєбніков пізніше коментував “справу ЮКОСа”, що перейшло у власність Ходорковського в результаті аукціонів: “Ми спостерігаємо, як агонізує клептократична система єльцинської Росії. Кричущий приклад порочності приватизаційної епохи – горезвісні заставні аукціони 1995 – 1997 рр.., що забезпечили Ходорковському його багатство. Купуючи у держави активи в ході такої закулісної угоди і по настільки заниженій ціні, ви ризикуєте, що ваші права на нову власність ніколи не будуть надійно захищені. Співгромадяни будуть вважати вас шахраєм, а держава – швидше, зберігачем активів, ніж їх справжнім власником”.
Отже, “ЮКОС” був куплений. Розпочалася історія його розвитку та процвітання. А у цей час ми поглянемо на іншого героя, щоб зрозуміти, наскільки Путін і Ходорковський представляли різні системи цінностей та існування. Якщо нафтовий магнат розпочав свою блискучу кар’єру стрімко, в зовсім молодому віці, то Путін рухався поступово, рівномірно, але завзято. Їх розділяють неповні 10 років, і в той же час, – ціла прірва. Михайло Борисович Ходорковський – москвич, з сім’ї інженерів-хіміків, які все життя працювали на підприємстві з виробництва точної вимірювальної апаратури. Його сім’я – типові представники радянської інтелігенції.
Путін – потомствений ленінградець, із сім’ї заводських робочих. Його батько пройшов війну, мати пережила блокаду, дідо був кухарем для Леніна та Сталіна. Одним словом, пролетарська сім’я зі складеними пріоритетами та моральними принципами. Якщо Ходорковський в дитинстві захоплювався хімією та математикою, то Путін – розвідниками. Якщо Михайла Борисовича носило від науки до комсомолу, від банківської справи до промисловості, то Путін одразу і цілеспрямовано пішов на службу в органи. І непередбачувані криві їхніх доль привели наших героїв у велику політику, де вони і зіткнулися лобами. Але про це пізніше…
Історія Путіна, в принципі, відома багатьом, але можна ще раз пригадати основні моменти. Отримавши юридичну освіту у Ленінградському державному університеті (де познайомився з Анатолієм Собчаком), пішов працювати в КДБ. Звичайно, був членом Комуністичної партії СРСР, з якої формально так і не вийшов. Вивчившись на офіцера зовнішньої розвідки та німецької мови, був направлений на роботу у НДР, де “працював” на посаді директора дрезденського Будинку дружби СРСР – НДР. Пам’ятаю, як кілька років тому дивилася документалістику про Путіна, де його колишня сусідка з Дрездену розповідала, що пам’ятала цього “скромного росіянина”, якого з подивом впізнала у Президентові Росії багато років потому!
При поверненні додому Путін не тільки відмовився перейти у зовнішню розвідку остаточно, але й подавав на початку 90–х років кілька разів рапорт про звільнення з КДБ. Його політичне чуття вже тоді почало виявлятися. Щоправда, звільнитися з “органів” йому вдалося лише під час ГКЧП, 20 серпня 1991 року. З цього моменту Путін розпочав свою кар’єру в управлінській діяльності. Судячи з усього, його харизматичність виявлялася ще у студентські роки, бо Собчак його не забув, і наш герой почав успішно працювати у міськраді. Більше того, маючи досвід проживання за кордоном та вільно володіючи німецькою мовою і трохи англійською, він очолив Комітет із зовнішніх зв’язків. Дивно, але Путін вже у ті роки усвідомлював необхідність налагодження співпраці з іноземними підприємцями – те, за що він так жорстко покарав згодом Ходорковського. Його колеги зазначають, що Комітет працював успішно. Зокрема, у той час відкрилися перші в країні представництва західних банків саме у Санкт–Петербурзі, були створені інвестиційні зони, і першим інвестором стала компанія “Coca–Cola”, завершилося укладання волоконно-оптичного кабелю на Копенгаген, що дозволило забезпечити Санки-Петербург якісним міжнародним телефонним зв’язком тощо. Ще одна цікава риса, якою вирізнявся і Ходорковський – вірність команді. Багато людей, які працювали тоді з ВВП, згодом вирушила за ним у Москву, в тому числі, і Дмитро Анатолійович Мєдвєдєв. Не треба думати, що молодий чиновник працював під голосні оплески захоплених шанувальників.І до нього пред’являлися претензії. Зокрема, його звинувачували у махінаціях, пов’язаних з постачанням продовольчих товарів в обмін на сировину, підозрювали у “дружбі” з головою тамбовського угрупування Володимиром Кумаріним. Одним словом, всяке бувало, але Путін не зважав на це, коли згодом давав відсіч тим, хто звинувачував його (чи його колишніх колег) у загибелі моряків “Курська”, трагедії Беслану, вибухів житлових будинків 1999 року…. У 1996 році Путін переїхав до Москви, і його кар’єра набула шалених обертів. Всього за три роки він пройшов шлях від заступника Павла Бородіна, керуючого справами Президента РФ, – до Секретаря Ради Безпеки РФ. 9 серпня 1999 року про нього довідалася вся країна. Його було призначено виконуючим обов’язки голови уряду РФ (треба ж було дати якийсь пристойний старт) і, в той же день, у телезверненні Борис Єльцин назвав його своїм наступником. Молодий прем’єр плекав великі надії в російського народу, який втомився від “єльцинського” керування, дефолту та безладу в країні. За той рік Путін встиг додати собі ще балів, вибивши чеченських бойовиків із Дагестану і, тим самим, значно укріпив свої позиції перед виборами Президента. Його попередник, який втратив довіру остаточно, мав піти, і він це зробив у доволі оригінальний, що йому взагалі було властиво, спосіб. Всі пам’ятають передноворічний вечір 1999 року, коли Борис Єльцин у його неперевершеній манері заявив ключове: “Я втомився, я йду”. Якщо чисто гіпотетично уявити собі, що Путіна хтось цілеспрямовано вів “догори”, то невідомо, чи Єльцин втомився від політики, горілки і танців на зустрічах з лідерами інших країн. Не виключено, що і від тиску тих, хто бачив майбутнє країни з іншим керівником. Ну, але це, все–таки, припущення. Важливо, що у знаковий, “апокаліптичний”2000 рік Путін став Президентом Російської Федерації. Це відправна точка у стосунках наших героїв. 28 лютого 2000 на зустрічі зі своїми довіреними особами Путін озвучив тезу “рівновіддаленого положення всіх суб’єктів ринку від влади”, давши для ЗМІ термін для позначення свого нового курсу щодо великого бізнесу – “рівновіддаленість олігархів”. Путін завжди вирізнявся чіткістю формулювання. Це означало, що новий уряд закриває очі на те, що виробляли олігархи в часи накопичення первинного капіталу, якщо ті не будуть пхатися у державні справи. Але великий бізнес вже настільки переплівся тоді з політикою, що це було просто неможливо. Минуло лише чотири дні після інавгурації: обшуки в ЗАТ “Медіа–міст” – компанії Гусінського, яка підтримувала блок Лужкова – Прімакова (противників Путіна). Самого власника запроторили за грати, де вибили у буквальному розумінні з нього підписання угоди – “таємного протоколу №6”, за якою проти Гусінського припиняли судове слідство в обмін на акції НТВ. Цю угоду йому привіз, не погребувавши обстановкою Бутирки, сам міністр друку Михайло Лєсін. Можна зрозуміти звідки ж тоді йшли вказівки. Борис Березовський, рятуючись втік за кордон і зрікся контрольного пакету акцій ОРТ. До арешту Ходорковського залишалося 3 роки. Що ж робив у той час МБХ, як називали його часто в пресі (порівняйте з ВВП!)?У Ходорковського все було добре. Він вперто і послідовно вибудовував нафтовий гігант світового рівня. Вже давно усвідомивши, що із західними партнерами потрібно розмовляти іншою мовою, вирішив перейти на цивілізований спосіб ведення бізнесу, “малиново піджачний” період канув у Лету. Тим більше, що наприкінці 90-х років у Ходорковського був не найкращий період у стосунках з західними банками, які робили інвестиції в його бізнес. Цьому було багато причин, в які не має сенсу тут надто заглиблюватися. Можна лише згадати, що йому закидали те, що бізнес ведеться “на зняття вершків”, а не на довгострокову перспективу. Зношення основних фондів усіх підприємств було дуже високим (70–80%), видобуток здійснювався вже з “готових” свердловин, без розвідування нових тощо, що призводило до виснаження існуючих. Не надто було гарна репутація в Ходорковського і серед народу. Його, як й інших олігархів, ненавиділи і за жорсткі способи ведення бізнесу у 90-ті(зокрема керівництво ЮКОСа прямо звинувачували у вбивстві мера Нефтєюганська 26 червня 1998 року,у день народження Ходорковського) і за дефолт 1998 року. Адже їхні капітали росли на тлі тотального зубожіння населення. Ходорковський став одним із перших російських олігархів, які зрозуміли, що для ведення глобального бізнесу необхідні іноземні інвестиції. Він один із перших усвідомив, що настав час позбутися негативної репутації на Заході і “позиціонувати” себе по новому – як законослухняного бізнесмена. Декілька інших олігархів також вдалися до цієї практики. Щоб поліпшити імідж своїх клієнтів і всіляко рекламувати їх новознайдену “легітимність”, були залучені лондонські і вашингтонські піарівські фірми. Захисники олігархів визнавали, що ті оволоділи російськими державними підприємствами за допомогою досить сумнівних методів і сколотили в ході цього гігантські багатства. Але, стверджували вони, подібно “баронам–розбійникам” в Америці XIX століття, згодом вони стануть стовпами нового російського ділового істеблішменту. ЮКОС почав виплачувати значні дивіденди, згодом і податки, намагаючись зробити діяльність компанії якомога прозорішою. Всі ці проблеми згодом вирішилися б. Якби не одне але – зіткнення з Президентом. Той не міг не бачити, яких обертів набирає олігарх. Їхні інтереси перетнулися в двох сферах – бізнес і політика, і що саме переважило, сказати важко. Передусім, каменем спотикання стала угода з купівлі компанії “Сибірнафта”, яка належала Роману Абрамовичу. Це мало створити найпотужніше об’єднання, і тоді вплив Ходорковського вийшов би за межі країни. Однак, арешт перешкодив, і Абрамович спокійно продав свою компанію “Газпрому”. Саме Абрамовича й обвинувачували в тому, що він посприяв арешту Ходорковського. Друга важлива причина полягає в тому, що увірвався терпець у ВВП – це громадсько-політична діяльність Ходорковського, який свого часу заснував благодійну організацію “Відкрита Росія”. Ця організація служила не тільки просвітницьким цілям і давала кошти на створення сільських бібліотек, але й займалася питаннями побудови громадянського суспільства, зокрема й шляхом замовлення наукової розробки в науково-дослідному інституті системного аналізу про те, яким чином можна було б змінити устрій держави, наприклад, на парламентську республіку. Ця організація створила близько 50 центрів у різних регіонах Росії, проводячи активну компанію в ЗМІ щодо зміни політичного курсу країни в бік демократизації.
Вся діяльність виглядала, як підготовка до створення партії Ходорковського Та й, взагалі, в кулуарах багато говорилося про прагнення Ходорковського захопити владу. Як стверджували його близькі, в нього особисто такого прагнення не було, але соратники переконували його, що він давно переріс рівень управління величезної компанії і готовий узятися до вагомішої роботи – управління величезною країною. Крім того, Путін попереджав про невтручання у державні справи, а тут ЮКОС безпосередньо впливав на Думу, фінансував опозиційні партії, такі як “Яблоко”, СПС, КПРС. По всій країні зусиллями “Відкритої Росії” і підконтрольної преси ототожнювалися поняття “Ходорковський “ і “демократія”.
У Кремлі вже відкрито почали говорити про “олігархічний заколот”. Згадувалася розмова Невзліна, напарника Ходорковського, з Кондолізою Райс, який натякнув на те, що коли він і МБХ посядуть ключові позиції при владі Росії, країна може піти на ядерне роззброєння.
Однак, найбільшу політичну небезпеку в очах Путіна представляла ділова активність Ходорковського на тлі іракської війни і зіпсованих відносин зі США, вважає президент Фонду ефективної політики Гліб Павловський.
“– Згадаймо, що відкрита фаза конфлікту між Ходорковським і Путіним відбувалася на тлі вторгнення американців до Іраку, тотальної кризи російсько-американського партнерства і всіх надій, з цим пов’язаних, – казав Павловський. – Ясно, що Ірак – це війна за нафту. З цього моменту всі в Росії звертають увагу на енергетичну політику. І тут з’ясовується, що поки зміцнювалася вертикаль влади, ця політика була фактично приватизована навіть більшою мірою, ніж ЗМІ в олігархічні часи. Ще не взятий Багдад, а “ЮКОС” оголошує про угоду з “Сибірнафтою”. Це просто приголомшлива обставина. Історія з угодою триває ще з 1998 року, і до неї ставилися як до чогось не дуже реального. А тут з квітня просто покотило, і до червня все було закінчено. Керуючим об’єднаної компанії став Михайло Ходорковський. Одночасно активізувалися переговори з американськими нафтовими компаніями щодо продажу їм великого пакета акцій об’єднаної компанії.
– Треба розуміти, що президент – це людина з певним світоглядом, – продовжує Павловський. – Що ж він бачить: замість повернення іракського боргу одержуємо контроль з боку США над найпотужнішими нафтовими запасами. А всередині країни виникає компанія-монстр з 20 млрд. барелями нафти, яка готується на продаж – і не кому-небудь, а тим же американцям. Це означає, що готується міжнародний дах для політичної інфраструктури “ЮКОСа”. Лінивий б захвилювався. А події продовжують розвиватися. На початку жовтня американська “Ексон–Мобіл” заявила, що готова купити чи то 40 відсотків, чи то контрольний пакет. Приблизно в той же час Генрі Кіссінджер, а потім і Джордж Буш просять у Путіна за “ЮКОС”. А Ходорковський тим часом постійно їздить за кордон, і в Берліні, менш ніж за місяць до арешту, заявив, що великий бізнес – єдиний, хто може протистояти владі. І що між “ЮКОСом” і владою точиться війна. Все це, думаю, мало роздратувати Путіна...”
І це роздратування проявилося на зустрічі членів Російського союзу промисловців і підприємців з президентом Росії В.Путіним. Виступаючий на зустрічі Ходорковський сказав, серед іншого, що компанія “Сєвєрная нєфть”, на яку раніше претендував і ЮКОС і яка контролювалася колишнім першим заступником фінансів Андрієм Вавіловим, була продана компанії “Роснєфть” за завищеною ціною і з порушенням процедури; у відповідь з боку президента пролунало обвинувачення на адресу ЮКОСа. А вже 25 жовтня цього ж року сам Ходорковський був заарештований за обвинуваченням у розкраданні та ухиленні від сплати податків (1 справа ЮКОСа), 31–го жовтня – прокуратура заарештувала активи ЮКОСа. Подальший розвиток подій всім відомий. Держава просто поглинула нафтового гіганта, націоналізувала його. З керівництва хтось встиг втекти, хто потрапив у тюрму. Ходорковський не втік, муть, вірив у те. що його витягнуть. Та й Абрамович, коли хотів “Ходора” на якийсь час приструнчити не збирався відправляти його так надовго. Але Путін вчинив по-своєму – прибрав реального конкурентна і дав усім іншим добрячий урок того, що на них чекає. І цей урок був засвоєний – за даними Федеральної податкової служби, після “справи ЮКОСа” практично всі нафтові компанії уточнили свої цифри зі сплати податків і стали вносити до бюджету значно більші суми. У 2004 році зростання збору податків склав 250% від рівня 2003 року.
Здавалося б, справедливість встановлено – бандита відправлено в тюрму, хоча цей бандит не робив нічого такого, чого б не робили інші олігархи. Крім одного, виступив проти самого керманича країни. Путін у цій історії виглядає, як поборник російських інтересів, які лідер, котрий хоче згуртувати народ і покарати тих, хто втратив відчуття міри у хапанні добра того ж народу. Все це було б так, якби не кілька “але”. З часу розправи над Ходорковським розпочався процес одержавлення російського нафтогазового комплексу. Постав новий гігант – “Газпром”, в якому, знову ж таки за плітками, Путін має певний відсоток. Не кажучи вже про те, що контракти на різні види сервісу для цієї компанії отримують лише “свої” люди. Свої для ВВП. Про те, що теперішній прем’єр керується не завжди і не всюди державницькими інтересами стає зрозуміло з тих чи інших матеріалів, що потрапляють в пресу, зокрема з відкритого листа пана Колєснікова, якого ми друкували у №3 нашого видання. Слід додати, що правосуддя лише тоді ефективне, коли відбувається без емоцій, в межах, визначених законодавством, інакше це не правосуддя, а розправа. Після справи ЮКОСа усі принишкли, у великому бізнесі запанував відносний порядок, підконтрольний урядові. Тепер не йдеться про легітимність великого бізнесу, а про його”лояльність”. Тобто, корумпованість набула організованих форм. А поборник інтересів Росії уклав ще одну угоду. Зовсім нещодавно, 14 січня, британська BP і російська “Роснєфть” (також передана державі) оголосили про створення стратегічного партнерства – компанії будуть спільно освоювати родовища в Арктиці, а також, щоб підкреслити серйозність і довговічність співробітництва, обміняються акціями: BP отримає 9,53% акцій “Роснєфті” (другий за величиною пакет після держави), а “Роснєфть”, в свою чергу, – 5% акцій BP і стане її найбільшим акціонером. Звичайно, одна компанія відмивається від нафтової плями в Мексиканській затоці, а інша – від звинувачень у захопленні чужої власності.
Так завершився грандіозній бій керівництва найбільшої компанії і керівництва найбільшої держави. Як завжди в таких справах, є ті, що програли і ті, що виграли. Але що виграла країна і що попереду? Навіть сама світла, шляхетна і справедлива мета, якої домагається влада, тьмяніє, якщо справа зайшла надто далеко – до кримінального переслідування і публічного протистояння. Сумніви в суспільстві в такому випадку неминучі. І якщо говорити про цивілізованість відносин влади з бізнесом, то вона, швидше за все, полягає в тому, що вміти вчасно зупинитися повинні й ті, і інші.
І, наостанок, слово Ходорковському, про яке зазначалося на початку статті.
Його останнє слово….
Повний текст виступу екс-глави ЮКОСу в Хамовницькому суді Москви:
Сьогодні для мене чергова можливість озирнутися назад. Я згадую жовтень 2003 р. Останній мій день на волі. Через кілька тижнів після арешту мені повідомили, що президент Путін вирішив: я повинен буду “сьорбати баланду” 8 років. Тоді в це було складно повірити.
З тих пір пройшло вже сім років. Сім років – достатньо великий термін, а у в’язниці – особливо. У всіх нас був час чимало переоцінити та переосмислити.
Судячи за змістом виступу прокурорів: “дайте їм 14 років” і “плюньте на колишні судові рішення”, за ці роки мене побоюватися стали більше, а закон поважати – ще менше.
Першого разу вони хоча би потурбувалися про попереднє скасування судових актів, які їм заважали. Тепер вирішили – і так зійде, тим більше скасовувати тепер треба було б не два, як в минулий раз, а 60 судових рішень.
Я не хочу зараз повертатися до юридичної сторони справи. Всі, хто хотів щось зрозуміти, – давно все зрозуміли. Я думаю, визнання вини від мене ніхто всерйоз не чекає. Навряд чи сьогодні хтось повірить мені, якщо я скажу, що викрав всю нафту своєї власної компанії.
Але також ніхто не вірить, що в московському суді можливий виправдувальний вирок у справі ЮКОСа.
Тим не менше, я хочу сказати про надію. Надія – головне в житті.
Я пам’ятаю кінець 80-х років минулого століття. Тоді мені було 25. Наша країна жила надією на свободу, на те, що ми зможемо домогтися щастя для себе і для своїх дітей.
Частково надія здійснилася, частково – ні. Напевно, за те, що надія здійснилася не до кінця і не для всіх, несе відповідальність все наше покоління, в тому числі – і я.
Я пам’ятаю і кінець минулого десятиліття. Тоді мені було 35. Ми будували найкращу в Росії нафтову компанію. Ми зводили спорткомплекси і будинки культури, прокладали дороги, дорозвідували і розробляли десятки нових родовищ, почали освоєння Східно–Сибірських запасів, впроваджували нові технології, загалом, – робили те, чим сьогодні пишається “Роснефть”, що отримала ЮКОС.
Завдяки значному збільшенню видобутку нафти, в тому числі і в результаті наших успіхів, країні вдалося скористатися сприятливою нафтовою кон’юнктурою.
У нас у всіх з’явилася надія, що період потрясінь, смути – позаду, що в умовах досягнутої величезною працею і жертвами стабільності ми зможемо спокійно будувати нове життя, велику країну.
На жаль, і ця надія поки не виправдалася. Стабільність стала схожа на застій. Суспільство завмерло. Хоча надія поки що живе. Живе навіть тут, у залі Хамовницького суду, коли мені вже майже 50 років.
З приходом нового Президента, а з того часу пройшло вже більше двох років, у багатьох моїх співгромадян теж знову з’явилася надія. Надія, що Росія, все ж таки, стане сучасною країною з розвиненим громадянським суспільством, вільним від чиновницького свавілля, від корупції, від несправедливості та беззаконня.
Зрозуміло, що це не могло відбутися само собою і за один день. Але й робити вигляд, що ми розвиваємося, а насправді, – стояти на місці і задкувати назад, хай й і під маскою благородного консерватизму, – вже неможливо, і просто небезпечно для країни.
Неможливо миритися з тим, що люди, які називають себе патріотами, так відчайдушно чинять опір будь-яким змінам, що обмежує їхні годівниці або вседозволеність. Досить згадати ст.108 КПК України – арешт підприємців або чиновницькі декларації про доходи. Адже саме саботаж реформ позбавляє нашу країну перспектив. Це не патріотизм, а лицемірство.
Мені соромно дивитися, як деякі люди, яких я колись поважав, намагаються виправдовувати бюрократичне свавілля і беззаконня. Вони обмінюють свою репутацію на спокійне життя у рамках сформованої системи, на привілеї і подачки.
На щастя, такі – не всі, і інших все більше.
Я пишаюся тим, що серед тисяч співробітників ЮКОСу за 7 років гонінь не знайшлося тих, хто погодився б стати псевдосвідком, продати душу і совість.
Десятки людей зазнали погрози, були відірвані від рідних і близьких, кинуті в катівні. Деяких катували. Але, втрачаючи здоров’я та роки життя, люди зберегли те, що вважали для себе головним, – людську гідність.
Ті, хто починав цю ганебну справу, – Бірюков, Карімов та інші, – тоді презирливо називали нас “комерсантами “, вважали бидлом, готовим на все, щоб захистити своє благополуччя, уникнути в’язниці.
Пройшли роки. Хто виявився бидлом? Хто заради грошей і з боягузтва перед начальством брехав, катував, брав заручників? –
І це вони називали “государевою справою”!
Соромно. Мені соромно за свою державу.
Я думаю, що ми всі чудово розуміємо – значення нашого процесу виходить далеко за межі наших з Платоном доль, і навіть доль усіх тих, хто безвинно постраждав у ході масштабної розправи над ЮКОСом, тих, кого я опинився не в змозі захистити, але про кого я не забуваю, пам’ятаю кожен день.
Запитаємо себе: що сьогодні думає підприємець, висококласний організатор виробництва, просто освічена, творча людина, дивлячись на наш процес і вважаючи абсолютно передбачуваним його результат?
Очевидний висновок мислячої людини страшний своєю простотою: силова бюрократія може все. Права приватної власності немає. Прав у людини при зіткненні з “системою” взагалі немає.
Будучи навіть закріпленими в законі, права не захищаються судом. Тому що суд або теж боїться, або є частиною “системи”. Чи варто дивуватися, що мислячі люди не прагнуть до самореалізації тут, в Росії?
Хто буде модернізувати економіку? Прокурори? Міліціонери? Чекісти? Таку модернізацію вже пробували – не вийшло. Водневу бомбу, і навіть ракету, зробити змогли, а от свій гарний, сучасний телевізор, свій дешевий, конкурентний, сучасний автомобіль, свій сучасний мобільник і ще купу сучасних товарів – до цих пір не можемо.
Зате навчилися красиво демонструвати вироблені у нас чужі, застарілі моделі та рідкісні розробки російських винахідників, які, якщо і знайдуть застосування, то не в нас, а за кордоном.
Що сталося з торішніми президентськими ініціативами у галузі промислової політики? Поховані? Але ж вони – реальний шанс злізти з сировинної голки.
Чому поховані? Тому, що для їх реалізації країні потрібен не один Корольов, і не один Сахаров під крилом всемогутнього Берії та його мільйонного війська, а сотні тисяч “корольових “і “сахарових”, захищених справедливими і зрозумілими законами і незалежними судами, які дадуть цим законам життя, а не місце на порохнявій полиці, як свого часу – Конституції 1937 року
Де ці “корольови “і “сахарови” сьогодні? Поїхали? Готуються поїхати? Знову пішли у внутрішню еміграцію? Сховалися серед сірих бюрократів, щоб не потрапити під каток “системи”?
Ми, громадяни Росії, патріоти своєї країни, – можемо і повинні це змінити.
Як зможе Москва стати фінансовим центром Євразії, якщо наші прокурори в публічному процесі прямо і недвозначно, як 20 і 50 років тому, закликають визнати прагнення до збільшення виробництва і капіталізації приватної компанії – злочинно-корисливою метою, за яку треба садити на 14 років?
Якщо за одним вироком компанія, сплативши податків більше за всіх у країні, ЮКОС заплатив більше за всіх у країні, крім Газпрому, – виявляється, не доплатила податки, а по другому, який тут пропонується прийняти, – очевидно, що предмету для оподаткування взагалі не було – його вкрали!
Країна, яка мириться з тим, що силова бюрократія в своїх інтересах, а зовсім не в інтересах країни, тримає по тюрмах, замість і разом зі злочинцями, десятки, якщо не сотні тисяч талановитих підприємців, управлінців, простих громадян, – це хвора країна.
Надія – головний рушій великих реформ і перетворень, запорука їхнього успіху. Якщо вона згасне, якщо зміниться глухим розчаруванням, – хто і що зможе вивести нашу Росію з нового застою?
Я не перебільшуватиму, якщо скажу, що за результатом цього процесу стежать мільйони очей по всій країні, по всьому світу.
Стежать з надією, що Росія, все-таки, стане країною свободи і закону, де закон буде вище чиновника.
Де підтримка опозиційних партій перестане бути приводом для репресій.
Де спецслужби будуть захищати народ і закон, а не бюрократію від народу і закону.
Де права людини не стануть більше залежати від настрою царя. Доброго чи злого.
Де, навпаки, влада буде дійсно залежати від громадян, а суд – тільки від права і Бога. Хочете – називайте це совістю.
Я вірю, так – буде.
Я зовсім не ідеальна людина, але я – людина ідеї. Мені, як і будь–кому, важко жити у в’язниці, і не хочеться тут померти.
Але якщо буде потрібно – я не вагатимусь. Моя Віра варта моєму житті. Думаю, я це довів.
А Ваша, панове опоненти? У що Ви вірите? У правоту начальства? У гроші? У безкарність “системи”?
Ваша Честь!
У Ваших руках набагато більше, ніж дві долі. Тут і зараз, вирішується доля кожного громадянина нашої країни. Тих, хто на вулицях Москви і Чити, Пітера й Томська, інших міст і селищ розраховує не стати жертвою міліцейського беззаконня, хто завів свій бізнес, побудував будинок, досяг успіху і хоче, щоб це дісталося їхнім дітям, а не рейдерам у погонах, нарешті, – тих, хто хоче чесно виконувати свій обов’язок за справедливу зарплату, не чекаючи щохвилини, що буде під будь-яким приводом звільнений корумпованим начальством.
Не в нас з Платоном справа, в усякому разі – не тільки в нас. Справа в надії для багатьох наших співгромадян. У надії на те, що суд завтра зможе захистити їхні права, якщо якимсь черговим бюрократам–чиновникам прийде в голову ці права нахабно і демонстративно порушувати.
Я знаю, є люди, я називав їх у процесі, які хочуть залишити нас у в’язниці. Залишити назавжди! Загалом, вони це не приховують, публічно нагадуючи про існування “вічної” справи ЮКОСа.
Тому що хочуть показати: вони – вище закону, вони завжди досягнуть того, “що задумали”. Поки досягли зворотного: з нас – звичайних людей, зробили символ боротьби зі свавіллям. Але їм потрібен обвинувальний вирок, щоб не стати “цапами відбувайлами”.
Я хочу сподіватися, що суд з честю витримає їхній психологічний тиск. Ми всі знаємо, як і через кого він буде відбуватися.
Я хочу, щоб незалежний суд став реальністю і буднями моєї країни, щоб слова про “найбільш справедливий суд у світі”, народжені в “совку”, перестали настільки ж іронічно звучати сьогодні. Щоб ми не залишили у спадок нашим дітям і онукам небезпечні символи тоталітарної системи.
Ваша Честь, я готовий зрозуміти, що Вам дуже непросто, може бути, навіть страшно, і бажаю Вам мужності.
Всі розуміють, що Ваш вирок у цій справі – яким би він не був – стане частиною історії Росії. Більш того, він її буде формувати для майбутнього покоління. Всі імена залишаться в історії – і обвинувачів, і суддів – так само, як вони залишилися в історії після сумно відомих радянських процесів.

Для написання данного матеріалу були використанні наступні
інтернет -джерела:
Wikipedia, www.izvestia.ru, www.ng.ru,
www.novayagazeta.ru, www.compromat.ru,
www.ng.ru, www.khodorkovsky.ru