А назви найкращих американських університетів - Йель, Прінстон, Гарвард стали в українському суспільстві символами благополуччя та кар'єрного успіху. На двадцятому році української незалежності єдиною, але дуже суттєвою проблемою залишається вартість навчання (за даними 2010 року, освіта в таких закладах обходиться в середньому понад двісті тисяч доларів. (ред). Американська організація USA/USA (www.ukrainianscholarships.org) протягом 19 років допомагає українським школярам отримати стипендії у найбільш престижних вузах США, у тому числі в Гарварді та Йелі. Засновник програми, доктор Богдан А. Оришкевич, - американець українського походження з освітою від Колумбійського і Гарвардського університетів - розповів нам про механізм роботи його програми, успіхи його вихованців та розкрив секрет, за допомогою якого студента М. Саакашвілі повернули до Грузії, де він став Президентом країни.

Це дуже загальне запитання. На першому місці ми ставимо якість, а не кількість студентів. У 2010 року поїхали навчатися 8 юнаків і дівчат. Проте, звертаю увагу читачів, це не коштувало їм жодної гривні! Вони, за нашою допомогою, вибороли в закордонних університетах так звані "повні стипендії", загальна сума тих стипендій, що покривають всі основні потреби студента за кордоном, склала понад мільйон доларів США. І кожен з наших школярів отримав стипендії на два роки, а цьогорічний студент - на чотири роки.

Зараз не хочу робити реклами, бо ми не маємо бюджету на 2011 рік. Для знаходження справді талановитих студентів на рік потрібно 100-120 тисяч доларів США. Пошук талановитих дітей в Україні, особливо поза межами великих міст, є складним завданням. Спочатку ми надсилаємо листи до українських шкіл - у 2009 році їх було 2369 з нашої власної інформаційної бази. У відповідь ми отримали 110 анкет від бажаючих спробувати щастя. Вибір з-поміж цих анкет був дуже суворий: щоб не було забагато учасників, щоб усі були надійні і відповідали найкращим інтелектуальним критеріям.

Це мають бути школярі, упевнені в собі. Вони мають отримати рекомендації як від своїх учителів, так і від друзів-ровесників. До анкети вони додають декілька есе: біографію, мотиваційний лист, твір про Україну. Далі йде тестування з англійської мови та математики українською мовою, для учасників воно безкоштовне. Потім в обласних центрах України наші волонтери проводять з кандидатами тривалі інтерв'ю. У 2010 році 97 учасників пройшли тестування, а потім серед них ми вибрали 10 фіналістів, для яких провели двотижневий семінар у Севастополі. Троє студентів після цього відразу виграли стипендії! Набір фіналістів був дуже гарний цього року. Проте, деякі з фіналістів виявилися ще замолодими для подання документів на навчання та отримання виїзної візи. Отже, ми чекаємо.

Справа в тому, що ми орієнтуємося на найбільш престижні університети та повні стипендії на всі роки навчання, тому велика кількість студентів тут неможлива апріорі. Рівень інтелекту кандидатів є вирішальним. Але немає правил без виключень. Був у нас один студент, який вступив до Гарварду. Він відносно слабо знав англійську. Та в нього були наполегливість і велике бажання вчитися. Йому допомогло те, що він дуже багато і успішно займався спортом (в американських вузах участь у спортивних змаганнях і спортивні навички мають неабияке значення. - ред.) і завдяки такому своєму спортивному таланту поступив.

Загалом я не маю на це жодного впливу. Наші студенти роблять подання самостійно. Але я надсилаю до університету лист про те, що ми їх вибрали і підтверджуємо, що вони чесно здобули все, про що говорять. Я надсилаю також результати їхніх іспитів (американські ЗНО) з англійської мови, математики тощо. Ми маємо добру репутацію серед університетів. Нам телефонують з самих університетів, цікавляться, запитують, бо вже знають нашу Програму багато років. Наш перший студент у Гарварді був із Миргорода, а друга студентка, яка закінчила цей університет на супервідмінно - з Енергодару. Там було у випуску 1600 студентів, і вона була серед 100 найкращих. А у Прінстоні є наша студентка з Вільногірська.

Ми просто дуже уважно читаємо студентські подання. Причому, першого року цю дівчину, що поступила в Гарвард, у програму не прийняли! А прийняли лише наступного.

Ми дивимося, чи дитина вже була за кордоном рік на стажуванні по іншій програмі, приміром; чи брала участь у програмі "Акт у підтримку свободи", чи вона з великого міста, або маленького містечка; чи вона зі школи, яка нам вже давала добрих студентів? Хто її батьки? На щастя, Інтернет дає змогу перевірити ці відомості. До речі, цікаво, що в нас дівчат у два рази більше, ніж хлопців.

Ми маємо студентів із різних міст. У 2009 році ми мали хлопця з Керчі, потім ще дитину з Хмельницької області, Луганської області, з Дніпропетровська, Запоріжжя, з Харкова, з Калуша. Було кілька золотих медалістів з Всеукраїнських олімпіад, тощо. Маємо супер-обдаровану дитину з Харкова, яка вже має результати американських ЗНО на елітарному університетському рівні. А вона ще замолода навіть поступити до ліцею. У нас поступають не лише до університетів, а й до елітарних ліцеїв, якщо дитина такого віку. Я вам скажу, що психологія і підхід нашої програми уже зовсім не такий, як був на початку. Не можна порівняти сучасних студентів зі студентами 1992-1993 років. У ті часи навіть діти з Чернігова не розмовляли українською. По-друге, була певна недовіра, не було Скайпу та електронної пошти. Нині цілком інший менталітет і ситуація в суспільстві.

Ви знаєте, хто такий Кирило Дмитрієв?! Він був у нашій Програмі і його сестра також, хоча він пізніше віддалився від нас.

Цього року у нас не менш талановитий хлопець, Роман Євстигнєєв з Полтавської області. Я вам чесно скажу, свого часу його мама мене дуже про все розпитувала, але потім зізналася, що їй всі сусіди казали: не відпускайте вашого сина в США, бо він там пропаде безвісті. А Романа вже прийняли до Йельського університету на повну стипендією. Дуже завчасно, бо, зазвичай, приймають першого квітня. Чому, бо вони не хочуть, щоб Гарвард або Прінстон його вкрав. Є певна конкуренція за "золоті голови"! Ми мали семінар у 1992 році від фонду Сороса, і Кирило Дмитрієв, про якого я казав раніше, був одним із перших його учасників. Його батько був з номенклатури. А Кирило працював у нашій програмі волонтером...

Ні. Він феноменально талановита людина. Але він вступив до університету не від нашої Програми. Справа в тому, що йому допомогла одна американська родина. До речі, коли Кирило повернувся, я його бачив у Савіка Шустера, він там читав лекції про Юлію Тимошенко, ще в 2006 році. Я не вірив, що він повернувся в Україну, я думав, що він працюватиме в Москві. Маю версію, що ним зацікавився один із українських олігархів - до їх обопільної користі.

Програма на 300 осіб відрізняється від програми на 10 студентів, вона має інші цілі. Перше - Міносвіти повинна думати про якість відбору кандидатів. Для урядовців це буде важке завдання, повірте моєму досвіду. По-друге, треба добре поміркувати про гарантії повернення студентів, які їдуть за кордон, щоб не сталося так, що український бюджет фінансуватиме майбутніх успішних менеджерів іноземних компаній. Треба також продумати систему психологічної підтримки, спілкуватися зі студентами під час їх навчання за кордоном.

З іншого боку, ініціатива міністра Д. Табачника - добра справа. У питанні державного фінансування навчання молоді за кордоном Україна, як то кажуть, пасе задніх.

Є, наприклад, норвезька організація ANSA (www.ansa.no), фінансована урядом і норвезькими фірмами. Вона має 5000 студентів, які навчаються за кордоном. А Норвегія - це маленька держава, в якій 4 чи 5 мільйонів жителів. На початку грудня в Києві відбулася зустріч послів України, що в даний час є за кордоном щодо підтримки українського бізнесу. Кожен український посол у "своїй" державі, на мою думку, повинен сказати місцевій українській діаспорі, що студенти з України - це ресурс України. І діаспора повинна допомагати цим студентам. За Президента Ющенка, на жаль, ніхто не запрошував студентів на такі зустрічі. Були якісь банкети, за які потрібно було викласти 200 чи 500 доларів. Чи пішли б на них студенти? Тому єдине місце, де можуть зараз зустрітися студенти з України з чиновниками з України - біля пам'ятника Шевченкові у Вашингтоні, на вулиці. Це вже відбувалося декілька разів, про це писали. Я особисто запросив студентів на одну зустріч з одним дипломатом у Нью-Йорку, а там було 2/3 або 3/4 студентів або з нашої Програми, або ті, кого я знав. Є ще приклад Болгарії, де консулів надсилають на стажування до тих університетів, де вчаться болгарські студенти. Ще я мав розмову зі студентом із Румунії, який навчається в Гарварді. Я хотів домовитися з ним про зустріч, а він каже: "Я в цю суботу не можу, бо до нас приїжджає Президент Румунії". Це значить, що Президент Румунії особисто приїхав до Гарварду, щоб зустрітися зі студентами з Румунії. Я знаю, що Саакашвілі нині в Україні не є популярним, він є суперечливою фігурою, в Америці так само. Шеварднадзе мав свого представника, який їхав до Америки і розмовляв зі студентами і переконував їх повернутися.

Так! Є багато людей у діаспорі, які могли б допомогти нам зробити те ж саме. Було б добре, якщо б через 10-15 років Президентом України стала людина з освітою з Гарварда. А його конкурентом міг би бути колишній студент Московського державного університету. Чому б ні?

Абсолютно. Я знаю 20-30 таких людей, навіть поза нашою Програмою. Я спостерігаю за всіма талановитими студентами. Ви чули про Прінстонський університет?

Там є два молоді викладачі економіки, колишні студенти з України. Чому вони не можуть бути дорадниками України? Ще є нобелівський лауреат з економіки, Пол Кругман і колишній голова Центрального Банку Пол Уокер, він великий друг України. Він вислав банкіра, котрого я знаю, на рік стажування в Україну. Це було в 1992 році. Пол Волкер є радником кількох американських президентів.

Ну, кожен хоч мати якийсь проект стосовно 46-мільйонної держави. Їх треба запросити, наприклад, виступити у Київській школі економіки.

До прикладу, пан Р. Ахметов організовує конференції з метою залучити в Україну інвестиції. Він робив одну таку конференцію в Нью-Йорку, я там був. Ще там були пані Акімова, пан Б. Колесніков, мер Львова А. Садовий, пан В. Каськів і інші. Але серед них не було молодих талановитих людей, які б добре розмовляли англійською! Тому зустріч була, на мій погляд, невдалою. Не було людей на кшталт Кирила Дмитрієва, наприклад, або інших, які отримали освіту в рамках нашої Програми. Але було багато молодих людей із Москви, та їм не вистачало сили, досконалості у володінні англійською мовою, щоб досягти розуміння з американцями. І, напевно, та конференція коштувала сотні тисяч доларів, бо в нас був колишній прем'єр-міністр Канади Кім Кемпбелл, була Крістіна Фріланд, яка в той час була редактором американського відділу лондонської Financial Times. Не було жодної особи, яка б сказала: "Я знаю українську та американську бізнесові культури, ви будете складати гроші, а я буду їх для вас пильнувати і примножувати. Була одна жінка, нібито з освітою з Оксфорду, хоча я це не перевірив. Вона зараз живе у Москві, а сама з Донбасу. Вона мені дуже подобалася, але не розмовляла англійською мовою так, як наші студенти. А вони розмовляють ще на додачу і китайською, і італійською, і французькою, і іншими мовами. Коли студенти з нашої Програми приходять до української амбасади і розмовляють англійською, їм не вірять, що вони з України. Ми маємо також добрі стосунки з Європейським Союзом, бо він має представництво в Нью-Йорку, і ми вже провели разом декілька конференцій. Але проблема ЄС у тому, що кожні 6 місяців його переочолює інша держава. І ми організовуємо бесіди, мета яких - розповідати про свої проблеми американцям. Вони за це дуже вдячні і хочуть розширити співпрацю. Ми для них робимо PR безкоштовно. Наші студенти навчаються в елітарних університетах і можуть ще кого-небудь запросити. І ми маємо студентів, які навчалися у ЄС, а також у Китаї.

Тепер Президент Янукович сказав, що треба в Україну більше інвестицій, а Україна зараз має відносно мало прямих іноземних інвестицій. У той же час, ми маємо мережу молодих банкірів українського походження, наших випускників, що працюють у Лондоні...Ми справді маємо цілу мережу, є хлопець, який завідує відділом JP Morgan з українських питань у Лондоні. Є кілька жінок у Лондоні з нашої Програми, які працюють у великих інвестиційних банках. Отже, треба виробити таку організацію, як норвезька ANSA, яка б допомагала студентам. Тут, в Америці, їх є вже кілька сотень. Є окремо діаспорні студенти, але я їх не враховую, бо вони не так сильно цікавляться Україною, як і вся діаспора. Але є й міжнародні студенти, і тому потрібно створити самостійну громадську організацію, яка не була б урядовою, щоб спілкуватися з цими студентами. Я би хотів поговорити з лігою меценатів України. Ми нещодавно почали невеликий проект, який би Інтернетом розповсюджував інформацію про нашу Програму. Так наш проект було би легше зрозуміти.

Я би хотів, щоб приватні меценати та українські урядовці дійшли до висновку, що краще дати двісті тисяч доларів програмі, подібній до нашої, і дістати на виході три мільйони від Гарварду, Йелю чи Прінстона, ніж давати ті три мільйони в бюджети американських вишів. 15-кратна економія коштів плюс те, що зветься "престиж", - Україні будуть гарантовані. Адже, значно поважніше навчатися в Гарварді за кошти самого Гарварду, ніж за гроші будь-яких спонсорів. Повірте, це повністю досяжна мета. Весь 20-річний досвід роботи Програми USA/USA підтверджує це.