rss
09/27/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Де взяти енергію розвитку для України?

Закінчення, поч у номері 5

Суспільство для свого виживання змушене вносити ентропію у навколишнє середовище. Цей закон притаманний всім гетеротропним системам. Різниця полягає лише в тому, що коли інші гетеротропні системи можуть увійти в рівновагу з екологічним середовищем і їхній внесок у зростання ентропії якимсь чином компенсується припливом негентропії у вигляді сонячної енергії, котру засвоюють рослини, то стосовно діяльності людини це принципово неможливо.
Якби в суспільстві існували зв’язки лише низькоентропійної природи, то можна було б говорити про ідеальну систему. На жаль, між членами будь-якого суспільства існують зв’язки аморальні, корупційні, антидержавні тощо, які призводять до зростання хаосу.
У трактуванні стародавніх греків хаос – це безмежна, первісна маса, з якої утворилось все суще, зокрема Всесвіт, а відтак усе живе. У переносному сенсі – хаос це абсолютний безлад. Мойсей Фішбейн дотепно іронізує: “Чітко продумана система хаосів часом дає добре впорядковану систему”. Але це не про нинішню Україну. “Український тип соціальності такий, що в ньому марно наводити Священний Порядок, у ньому треба вміти керувати Хаосом – в умовах підвищеної турбулентності” [Андрій Окара].
Українцям притаманна така національна риса, як здатність до самоорганізовування, творення паралельних до влади громадських структур. Інакше кажучи, йдеться про споконвічне вміння українців зменшувати ентропію шляхом умілого господарювання, налагодження побуту, належного виховання юного покоління, прагнення до навчання. Принаймні так було, доки Україну не окуповали, а затим колонізували московські большевики. “Власне, українцям ніколи не потрібна була влада, тому що нація має чудову властивість до самоорганізовування та саморозвитку (згадайте, скільки міст України отримали магдебурзьке право в період фактичної відсутності центральної влади в країні)… Знову ж в котрий раз українці проявляють чудеса самоорганізовування: немає роботи – самі її знаходять за межами країни, немає товарів у магазинах – привозять його з Туреччини чи Польщі та самі продають його на ринках, немає продуктів – розквітли базари, не працює грошово-кредитна система – розвинувся бартер та працює долар” 12.
Як бачимо, ця складова української свідомості (здатності до самоорганізовування), на щастя, не щезла. Її слід усіляко культивувати, це наша зброя й щит проти антиукраїнської політики чинної влади. І цю свідомість – здатність до самоорганізовування – слід передати молоді, в якій (є підстави думати) глобальні виклики XXI століття розбурхають приспану/заховану енергію розвитку. Один із яскравих прикладів соціального самоорганізовування – Майдан-2004.
У цьому контексті актуально звучить сентенція Мирослава Ірчана, висловлена на початку 20-х років минулого століття з приводу природного стремління української нації до самоорганізовування: “У народі великої України захована давня верва, розмах. Це – народ колосальної енергії, народ індивідуальностей і контрастів. Він здоровий, як дуб, і гнилий, як порохно. Твердий, як мур, і гнучкий, як дамасценське залізо. Народ мрійників і романтиків. Уміє на кожному кроці ризикувати життям і майном. Він має забагато людей ініціативи, і це закопує його. Кожний має свою думку й після неї все робить, бо переконаний, що вона найкраща. В цьому випадку треба нового генія – колективу, що зберіг би в тому народі непропащу силу енергії і звернув її на належний шлях, дав йому всебічну освіту, а тоді стане він зразковим народом, другою Німеччиною на Сході” 13.
Розмірковуючи про українську націю, енергетику і таланти, академік Ігор Юхновський відзначає: “Споконвіків українці займали чорноземи. Це специфічна агресивність. Українці займали чорноземи, щоб господарювати, вирощувати пшеницю, худобу. Тож, якщо мова йде про енергетику, то і тепер, і в майбутньому, стійка енергетика України, мабуть, набуватиме, підкреслюю, стійкості саме на наших чорноземах. Йдеться не лише про вирощуваання талантів на талановитій землі, а взагалі – про її енергетику. Україна володіє 40 млн. гектарів сільськогосподарських угідь, 30 млн. га з них – рілля” 14.
Навесні 1996 року головний редактор знаменитого журналу “Культура” Єжи Ґєдройц із своєї паризької штаб-квартири уважно спостерігав за соціально-економічними процесами на своїй далекій батьківщині: “З усією критичністю ставлячись до міжвоєнного періоду, треба визнати, що в Речі Посполитій суспільство мало почуття державності та обов’язку щодо вітчизни. Фінансові службовці, які становили найчисленнішу частину державних працівників, оплачувались дуже низько. Незважаючи на це, хабарництва майже не існувало. Кількість скандалів, економічних афер, пов’язаних з політичними колами, також була мінімальною, принаймні не мала, як у нинішній польській реальності, масового характеру. До речі, мораль поляків після здобуття незалежності не була бездоганною, зокрема, партійні чвари стали звичайним явищем. Але все це подолав Юзеф Пілсудський. Це означає, що польську суспільність можна виховати”.
Чи можна виховати суспільність українську? Чи спроможні українці вибудувати новітній позапартійний Рух, який об’єднає найширші верстви населення, дасть можливість виявити себе з кращого боку некорумпованій, патріотичній молодій еліті? Позитивна відповідь на ці питання значною мірою визначить обличчя та майбутнє Української держави. І ще. Українці дуже багато втрачали і продовжують втрачати, бо не мислять по-українськи, хоча мислення рідною мовою – це найбільш глибоке логічне мислення, це процес з найбільшою економією енергії (академік Ігор Юхновський). Саме тому “програма повсюдного впровадження української мови у процес навчання і творчості – як в освіті, так і у виробництві, і в культурі – належить до головних завдань як сьогодення, так і майбутнього” 14.
Відповідаючи на запитання, скільки років нам йти до української України, знаний історик Ярослав Дашкевич замислено мовив: “Боюсь, що довго. Завдання, мабуть, на десятиліття. Можуть бути на тій дорозі і якісь катаклізми, які той процес можуть приспішити. Можуть люди не витримати”. Сказано це було в січні 2008 року…
Два роки перегодом, в січні 2010-го, доктор хімічних наук Октавіан Ксенжек вже ставить питання руба: бути чи не бути Україні – ось у чому питання. І аргументовано резюмує: “Український народ абсолютно бездарно прогавив унікальний шанс створити свою державу. Він недовго погрався із символами, потримався за руки, пофарбував що треба й що не треба в улюблені кольори й сів на старі підгнилі лави насолоджуватися нон-стоп виставою під загальною назвою “Як ми любимо Україну!”. Головне дійство вистави відбувається за завісою… Зараз млявоплинний й усвідомлюваний тільки однією зі сторін конфлікт між двома “націями”, що населяють Україну, увійшов у фазу розв’язання саме цих проблем. Попередню фазу “українська нація” (тут йдеться про державний, а не етнічний сенс терміна), можна сказати, “всуху” програла “совєтській нації”. Якщо вона й другу фазу проведе з таким самим результатом, то це стане термінальним актом історії української національної держави. Назва “Україна” ще якийсь час, ймовірно, збережеться, але тепер вже не за незалежною державою української нації, а за резервацією спадкоємців “совєтської нації”, що привільно розташувалися на території, яка колись належала українцям. Отож момент у нашій історії назрів критичний. Нам всім дуже корисно було б вдуматися в мудре висловлення американських індіанців: “Ми не успадковуємо Землю від наших предків, ми беремо її в борг у наших дітей”. То чого ж ми варті, якщо взяте в борг у своїх же дітей і ще не народжених поколінь ми так безвідповідально й безпомічно віддаємо прибульцям з минулого? Як ми будемо повертати наш борг своїм нащадкам?” 15.
Минулого року побачило світ дослідження американського політолога, директора приватної розвідувально-аналітичної організацї Stratfor Джорджа Фрідмана “Наступні сто років. Прогноз подій XXI століття” 16. Лише дві цитати з цього прогнозу: “Україна, яка тягнеться до іншої Європи, не може ні конкурувати з Європою, ні брати участі в її житті. Природні економічні відносини пов’язують Україну з Росією. Україна залежить від поставок енергоресурсів з Росії й в остаточному підсумку схильна до того, щоб змиритися з військовим пануванням Росії...”; “Утвердження російського впливу в Києві – лише справа часу... Нове поглинання Білорусі й України російською сферою впливу стане фактом у наступні п’ять років. Коли це станеться, Росія повернеться до кордонів з Європою”.
Чим керувався Джордж Фрідман, виносячи такий нищівний для України вердикт? Чого тут більше: реалій нашого часу чи маємо типовий приклад замовного “чорного піару” з арсеналу російських “айворників”– спеціалістів з інформаційних воєн? Так чи інакше, але українцям є над чим замислитись. Принаймні прогнози американського дослідника певною мірою корелюються з наведеними вище застереженнями Октавіана Ксенжека. І це не може не тривожити.
Проблема вибору – одна з головних не тільки політичних, а й психологічних проблем. Невибір чи відмова від вибору – все одно свідчать про певну позицію. Тут завжди вирішальним є суб’єктивний фактор. Від того, на чий бік пристане українська молодь, який вона зробить вибір, такою і буде Україна. Енергія розвитку для України– це насамперед її молодь. Саме тому нинішній міністр освіти реанімує “Зарніцу”, намагається переписати історію. Не дрімає і Росія, використовуючи різноманітні засоби, методи й ресурси для втягування в облудний “русскій мір” все ще значною мірою осовєтизованих українців. Москва дедалі інтенсивніше розширює підступний пропагандистський телеасортимент із запеклими екранними боями між “нашими” й німецькими нацистами в інформаційному просторі України, аби перешкодити молодому поколінню усвідомити, що для українців, по суті, немає різниці між “нашими” й гітлерівцями. В якій армії були змушені служити наші батьки й діди після поразки УНР, після Голодомору-геноциду? Правильно: в красній армії, в совєтській армії, а не в українському, нашому (без лапок) війську. Нашим, українським військом була армія УНР і УПА. Уражені бацилою совєтчини адепти путінізму панічно бояться, що українська молодь врешті-решт усвідомить: совєтська влада і нацистська влада для України однаково були окупаційними. Страх цей цілком резонний: саме незалежний, об’єктивний, сучасний позаколоніальний світогляд молодого покоління унеможливлює реанімацію російської імперії.
Москва панічно боїться відчуження, сепарації України від Росії. Саме через це Кремль так ненавидів Віктора Ющенка за його несміливі, вкрай суперечливі спроби відтяти колоніальну пуповину, що все ще єднає Київ з колишньою метрополією. Тому нині Росія з подвоєною енергією робить усе можливе, аби відгородити Україну від Заходу, позбавити її альтернативи так званого “євразійського” шляху розвитку.
“Іде боротьба, і боротьба не на жарт: за мову, за віру, за тлумачення минулого і модель майбутнього України. І за місце Росії в цьому українському майбутньому. Кожний успіх у цій боротьбі має свою ціну, кожний крок дається кров’ю, потом і слізьми”,– визнав Костянтин Затулін 4 березня 2010 року на сторінках “Известий в Украине”.
Про наслідки цієї боротьби вже написав Леонід Капелюшний, відомий журналіст і публіцист: “Треба визнати блискучою роботу росіян із повернення України у сферу впливу РФ без жодного пострілу і синця. Я певен, цю операцію будуть вивчати спеціальні служби усього світу як зразкову”.
Після оприлюднення журналістом Сергієм Лещенком скандального матеріалу про те, що службу охорону українського президента очолює дехто В’ячеслав Заневський, громадянин Росії, мені пригадалося застереження Олександра Литвиненка, якого отруїла ФСБ: “Якщо спецслужба будь-якої держави дозволяє безкарно хазяйнувати на своїй території спецслужбі іноземної держави, самостійно проводити оперативні заходи, то насамперед це втрата державного суверенітету і недалекий день, коли ця іноземна держава призначить у цій країні свого президента”…
В Україні багато тих, хто перебуває в ідеологічній, ментальній та матеріальній залежності від Росії, яка, вже не криючись, проводить політику культурної дестабілізації в Україні. Ставки надто високі: йдеться про цілковите поглинання України з її матеріальними та інтелектуальними ресурсами. Інакше Росія опиниться на задвірках світової цивілізації. І жодні корисні копалини їй не допоможуть.
Отож відвертість координатора депутатської групи Державної Думи РФ зі зв’язків із Верховною Радою України (“Іде боротьба, і боротьба не на жарт: за мову, за віру, за тлумачення минулого і модель майбутнього України. І за місце Росії в цьому українському майбутньому”) є цілком зрозумілою– ще на початку 90-х минулого століття Збігнєв Бжезінський наголошував: “Без України Росія ніколи не буде імперією”. Підтвердженням цьому є вся історія російської імперії, яка не зробила жодного фундаментального внеску в світову цивілізацію.
Картина світу з сайту Wikileaks – більш ніж похмура, на планеті точиться Велика Інформаційна Війна. Україна стала її заручницею. Гуманістичні принципи порушуються. “У нашому домі йде реставрація імперського режиму за ширмою декларативного суверенітету. Ми зберігаємо атрибути незалежности, але втрачаємо незалежність… Сумний факт: ми програли освітянську битву, ми втратили можливість формувати свідомість молодих українців” [Леонід Капелюшний]. Існує реальна загроза потрапити в обійми православ’я московського штибу, далекого від модерних запитів сучасності, від демократії. Йде відкритий наступ на свободу совісті – з літа 2010 року Москва взялася за активну реалізацію масштабного плану знищення Української православної церкви Київського патріархату. В хід пущені рейдерські, брутальні методи навернення прихожан УПЦ КП у так званий “русскій мір”.
Північно-східна сусідка, яка сама не визначилася з проектом власного майбутнього (ці вічні хитання між “євразійством” і своєю особливою місією на планеті), не припиняє постачати в Україну всілякі деструктивні ідеї. Відтак потенціал української нації, яка все ще перебуває в пошуках ідентичності, залишається нереалізованим.
Українців за всяку ціну прагнуть навернути на російський шлях. А це шлях в нікуди– неозброєним оком видно, що наскрізь корумпована, автократична Російська Федерація апріорі неспроможна модернізуватись.
У розпал інформаційної війни, розгорнутої російськими ЗМІ проти Олександра Лукашенка, білоруська преса, своєю чергою, опублікувала цифри деградації Росії при Путіні 17. Так, у Російській Федерації 4 млн. безхатченків, 3 млн. злиденних, 3 млн. повій, 6 млн. російських громадян терплять на серцеві розлади, 5 млн. – наркомани, більш 6 млн. хворіють СНІДом. Спостерігається загальне скорочення населення (до 900 тисяч людей щороку, за неофіційними даними – щороку помирає понад 2 млн. росіян). За 20 років у РФ зникли 23 тисячі населених пунктів. Скоюється 80 тисяч убивств за рік. У дорожньо-транспортних випадках гине близько 30 тисяч людей. Близько 100 тисяч росіян гине щорічно від наркотичного передозування.
За видобутком вугілля Росія “досягла” рівня 1957 року, у виробництві вантажних автомобілів – 1937-го, комбайнів – 1933-го, тракторів – 1931-го, вагонів і тканин – 1910-го, взуття – 1900-го. Практично повністю зруйнована авіаційна, радіоелектронна, автомобільна промисловість. Зате нафтогазовий експорт виріс із 76 мільярдів доларів в 1999 році до 350 мільярдів в 2008 році.
У Росії проживає 31 млн. дітей до 18 років. Здорових не більше 30 відсотків, 3,5 млн. – інваліди, 1 млн. – наркомани. Дітей-сиріт 750 тисяч (більше, ніж після закінчення Великої Вітчизняної війни, коли дітей-сиріт було 678 тисяч). Два мільйони дітей безграмотні. Близько 5 мільйонів безпритульних. У країні понад 1 мільйон ув’язнених. 1,5 мільйона чиновників – утричі більше, ніж в СССР. На хабарі й підкуп посадових осіб щорічно затрачається близько 33,5 мільярди доларів…
Але ми про енергію розвитку для України. Найперш маємо вилікуватись від церебропатії – ліні думати й аналізувати. Треба змінювати свій менталітет. Час соняшників і хрущів, що гудуть над квітнучими вишнями, безповоротно минув. Настав час радикальних інновацій, запровадження новітніх технологій. Прагнути до європейських стандартів життя і не прагнучи при цьому змінюватись культурно, світоглядно – нонсенс. “Європеїзація” українців можлива найперш через розвиток соціальної культури. Йдеться про створення мостів взаємодовіри між громадянами, навчання людей цивілізованих міжособистісних стосунків. І роль просвітництва, налагодження найширших контактів із Заходом тут важко переоцінити.
Нинішня ситуація для нашої держави не найкраща, вона нагадує становище окупованої країни. Повсякчас дається взнаки колоніальний спадок тоталітарної доби.
Складні процеси на планеті (зокрема, конфлікт цивілізацій) також наклали відбиток на перебіг державотворення в Україні. Позитивна, на перший погляд, ідея вільного поширення інформації в світі призвела до брутальної експансії інформаційного, культурного колоніалізму з боку Росії.
Українці мають полюбити себе. Мають ліквідувати породжену совєтськістю світоглядну розруху у власних головах. На щастя, ще є мільйони українців, котрі розуміють, що таке Українська ідея, які можуть виставити позов чинній владі щодо порушень прав і свобод, зафіксованих у Конституції. Держава починається з нас самих. Самі українці повинні змінити Україну й сотворити повноцінну державу.
Видатний український географ і геополітик Степан Рудницький стверджував: “Українська справа– се велика справа, може найбільша з усіх европейських справ! Наука з того для всіх українців: ніколи не зводити української справи ні в якому напрямі на загуменок московській, польській чи іншій!.. Ми– великий народ, наш край– величезний, ми мусимо бути так високо поставлені серед інших народів Европи, як нам після нашої численности й після величини нашої країни належиться!”.
Але поки народ не продемонструє владі, що обирає її не для розв’язання приватних проблем самої влади та її безконтрольного збагачення, нічого в країні не зміниться. Безумовно, велика проблема криється в українському суспільстві, котре породило таку владу. Влада – це своєрідне дзеркало душі суспільства. Треба визнати: нинішнє суспільство слабке і не може примусити владу (лідерів) реалізувати важливі суспільні проекти. З іншого боку (це відомо з теорії управління), суспільна система дублює риси влади/керівництва. І якщо на вершині управлінської піраміди опиняється марнославний, жадібний, ображений, переобтяжений різноманітними комплексами, спраглий до комфорту, ситості й збагачення мстивий суб’єкт, то нічого доброго від такого керівництва Системою (державою) очікувати не доводиться. Значна кількість складових системи “мавпуватиме” владу. А це до успіху не приводить. Своєю чергою, суспільство, котре функціонує на засадах самоорганізовування, сучасну українську владу аж ніяк не влаштовує. Тому вона (влада) робитиме все, аби не допустити консолідації опозиції. Підтвердженням сказаному є наслідки діянь та експериментів сусіднього авторитарного путінізму. Тож має змінюватись і саме українське суспільство, почавши нарешті знищувати в собі совєтськість і всі похідні від нього – хамство, патерналізм, інфантилізм, безкультур’я...
Всесвітньо відомий астроном, академік Ярослав Яцків в одному із своїх інтерв’ю розповідав, як за совєтських часів у Москві деякі з тамтешніх колег-науковців мали до нього певну упередженість: мовляв, приїхав такий собі бандерівець. Але ніколи не могли закинути, що вчений з Києва менш компетентний за них. І змушені були рахуватися з розумом українського астронома, попри його “бандерівське” походження. Інакше кажучи, маємо бути кращими, освіченішими, культурнішими, знати не лише російську, крім української, а й англійську, польську, німецьку мови.
В Україні необхідна радикальна зміна світоглядної, політичної, економічної та соціальної системи. Актуальним є творення громадянського суспільства – слід врахувати досвід його формування початку 90-х років минулого століття та процесу самоорганізовування періоду Помаранчевої революції.
Років десять тому Євген Марчук, політик більш ніж поінформований, слушно зауважив, що для того, щоб зайняти в майбутньому гідне місце у світовій спільноті, українському суспільству треба здійснити радикальну інтелектуальну і соціальну трансформацію. Золоті слова. І що ж? Чи перебувають на вершечку української владної піраміди особи з достатнім для керування державою рівнем IQ? Помовчимо. Подумаймо.
Як відомо, швидкість руху ескадри визначається швидкістю найтихохіднішого корабля. Сукупний інтелект колективу визначається найнижчим рівнем інтелекту його члена. А як справи із сукупним інтелектом українських держслужбовців? Риторичне запитання. Численні виші продукують невігласів, псевдоінтелігенцію, неспроможну виконувати покладені на неї завдання. Недарма занепокоєний професор Вадим Васютинський з Інституту соціальної та політичної психології НАПН: “В українському ментально-культурному просторі відбулася ґрунтовна деінтелектуалізація україномовних сфер і жанрів та деукраїнізація сфер і жанрів інтелектуальних” 18.
Українці мають виробити в собі почуття самоповаги, поваги до власної історії, як це, до прикладу, притаманно грузинам і вірменам. Маємо віднаходити в собі найкращі якості, відтак культивувати їх, попри всі перешкоди. Треба змінювати свідомість населення. З населення мусимо творити народ. Інакше успішні реформи будуть неможливі. Маємо зрозуміти, що жоден кредит від МВФ не допоможе у становленні цивілізованої, демократичної держави, бо лише творча праця, боротьба з аморальністю й корупцією сотворить успішну Українську державу. Буде держава – буде політична нація. Тож маємо утверджувати, пропагувати позитивний потенціал нашої історії. А для цього українці мають позбутися пасивності, байдужості, фаталізму й покірності.
Сьогодні українські громадяни хочуть активної, чіткої дії, хочуть бачити справжніх лідерів, спроможних на ВЧИНОК, на ПОДВИГ в ім’я нації. Саме життя диктує потребу влади сильного розуму, а не страхітливої тупої сили недоука-диктатора. На жаль, лідерів типу де Голля чи Лі Куан Ю, батька сінгапурського “економічного дива” українці висунути не змогли. Причина відома – катастрофічний брак еліти з державницькими традиціями.
Нині в Україні відчутно бракує загальновизнаного високого морального авторитету, справжнього харизматичного лідера, бракує високоосвічених управлінців, спроможних витягти державу з прірви. Але вони неодмінно появляться.
Мусимо вистояти перед новітньою московською експансією ще бодай сім років. На той час обов’язково сформується нова політична еліта, яка працюватиме задля добра Української держави, думаючи не лише про себе. Мусимо зробити все можливе, аби виплекати таку еліту.
До Верховної Ради та на інші виборні посади мають прийти справжні інтелектуали, які керуються ідеалами демократії й моральності. Це необхідні передумови, які уможливлять соціальну справедливість, економічний добробут, політичну стабільність. Треба культивувати й поширювати ідеї мерітократії – влади достойних. Це єдиноприйнятна для України система народовладдя, коли на керівні посади обирають виключно за інтелектуальними та моральними якостями, на підставі особистих досягнень, коли постійно відбувається селекція найкращих і найздібніших.
Джузеппе Гарібальді приписують такі слова: “Італію ми створили, тепер необхідно створити італійця!”. В іншій інтерпретації: “Коли ми створили Італію, ми створили державу. А тепер треба створювати націю”. Відоме висловлювання з цього приводу і Камілло Кавура, “батька” італійської незалежності: “Італія нами зроблена, черга за італійцями” (другу частину можна читати інакше: “...будемо створювати італійців”). Тобто йдеться про реалізацію величезної програми: державно-політичної і культурно-просвітницької. На ці ж проблеми вказував і дотепний Марк Твен: “Італія досягла свого одвічного бажання – стала незалежною. Але, досягнувши незалежності, вона виграла у політичній лотереї слона, якого їй нема чим годувати”. Так і з Україною. Здобувши незалежність, молода держава зіткнулась з надміром проблем, розв’язання яких можливе лише за системного аналізу численних викликів у різних сферах державотворення. Двадцять літ тому історія дала українцям шанс. Якщо занапастять його (цей шанс), то великий гріх візьмуть на себе сучасники перед нащадками.

12 Сорока С. Українцям ніколи не таланило з владою, або майже ніколи // http://dialogs.org.ua/print.php?part=issue&m_id=5067.
13 Ірчан М. Трагедія Першого травня. – Харків, 1930.
14 Енергія чорнозему. Академік Ігор Юхновський про націю, енергетику і таланти // За вільну Україну, 30 грудня 2009.
15 Октавіан Ксенжек. Україна: бути чи не бути – ось у чому питання // Універсум, ¹1-2, 2010. – С. 3.
16 http://fraza.ua/analitics/21.12.10/105938.html
17 http://ipvnews.org/stump_article08012011.php
18 Цит. за: Василь Ткаченко. Україна: навчитися жити разом // День, 16 грудня 2010. – С.4.

Довбодзьоби

Не ту державу назвали Україною...

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com