Він прийшов невідомо звідки і зник невідомо куди, ніби розчинився у вічності, залишивши на згадку про себе дивовижні скульптури…

“Лувр популяризує твори західноєвропейських художників, які з певних причин не стали відомими. Саме час показати світові Пінзеля. Вважаю, це буде культурним шоком для європейців – побачити роботи цього маловідомого скульптора”,– сказала представник французької делегації у Львові, головний реставратор департаменту скульптур музею Лувр – Женев’єва Бреск-Ботьє. Франція, а з нею і весь світ, відкриють для себе маловідому Україну 18 століття, а творчість Пінзеля дасть можливість краще пізнати регіони Західної України. Скульптурами зацікавився і Вашингтонський музей, де, згідно попередніх домовленостей, експозиція мала би відбутися в 2012 році.

Його називають загадковим, невідомим, “українським Мікеланджело”. І справді – відомостей про Пінзеля майже немає. Хтось залишає по собі музей, садибу, картинні галереї, арт-салони, художні альбоми репродукцій, дітей, де ім’я вже говорить само за себе, вулиці, названі на честь знаменитості. Він же – прийшов невідомо звідки і зник невідомо куди, ніби розчинився у вічності, залишивши на згадку про себе дивовижні скульптури, як пам’ятник самому собі. І досі залишається таємницею, ким був Пінзель за походженням, де вчився, коли помер і де похований, яку мистецьку школу предсталяв, чому матеріалом для роботи в основному використовував дерево. Його творчість прирівнюють до творінь великого італійця Флоренцо Берніні, в ній вбачають причетність до рельєфної пластики австрійських майстрів, спорідненість зі скульптурою чеської школи, називають геніальним, тому що його рівня майстерності після нього не досяг у світі ніхто. Можливо, у молоді літа скульптор багато мандрував, вчився у кращих майстрів Риму, Венеції, Відня і Праги. Відчувається, що він був безпосередньо знайомий з кращими творами епохи Відродження. Але жив і творив у маленькому містечку на Поділлі, в Бучачі. Бучач – його художня майстерня, колиска творчості, місто, де він провів багато років і створив найкращі свої шедеври.
2007 рік був проголошений роком Пінзеля в Україні. Саме в цей час Бучач став справжньою маленькою Меккою для істориків, краєзнавців, художників, туристів, та й для самих бучачан. Про скульптора писали в газетах, почали вивчати і досліджувати його спадщину, а знищені, пошкоджені часом скульптури почали відновлювати. Деякі з них ще й досі на реставрації.
Місто, яке нещодавно, в 2010 році, відзначило 750-річчя, колись належало українському магнатові Миколі Потоцькому. Він не шкодував грошей на будівництво церков і монастирів, і саме йому завдячує Бучач великою кількістю історичних пам’яток. Відомо, що з 1740 по 1751(?)рр. Іоан Пінзель працював при дворіі М. Потоцького в Бучачі разом з архітектором Бернардом Меретином. Ними була збудована і оздоблена алегоричними скульптурами Бучацька ратуша – одна з кращих пам’яток стилю рококо. Вона належить до найдосконаліших зразків архітектури 18століття. Як стверджують історики, серед будівель такого типу, Ратуша не має собі рівних не тільки в Західній Україні, але й в усій Центральній Європі.
Для костелу Успіння Богородиці (в якому згодом скульптор брав шлюб та хрестив дітей) він зробив два вівтарі. Найбільше, як вівтарний майстер, працював у церкві святої Покрови. Виготовив для неї іконостас, амвон, вівтарі, рельєфні композиції “Чудо св. Миколая”, “Благовіщення”, “Ангел-хоронитель”, “Подорож до Емауса” та “Відсічення голови Івану Предтечі”, які й досі “хапають” за душу …А ще алегоричні скульптури Віри, Мужності, Товія та невизначену жіночу фігуру.
…Бучач – місто мого дитинства. Скільки себе пам’ятаю школяркою, і церква Покрови, і костел Успіння Богородиці завжди були зачинені. Більше того, вони були занедбані, перетворені на склади будматеріалів, спортивні зали, а то й просто навхрест забиті дошками. І хто б міг подумати, що десь по закутках, присипані шаром страшного пороху байдужості, духовного зубожіння і невігластства чекали свого часу дерев’яні шедеври – дивні скульптури Пінзеля, ще пам’ятаючи ніжні дотики і тепло рук свого майстра, який їх створив, вдихнувши в них життя…
Знав би він, що його дерев’яними ангелами розпалювали взимку, коли не було дров, послав би страшну кару з небес тим передовим атеїстам і комсомольцям, які так впевнено збивали церковні хрести, зачиняли церкви, а чудо-майстрові і його скульптурам напророчили довгу дорогу забуття…

Для мене, як і для багатьох, Пінзель – не просто загадка. Скоріш за все – велика метафора, підтекст, щось недоговорене до кінця, те, що за кадром; це Подія, яка існує поза часом; це той момент Істини, коли минуле стає майбутнім…
Дивлячись на роботи скульптора у Львівському музеї Пінзеля, я не один раз думала: звідки стільки болю на ликах святих, чому ангели мають дорослі і надзвичайно сумні лиця? Була подивована і знанням майстра анатомії: настільки правдиво відтворена в дереві будова тіла, що, здається,– пульсує кожна жилка…Застиглі у відчайдушному пориві фігури, які ніби щойно закінчили танець, чи світську бесіду, спонукають до роздумів, завжди залишають в душі “більше, ніж спогад, сильніше, ніж сентимент”. На них треба не просто дивитися, а вдивлятися, бачити, намагатися впізнати саме те, що так щиро хотів сказати, а, може, і прокричати скульптор. Тільки тоді між вами і великим маестро почнеться розмова, діалог, який не закінчиться ніколи, тому що роботи Пінзеля не відпускають. І при найменшій нагоді ви знову будете шукати зустрічі з ним.
Надзвичайна експресія, екзальтація почуттів, ілюзія руху, яку створюють численні складки одягу, динаміка, непропорційні тіла, вираз страшних мук і страждань на обличчях – все це притягує настільки, що, вдивляючись в лик святого, здається, ще мить – і він ступить крок, оживе… Як все це можна було відтворити в дереві, чи в камені?
На жаль, немає жодної згадки про те, як виглядав Пінзель зовні. Хіба що на передпліччі скульптури “Алегорія Мужності” вирізьблено портрет-маску, повний трагізму і невимовних страждань. Мабуть, це і є єдиний автопортрет, що дійшов до нас. Невідомим залишається і місце поховання Пінзеля. Як стверджує отець Людвіг Рутина (нар.1917р., у 1991р. приїхав до Бучача, щоб відродити храм), Пінзель міг бути похований у криптах костелу Успіння Богородиці. Недалеко від костелу були його майстерні; він був вінчаний у ньому, там хрестив дітей. Колись там ховали майстрів, які оздоблювали церкви. Але крипти знищені чи під час війни, чи за часи більшовицького режиму.
Бучач відомий ще і нетрадиційними придорожніми фігурами, каплицями, хрестами, які вже у 18 столітті вирізнялися характерними рисами європейських стилів: бароко, класицизму, навіть елементами модерну. До найбільш визначних творів, створених Пінзелем, належать придорожні фігури “Богородиці” та “Яна Непомука”, скульптура Онуфрія і статуя “Непорочне зачаття” перед Хрестовоздвиженською церквою у с. Рукомиш, що неподалік Бучача.
Цікавим є той факт, що вдова Пінзеля через рік по його смерті(про що є запис у церковній книзі) разом із синами емігрувала до Німеччини. Їх подальша доля невідома. Вдова також вивезла за кордон шість bocetti (ескізи до великих скульптур), які з’явилися на Баварському мистецькому ринку аж у 1999 році!!! Роботи одразу ж закупив Баварський Національний музей у Мюнхені.
…Будь-яка дорога в прямому, чи у переносному значенні слова, завжди веде до храму. Підтвердження цьому – життя і творчість скульптора Іоана Пінзеля, який кожен день ішов працювати до храму, щораз залишаючи в ньому часточку своєї душі.. А через сотні років повернувся, щоб до свого храму привести і нас з вами, – до храму високої культури, духовності, незбагненного вічного дива.