Не досягли ми тих висот,
Що сяють iншим в морi слави...
Бо помиляється й народ,
Коли немає ще держави.
                 Володимир Сосюра. “Мазепа”

Іронія нашої долі, на жаль, спростовує тезу про “виборену незалежність”, хоча й не заперечує одвічного прагнення до неї, як і не скидає з рахунку великих епох змагань за самостійність і видатних постатей державного й громадянського чину. Та все ж, незважаючи на те, що доля пам’ятає кожну, навіть безневинну жертву боротьби за самостійність, незалежність як політична реалія 1991 року прийшла парадоксальним чином від імперських васалів з великого перестраху розплати і втрати влади тих політичних структур, що безроздільно панували в добу тоталітаризму.

Але далеко не кожен колишній борець за свободу, а точніше проти комуністичного тоталітаризму, лишився принципово не споживацьким, як рівно ж не кожен колишній член компартії належить до партійного лобі, яке працює на повернення старої системи і державне підпорядкування Москві. І тому, коли під час ухвалення законів і тарифікування постанов, що зраджували інтереси нації, ігнорували пріоритети молодої держави і загрожували національній безпеці, колишні демократи стояли поруч з колишніми комуністами, чи то не бачачи правди, чи то не бажаючи її бачити, вони разом творили одну партію. Несформовану, незареєстровану, але, як влучно називають її в народі, – партію влади.
Найміцніший їхній оплот у нинішній Верховній Раді – збіговиську антигероїв, де вони, національно мімікрувавши, обійняли ключові посади, застосувавши класичний метод, від якого гинули всі революції: надання депутатам усіляких пільг, узаконення статусу недоторканності, отримання найширших можливостей для збагачення та доступу до влади. Управління державою не спроможне вийти з кризового піке. І не вийде, якщо не буде змінена Система. Власне тому останнім примарним обов’язком українців і залишається: вижити, вижити будь-що, коли саме для цього й зостається щораз менше підстав – складається враження, що від січня 2010 року закони природи і суспільства в Україні не діють. У рейтингу економічних свобод Україна посіла 164 місце серед 179 країн світу. Серед європейських країн зайняла останнє місце.
Під час прес-конференції “Підсумки 2010 року: оцінки експертів”, організованої Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва 27 грудня 2010 року, були озвучені найважливіші тенденції, які визначали розвиток України в 2010 році. На думку експертів, це монополізація влади Президентом, Партією регіонів, згортання демократії, обмеження прав і свобод громадян та орієнтація українського політичного керівництва на Росію, специфічні методи проведення реформ без урахування думки громадськості, а також відмова від мети членства в НАТО та гальмування інтеграції в ЄС.
У ЗМІ укорінюється цензура. Уряд планує запровадити цензуру в Інтернеті. В інформаційному просторі спостерігається тенденція до стерилізації новин – Перший національний телеканал по суті вже перейшов на колишній совєтський формат подачі новин. І не лише він. Набув чинності закон про захист персональних даних, який правозахисники називають кроком до обмеження свободи слова та свободи доступу до інформації. 2011 року Україну виключено з категорії вільних країн у рейтингу американської неурядової організації “Freedom House”…
Спад виробництва, стрімка інфляція, міжнародні боргові зашморги, енергетична криза, військова загроза та економічний шантаж з боку північно-східного “стратегічного партнера”, напівпрозорі кордони, постійні метаморфози з облаштуванням державно-політичного ладу, бюджет, що затвержується постфактум або ухвалюється депутатами, які навіть не читають написаного, перешкоди розширенню вітчизняного приватного виробництва, розгул корупції, скомпрометоване (по суті приватизоване) судочинство, демілітаризація війська, брак належного контролю за виконанням вкрай потрібних державі законів – такою є Україна, в якій останнім часом помітне зростання українофобії.
Про корупцію помовчимо (134 місце серед 178 країн світу!). Не можна виключати й радикалізацію діяльності антидержавних угруповань, зростання нелегальної міграції, розширення наркотрафіку, виявів тероризму і кіберзлочинів – як плати за входження у глобалізований світ, за все ще віртуальний кордон з Росією. Влада не спроможна мислити цивілізаційно, припускає щораз більше стратегічних помилок, на очах деградує, перетворюючись на авторитарний режим. Бо влада окупаційна. Вона демонструє зростання політичних репресій, згортання демократичних процесів. Владоможці не мають бачення стратегічного розвитку країни. Бо немає ідеології. Є лише совєтизм, є непогамовне бажання оточення президента завернути Україну з європейського шляху. Громадяни не довіряють владі, не довіряють державі. Через доморощених нездар-політиків Україна в очах світової громадськості асоціюється з політичним безбашем, корупцією, аморальністю. Маємо глибокий розкол між багатими і бідними. Формується кастово-олігархічне суспільство. Державний апарат, по суті, приватизовано. Державу лихоманить. Перед Україною маячить економічний дефолт – обсяг зовнішніх запозичень впритул наблизився до величини ВВП. Лихоманить Верховну Раду, куди масово подалася чернь, маргінали. Це навіть не драма, а трагедія, коли держава, по суті, адаптувалась до аморальності й правового свавілля.
Інакше кажучи, Україна зараз перебуває в надзвичайно критичній ситуації, коли не лише доля суверенної держави, але й середовище її існування (насамперед йдеться про біосферу, яка щодня відчуває наслідки Чорнобильської катастрофи та ентропійної діяльності гомо совєтікуса) опинилися під загрозою. Довго тривати цей стан невизначеності не може. Перед Україною невеликий вибір: або стати якісно новою соціально-політичною системою, або ж піти в небуття. Образно кажучи, мойра Атропос вже приготувала ножиці, щоб перерізати нитку української незалежності, нитку життя української нації: кількість населення в Україні неухильно зменшується, мільйони громадян продовжують шукати кращої долі в інших світах.
Медицині відомі два ступені шоку. При першому, порівняно легкому, людина, прийшовши до тями, запитує: “Де я?”. У важкій формі шоку вона втрачає не тільки уявлення про час і простір, але й про власну особистість і, повертаючись до притомності, задає питання: “Хто я?”. Становище, в якому зараз перебуває українське суспільство, відповідає саме другому ступеневі. Cеред людей дедалі частіше звучать запитання: “Хто ми? Хто ми насправді? Чого прагнемо?”.
У певний період національною ідеєю для українців була ідея власної держави. За неї мільйони йшли на прю з ворогом і помирали. І ось тепер, коли на політичній мапі світу два десятиліття тому появилася Українська держава (інша річ, що держава ця від 2010 року дедалі більше набуває ознак малоросійської), українці здивовано запитують один одного: для чого нам така незалежність?
Постсовєтське суспільство, яке дісталося Україні у спадок від СССР,– майже всуціль суспільство маргінальне, в ньому впереваж верховодить чернь. Консолідації на рівні національної ідеї практично немає. Рівень побутової, соціальної культури, як мовиться, “нижче плінтуса”. Дивуватися нічого – нинішня Україна є уламком совєтської імперії, фрагментом совєтської Системи.
Наслідком триваючої в Україні гуманітарної кризи є загальновідомий занепад культури, суспільної моралі, виховного й освітнього процесу. А все через те, що існує криза світоглядна.
“Європейське майбутнє для України” – це банальний ідеологічний штамп, а не ефективний дороговказ у майбутнє. Це аж ніяк не національна ідея на сучасному етапі. Українці конче мають знайти відповідь на запитання: “Для чого живемо, навіщо нам держава?”. Українці мають усвідомити свою особливу місію, щоб не розчинитись у глобалізованому світі. Економічний добробут не може бути ідеалом. Треба інтенсивно шукати власний шлях розвитку, а це неабияка інтелектуальна праця. Лише копіювати чуже (найперш російське, бо “найближче”? і “рідніше”?) – безглуздя. Про інновації треба думати, про модернізацію економіки. Необхідна національна Мрія. А ще патріотизму треба навчитися. Українцям для успіху суттєво бракує патріотизму. Має бути спільне бачення майбутнього, має бути консолідована еліта.
Національна ідея – це не економічний прагматизм, не бажання конче жити заможніше, а непростий шлях до самоствердження української державної (а отже й власної) суб’єктності на світовій арені, вироблення чіткої ідентичності з-поміж інших націй та народностей.
Семюел П. Гантінґтон слушно констатує: “У новому світі центральним чинником, що визначає симпатії й антипатії країни, стане культурна ідентичність. Так, країна могла уникнути вступу до блоку під час “холодної війни”, але вона не може не мати ідентичності. Питання “На чиєму ви боці?” змінилось більш принциповим: “Хто ви?”. Кожна країна повинна мати на нього відповідь. Ця відповідь, культурна ідентичність держави, і визначає її місце у світовій політиці, її друзів і ворогів” 1.
Та без системного підходу простежити глибинні процеси державотворення в історії різноманітних етносів практично неможливо. Лев Гумільов цілком резонно вважав, що традиції, успадковані від предків, відіграють чималу роль. Звична ворожнеча чи дружба з сусідами (етнічним оточенням) – свою, культурні впливи та релігія – свою, але, крім усього цього, “є закон розвитку, який стосується етносів, як і будь-яких явищ природи”.
Чому нації розвиваються по-різному? Лейн Дженнінгс 2 робить спробу відповісти на це запитання, пояснити, чому культурні цінності можуть прискорювати прогрес людства або заважати йому.
Відомо, що після закінчення Другої світової війни багато країн Західної Європи та Японія лежали в руїнах. Однак сьогодні ці регіони належать до найбагатших і наймогутніших на планеті. План Маршалла і фінансова підтримка США сприяли цьому повоєнному “чуду”. Водночас щедра допомога і намагання впровадити ефективні методи управління не дали подібних результатів у Латинській Америці, Африці, у районах бідності високорозвинених країн. Чому так сталося?
Американська дослідниця не заперечує, що географічне положення, безперечно, має значення. Клімат, сировинна база, сільськогосподарські угіддя, запаси прісної води, вихід до моря– усе це важливі чинники прогресивного розвитку. Історія також має вплив. У країнах з тривкими традиціями політичної незалежності, демократії, соціальної мобільності, вільної торгівлі люди більш кваліфіковані й активні, менш корумповані, а отже, здатні доцільніше використати іноземну допомогу в скрутних ситуаціях.
Проте самими лише географічними чи історичними передумовами не вдається пояснити, чому деякі країни просуваються вперед, а інші залишаються позаду. Наприклад, стан економіки Південної Кореї й Гани в 1960 році був приблизно однаковим, але сьогодні тільки Південна Корея перетворилася у світову економічну потугу. Навіть у межах однієї країни не всі регіони розвиваються однаково– північна Італія випереджає за рівнем економіки південну. Погодьмося: неабияку роль відіграє ментальність народу. Багато в чому її (ментальність) українцям треба змінювати.
Має рацію доктор політичних наук Іван Варзар, що за усі так звані “незалежні роки” керівники усіх рівнів від столиці до району так зрозуміло й не пояснили народу: хто є хто у нашому “новому суспільстві”. Куди йдемо і за чим? Хто та що на нас чекає у так званому “ринковому майбутньому”?
Існують засадничі речі, які слід було давно чітко і точно усвідомити,– ДЕ ХОЧЕМО БУТИ і ЯК ХОЧЕМО ТУДИ ДІСТАТИСЯ. Необхідно було встановити пріоритети, якими визначається майбутнє і які зумовлюють конкретні дії сьогодні. Слід було виробити оптимальний план осягнення цілі. Не будь-якою ціною, не скільки буде змоги, а лише стільки, скільки потрібно. Головні ресурси доброго планування– інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні. На цьому постійно наголошує відомий американський економіст доктор Осип Мороз.
Добре планування полягає у стимулюванні до дії– розумно і свідомо вибрані, реалістично й точно окреслені цілі, які можна здійснити. Цілі мають збігатися з можливостями, інакше– втрата ресурсів на авантюрні прожекти.
Характеризуючи добу УНР, канадський дослідник Роман Млиновецький підкреслював: “Жодної будівлі (в тому числі держави) не може збудувати той, хто їх не хоче будувати; план будови, і то докладний, виробляють перед початком будування, і щоб вести– треба добре знати і шлях, і мету, а відповідає за всіх той, хто веде…”.
Українцям слід було пояснити зрозумілою мовою, що сучасне суспільство повинне мати науку світового рівня, інакше плентатиметься у хвості науково-технічного прогресу. Та гуманітарно-поетична еліта, з якої наприкінці 80-х– на початку 90-х років минулого століття впереваж складався демократичний рух, не усвідомлювала високого значення науки й новітніх технологій. Наука в Україні досі виконує роль падчерки, додатка до освіти– тому й втрачаємо через відплив інтелекту в інші країни сотні мільйонів доларів щорічно…
На жаль, вітчизняний так званий істеблішмент виявився нездатним до стратегічного планування розвитку Української держави. Він досі не усвідомив, що в країні, позбавленій національної ідеї, економіка ніколи успішно не розвиватиметься. Бо не економіка керує ідеями, а навпаки– ідеї стимулюють розвиток економіки, нації, породжують рух суспільства у майбутнє.
1907 року Михайло Грушевський висловив оригінальну думку: “Повна самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку і самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і володіє достатніми задатками й енергією розвитку”.
Сім десятиліть перегодом російський вчений Лев Гумільов, засновник нової науки етнології, що дістала визнання в усьому світі, фактично розвинув цю ідею, висунувши концепцію розвитку й життя етносів, за якою кожен народ проходить своєрідні енергетичні стадії; в залежності від цієї “енергоозброєності” народи й етноси можуть здобувати нові ступені власної свободи й незалежності або ж втрачати те, що мали.
Україні, як будь-якій самоорганізовувальній системі, притаманний певний запас вільної енергії – частини внутрішньої енергії системи, яку вона може витратити на виконання роботи і поповнення надходження енергії ззовні.

1 Гантінґтон Семюел П. Протистояння цивілізацій та зміна світового потрядку. – Львів: Кальварія, 2006. – С. 148–149.
2 Jennings Lane. Why Nations Develop Differently // Futurist, Jan.-Feb. 2001, p. 8–9.

Наша країна, приміром, має чималі запаси внутрішньої енергії (знамениті чорноземи, корисні копалини, чудовий клімат – енергія Сонця), у той же час у нас вкрай низький рівень соціальної культури (невпорядкованість життя, побуту, стосунків, виробництва), що не дає належним чином використати багатющі природні ресурси, тобто йдеться про замалий, як для такої держави, потенціал вільної енергії. Значною мірою це є наслідком страхітливого соціального експерименту над українським селянством, вчиненого сталінським режимом.
Такого високого рівня ентропії на теренах України раніше ніколи не фіксувалось. Він навіть перевищив руйнацію періоду гітлерівської навали. Японія, котра не пережила страхіть Голодомору, володіючи незначними запасами внутрішньої енергії, завдяки високому рівневі впорядкованості (внутрішньої культури, культури побуту і виробництва) має значний запас вільної енергії і напрочуд раціонально його використовує.
Досі не досягнуто енергетичного унезалежнення від Росії. З різних мотивів. Україна й далі сидить на “газовій голці” після укладення згубних для держави контрактів. На межі технічних можливостей експлуатуються застарілі енергоємні структури економіки. А тим часом власних енергоресурсів предостатньо – шельф Чорного й Азовськолго морів, родовища сланцю й природного газу Донецько-Дніпровської западини…
Про причини браку “енергії розвитку” в Україні пише французький історик Ален Безансон: “Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації – давній дефіцит еліти і старанно культивований Росією розбрат усередині українського народу… Російське гноблення розпочалося не вчора“3. Ще одна думка нашого сучасника: “Як на мене, чи не найбільшою проблемою, яку ми не тільки вирішувати, а й називати лякаємося, є російська етнічна присутність, через яку Кремль і проводить антидержавницьку, антиукраїнську політику на наших теренах” 4.
Про причини браку “енергії розвитку” в Україні писав у своїх споминах генерал-хорунжий Юрко Тютюнник: “Ми мали сприяючі умови, щоби творити– наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах. Ми мали знаменитий матеріал для будівлі– спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними… Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга, як прагнули вони порозуміння-угоди з нашими ворогами!.. І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами як слід, ще більше, вони не вважали росіян за ворогів”.
Як наслідок– большевицько-московська окупація, колонізація, Голодомор-геноцид, німецька окупація, комуністична переокупація, “інтернаціоналізація”, будівництво комунізму, “развітова соціалізма”, “созданіє савєтскава чєлавєка”… І весь цей антилюдський експеримент здійснювався на українській землі упродовж семи десятиліть, знищуючи дорогоцінний інтелектуальний матеріал, розпилюючи волелюбну “енергію розвитку” українців.
13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва прийняв знакову ухвалу, яка оскарженню не підлягає: “Після повалення Української Народної Республіки в листопаді 1920 року більшовицький режим розпочав на її території активні дії щодо недопущення відновлення незалежної Української держави шляхом жорстокої репресивної політики, спрямованої на встановлення комуністичного ладу і придушення будь-яких партій і рухів, які обстоювали ідею української самостійності… Голодомор 1932–1933 років на Україні визнати геноцидом частини української національної групи”. Звісна річ, самої ухвали недостатньо для радикальної зміни світогляду українців. Питання в іншому: чи усвідомлюють українці виняткову важливість цього документа, який, по суті, узаконив нагальну потребу викорінення тяжких наслідків комуністичної окупації?
Сучасна Україна – це постколоніальна, постгеноцидна, посттоталітарна держава, в якій упродовж останніх двадцяти років так і не була здійснена деколонізація, декомунізація, десовєтизація, дерусифікація. Дивуватись нема чого – вихована метрополією підколоніальна еліта за суттю своєю не могла зважитись на такі радикальні кроки. Треба врешті-решт усвідомити, що Україна впродовж століть була “колонією європейського типу”. Зрештою, про це давно писалося і мовилося.
Читаємо у Петровського-Штерна: “Подібно до образу ірландців у британському імперському дискурсі, існував стереотип українців у російському імперському дискурсі: недоцивілізовані, нестримані, гарячкуваті, кумедні, схильні до спалахів насильства, пияки, мають сентимент до славних козацьких часів і байдужі до часу теперішнього. Після політичної інтеґрації до складу Російської імперії, а відтак СССР, Україна перестала бути підлеглою країною, але, як застерігає Тері Іґлтон, країна може бути рівноправною з іншими в політичному плані, але підлеглою в соціальному і культурному. Так само, як Ірландія хиталася між покірною імперською провінцією і паростками національного повстання, Україна сприймала себе і лояльним південно-західним краєм імперії, і волелюбною бунтівницею. Українська колоніальна ситуація була такою ж строкатою, що й ірландська, де “в різні часи і в різних місцевостях… перепліталися і співіснували різні форми колоніалізму” (Тері Іґлтон). Але на відміну від Ірландії, перехід України до постколоніального і національного ускладнювали рецидиви колоніального (від початку 1930-х до кінця 1980-х), яким передував короткий період національної незалежності. Навіть погоджуючись, що Україна за совєтських часів пережила економічну модернізацію, чимало виграла від совєтської культурної і промислової революції та вирвалася з аграрних економічних пут, не можна не побачити сліди колоніалізму в сучасному українському суспільстві, культурі й мові” 5.
Навіть Голова Верховної Ради України Володимир Литвин був змушений визнати, що “упродовж багатьох десятиліть українська суспільність і українська культура були ізольовані від Заходу, від світового культурного процесу. І одночасно беззахисні перед однобічним культурним натиском з боку Росії. Розбалансованість у межах СССР міжнародних і міжнаціональних культурних взаємодій та впливів у контексті русифікаторської політики призводила до втрати культурної самобутності та нівелювання національної ідентичності. Провінційне політичне місце радянської України в надцентралізованій системі СРСР, меншовартісне самоусвідомлення суспільства тяжіли і над культурою, зміст та форми якої були істотно уражені вторинністю. Модернізація України здійснювалася переважно не українцями” 6.
“Українська нація вбивана й не вбита, винищувана й незнищенна. В українців забирали землю, мову, культуру, історію, волю, саме життя. Винищували під корінь українську інтелігенцію, українську еліту. Ув’язнювали й розстрілювали. Винищували цвіт української нації – українських хліборобів. Висилали в Сибір. Убивали голодом. Чинили геноцид. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932–1933 років був геноцидом української нації, не бояться й не знають Бога. Вони знають і бояться лише пахана й кілерів. Вони пахолки. “Раби, підніжки, грязь Москви”. Вони не українці. Вони україноподібне чортовиння. Вони виплодки народовбивць. Із тими, хто сміє заперечувати, що Голодомор був геноцидом, мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі (я наголошую: українські слідчі)” 7.
Все це призвело до того, що українці виявились неготовими до змін, які поставила перед ними епоха наприкінці XX століття. Інфантилізм, патерналізм – закономірні наслідки деформації суспільної свідомості, результат кривавих соціальних експериментів. А у висліді – ностальгія за ефемерним порядком, що існував у часи большевицького тоталітаризму. Після краху СССР ця облудна системність, яка давала певні гарантії та була до певної міри прогнозованою, кинула “прастих савєцкіх людєй” в хаос первісного накопичення капіталу. Частина з них і досі тужить за примарною стабільністю. Саме тому в нас відчутно бракує переконаних прихильників демократії (трохи більше половини населення)– соціологи вважають, що демократія поза небезпекою, коли має підтримку трьох чвертей населення. Одне слово, маємо інформацію до роздумів.
Чимало українців досі бояться поняття “націоналізм”. А тим часом національне питання у світі актуалізується. Андрєй Колєсніков, оглядач російської “Новой газеты”, констатує: визріли передумови для того, щоб респектабельний російський націоналізм, який у своїй масовій іпостасі перетворюється в російський фашизм (“Росія для росіян”, гасло маньчжурських російських нацистів “Слава Росії!” та ін.), ставав політичною й навіть електорально привабливою силою. Це помітив і спікер парламенту Борис Грызлов: мовляв, “ми, росіяни, прагнемо жити в дружбі з іншими, але ця риса не властива іншим національностям”. Росія будує саме національну державу, не полишаючи ідею відновлення імперії за рахунок інкорпорації України.
Декому з квасних малоросіян і занадто гарячих прихильників єднання з Росією варто прислухатися до думки академіка Ніколая Амосова, озвученої академіком Ярославом Яцківим: “Я русский до мозга костей, но я вам говорю: ничего хорошего Украину не ждёт, если она пойдёт в Россию”.
Боятися слід не поняття “націоналізм”, а “совєтськості”. “Совєтський”– це найперший ворог незалежності, української ідентичності, українства. “Совєтський”– це колонізатор, який використовує російську мову як зброю колонізації.
“Вважається, якщо народ втратив три відсотки найактивніших людей, то він– переможений. Українці в XX столітті втратили, напевне, третину, якщо не половину, населення. То були найактивніші люди… В Україну навезли дуже багато чужорідного і ворожого Україні елементу. Він живе тут спокійно, він ненавидить цю країну… Тепер в Україні фактично влада росіян, а не українців. Це російська влада у нас. Очевидно, треба буде боротися за встановлення української влади,– констатує нинішню ситуацію в Україні Василь Овсієнко, колишній в’язень совісті совєтських таборів, координатор програм Харківської правозахисної групи. – Протистояння (між українцями і росіянами. – О. Р.) стає цілком чітким” 8.
Зміцніла (не без допомоги, звісна річ, усіляких заморських й вітчизняних “радників”, численних “любих друзів”, добре вишколених представників “п’ятої колони”) постсовєтська Ретросистема рухається шляхом соціальної, економічної та моральної деградації.
Найбільше Україні загрожує власна влада. На думку дослідників з британської аналітичної компанії The Economist Intelligence Unit (EIU), неефективність і скорумпованість української влади є головною причиною, того, що до країни не надходять західні інвестиції і не розвивається незалежний від влади місцевий бізнес.
Одну з причин такої тривожної ситуації називає професор Степан Трохимчук: “За підрахунками українського Меморіалу, за роки незалежності підступно було знищено майже 3000 українських патріотів та бізнесменів з переважно українськими прізвищами” 9.
Один за одним несподівано йдуть з життя сповнені небуденних задумів уже загальновизнані лідери, громадські діячі, відомі не лише у Львові, а й в Україні – міський голова Богдан Котик, поет Ростислав Братунь, професори Георгій Бачинський і Володимир Лебединець, журналіст Олександр Кривенко... Критична маса автокатастроф, в яких загинули українські політики-патріоти, державники, набула рис підозрілої системності: генерал Василь Санін, активний поборник української незалежності, негайного реформування армії та міліції, В’ячеслав Чорновіл, Олександр Ємець, Юрій Оробець, Анатолій Єрмак, Михайло Сирота… Трагічно закінчилася автоаварія для Романа Ліщинського – професійного дипломата, канадійського громадянина, директора Центру інформації та документації НАТО в Україні, для народного депутата Сергія Драгомирецького, який з трибуни Верховної Ради вимагав з’ясувати правдивість відомостей щодо матеріальної підтримки урядовими структурами і підприємствами Російської Федерації окремих заходів передвиборчої кампанії претендента на посаду Президента України Леоніда Кучми…
Суспільство так і не спромоглося висунути зі своїх лав загальнонаціонального лідера. Тих же, хто міг претендувати на цю роль, Система різними способами і в різний час усувала. Вадим Гетьман став однією з перших її жертв.
“Найбільша проблема України в тому, що не вирішено головне завдання, яке ставить перед собою кожен національний рух. Українство під загрозою. Це величезна загроза, проте більшість населення її не усвідомлює, і це трагедія... Тут неефективна Служба безпеки, тут ніхто не займається боротьбою з підривною діяльністю, насамперед Росії. Так, ніби цієї діяльності нема, ніби ми її щодня не бачимо, вмикаючи телевізор чи відкриваючи російсько- або україномовну газету… Для Росії, тобто путінізму, нестерпно, що поруч може існувати друга, більш демократична (порівняно з Росією), Росія. Не кажучи вже про те, що в російській свідомості, починаючи з прибиральниці й закінчуючи Путіним, існує залізна впевненість, яку за них півстоліття тому сформулював Збігнєв Бзежинський: Росія може існувати тільки як імперія або ніяк. Це в Росії усвідомлюють усі. А імперією вона може існувати тільки з Україною. Росія з’явилась як імперія, коли з’єдналась з Україною, і зникла разом зі зникненням України. Без України немає імперії. Тому треба і нам розуміти Росію. Для них це екзистенційне питання– питання існування Росії… Бажано, щоб в Україні було українство, а не друга Росія. Ющенка я шаную за те, що він зробив для відчуження України від Росії, українства від російськості. Це те, за що його ненавидить путінізм” 10.
Від січня 2010 року в Україні прискореними методами утверджується неукраїнська влада, в державі почалося укладання нової історичної політики. Все це стало можливим власне через брак “енергії розвитку”– упродовж двох останніх десятиліть українці не зуміли створити цілісної концепції державотворення, народ не вдалося озброїти ефективною об’єднавчою ідеєю, не було зібрано воєдино якісний інтелектуальний матеріал, вкрай необхідний для будівництва повноцінної Держави. Sic! “Держава, яка не змогла розбудувати й відстояти національну церкву, не може вважатися повноцінною, такою, що відбулася. Проблеми досі вдавалося, з гріхом пополам, мікшувати, але зараз Москва почала надто вже явну ідеологічну кампанію з чіткими цілями. Ми не можемо й не повинні залишити її без відповіді. Навіть ті, хто вважає себе атеїстами. Інакше й вільнодумство в Україні вже дуже-дуже скоро буде поставлене в незручні рамки. “Єдино правильний” курс, окреслений Московською патріархією, вже фактично прийнятий правлячою нині українською елітою”. 11
Більш ніж промовистий факт: діючий український президент не поздоровив вірних греко-католицької церкви з Різдвом Христовим. А це п’ять мільйонів громадян…
Соціальна форма руху людства пов’язана з його організаційною діяльностю. Завдяки розуму (розумовій діяльності) засвоюється негентропія (міра впорядкованості або ентропія з оберненим знаком). Тобто зменшується ентропія (міра невпорядкованості), хаос. Правильне розв’язання завдання означає створення додаткової негентропії (впорядкованості). Натомість помилки, допущені розумом, означають зростання невизначеності, невпорядкованості, тобто посилення ентропії.

3 Безансон А. Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту. – К.: Пульсари, 2007. – С. 130.
4 Капелюшний Л. Час сутіні. – К.: Факт, 2009. – С.75.
5 Йоханан Петровський-Штерн. Антиколоніальна альтернатива // Альманах “Егупец” ¹ 19, 2010 http://www.judaica.kiev.ua/Eg_19/Egupez17-10.htm.
6 Литвин В. Українська культура й освіта в контексті суспільних трансформацій // Урядовий кур’єр, 24 вересня 2002.
7 Фішбейн М. “Народ мій є!” (Виступ у Національній опері на вечорі-реквіємі, присвяченому Дню пам’яті жертв голодоморів 25 листопада 2006 року) // Універсум. – Ч.11–12. – 2006.
8 Овсієнко В. Тепер в Україні фактично є влада росіян, а не українців // День, 6 серпня 2010.
9 Трохимчук С. У змаганнях за Нашу Україну. – Всеукраїнське об’єднання ветеранів (Львівське обласне відділення). – Львів, 2010. – С.62.
10 Анатолій Стріляний: Ненависть путінізму до Ющенка– це велике надбання України // Україна молода, 28 жовтня 2009.
11 Ковальов П. Політико-пасторський візит. Ідея “руського світу” і реінтеграція України у сферу інтересів і впливу Росії // День, 27 липня 2010].