“Главред” нагадує історію успішних і невдалих партійних альянсів в Україні.

Потенційне об’єднання “Фронту змін”, УРП “Собор”, “Громадянської позиції” і Європейської партії України останніми днями – одна з головних тем в політичному житті країни (напевно, тому що парламент на канікулах, а Президент у Японії). Ця інформація сколихнула й інших представників правого флангу української політики, раніше за всіх лідера УНП Юрія Костенка, якого в “союз чотирьох” не покликали, – він одразу ж оголосив про формування альтернативного угруповання з УНП, “За Україну!”, “Нашої України” і Народного руху. Втім, від останніх жодних коментарів із цього приводу не надходило – а, за непідтвердженою інформацією, “За Україну!” почала переговори з “Фронтом змін”, замінивши там Європейську партію України Миколи Катеринчука. Вирішили не відставати від правих і українські ліві – створивши Координаційну “Українську демократичну Лівицю”. Склад її учасників явно не дотягає до такої гучної назви: об’єднуватися вирішили “Народна влада” Йосипа Вінського, СДПУ Юрія Буздугана, СДПУ(о) Юрія Загороднього і “Справедливість” Станіслава Ніколаєнка, сумарний рейтинг яких навряд чи перевищить півпроцента.
Таким чином, в успіх усіх цих проектів віриться насилу, тим більше що в нашій політиці принцип “де два українці – там три гетьмани” як і раніше дотримується майже неухильно. “Главред” вирішив освіжити в пам’яті “злиття і поглинання”, що відбувалися в українському партійному житті. До речі, виявилася деяка закономірність: успіхом увінчувалися, як правило, спроби об’єднання провладних політичних сил, хоча не обійшлося і без винятків із цього правила.

Партія регіонів
Нинішня партія влади являє собою найуспішніший, майже хрестоматійний приклад об’єднання різних політсил з подальшим поглинанням партнерів, що з’являлися по ходу. У 2000 році Партія регіонального відродження України вирішила об’єднатися з Партією праці (лідер – Валентин Ландик, нині нардеп від ПР), партією “Солідарність” Петра Порошенка, партією “За Красиву Україну” (лідер – нинішній мер Києва Леонід Черновецький) і Всеукраїнською партією пенсіонерів (лідер – Олексій Капуста). Об’єднання дістало громіздку назву: Партія регіонального відродження “Трудова солідарність України”, згодом змінену на нині відому всім і кожному – Партію регіонів. Одночасно ліквідували й інститут співголів (ними були Володимир Рибак, Валентин Ландик і Петро Порошенко), головою партії став Микола Азаров. Порошенко, завбачливо не розпустивши свою “Солідарність”, від справ відійшов досить скоро. У 2005 році ПР поглинула партію “Нова демократія” Євгена Кушнарьова і надалі розсудливо відмовлялася від будь-яких міжпартійних альянсів, блоків, злиття і так далі, діючи за принципом “хто хоче бути з нами – хай вступає в наші лави”. Окрім “Нової демократії”, чималим успіхом у процесі поглинання стала Трудова партія, яку до “регіоналів” привів Валерій Коновалюк. У результаті ПР отримала досить міцну внутрішню структуру, яку, проте, іноді затьмарюють конфлікти між місцевими угрупованнями партійців.

НДП
Народно-демократична партія – ще один приклад успішного злиття. Створили її в 1996 році шляхом об’єднання Партії демократичного відродження України (лідер – Володимир Філенко, нині нардеп від БЮТ), Трудового конгресу України (лідер – Анатолій Матвієнко, що нині знову включився в об’єднувальний процес – див. вище), об’єднання “Нова хвиля” (лідер – Тарас Стецьків, нині депутат-нунсівець) і низки дрібніших організацій. Із самого початку альянс замислювався як партія влади, член політвиконкому НДП Валерій Пустовойтенко незабаром став прем’єр-міністром. Паралельно партія нестримно нарощувала чисельність, переважно за рахунок чиновницької номенклатури. Президентські вибори 1999-го викликали розкол у партії – з неї пішли опозиційно налаштовані по відношенню до Кучми діячі. Проте НДП ще кілька років залишалася на плаву, поступово втрачаючи вплив на користь СДПУ(о), проте після Помаранчевої революції була остаточно витиснена на маргінес.

СДПУ(о) /”Демсоюз”
Після парламентських виборів 1998 року в Раді почалися хаотичні процеси утворення різних депутатських угруповань на тлі наближення президентських виборів. Досить активним було угруповання “Відродження регіонів”, лідером якої був “директор парламенту” Олександр Волков. Під це угруповання й було створено партію “Демократичний союз”, яка незабаром узяла курс на зближення з дуже потужною на той час СДПУ(о), і навіть планувала створити з нею блок на парламентських виборах-2002. Їхньому альянсу сприяв як номенклатурно-олігархічний характер обох партій, так і явна орієнтація на Кучму. Проте незабаром унаслідок інтриг в оточенні Кучми вплив Волкова і “Демсоюзу” зменшується, головою партії стає Володимир Горбулін. На вибори партія йде в союзі з ультрамаргінальною Демократичною партією України, не набирає й одного відсотка, після чого нестримно йде з політичної арени, як і СДПУ(о).

БЮТ
Нинішня головна опозиційна сила в 2001 році утворилася з Форуму національного порятунку – громадської організації, що ставила за мету скидання президента Кучми. До складу БЮТ увійшли “Батьківщина”, Українська республіканська партія, УРП “Собор” (знову-таки всюдисущий Анатолій Матвієнко!) і низка дрібніших партій. До виборів 2006 року в БЮТ залишилися лише “Батьківщина” і Українська соціал-демократична партія, натомість у 2007 році до них приєдналася партія “Реформи і порядок”, яка трохи раніше зазнала поразки на виборах в альянсі з “Порою”. Під час прем’єрства Тимошенко з боку “Батьківщини” робилися неодноразові спроби поглинути своїх молодших партнерів, проте вони наштовхувалися на їх м’який опір. Після перемоги Януковича на виборах і масової міграції “тушок” у коаліцію, серед ПРПістів не знайшлося жодного зрадника, а глава партії Сергій Соболєв отримав посаду прем’єра опозиційного уряду. На місцевих виборах ПРП і “Батьківщина” йшли в неформальному союзі, проте перед наступними виборами в Раду вони напевно постануть перед непростою проблемою об’єднання (адже блоки на той час, швидше за все, заборонять). Що стосується УСДП, то про її перехід на бік коаліції ходило багато чуток, які так і не виправдалися, – а лідер партії Євген Корнійчук нині перебуває в СІЗО.

“Наша Україна”
“Помаранчева” партія найбільше за інших говорила про об’єднання – і сама стала символом розколу в українській політиці. Утворилася “НУ” на початку 2005 року з представників блоку партій “Наша Україна”, але не шляхом злиття партій, а на індивідуальній основі. Майже відразу після створення її лідер Віктор Ющенко починає розмову про необхідність юридичного оформлення єдиної партії, проте далі декларацій справа не рушила. Потім про об’єднання забувають, аби пригадати перед парламентськими виборами 2007 року, на які “НУ” йде разом з вісімкою інших партій: “Порою”, Партією захисників вітчизни, Українською народною партією, УРП “Собор” (як бачимо, і тут не обійшлося без Анатолія Матвієнка) та іншими. До виборів усі члени блоку на своїх з’їздах дають зобов’язання розпочати об’єднувальний процес відразу після виборів. Проте перешкодили амбіції окремих учасників блоку, та й стрімке падіння рейтингу “НУ” паралельно падінню рейтингу Віктора Ющенка. У результаті чим довше тривають переговори, тим на більшу кількість частин розпадається “НУ”: свої проекти започатковують В’ячеслав Кириленко (“За Україну!”), Арсеній Яценюк (“Фронт змін”), Анатолій Гриценко (“Громадянська позиція”) та інші. Свариться з Ющенком і дрейфує у бік БЮТ “Народна самооборона” Юрія Луценка. Ці процеси прискорюються з появою альтернативної президентської партії – “Єдиний центр”, куратором якої стає глава Секретаріату президента Віктор Балога. Після відходу Балоги разом з “ЄЦ” і нищівною поразкою на президентських виборах, Ющенко знову починає розмови про об’єднання. Проте невідворотна маргіналізація партії залишає на це мало шансів.

Блок лівих сил
Розмови про об’єднання лівих сил точаться як мінімум з кінця 90-х, та лише перед черговими виборами. Але кожного разу далі за слова “треба об’єднуватися” справа не заходить. Перешкодою незмінно були особисті амбіції лідерів трьох основних лівих сил країни – СПУ, КПУ і ПСПУ, і переговори закінчувалися на питанні про єдиного кандидата або перший номер списку: поступатися ніхто не хотів. Після того, як від СПУ відбрунькувалися “Народна влада” Йосипа Вінського, “Справедливість” Станіслава Ніколаєнка, “Союз лівих сил” Василя Волги, перспективи об’єднання стали ще туманніші. Проте перед останніми президентськими виборами лідерові КПУ Петру Симоненку треба було створити видимість широкої підтримки його кандидатури лівими силами – з цією метою до “Блоку лівих і лівоцентристських сил” увійшли КПУ, СДПУ(о), “Справедливість” і “Союз лівих сил”. Учасники обіцяли довгостроковий характер об’єднання і навіть розробили систему квот у списках на наступних парламентських виборах. Проте про обіцянки досить скоро забули, молодші партнери почали відкрито критикувати Компартію, і “Справедливість” разом з СДПУ(о) замислили нове об’єднання, куди КПУ вже не кличуть (див. вище).

“Українська правиця”
Не менш тривалими і майже настільки ж безуспішними були спроби об’єднання і правих сил. У 2001 році їм удалося сформувати об’єднання “Українська правиця”, до якого увійшло близько півтора десятка партій, зокрема Народний рух України, “Батьківщина”, УНП “Собор” (природно, Анатолій Матвієнко взяв участь і в цьому об’єднанні), УРП, СНПУ (нині – ВО “Свобода”) тощо. Об’єднання навіть сформувало свої надпартійні структури і задекларувало похід на наступні вибори єдиним блоком. Проте в 2002 році альянс фактично розпався, оскільки частина його членів увійшли до складу блоку “Наша Україна”. У 2005 році УНП знову виступила ініціатором створення “Правиці-2”, і навіть отримала згоду низки учасників першої “Правиці”, проте далі декларацій справа не пішла, і на вибори 2006-го праві партії в основному йшли або окремо, або у складі блоку “Наша Україна”. Напередодні парламентських виборів 2007-го на правому фланзі знову почалася активізація – і в квітні того року було створено “Правицю-3” у складі УНП, НРУ і УРП “Собор”. Першим номером списку став лідер НРУ Борис Тарасюк, решту номерів розподілили згідно з квотами. Проте вже влітку 2007-го “Правиця” вирішує влитися в блок “Наша Україна – Народна самооборона”, що викликало великі внутрішні конфлікти всередині самих членів “Правиці”. Її лідери отримали депутатські мандати і надовго забули про об’єднання… Аби пригадати про нього знову, напередодні вже наступних виборів. Історія повторюється.

Мілан Лєліч, “Главред”