Розмову про найпекучіші проблеми та якість української вищої освіти, яка лише в окремих галузях залишається досить високою, журналіст Олександр Артеменко веде з віце-президентом Національного університету "Києво-Могилянська академія", професором Володимиром Моренцем.
Довідка від Києво-Могилянської Фундації. У вересні 2006 року Володимир Моренець - професор, доктор філологічних наук, віце-президент з науково-навчальних студій НаУКМА перебував в США для проведення інтенсивних ділових зустрічей в університетах для обміну досвідом y сфері докторських програм (PhD Programs), і підписав угоди співпраці для проведення реформ таких програм в НаУКМА.
- Пане Володимире, нерідко доводиться чути від досить авторитетних освітян різних поколінь про досконалість і ефективність радянської системи вищої освіти. Ви згодні з такою оцінкою?
- Ні, не згоден. Як на мене, це хибна, ба, навіть шкідлива у своїй самозаспокійливій функції теза. Мовляв, нам не треба нічого нового, аби лишень поновити те, що було. Справді, в окремих напрямах (точні науки, інформатика, чимало з природничої галузі) були дуже добрі успіхи, але це також і тому, що існувала й добра середня школа. Зовсім в іншому стані завжди перебувала сфера радянських гуманітарних наук. Тож беззастережно згадувати про принади радянської системи вищої освіти не варто. Краще погляньмо на ті методи, які вона лишила нам у спадок.
Чи правильно, скажімо, те, що держава або міністерство освіти, що її уособлює, прагне уніфікації освітніх програм? У підсумку диплом одного університету нічим не відрізняється від диплома іншого. А чи цей диплом одержав невіглас, чи сумлінний студент - нікого не обходить. Мовляв, якщо невіглас, то він сам у цьому винен. А воно ж не так!
Якість освіти зростатиме тільки тоді, коли університетам стане небайдуже, кого вони випускають у світ. Виникатиме здорова конкуренція, яка змусить рухатися вперед. А сьогодні викладачеві, за великим рахунком, це не болить. Така система.
-То як же її змінити? Може, варто взагалі ліквідувати міністерство, або принаймні посадити туди людей з університетів, яким з власного досвіду відомі всі ті проблеми, про які ви говорите?
- Що вся біда від міністерства - це не так. Воно тільки елемент загальної системи, щоправда, вагомий. Біда, на мій погляд, у надзвичайно високому одержавленні всіх складових вищої освіти. Те, що нам потрібне, - це реальна самоврядність і автономність університетів. Треба, щоб ринок праці розрізняв дипломи різних університетів. Щоб кожний мав свою власну реальну вартість. Тоді й з'явиться відповідальність виконавця за свій продукт. Адже дуже дорого коштує освіта в Принстоні, Йєлі, Кембриджі, Оксфорді - і це тільки тому, що вони повністю відповідають за свій продукт, а їхні дипломи на ринку праці означають найвищі зарплати і найпрестижніші посади.
- За таких обставин неминучий перегляд відносин держави й вищих учбових закладів, чи не так?
- Держава, фінансуючи університети, не повинна тотально регламентувати використання ними бюджетних коштів. Може, хіба що давати рекомендації, але університети самі вирішують - брати їх до уваги, чи ні (як це є у Великобританії). Навряд чи можна у нас так далеко скочити відразу, але принаймні шляхом локальної спроби можна і треба: університетам, що беруть участь в експерименті із запровадження реальної самоврядності і автономії, варто дати більше свободи у використанні бюджетних ресурсів разом із правом на інноваційні навчальні плани, на підтримку наукових розробок і т.д. Це розв'яже їм руки і підвищить ефективність використання коштів платників податків, що розподіляються через державний бюджет.
Нині утворений консорціум - десять вищих навчальних закладів, які зголосилися на участь у такому експерименті, і виявили готовність взяти на себе відповідальність за його наслідки. Ми всі в Могилянці сподіваємося, що ця розумна ініціатива, врешті-решт, буде підтримана державою. До консорціуму на сьогоднішний день належать Національний Університет Києво Милянська Акеадемія, Український Католицький Університет, Національний Університет ім. Івана Франка, Університет Економіки і Права "КРОК", Національний Університет Києвський Політехнічний Інститут, Донецький Національний Університет, Дніпропетровський Національний Університет, Харківський Національний Університет, Національний Університет Харківський Політехнічний Інститут та Чернівецький Національний Університет.
- Але ж самоврядністю та автономією марить чи не кожний вуз, то чому для експерименту пропонується лише десять? За якими критеріями проводився відбір?
- Давайте розрізнимо поняття: кожний мріє про необмежену свободу, але самоврядність - це щось інше. Так, більше прав, але й більше обов'язків, тому я не певен, що всі вузи марять саме самоврядністю. А щодо критеріїв, то визначальним було те, наскільки університет готовий до того, що вимагає самоврядність. Навіть в межах цього консорціуму на початку не всі сповна собі уявляли, на що зважуються. Взяти хоча б вибірковість курсів. Звичайна у всьому світі річ. Студенту пропонується перелік обов'язкових курсів, який, до речі, і є у певному смислі отим стандартом освіти з конкретної спеціальності. Це обов'язковий набір знань для певної галузі, який визначається університетом за узгодженням з провідними спеціалістами цієї галузі. А самостійно студент обирає додаткові курси (до 40% і більше!). Проте для університету це означає, що у нього немає стабільної академічної групи. У мого колеги, скажімо, з Національного університету ім. Т. Г. Шевченка, всі групи сформовані і фактично єдині на всіх спеціальностях від вересня до червня на п'ять років уперед. А у нас що триместр, то групи міняються, змінюється штатний розклад, навантаження викладачів. Одних запрошуємо, з іншими розраховуємося. Ви не уявляєте, що це за робота! Ось що таке самоврядність і автономія. Студент, маючи право обирати курси, не замислюється, скільки завдає цим вузу додаткового клопоту. Зате отримує реальну свободу фахового самоформування і становлення. Це лише один приклад, я можу навести їх безліч. Тож самоврядність не привілей, а тяжка і надзвичайно відповідальна ноша, яка не кожному під силу.
- Пане Володимире, вища освіта не завершується маґістерським дипломом. Йдеться про наукову сферу, куди, здавалося б, мали потрапляти найздібніші випускники університетів. Проте маємо чимало прецедентів так званої "професури". Звідки вони беруться? Наскільки сучасною є, на ваш погляд, діюча система присвоєння наукових звань і ступенів?
- Як і система вищої освіти, ця дісталася нам у спадок від радянських часів. Систему утворюють трирічна аспірантська/докторантська підготовка за спеціальностями у вузах та наукових інститутах, спеціалізовані ради при науково-освітніх закладах і Вища атестаційна комісія (ВАК) України, що є структурою при Кабінеті міністрів. Вона має давні традиції, їй властиві певні плюси, але значно більше мінусів. Серед останніх я, знов-таки, вбачаю безвідповідальність вузів за якість свого вищого "наукового продукту". Це сприятливе середовище для лобіювання, навіть, із присмаком корупції - мені, як голові експертної ради ВАК не раз доводилося бути свідком того, як експертна рада ухвалювала одне рішення, а згодом, під тиском поважних осіб, президія ВАК змінювала його (або навіть і своє власне первісне рішення) на протилежне.
Проте, з другого боку, якщо тепер усім університетам надати право випускати кандидатів і докторів наук, то я чомусь не маю сумнівів, що "професорів" у нас з'являться сотні. Вихід - у зміні самої системи підготовки, у запровадженні змістовних програм підготовки кадрів вищої наукової кваліфікації, наповнених реальною науково-навчальною і дослідницькою роботою за типом західних докторських програм (PhD). Там такого немає, щоб після двох куцих курсів (з англійської мови та філософії) докторант упpодовж років (!) втішався "свободою наукового пошуку". Університети на заході ощадливі і гроші на вітер не викидають. Там докторант виконує дуже щільну програму підготовки, проходить крізь густе сито обов'язкових завдань і випробувань, а тому й титулує себе, зрештою, без орфографічних помилок.
Як на мене, то майбутнє - в запровадженні докторських програм за типом PhD з видачею диплома доктора філософії в певній галузі. І цей диплом видаватиме не якась "піднебесна" комісія, а конкретний університет. Тоді всім буде ясно, хто має червоніти за "проффесора:», і куди не варто йти за докторським ступенем. Якщо такий ринковий підхід спрацьовує в усьому світі, то чому б не спробувати й нам?