Сніг падав третій день, і ми дісталися перевалу лише присмерком, і годі вже було і думати підніматися на Малий Вижен до колиби лісника у сніговому мороці без місяця, крізь сніг по черес, мороз та завивання вовків.
Натомість довелося заночували у штабі літнього табору на перевалі, у старого діда Йони, ветерана усіх карпатських воєн, що сторожував табір та перевал й усі сніги, дощі та тумани, накручуючи лівою, нескаліченою рукою високого білого потрісканого телефона (чимось нагадуючого відомий апарат С. Далі) та трофейного “Грюндіга” – “Румуни передавуть”, що сніг буде віяти до Різдва та ще два дні, і це був, як завжди, роками найточніший прогноз незалежно від країв, гір та полонин від Мармароського хребта і Чорногори та обох Попів Іванів до Синевіра, Боржави, Стою, Пікую, Руни та Лютянки.
Обнялися з дідом, сіли, випили по погарцю та ще по трохи і по мало знову за усіх нас, Різдво і Карпати і сливовиці, і оряховиці, і “Тиси”, ще й трішки спирту – гони наші недовгі. Старий геть розчулився і дзвонив до Сваляви, Усть-Чорної, Воловця, Рахова та деінде, яких гостей має на Різдво.

Ранком сипало ще дужче, острівець сигли на тому боці перевалу потонув у нічному снігу, і не було видко верхів хребта, і дід Йона казав не йти, і боявся за нас через вовків. Серпантини замело, сніг сягав грудей, ми пливли у ньому наосліп наверх на єдиний орієнтир – край лісу перед малою полонинкою із джерельцем на хребті, заквітчаною у травні білими й фіалковими крокусами, на верху якої стояла наша колиба, Наш Дім, самотня карпатська оселя, звідки бачив увесь світ, і Стій, і Руну, і Пікуй, незбагненну принадність першосвіту якої відчуваєш і досі, попри туск та обпалені черепки із згарища у кропиві, які возиш за собою світами.
Ми були змушені покинути Наш Дім, щоб більше його ніколи не побачити, по двох ночах через пошкоджені вхідні двері, розбиті вікна, вовчі сліди навколо оселі і на порозі та непереборне моторошне виття, що починалося рано з темрявою і тривало до пізнього світанку.
Повертатися на Уклін і до Волівця чи Сваляви так зарано не хотілося, і ми скотилися з Вижена у протилежний бік, перетнули ще хребет і вийшли у долину Вечі десь неподалік Вовчія, коли тільки сутеніло. Снігу було небагато – лише до колін, ми дістались річки і пішли якоюсь занесеною дорогою за течією по чиїхось ледь помітних слідах. За півгодини натрапили на якусь колибку з двома віконцями, що блимали свічечками, як вовчі очі. По хвилині на порозі постав немолодий, суворий, вусатий вуйко – “Слава Йсу!”- “Навіки слава..!” (а за ним – великий кудлатий білий собака та вівця), запросив до вогню, підклав букову дровину, пильно подивився у очі, запитав майже “по-гогенівськи”, хто ми, звідки, куди йдемо, наполіг на сливовиці, щоб зігрілися, пригостив домашнім хлібом, шинкою, бужаницею та грибами. Вже виходячи разом з собакою, сказав не ображати вівцю і що повернеться завтра пізніше зранку – “Христос рождається!” – “Славімо Його!”.
Ми лежали на перинах із боржавського сіна, прикриті ліжниками із грубої вовни, і дивились у буковий вогонь. Різдвяна ніч й усе життя були ще попереду. Велика вівця із сумними очима хрумтіла червоними буряками, поглядаючи на нас, і раз у раз, коли перетинались погляди, підходила і клала свою голову нам на руки, щоб її погладили. Спати, попри втому і попередні вовчі страхи, не хотілося й не вдавалося – вівця мала буряків до Водохрещі, під перинами відчувалися тернини і серпнева лютянська спека, замість вже звичних вовкулак завивали вітри із Боржави.
Я прокинувся від тиші і прохолоди та відчуття повільного сповзання верхи на лавині: ніхто нічого не гриз, вогонь в каміні чи не спопелів, перина майже сповзла додолу. Поклав тоненьких бучків, дмухнув, полум’я спалахнуло пострілом, вихопивши на мить тьмяний ствіл, що висковзнув з-під перини, та найприродніше карпатське уособлення ідилічної різдвяної картини за “Інтерпретаційним проектом стайні-бібліотеки” Далі. Запалив свічку, і побачив вже несумну вівцю та усміхнене ягнятко, якого вона “цілувала”-облизувала.

Рушниця без усіляких конспірологічних рефлексій виявилась австро-угорським крісом Манліхера зразка 1895 року – добрячою зброєю ще у “доброму гуморі” і з набоями і, звісно ж, була повернута до своєї “схованки”.
Ранком, хоч ще падав сніг за дідом Йоною та його “Грюндігом”, ми спромоглися відкопатися зсередини, побачили смереки на протилежному схилі за річкою і рушили до останньої колиби перед Боржавою на шляху до Стою.
Ми ніколи більш не ходили на Стій із Вовчія, і ніколи вже не зустрічали вуйка Василя, що так щедро подарував нам тепле, затишне Різдво із усміхненим ягням, пахощами полонинського літа, студентськими віршами та нічними карпатськими споминами, що зігрівають душу холодними чужинськими тропічними зимами...

...Як бриніла гірська далина
В надвечір’я або на світанні...
Як дзвеніла струмками весна,
Ніби вперше і ніби востаннє...

Як нестримно знесла течія
Зачарованість поглядів й мови,
Нявко з Руни, втікачко моя,
Ми ніколи не стрінемось знову.

Вже ніколи в різдвянім вогні
Ми з тобою не знайдемо броду,
Наші чисті потоки-пісні
Вже снігами зійшли в темні води.

Десь на Руні кохання блука -
Ще не встигло прийти наше літо,
Яке вітер у сиглі шука
Під осіннє ридання трембіти.

Стогін той крізь морозний туман,
Наче поклик кохання і муки,
Пада сніг й вже не треба оман -
Плач трембіти – то пісня розлуки...

                                               Сергій Воловик

Вже третій день йде сніг й мені вже
                                                   не збагнуть,
Де згарище душі, де бовваніють гори.
Він засипає все – все, що не повернуть,
Злилися день і ніч, зчорніли сонце й зорі.

Вже в пам’яті моїй цей попіл забуття,
Космічний білий сум без простору і часу,
Боржавський синій сніг, додому вороття,
Пречистий білий сніг, моя tabula rasa...

                                                     Сергій Воловик