Є певна символіка в тому, що десять років тому календар обнулився одночасно з єльцинським “я втомився, я йду”.

Дев’яності роки вимотали людство. Дуже багато було струсів, надій, захоплень, обіймів, зруйнованих стін, розвалених пам’ятників, розвінчаних міфів, роздутих бульок, які луснули. У нове тисячоліття цивілізація ввійшла з глухою підозрою, що всьому є міра, у тому числі й надіям із захопленнями. Епоха розвалу біполярного світу була епохою адреналіну. Вона не могла тривати нескінченно, як не можна нескінченно жити на барикаді. Рано чи пізно героїчна боротьба закінчується, і починаються героїчні будні. Барикада виявляється банальною горою сміття, яку треба розчищати. Це й робило людство в нульові (вони ж двотисячні) роки ХХІ століття. Епоха ідеологічних битв закінчилася. Настала епоха прагматизму. Однак і тут без адреналіну не обійшлося.

Теракти 11 вересня

Відлік нового політичного часу заведено вести з 11 вересня 2001 року. Це були вже не прощальні сльози дев’яностих а-ля Єльцин. Це була чорна мітка двотисячних, візитна картка нової пори, пропозиція, від якої ні відмовитися, ні навіть відвернутися було неможливо. А найголовніше– це був удар по Pax Americana, однополюсному проамериканському світу. І зовсім не випадково через кілька років після цього удару однополюсний світ розколовся на багатополярний.
Тепер з уже мало хто згадує, що Буш-молодший ішов на посаду президента зі стриманою, багато в чому ізоляціоністською зовнішньополітичною програмою, в якій не було ні хрестових походів за демократію, ні глобальної війни з терором. Його зовнішня політика мала стати певною сумішшю “доктрини Монро” і “неорейганізму”, яка б чітко ділила світ на “демократичну спільноту” й “імперію зла”, однак не вимагала б кидків на імперські амбразури.
11 вересня розвернуло цю доктрину градусів так на дев’яносто. Америка одразу стала “нацією у стані війни”. Американець відчув себе вразливим і маленьким перед могутньою і незнайомою силою, котра матеріалізувалася у вигляді зловісного кочовика з ласкавими очима і романтичним ім’ям бін Ладен, що нагадувало, радше, казки з “Тисячі і однієї ночі”, аніж жах того вересневого ранку.
2001 року найпопулярнішим словом, яке задавалося на пошук у світовій мережі, було слово “Нострадамус”. Зіштовхнувшись із небачено зухвалою й жорстокою силою, світ кинувся у вир політичних, конспірологічних та містичних тлумачень. І тут проявилася ще одна характерна особливість нової ери: щойно зникла барикада, розмилася і межа між добром та злом.
Світ по-різному тлумачив 11 вересня. Тоді як “Захід” вірить в офіційну версію подій, “решта” дедалі більше схиляється до альтернативної версії: мовляв, сама Америка все це й замутила. Сама створила бін Ладена, сама найняла смертників, сама підпиляла крокви у “вежах”, сама підкинула хвіст літака у підірваний Пентагон, сама попередила кого треба, а кого не треба– не попередила.
Коли одного з ветеранів ЦРУ запитали, що він думає з приводу цієї теорії, він буркотливо відповів: “Версія цікава, але, на жаль, на таке у нас не вистачило б розуму”. І все ж горезвісну точку біфуркації в цьому питанні пройдено: падіння “веж” і вибух Пентагону перетворилися не тільки на кривавий знак оклику, з якого почалося нове тисячоліття, а й на “міську легенду”, яку переказуватиме не одне покоління конспірологів. А народилася вона, не в останню чергу, з невтомної багатолітньої голлівудської творчості на тему спроб підступних американських спецслужб підлаштувати світ під фантазії високооплачуваних сценаристів. І це лише одна з численних ілюстрацій того, як Pax Americana руйнував сам себе останніми роками.

Афганістан. Ірак

Десятиліття пройшло під знаком двох воєн– в Афганістані й Іраку. Для когось це була лише ще одна телевізійна картинка. Для когось– шрам на все життя. Для когось, як і ведеться на війні,– кінець життя.

Ірак розпочався пізніше, але закінчився раніше. Точніше, все ще закінчується, тліє. Двадцять тисяч полеглих солдатів коаліції та іракських військовослужбовців, сотні тисяч жертв серед мирного населення. І, якщо вірити інформаційному агентству “Рейтерс”, запаморочливі 3 000 000 000 000 (три трильйони) доларів загальних витрат для американської економіки. Оце вже воістину “нульові” роки.
Та головна політична втрата навіть не в цьому, а в тому, що держава, котра претендує на моральне лідерство у світі, в результаті так і не знайшла в Іраку тієї-таки зброї масового ураження (ЗМУ), через яку вся веремія і зчинилася. “Ми не думаємо, що в Іраку є зброя масового ураження. Ми знаємо, що вона там є!”,– запевняв Буш-молодший світову спільноту. З’ясувалося, що це була банальна авантюра, а може, навіть блеф.
У всій іракській ситуації на користь Буша свідчить хіба той факт, що одну брехню не почали ретушувати іншою. Після того як з’ясувалося, що ніякої ЗМУ в країні нема, на територію Іраку не було підкинуто зо два хімічних балони з арабським маркуванням, щоб створити бодай видимість виправдувальної причини. Голлівудський шаблон було порушено. Але “осад залишився”. Бо міжнародна довіра, як та булгаковська осетрина, буває тільки двох видів: свіжа і протухла. На жаль, у бушівські роки довіра до Америки “протухла”, і американська політика ще довго позбуватиметься цього запаху.
Із афганською кампанією все простіше й водночас складніше. Простіше– бо війна в Афганістані не вщухає вже кілька десятиліть (а дехто вважає, що й століть). Простіше– бо, на відміну від іракської кампанії, вторгнення до Афганістану підтримала світова спільнота. Складніше– бо, коли країна схожа на розпечений на вогні кубик Рубіка, то для вирішення її проблем потрібні не лише розум і терпіння, а й нечутливість до болю. А її вже немає– ні в Америки, ні у світової спільноти.
З іншого боку, баланс двох воєн, які домінували в новинах 2000-х років, не такий уже похмурий, як може видатися на перший погляд. Ірак перебуває на тяжкому шляху, проте все ж таки виявляє ознаки одужання. Економіка зростає, нафтові вишки поволі оживають. Якщо обставини сприятимуть, на місці цієї розореної країни цілком може з’явитися новий регіональний лідер, анклав стабільності. А стабільність тепер у моді.
Афганістан, у свою чергу, живе звичайним життям– вожді пострілюють, начальство краде потроху, населення займається “сільським господарством”, а черговий глобальний гравець (цього разу Америка) намагається змінити цей одвічний порядок речей. Швидше за все, вкотре безрезультатно. Проте новий політичний баланс, який утвориться у країні 2011 року після виведення американських бойових частин, все ж таки дасть Америці певної фори, плацдарм впливу для боротьби з тероризмом. Звісно, постає питання, чи варто було розпочинати кампанію всього лише заради “певної фори”. Але це питання– вже до Америки та її лідерів. Очевидно, після іракського й афганського експерименту словосполучення “просування демократії” і особливо– “будівництво націй” стануть менш модними в американському політичному лексиконі.

Європейський Союз. Розширення

Для Європейського Союзу нова епоха починалася без ознак втоми. Принаймні явних. Було запроваджено євро. Поїзд розширення стрімко набирав ходи. Отримавши перспективу членства, потенційні члени прискореними темпами рухали реформи. ЄС зробив усе, щоб їм, цим реформам, допомогти. Намалював маршрут у вигляді acquis communautaire (те, що в нас називається “Стандарти і норми ЄС”, або “копенгагенські критерії”), виділив фонди для їх реалізації, всіляко закликав скористатися шансом і ефективно “освоїти” ці фонди. Питання було не в тому, чи вступлять Польща, Угорщина,

Чехія та інші країни пострадянського табору. Питання було в тому, коли вступлять і на яких умовах. Бо якби розширення ЄС не покрило ці країни, то в чому б тоді був його сенс?
На початку десятиліття брюссельські дискусії на цю тему нагадували політичний тоталізатор щодо того, хто вступить перший: Німеччина ставила на Польщу, скандинави– на Прибалтику, Італія– на Словенію, Австрія– на Угорщину і Чехію тощо. На певному етапі тоталізатор так перегрівся, що ухвалили Соломонове рішення: прийняти всіх гамузом. Окрім зовсім уже відсталих Румунії та Болгарії. Вони приєдналися пізніше.
Між ранньою і пізньою стадією розширення пролягла чітка смуга: в період раннього розширення Євросоюз відчинив свої двері і поставив перед ними кликунів. У період пізнього– двері причинилися, “фейс-контроль” посилився, а на місці кликунів з’явилися викидайла.
При цьому стало досить очевидно: рішення про зміну чисельного складу даються ЄС значно легше, ніж внутрішні реформи, необхідні для збереження ефективності в нових умовах. Тіло Євросоюзу виросло і обважніло, а серце залишилося тим самим. Тут і до інфаркту було недалеко. Згодом, під час грецької кризи, про це довелося неодноразово згадати.
До певного часу північноєвропейський (тобто переважно німецький) локомотив успішно тягнув південноєвропейські та деякі інші вагони, і це майже всіх влаштовувало. Навіть німців, для яких це була своєрідна історична психотерапія: вони позбувалися історичної стигми, що тяжіла над ними. А потім грянула світова фінансова криза, і всі різко почали рахувати гроші. У тому числі й німці, що позбулися історичних комплексів. У Європі повторилася та ж ситуація, що й на інших політичних фронтах десятиріччя: прагматизм почав наступати на п’яти ідеології. І це теж був початок нової епохи.
Тріумф однієї частини Європи став моментом подиву для “решти”. Тоді як в одних європейських столицях тріумфували, що “Європа нарешті об’єдналася”,– в інших цікавилися: “А як же ми? Ми що, не Європа?” Подив був недоречним, бо в головах європейських decision-makers Єдина Європа спочатку була картинкою, котра з’явилася не так із політики, економіки і навіть спільних цінностей, як з історичної пам’яті. Розширення було для них процесом повернення на карту Європи тих країн, які на ній, цій карті, фігурували до розподілу. України на карті не було. Відповідно, її шанси потрапити на “європейське фото” були апріорі, м’яко кажучи, мізерні. Не для нас писалися acquis communautaire, не по нашу душу виділялися фонди на розвиток, не на нашу честь гриміли фанфари. Оскільки ж справжніх реформ Україна протягом цього десятиліття не показала, то навіть виправдовуватися перед нею було не потрібно.
Однак слід визнати, що, попри весь видимий лиск, подовжений європейський потяг далеко не заїхав. За останні десять років ЄС пройшов масштабний політичний цикл– від радості з приводу мнимої європейської єдності до наростання взаємної підозрілості з приводу того, “хто з’їв наше сало”. “Поверніть мені мої гроші!”– ця легендарна фраза, що поселилася в брюссельських коридорах із легкої руки незрівнянної Маргарет Тетчер, звучить останніми роками дедалі частіше. І грецька, й ірландська, а також хтозна чия ще безалаберність– поганий громовідвід для критичних блискавок. Проблема– глибша. Проблема в тому, що німецький (а також нідерландський, скандинавський, польський) лебідь рветься на глобальні простори, тоді як південноєвропейські раки тягнуть його до землі.
На цьому тлі цілком можливо, що грецький “інфаркт” був для Європи не останнім. А якщо Євросоюз не перегляне свій спосіб життя, не стане економічно сухорлявим і спортивним, то й поготів. Старіюча Об’єднана Європа наблизилася до межі, за якою або серйозні внутрішні реформи, або сповзання у відносний маргінес. Чи вдасться їй новий “стрибок у майбутнє”, і чи зможе вона його зробити, ставлячись до пострадянського простору як до якогось “дикого поля”, покажуть “десяті”.

“Кольорові” революції

Тоді як ЄС милувався “європейським фото”, решта Європи самостійно вирішувала питання свого подальшого життя-буття. Дуже різким був контраст між щасливчиками, котрі потрапили на потяг розширення, і забутою на платформі “рештою”. Як написав би Лермонтов, “досадно было, боя ждали...”. І бій грянув– спочатку в Грузії, потім в Україні, потім у Киргизії.
Мають рацію ті, хто каже, що в усіх трьох випадках простежувався один і той самий сценарій. Історичний чи штучний– це вже інше питання. Один сценарій, але які ж різні з нього вийшли картинки! Картинка грузинського прориву. Картинка українського похмілля. Картинка киргизького погрому.
Коли в грудні 2003-го Шеварднадзе тремтячим голосом казав, що не чекав такої зради від 36-річного хлопчиська, якого сам підняв до політичних висот, він не знав, що це тільки початок. Наступні роки стали для Грузії роками тридцятирічних “хлопчиськ” і “дівчисьок”. Зухвалих, недосвідчених, честолюбних, які не визнавали жодних авторитетів. Це були вони– ті “випускники Гарварду і Сорбонни”, які приходили і йшли, часто не затримуючись і не виправдовуючи виявленої до них високої довіри.

Їхня нескінченна кавалькада видавалася незвичною, нелогічною, а іноді й відверто безглуздою. Однак схоже на те, що вона стала для Грузії відповіддю на головне запитання її “життя-буття”. Наситивши грузинську державну машину молодими обличчями, Саакашвілі надав Грузинській державі нової якості і відкрив для неї нові перспективи зростання. Чого тільки варте незбагненне для українського вуха словосполучення “переможена корупція”!
Історія помаранчевої революції була трохи інакшою. У когось вона відбилася в пам’яті як історична перемога добра над злом, котра чомусь привела до влади ще більше зло. Хтось побачив у ній могутню руку “світових залаштунків”, що знають, як із допомогою одного телеканалу, пересувного екрану і пісеньки “разом нас багато” обдурити мільйони людей. Є й третя, зовсім уже навіжена група, яка вважає, що ні перемоги добра над злом, ні зловісних залаштунків не було, а був план привести Леоніда Даниловича Кучму на третій термін президентства, що провалився, вийшов із-під контролю. Але наш народ занадто мудрий і досвідчений, щоб повестися на таку відверту “полову”.
Якщо велике справді видно з відстані, то, імовірно, варто дослухатися американського політолога Джорджа Фрідмана, який називає помаранчеву революцію однією з головних подій десятиріччя, але вбачає її значення перш за все не у внутрішніх українських процесах, а в зміні настрою біля її кордонів. Українська революція стала історичним подразником для Росії. Знаком того, що вороже кільце замкнулося і відступати більше нікуди. Як казав колись Теодор Герцль, “велику націю без ворога не побудуєш”. Помаранчева Україна примудрилася зробити Росії саме цю послугу. Перед обличчям “хохлів, які продалися Америці”, російська нація преобразилася, напружилася і об’єдналася навколо свого популярного президента.

Путінськая Росія

Несповідимі шляхи історії, а також її хода. Інколи історія приходить величним кроком кам’яного гостя, а інколи– перевалюючись качиним кроком. Якщо складати рейтинг десятиріччя, то в головні сюрпризи останніх років можна сміливо записувати Володимира Володимировича Путіна. Питання тільки в тому (і знову– здрастуй, амбівалентність безідейної епохи!), із яким знаком– плюс чи мінус.

Володимир Володимирович зробив, за великим рахунком, дві речі: 1) щоб Росія була і 2) щоб вона була Росією. Тобто зберегла весь набір своїх відомих достоїнств і вад. Програму-мінімум було виконано: країна не розвалилася. Більше того, росіяни навчилися любити себе, а це, якщо вірити психологам, перший крок до одужання. Залишилася зовсім небагато– справді одужати і зробити так, щоб тебе полюбило твоє оточення (а без цього не обійтися, якщо претендуєш на глобальну і навіть регіональну гру).
Внутрішні проблеми Росії відомі з часів Гоголя– дурні і шляхи. Зовнішні ж часто зводяться до відсутності привабливого політичного бренда, який зрівнявся б із “європейською ідеєю” та “американською мрією”. “Руський світ” поки що таким брендом не став. Як і нафта по 90 доларів, що є, радше, тимчасовим подарунком долі. Як і винятково вдале місце на політичній карті, яке, з урахуванням специфічних сучасних реалій, робить Росію незамінним партнером і для ЄС, і для Америки, і для Китаю, і для Індії. З цього погляду, Путін справді “фартовий”, ось тільки у світі вітряних електростанцій і електромобілів такий фарт може швидко змінитися. Чи готова до цього Росія? Очевидно, ні. Чи буде готова– покажуть “десяті”.

Косово та інші прикрощі

Коли 2004-го Джордж Буш і Джон Керрі вели президентські дебати, прозвучало запитання: чи готові ви вдатися до сили в якій-завгодно точці світу, якщо страждатимуть американські інтереси? Буш відповів: так. Керрі відповів: так, якщо буде хоча б мінімальний міжнародний консенсус. За це “консенсусне” застереження його шмагали й пили кров аж до дня виборів.
Таке воно– імперське мислення: ми– хороші хлопці, а тому маємо право. Не можна сказати, що це мислення властиве всім американським політикам, але часто воно бере гору. Наприклад, так сталося, коли Америка визнала сама й нав’язала багатьом іншим незалежність Косово.
Було порушено всі прецеденти, переступлено всі міжнародні норми та правила. Але американський інтерес диктував: зробити мусульманському світу щедрий подарунок, продемонструвати, що Сполучені Штати мають в арсеналі не тільки дошкульний батіг, а й вельми солодкий пряник. Це був відкуп перед мусульманським світом за Палестину, Ірак, Афганістан і хтозна за що ще. Оскільки ж перед Америкою і більшою частиною її європейських партнерів проблема бунтівних територій не стоїть, то й думати було нічого: відкуп давався малою ціною (всього лише переконати ЄС кинути Сербії кістку у вигляді безвізового режиму та перспективи членства). І це теж він, прагматизм нової епохи– багатоступінчастий торг, уміння сміливо й цинічно ставити на карту чужі інтереси.
Чим гикнеться Косово Росії, Грузії, Україні та іншим міжнародним гравцям– покаже час. А декому вже показав. Південна Осетія, Абхазія. Хто наступний?
Косово– це важкий тягар, який світ бере з собою в нове десятиріччя. І, на жаль, ще один привід сумніватися в щирості Америки, коли вона претендує на роль чесного брокера у багатополярному світі. Хоча, з іншого боку, а кому ж ще претендувати?

Тягар жовтої людини

У сучасному світі є багато націй, які претендують на винятковість, але ніхто не заслуговує її так, як Китай– нація, котра мала 9-відсоткове зростання ВВП впродовж не одного, а цілих трьох десятиріч! За цей час середній дохід китайця зріс усемеро, а економіка подвоювалася кожні вісім років. 400 мільйонів людей змогли вирватися з убогості. У безпрецедентно стислі терміни Китай став локомотивом світової економіки, її головним виробничим цехом і кредитором західного світу на чолі з Америкою. А заодно й другою за потужністю економікою світу.

Фінальний відлік пішов. Як максимум, 2030-го, а як мінімум– уже в найближчі десять років Китай може посперечатися з Америкою за світову економічну першість. Ось тільки якщо. Якщо його не підкосить одвічна дилема економік на фазі зростання. Бо чим більше працюєш– тим вище зростання. Чим вище зростання– тим вищий добробут. А чим вищий добробут– тим менше хочеться працювати за гріш. Доки бідні райони країни забезпечують промислово розвинені провінції дешевою робочою силою, і доки ці бідні райони не почали ремствувати з приводу зростання прірви в рівні добробуту, китайський мотор працюватиме. І якщо внутрішньополітичний статус-кво збережеться, то людського потенціалу Китаю вистачить надовго.
Інше питання в тому, що бути світовим виробничим цехом і бути світовою штаб-квартирою– речі досить різні. Китай звик працювати в трюмі глобальної економіки, але ще не звик стояти на її капітанському містку. І річ тут не в політичній смиренності. За останні десять років у Китаї підросла нова, націоналістично забарвлена політична еліта, в якої бажання “покермувати” більш ніж вдосталь. Ось тільки вміння та здібностей не завжди вистачає. Про що, зокрема, свідчать дедалі більші тертя в зовнішній політиці Китаю щодо сусідів.
Балачки про те, що через лічені роки нам усім доведеться вивчати китайську мову,– тема радше спекулятивна, ніж прикладна. Китаю буде важко замінити Америку на капітанському містку. Хоч як силкуйся, але його мова, культура, світосприйняття залишаються для світу “китайською грамотою”. Тоді як американська поп-культура, що об’єднує світ,– це гранично спрощена і легкотравна для кожного версія такої собі загальнолюдської цивілізації. Жуйка, яка завжди під рукою. Та “легкорозчинна нірвана”, над якою свого часу тонко іронізувала Індіра Ганді. Дяка Інтернету й Голлівуду! Вони познайомили нас із Брітні Спірс, Ліндсі Лохан і Періс Хілтон– найпопулярнішими особами десятиріччя, якщо вірити запитам світових “пошуковиків”.
А якщо серйозно, приймімо як даність, що сучасний світ об’єктивно американізований, і це навряд чи скоро зміниться. Хоч би хто володів цим світом, його легше доїти в теперішньому вигляді, ніж перенастроювати на китайський чи якийсь інший лад.

Світова фінансова криза

Попри весь свій прагматизм, сучасний світ продовжує періодично впадати в золоту лихоманку. Не було винятком і минуле десятиріччя. На якомусь його етапі, з легкої руки Сполучених Штатів, життя у борг увійшло в моду, стало щоденним атрибутом і навіть показником того, що твоє місце– на капітанському містку, а не в трюмі світової економіки.
Здавалося б, що вже простіше: живи собі на втіху, а якщо бракує– проси у борг. Таким було гасло цілого покоління– передусім в Америці, а потім– і взагалі на Заході. У Сполучених Штатах борги житлового господарства зросли із 680 млрд. дол. 1974 року до 14 трильйонів 2008-го. Ті, кому довелося пожити недавно в Америці, підтвердять: пропозиції відкрити нові кредитні картки приходили поштою ледь не щодня. Банки зі шкури пнулися, конкуруючи за нових і нових боржників. У результаті, згідно з оприлюдненою статистикою, на 2009 рік на середню американську сім’ю припадало 13 кредитних карток і 120 тис. дол. боргу за житло. Аналогічно поводилися Штати, аналогічно поводилися муніципальні власті та міста, аналогічно поводилася Федеральна резервна система, викидаючи на ринок нові й нові казначейські облігації.
Америка задавала моду, але й Європа не відставала. У результаті рівень фінансових зловживань, які розкрилися під час кризи в Греції, переплюнув усі можливі й неможливі уявлення. По суті, роки перебування греків у євро-зоні стали роками нескінченного бенкету, рахунок за який оплачував покірний ЄС, тобто Німеччина. Накопичити непомітно для Європи 1,2 трильйона доларів боргу, тобто по чверті мільйона на кожного працюючого грека,– це треба було вміти! Законослухняні американці довго сміялися, коли “Вашингтон пост” надрукувала, що до кризи в Афінах і околицях було офіційно зареєстровано 700 басейнів, але коли ту ж саму площу сфотографували з космосу, то з’ясувалося, що їх близько 17 тисяч. Так уміло ховати своє добро від податкових агентів, боюся, не під силу навіть українцям.
Ось така гігантська булька луснула на Заході наприкінці двотисячних. Добре, що в Європи є Німеччина, яка у найбільш вирішальний момент почала бити рекорди справжнього, а не липового економічного зростання. Добре, що в Америки є Китай, який не дає їй піти по світу з горезвісною американською економікою. Таким чином Захід отримав передишку, світ отримав новий шанс. Сподіваємося, він цим шансом скористається.

Злет “решти”

Та все ж, хоч як депресивно виглядає біжучий рядок новинних агенцій, ми живемо в досить позитивний час. У двотисячні роки більшість країн світу ввійшли в період стабільного економічного зростання, яке тільки частково можна пояснити ефектом “бульки”. За підсумками 2010 року, “нові ринки” показують напрочуд синхронне зростання. Поняття “глобальна гра” стало більш доступним і демократичним. До клубу глобальних гравців стоїть черга із як мінімум двох десятків кандидатів. Включно з такими яскравими, як Індія, Бразилія, Туреччина, Мексика, Індонезія, Австралія та Іран. Список можна продовжувати залежно від регіональних уподобань і рівня патріотизму в крові.
Якщо вірити редакторові “Ньюсуїк” Фаріду Закарії, у 2006–2007 роках у світі налічувалися 124(!) країни, зростання ВВП яких становило чотири і більше відсотки. Сюди входили 30 африканських країн– дві третини континенту! І хоча економічна криза 2008–2010 рр. поставила над глобальним зростанням знак запитання, загальна траєкторія розвитку йде швидше вгору, ніж униз. Залишається сподіватися, що лукавий укотре не ввергне людство в спокусу валютних маніпуляцій, воєнних авантюр, національного егоїзму та інших пороків. А коли так, то в цивілізації є підстави для обережного оптимізму.
Той-таки Закарія, швидше за все, має рацію, коли представляє “двотисячні” не як розлом в історії цивілізації, а як її вирішальний крок уперед. За його версією, сучасний світ формувався і продовжує формуватися у три етапи по висхідній траєкторії. Спочатку був “злет Заходу”, який стартував в епоху Ренесансу. Потім, як логічне продовження, був “злет Америки”, що стартував наприкінці ХІХ століття. Відповідно, у “десятих” людство переживе наступний етап: “злет решти”. А отже… А отже, бути серед “решти” нині не так уже й зле?

Василь ЄВДОКИМОВ, www.dt