rss
11/23/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді

Спогад

Kому належить вислів: "Усі ми родом з дитинства",- не пригадую. Але чим далі ти від нього, тим ближче воно до тебе. Спогади чіпляються зненацька і деколи зовсім невчасно.

Спливають в пам'яті друзі з дитинства, яких не бачиш і справді "сто років", про яких нічого не знаєш, яких не зустрічаєш. Де ви тепер, найрідніші й чужі, такі далекі і близькі, старші і молодші хлопці і дівчата, що ділили на всіх одні сани взимку і гойдалку влітку? Вертаючись на багато років назад, згадуєш все до дрібниць, ідеш через дні і тижні, через довгі місяці чекання, біжиш крізь роки, часто через усе життя, летиш їм назустріч, на зустріч зі своїм дитинством...

Вулиця мого дитинства колись називалася "Шкільна" (зрозуміло- недалеко була школа). Жили ми в державному триповерховому будинку, який стояв просто в сосновому лісі. За будинком старі сосни корінням, як лапами, трималися за землю. Кожного року цілих півроку, а може і довше, ми, малі, бігали стежками гори Федір. Мені здається, я ще й досі пам'ятаю запах смоли, що стікає по репатому дереву, а під ногами- соснові голочки і шишки. Далі, ще вище- старий цвинтар. "На Федорі"- так його тоді називали. Там завжди було тихо і навіть моторошно: забуті могили без хрестів, надбиті, з пожовклими фотографіями старі гробівці, обплетені живим барвінком, як мереживом, напівзруйновані пам'ятники з польськими написами. Ми добігали туди, граючись в "жмурки" (там було де сховатися!) і замовкали, - чи то від страху, чи то від кричущої тиші, такої, що було чути, як гуде джміль, дзиготить муха чи стрекоче коник-стрибунець у траві.

Вікна нашої квартири на третьому поверсі виходили на протилежний від гори Федір бік- нібито в місто. Але містом там і не пахло. Навколо, а точніше,- догори по вулиці- невеличкі особнячки з садами і городами. Нижче, через дорогу- Гаврилюків сад і будинок. Я, нарешті, мабуть, знаю, чому і досі люблю старі сади, порослі травою, де в закутках росте кропива, фіалки, дикі ромашки, де можна знайти заіржавіле колесо від старого ровера та й інше залізяччя. Коли випадково опиняюся в такому саду- не хочеться говорити. Там хочеться просто бути... Слухати, як падають налиті соком яблука "гуп-гуп", як розповідає сад свою весняно-літню історію, аж допоки не скине останній листок...

А як оживав сад після дощу: кожне дерево пахло по-своєму, сонце виблискувало в дощових краплях, що зависали у високій траві. Жучки, хробачки, гусенички- все вилазило з нірок. І ми, діти, ловили метеликів, приносили додому живих жаб і жуків.

Я і всі мої сусіди-діти (зараз їм вже за п'ятдесят)- виросли в Гаврилюковому саду. Пригадую, була там велика гойдалка, здавалося- ти просто летиш, ніби тебе викидає з сідла і ногами неба дістаєш!

Ми збігали садом аж до річки Стрипи, в якій тоді ще можна було купатися і стежками, через город учителя Шаргородського, додому. Мені тоді було 5-6 рочків, іншим дітям менше, комусь більше. Де ви зараз усі, хто родом з мого дитинства?

Недалечко був будинок лікарів Гурських. Там завжди було чисто, не було грядок з цибулею і морквою, а росло багато квітів. Я запитувала в мами: "Там живуть пани?"

Ще одна загадкова місцина- горище або стрих нашого будинку. Звідти, згори, ми любили пускати мильні бульбашки. Вони летіли донизу легкі, прозорі, живі, переверталися, наздоганяючи одна одну і розбивалися в повітрі, а ми раділи і рахували, в кого їх виходило більше. Як сьогодні, пам'ятаю цей день пускання бульбашок, коли сусід Вовка Іванусь вийшов з байдою хліба, помащеного сметаною, посипаною цукром... І ми всі, ковтаючи слюну, бігли до своїх мамів з криком: "Мам, я хочу такого хліба, як має Вовка Іванусь!"

З тих пір минуло років сорок... Спогади склалися в ланцюжок окремих слайдів, що зринають в пам'яті без хронологічного порядку, зате мають колір, смак, навіть запах... А, найцікавіше, що вражає, це - відчуття реальності без часу, поза ним. Відчуття чогось дуже доброго, теплого, сонячного... Потік свідомості, що іноді не дає домити посуд, дочитати книжку, дослухати чиюсь розповідь. Деколи навіть їдеш у маршрутці і проїжджаєш свою зупинку. І знову згадується сніжна зима, обов'язково з валянками, ковзанами, санками і лижами. Ріка взимку замерзала, і на ній влаштовували каток. А навесні крига скресала- і був справжнісінький льодохід, аж знесло міст, уявляєте? А ще- гроза, після якої- веселка через весь Гаврилюків сад, аж до Федора; і довжелезне літо, якому, здавалось, не буде кінця, з хрущами, яких збирали в пляшки і прив'язували їм лапки до нитки, зі "жмурками", грою в магазин, з лічилкою про садівника... Нас заганяли додому пізно ввечері брудних, з розбитими колінами, зі спаленими на сонці носами. Ми вмить засинали, щоб зранку знову зустрітися в нашому дворі.

Я давно хотіла туди прийти, походити знайомими стежками, вернутися в той часовий пояс, де все було логічно, закономірно, справедливо, правильно, починаючи з назви вулиці "Шкільна", тому що недалеко була школа.

...Підіймаюся вгору знайомою і, водночас, вже чужою стежкою. Дім залишився, перед ним- стара сосна, яку я пам'ятаю. Від саду немає навіть сліду, не те що запаху. Зараз там- багатоповерхівки, в річці давно вже ніхто не купається, і "пани Гурські" повмирали.

Чим далі я роками від тих місць, тим ближче вони до мене в душі. Напевно, вигляд у мене був збентежений, чи то розгублений, і молода жінка, що вийшла з будинку запитала: "Ви когось шукаєте?" Мені хотілося відповідсти: "Я шукаю маленьку себе..." Маленьку себе у маленькому місті Бучачі...

Можливо хтось із читачів впізнає і себе в цих спогадах, впізнає і маленьке містечко на Поділлі, відоме своєю Ратушею, Успенським костелом, церквою Покрови. Колись його церкви і Ратушу оздобив невідомий Пінзель, а сьогодні воно вернуло світові його ім'я.

 

ПРОГУЛЯНКА МІСТОМ

Особливу спорідненість душі мають люди зі спільною малою батьківщиною - земляки. Між ними існує якась магічна енергетика на рівні асоціацій, спогадів, шкільних і студентських друзів. Часом важко пригадати товариша дитинства, зате легко згадується смак булочки з шкільної їдальні, або запах бузку, що стояв на столі під час екзаменів. І до сих пір відчуваєш на дотик росу на траві, коли влітку босоніж бігли купатися до ріки...

Багато років в Мюнхені я випадково зустріла одного священика. В процесі розмови зясувалося, що він вчився у Львові. Щось особливо тепле і добре заяріло в його очах. " Ви зі Львова...Я ж все розумію....А церкву Андрія знаєте?"

В це місто я закохалася якось одразу і, як виявилося згодом, надовго. В його вулиці зі старою бруківкою, в церковні дзвони, які кличуть на недільну службу, в будинки з елементами сецесії, в розмаїття кав'ярень, літніх ресторанчиків, що просто неба, в його цікаву історію, в якусь особливу "інакшість"... Так закохуються в музику, природу, картину, архітектурний стиль. Розчарувань, як правило, не буває. А, може це сталося, коли мене ще не було на світі, а мої молоді батьки, тоді юні студенти-медики, закохані блукали старими вуличками і не переставали дивуватися його величі і красі. А, може, коли я ліпила перші пісочні бабки в одній із пісочниць парку Костюшка, чи коли годувала голубів біля Опери?

...Кожного ранку, відчиняючи вікно, мене не втомлює і не набридає вид, що навпроти - вітрина з написом "Меблі.Стиль ампір". Не дратує один і той самий дядечко, сусід, що вже впродовж багатьох років "вигулює" свою собаку. У всьому - якийсь розлитий у вже морозному повітрі неспіх - пити вранішню каву, відчуваючи смак не до кінця змелених зерен, дивитися, як тихо і повільно лягає на землю сніг, як сусідка вішає на балкон свіжовипрану білизну, як ніжно складає подушечки лапок кіт, вмиваючись після сну...

Я люблю цей розлитий неспіх вихідного дня, коли, усамітнившись, можна блукати до болю знайомими вуличками, мокрими від снігу, згадувати далекі студентські роки, коли пішки "намотували" десятки кілометрів, ходили на Лису гору,на Високий замок, в Брюховичі на чебуреки, на Винниківське озеро і просто - містом. Неспіх просто блукати, задираючи голову догори і вкотре бути подивованою талантом старих львівських майстрів, архітекторів, скульпторів. Ще і ще раз відчувати неспіх дня, що добігає кінця, смакувати миті, дрібнички, півтони, на які постійно не вистачає часу, але з них складені дні, тижні,місяці, роки життя.

Добре мати такий час - нікуди не поспішати, відкласти на потім базари, обіди, хлібні будки, миття посуду, прання, телефонні дзвінки. Просто йти містом і всотувати, пити до несхочу запахи з кав'ярень, пекарень, цукерні, шоколадної майстерні, осіннього листя з-під снігу, свіжої акварелі молодого художника, що тільки-но сів малювати, квітів з квіткових будок і запах коней, що, запряжені у старі брички, перевозять невеличкі групки туристів. Вслухатися у вуличне різномов'я (польська, німецька, російська, англійська, французька). Довго слухати вуличних музикантів,що переграють один одного на площі Ринок, вправляючись у виконанні мазурки, різноманітних вальсів, польської "Tylko we Lwowie", і завмирати від мелодії-блюзу на саксофоні у вже вечірньому місті...

 

Нехай насниться вам хата з мальвами...

Не забувай, що в тобі росте велике дерево роду. Хребет духу твого. Проникай внутрішнім зором у його коріння і піднімайся з живими соками вгору і вгору... Поминай померлих і загиблих родичів і близьких, просячи для них блаженного спокою і прощення гріхів, яких вони допустилися на цьому світі. І вони допоможуть тобі звідти.

Андрій Ворон

Тримаю в руках старі, пожовклі від часу фотографії і думаю, що кожен із нас- чиєсь продовження. Ми несемо певний генний набір, що складає інтелект, здібності, риси характеру, а ще колір очей, поставу, часом таку невловиму подібність до когось з родини поглядом, жестом, посмішкою.

Схиляю голову перед людьми, які знають свій родовід хоча би до четвертого коліна, бережуть і переказують ці знання, як заповіт, в спадок своїм дітям і внукам. Це для мене, безсумнівно,- ознака інтелігентності.

В Лучківцях, що недалеко від Олеська, в трьох кілометрах їзди від Ясенова, я була один раз з прабабунею Зосею.

Запам'яталося, що хата стояла навпоперек від дороги. Був спекотний літній день, і все було тепле від сонця: старі масивні двері, поріг, вузенька стежка, що вела до хати, а в хаті - приємна прохолода і запах старої скрині... А ще- легенькі сутінки, навіть вдень.

Пам'ятаю, що на стінах були великі образи, на дерев'яних ліжках- подушки, вишиті збоку, а на дощатій підлозі-ткані хідники, зроблені власноруч. Найцікавішим для мене тоді було ночувати в цій сільській хаті, спати на великому дерев'яному ліжку, де під рядном було настелене сіно і до півночі пахло м'ятою і рум'янком, накриватися тільки периною і не світити світло. "Щоб цьма не летіла",- казала бабця Зося.

На подвір'ї стояла глибока криниця, де навіть вдень було видно зірки, а за хатою росли мальви (вони ростуть там і сьогодні). Через город було видно старий цвинтар.

Тоді я була занадто малою, щоб хотіти побути там довше і усвідомити, зрозуміти, що хата, і подвір'я, і криниця, і мальви мають пам'ять, бережуть досвід, історію, традиції, побут кількох поколінь однієї родини- родини Банцурів.

...Прадіда Дмитра Банцура я не знала ніколи. Чула від мами, бабці, що був багатим газдою в Лучківцях: мав магазин (одна з кімнат в хаті), морги поля, коней, власний реманент. Помер він в доволі молодому віці. Відтоді все господарство лягло на плечі прабабці Зосі. У мене не залишилося навіть фотографії прадіда Дмитра, але уявляю його високочолим, ставним, з густим чорним волоссям, карооким, з вусами, що ховають білозубу посмішку. Думаю, що одягав світлі сорочки із защіпнутим верхнім ´удзиком на шиї, штани-галіфе і високі темні чоботи.

В хаті з мальвами народився і виріс дід Микола, народилася і росла моя мама...

Швидко здолавши кілометри Київської траси, ми побачили вказівник- Лучківці- 3 км. Відстань в три кілометри і сорок років крізь жовтогарячий осінній падолист,- і я стою перед хатою з мальвами. Здається, я впізнала її відразу, а, може, відчула, що це воно і є- те родинне обійстя, де я була колись у дитинстві. Дивиться хатина маленькими очима-віконцями, ніби згадує через роки дотики і кроки, слова і відчуття, час свого розквіту, достатку і зубожіння, радощів і смутку; згадує давні часи, як перебула поляків, німців, совіти, партизанку. Згадує і чекає: може, навідається хто з колишніх мешканців?

Давно вже відзимували, відлітували, повмирали її господарі, а їй, хатині, ще й досі здається, що вона чує їхні голоси. Може тому, що місце їх вічного спокою зовсім близько від дому- через город.

Я довго ходила старим цвинтарем, впізнаючи прізвища односельчан, які часто чула від бабці: Кашуба, Борецька, Мартинюк, Гаврилків. Деякі старі могили, а точніше, все, що від них залишилося,- напівзруйновані фігурки без написів,- близько підступають до людських осель, і таке враження, що вони виростають із трави в саду... Вічний спокій, а поряд- життя. Ледь впізнаю написи:Банцур Андрій (брат прадіда Дмитра), Банцур Іван, Банцур Мирон, Банцур Ксенія. І хто вже скаже сьогодні, звідки бере початок рід Банцурів, чи Bancuri? Може, були серед нас священики, сільські учителі, дворові музиканти чи актори, ковалі, теслі, гончарі, знахарі, а чи й просто- добрі гультяї?

Мимоволі згадуються слова Григорія Сковороди: "Хочеш бути щасливим,- не шукай щастя за морем, не будуй храмів, не волочися по палацах, не зазіхай на чуже, не зрікайся своєї мови і свого роду"...

Нехай насниться кожному його хата з мальвами, а чи з соняхом на городі, чи зі старим горіхом, чи з чорнобривцями, що перед хатою, чи з вишнями, що родили густо-густо. І виникне неминуче бажання зробити крок до щастя, до гармонії з собою, щоб зрозуміти: не ти - перший, і не ти останній, а Ти- в контексті Інших...

 

 

 

 

 

Літературна сторінка

Богдан Лепкий

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com