Передноворічна пора завжди здавалась мені особливою. І не тільки тому, що відчуття свята закрадається в душу мимоволі, варто лише вийти на прогулянку вечірньою засніженою вулицею. Кожна домівка світиться різнокольоровими гірляндами, а пухнаста снігова ковдра ніби підкреслює велич і важливість цієї пори. Вдихаючи на повні груди чисте морозне повітря і захоплюючись по-дитячому цією святковою містерією, насолоджуюсь тишею і поринаю в роздуми. Так влаштований кожен з нас, що проводжаючи старий рік, ми пригадуємо все, що довелося пережити за останніх 12 місяців, і тільки тоді перегортаємо ще одну сторінку книги життя, яку майже дописали. Саме тому всі минулорічні Події, перемежовані й міцно скріплені стрічкою Часу, хочеться упорядкувати й помістити на цю сторінку з номером 2010...

Минулий рік видався доволі непростим, як і прогнозували - тигрячим. А все через ті світлі й темні смуги в нашому житті, які змінювали одна одну так швидко, що інколи здавалося: це просто в очах мерехтить. Деколи все навколо виглядало добрим і спокійним. Здавалося, ЧАС навмисне призупинився, щоб дати можливість насолодитись здобутками, проаналізувати недоліки, скласти плани на майбутнє і, врешті, просто відпочити і перевести подих. Але ЧАС тільки створював ілюзію спокою, щоб завершити розпочаті справи, розгледіти можливості і, нарешті, - зрозуміти всю його важливість і дорогоцінність. І непереливки тому, хто ще не усвідомив, що ЧАС відноситься до тієї категорії, яку неможливо повернути назад, зупинити чи повторити. Саме тому слід задуматись на сенсом нашого життя і тим, на що витрачаємо ЧАС, чи не марнуємо його, не гайнуємо години, дні, роки на щось незначне, не варте уваги. Адже саме ЧАС породжує ПОДІЇ, хороші і яскраві, сумні й бентежні, з яких складається наше життя, які визначають його сенс, які власне і є тим ЖИТТЯМ...

Часом закрадається сумнів, а чи не змарнований ЧАС є причиною ПОДІЙ, які переслідують нас, залишаючи спустошену душу і брудні сліди у власному серці, ображених близьких та розчарованих знайомих навколо, покривджений народ та зруйновані підвалини держави, яка ніяк не може звестись на ноги... Може саме через власний егоїзм ми не здатні оцінити всю неповторність і тому безцінність ЧАСУ, який не хочемо ділити з іншими, і в результаті втрачаємо найбільше самі. Мабуть ця передноворічна пора і дається для усвідомлення того, що кожна ПОДІЯ нашого особистого життя, важлива і не дуже, додає нам мудрості, виваженості, радості, почуття щастя і вдячності, позитивно налаштовує на участь у житті суспільному, на те, щоб ми були не просто його свідками, а учасниками й творцями.

Саме тому в цей святковий час від душі бажаю всім у Новому році вміння хоча б на мить зупинити ЧАС, щоб розгледіти в ньому ПОДІЮ. Нехай ПОДІЄЮ стануть щирі зустрічі в родинному колі, теплі спогади, добрі вісті з України, які принесуть нам на крилах лелеки... Нехай панує у кожній родині здоров'я, мир і злагода, благополуччя і достаток. І щоб усі ми в наступному році мали змогу насолоджуватись ЧАСОМ і не обминули своєю увагою жодну ПОДІЮ, яка несе радість для оточуючих, щастя для найближчих... Бо все наше з вами життя - це ЧАС і ПОДІЇ в ньому. А наш часопис - це всього лиш спроба відтворити його на газетних шпальтах. Наша щоденна праця, творче натхнення, пошуки потрібного слова з любов'ю даровані вам, читачам тижневика «Час і Події».

З роком зайця!

Перші зайчики вже дали про себе знати ще перед новим роком - і то цілком серйозно.

Я вже писала про те, як київські журналісти відверто заявили регіоналу Чечетову, що він бреше - і пішли з конференції. За декілька днів журналістська братія ще більше посміливішала: телевізійник з 1+1 прийшов до парламенту брати інтерв'ю в формі зайця. Біленького такого, з вухами - все як має бути. Так і хочеться підписати під цим сюжетом лозунг телеканалу: «Ти - не один!». Охорона спробувала не пропустити підозрілого гостя, однак той виявився юридично підкованим і заявив, що для відвідувачів парламенту дрес-код не писаний. А раз цю будівлю перетворили на цирк, то вухасте вбрання буде цілком доречним.

Ймовірно, що то був тільки перший зайчик, і далі підуть звірі ще масштабніші.

Адже за минулий рік країна трошки помудрішала - це факт. От тільки невідомо, що робити з цією мудрістю. Хоча, якщо уважно придивитися - відповідь знайдеться.

Практикуючий київський психолог Денис Полтавець якось відзначив таку українську народну особливість: замість того, щоб іти протестувати, українці - як і багато хто на пострадянському просторі - заганяють свою агресію всередину себе і займаються саморуйнуванням. Прогноз психолога песимістичний: протестів в країні не буде, зате алкоголізм, онкологічні хвороби і суїциди розростуться буйним цвітом.

Тенденція підмічена влучно, однак мій прогноз більш оптимістичний. Конфлікти (і не лише державні) для того й існують, аби вчитися їх вирішувати, а не ховати голову в капусту, а потім посипати її попелом й проклинати і себе, і країну, і всіх її керманичів гуртом і вроздріб. І рано, чи пізно це починають розуміти навіть найбільш перелякані зайці. Адже не випадково, дуже не випадково пісня про трин-траву досі має на пострадянському просторі таку шалену популярність.

Щасливого сінокосу в Новому Році!

У кожного своє життя, свій фільм. Одні живуть так, ніби режисер їхньої долі - Вуді Ален чи Ельдар Рязанов, інші комфортно почуваються в карколомних обставинах, властивих почерку Тарантіно та братів Коєнів. Та якою б доля не була, в кожної людини є моменти радості, смутку, захоплення та розчарування. А ще усіх нас об'єднує одна звичка: наприкінці кожного року, мимоволі подумки прощаємося з минулим і повними надії дивимося у  майбутнє. Недаремно   часто бажаємо один одному : «Нехай все, що було поганого, залишиться у старому році!» От і зараз, коли до відліку  останніх хвилин 2010-го року залишається зовсім небагато, ми знову переглядаємо і  оцінюємо прожите. Цей рік був непростий, гадаю, для більшості. В житті кожного знайшлося місце  комедійним та драматичним сценам. Але якраз такою строкатістю наше життя й цінне. Бо кому потрібне одноманітне, чорно-біле, позбавлене динаміки буття?

Отож, погляньмо вперед з оптимізмом і наповнимося сподіваннями, що 2011-й  рік таки буде кращим, вдалішим та багатшим на незабутні  кадри. Щоби,  коли доживемо  до титрів, кінострічка  нашого життя видалася  гідною Оскара!

Тих самих, що малює Доля,

Бажаємо на щастя Вам!

Нехай незмінним цим словам

Лунає пісня по долам!

І казка в новорічну ніч

Із Вами буде віч-на-віч!

Щиро вітаю часопис "Час і Події" з Новим роком та Різдвом Христовим!

Рік, що минає, подарував нашій громаді чимало цікавих подій та яскравих зустрічей, а кожному зокрема - маленькі перемоги, новий життєвий і професійний досвід. Часопис "Час і Події" впевнено долає пороги економічної скрути, вміло і сміливо пропонуючи свої сторінки рекламодавцям та запрошуючи до співпраці громадські, релігійні та молодіжні організації. Треба визнати, що підприємницький талант - це половина успіху, адже втриматися на плаву в інформаційному морі української Америки впродовж 15 років не кожен зуміє. Другу половину розділяють між собою редакція, дописувачі і читачі. Найголовніше, що повинно об'єднувати усіх разом - це національний характер українського часопису діаспори. Випробовування останніх років довели, що від редакційної політики залежить те, наскільки примножиться слави і чи напрацьована шана до часопису житиме у громаді. Тому у Новому 2011 році насамперед хочу побажати усьому творчому колективу максимального вияву своїх талантів та реалізації амбіцій у позитивному сенсі цього слова - стати найкращим українським часописом не лише на місцевому рівні. Разом із творчими здобутками нехай не обминають Вас і матеріальні блага. Відкривайте шпальти для справжніх журналістів, яким з приходом до правління олігархічного клану теперішньої влади в Україні перекрито доступ до засобів масової інформації. Нехай збільшується тираж та розширюється коло читачів "Часу і Подій"- часопису, який буде багатим на гостре слово публіциста, аналітику політичного оглядача, цікавими дописами з життя громади, різнобарв'ям художнього слова, а новий рік стане для Вас часом оновлення та вдосконалення. Сміливо відсіюйте графоманство, будьте взірцем інтелігентності та розуму. Ваша праця потрібна нам. Ви створюєте дійсно добру в професійному значенні газету і за це Вам щира подяка від мене, як читача і колеги. Сподіваймося, що на нас чекатимуть тільки приємні звістки з України і позитивні емоції. Нехай Новорічні і Різдвяні свята наповнять серце світлими почуттями надії, віри і любові, дарують гарний настрій, щастя та добро! Христос рождається! Славімо Його!

Різдвяні свята 1944 року і події навколо свят

У 1943 році мені було 13 років. Я вже закінчив навчання в рідному селі Ялинкувате, що розпочав ще в 1937 році таким собі "збиточником", як дехто про мене тоді говорив. Перші 2 роки навчання провів в «першій клясі» за польської окупації. Навчання велося українською мовою, але лекцію української мови називали "руською". Одного разу на лекції "руської мови" я сказав вчителеві, що я не є русин, бо мій тато українець. Вчитель (до речі, українець) запитав мене, звідки я знаю, що мій тато українець. Тоді я розказав йому, як одного разу ми разом з татом йшли до крамниці (мій батько тоді був крамарем в селі). Він мав на собі синю краватку. Недалеко від крамниці нас зустріли два польські жандарми, які йшли стерегти кордон. Моє село сусідує із Закарпаттям, що тоді належало до Мадярщини, а з галицького боку польська влада пильнувала границю. І коли жандарми наблизилися до нас, один із них вхопив тата за краватку, вдарив по лиці і вигукнув: "Хочеш України" (звичайно, польською мовою). З того часу я незлюбив поляків. До речі, тато казав, що жінки тих жандармів часом приходили до сільської крамниці на закупи.

Відтак, у 1939 році на місце поляків прийшли "визволителі". Два роки вчили мене любити Леніна і Сталіна, але не навчили. Я чомусь відчував якусь відразу до них. Пам'ятаю, як восени 1939 року загін червоноармійців перейшов через полонину з Вижньої Рожанки і ввійшов у наше село саме в тому місці, де були наші поля. Був гарний день, люди збирали бараболю. Побачивши загін війська, біля 50 солдатів, люди кинули працю і побігли до них. Дехто приніс хліб, молоко, тощо. Червоноармійці запитали у людей: "Чиї ці такі чудові ліси?" Їм відповіли: "Панські-скарбові". А вони ствердно: "Ці ліси тепер будуть ваші". Люди швидко переконалися, що воно не було так. Тоді я ще вповні не знав, про що йшла мова, але відчував, що "визволителі" якісь дивні люди. Зокрема, уже в 1940 році, замість Святого Миколая, ми зустрічали в школі Діда Мороза і співали дивні пісні. Та й того року вже не йшов селом Вертеп.

На зміну "визволителів", у 1941 році в село прийшли нові загарбники - німці. Їх люди не любили, бо ці почали реєструвати худобу, вимагати від людей "контиґент" і, щонайгірше, вимагали, щоб село давало робітників до Німеччини. Я мав свою причину їх не любити, але про це пізніше. Тут тільки згадаю, що за німецької окупації я втретє ходив 2 роки до школи в рідному селі. Моїм вчителем тоді був п. Дир, який ходив, як ми казали, на "штуґлі", бо в нього нижче коліна не було ноги.

Восени 1943 року батько віддав мене на навчання у "велике"місто - Сколе. Для 13 літнього сільського хлопця, який не бачив нічого, крім полонин, лісів і струмочків поміж горами, Сколе виглядало майже таке велике, як "Українське село" в нашому Чикаґо. Батько привіз мене до школи фірою і віддав до гуртожитку, який знаходився в будинку школи. Мабуть, тиждень я не виходив з будинку - боявся, що загублюся у великому місті. Разом зі мною вступив на навчання мій троюрідний брат Василь Бистряник, який був на 2 роки старший за мене. Він сьогодні живе у штаті Конектікут.

Навчання у сколівській школі мені припало до вподоби з першого дня. У бурсі (ми так називали наш гуртожиток) я швидко знайшов нових друзів, почав почуватися вільно, виходити в місто, приглядатися до міського життя. Підсвідомо я відчував, що перетворююся із сільського хлопця на студента, хоча й не зовсім розумів, що це значить. З часом настільки зблизився з новими друзями, що почав заохочувати їх поїхати у Волосянку та Ялинкувате, оглянути наші полонини, бо гори в моїх селах набагато кращі, як ті, що кільцем обгороджували "велике місто Сколе". Хвалився, що в моїх селах можна збирати влітку різні гриби, ягоди, кам'янки, малини. На жаль, задуманого плану ніколи не здійснив.

Будинок школи, в якій я навчався, стояв у самому центрі міста. Перед будинком був чудовий город. Сьогодні на місці парку стоїть міський будинок, що був побудований за радянських часів. Приміщення школи було поділене на дві частини. В одній половині будинку була українська школа, а в другій - польська. 25 грудня 1943 року учні з польської школи святкували Латинське Різдво, чи, як ми казали, польське. Під вечір вийшли в парк. На землі лежав білий сніг. Вони гуляли, колядували, веселилися. Мабуть вийшли з костелу, який ще й сьогодні стоїть за один квартал від школи. Ми дивилися на них з бурси крізь вікна. Раптом, без якоїсь підготовки чи підмови, ми, бурсаки, спонтанно вибігли надвір перед школу і почали снігову "війну" з поляками. Не знаю, хто війну виграв, але вони тікали, а ми за ними гналися, хоч нас було менше. Не пам'ятаю, в котрій "лаві вояків" був я, у всякому випадку - не в останній.

Під кінець грудня 1943 року батько приїхав в Сколе і забрав мене додому на свята. Я тішився, що повертаюся додому, що побачу маму, за якою скучав, бо не бачив її відколи поїхав до школи. Може тому мені здавалося, що Свят-Вечір 6 січня 1944 року був особливий. Я був веселий. Пам'ятаю, в хаті на столі стояв Дідух (сніп з вівсяного колосся), була солома, розкинена на землі, під скатертиною на столі сіно, на верху - вінок. А коли мама почала подавати вечерю, то після трьохмісячного перебування в гуртожитку здавалося, що я ще ніколи так смачно не їв. На другий день було Різдво. Ми всі встали дуже раненько, ще було темно, й пішли до церкви. Навколо було багато снігу, мороз кусав обличчя, з очей текли сльози, а під ногами скрипіло. По обіді з нижнього кінця села до горішнього, як кожного року, йшов Вертеп. За Вертепом гналася зграя дітвори, яку лякали «чорт» і «смерть». Налякають нас, ми розбіжимося, як миші в полі, а тоді знову крокуємо за Вертепом.

Увечері нашу хату відвідали колядники. Тато був "березою". Так назвали провідника групи колядників, що відвідувала наділену їй частину хат в селі. Наступними днями мені було особливо цікаво зустрінутися зі своїми товаришами, яким почав розказувати про "велике місто Сколе", про школу, і про те, як там гарно. А скільки я наговорився про нашу перемогу над поляками в сніговій війні!

На другий день після свята Василія Великого і перед Йорданом (не знаю, чому так швидко) батько відвіз нас - мене і Василя - назад до бурси. Заразом віз з нами певні товари до гуртожитку - бараболю, якусь муку і молочні вироби. Я повертався до школи в гарному й веселому настрої.

Веселий настрій довго не тривав, бо в школу несподівано прийшла погана новина. Після Йордану до школи прийшло Німецьке командування і зажадало звільнити будинок за 48 годин, бо школа буде перетворена на шпиталь для німецького війська. Я згадував, що не любив поляків за те, що на моїх очах били мого батька, не любив "радянських визволителів", бо замінили Святого Миколая на Діда Мороза, а тепер знаєте, чому не злюбив німців - перервали моє навчання в ґімназії.

На цьому можна б закінчити спомин про мої Різдвяні свята 1944 року, який розпочав із довшої розповіді про події, що попереджали свята. Але у читача непевно є питання, що слідувало після того, як нас німці викинули зі школи. Тож тепер уявіть собі двох дітлахів, віком 13 і 15, які під час січневої холодної зими опинилися на вулиці, не зовсім знаючи, як дібратися додому.

Порадившись, ми пішли на станцію і купили квитки на поїзд до Славське. Взяли з собою, що могли і вже на другий день ранком, у першу неділю після Йордану, ми були в дорозі додому. Приїхали в Славське, висіли з поїзду й розглядаємося.. Навколо сніги, все нам мало відоме. Вгадуємо куди дорога на Волосянку-Ялинкувате. Адже, тут перехрещуються дороги, що ведуть в Лавочне і в Рожанку. Ми ніколи перед тим у Славськім не були, хіба що проїздили, як батько віз до школи. Але зимою все виглядає по-іншому. Та й як дати знати батькам, що повертаємося додому. Тоді не те, що не було "мобілки" в користуванні, але й звичайного телефону не було. Тоді світ ще не знав модерних технологій.

Пригадали собі, що в Славську є міст понад річку Славку, що треба його перейти, минути церкву і йти прямо. З поїздової станції дорога була утрамбована, але місцями за ніч вітер навіяв снігів і понадував снігові греблі, деякі висотою в метр. Ми навіть і не здогадувалися про те, що треба подолати віддаль довжиною коло 16 кілометрів, щоб дістатися до дому, що дорога веде через ліси, що по дорозі можуть бути хто зна які високі кучугури.

Десь за пів години, пройшовши не більше пів кілометра і перейшовши міст, нам трапилося велике щастя. Якийсь чоловік з Ковалівського верха (присілок, який закінчує село Волосянку і починає Ялинкувате), здавши німцям контигент молока, повертався з Славська додому. Побачив нас, призупинився і розпитав, куди йдемо. Дивився на нас, хитав головою, а тоді сказав сісти на сани і пообіцяв підвести то місця, де починається Ялинкувате. Я і Василь хутко сіли на сани. По дорозі чоловік насварив нас, називав нас поганим словами і постійно лякав. Говорив, що в лісах між Славським і Волосянкою, в місцях, де до дороги туляться ліси, є багато вовків, що вони напали б на нас і з'їли. Ми тільки мовчали і слухали невідомого нам чоловіка, який відзначався поширеною навичкою між старшими людьми лякати дітей. Під'їхавши під Ялинкувате, чоловік спитав, чи знаємо куди додому. Ми відповіли, що так, подякували йому і пустилися в напрямку додому.

Нас відділяли не цілі 3 кілометри до моєї хати. Не знаю, як довго ми йшли. Вже смеркало, коли дійшли до хати Василевого вуйка, що стояла в сусідстві коло моєї. Коли ми відкрили двері, побачили, що в хаті було багато людей - справляли хрестини у Василевого вуйка Петра Костелини. Між людьми я побачив тата і маму. Здавалося, що на мить стала велика тиша, а відтак хтось вигукнув в нашу сторону: "А ви звідки взялися" ?!