Коли голову припорошить іней, а по спині пробіжить перший, позасвітній вітрець, тоді, як від студені до теплої ватри, біжиш до споминів з діточих літ.

Чим менше від майбутнього чекаєш, тим більше минуле ціниш і дорожиш ним.

Як гарно колись було, як любо і надійно! І питаєшся самого себе, як воно могло статися, що ти цих гарних хвилин не вмів як слід цінити, що нарікав і захочу-вав Бог вість чого?

Згадуєш... Казку розказуєш своїй душі, звичайними, невченими словами, не дбаючи, що скажуть на те читачі і критики вибагливі.

Критики... Боже й вони, коли їм голову припорошить іней, а по спині повіє перший, позасвітній вітрець, може й вони побіжать до своїх споминів, як до теплої ватри, і- тоді ми зрозуміємо себе.

Казку розказую своїй душі в зимову довгу ніч, казку про свою першу ялинку...

* * *

Де вона стояла і хто її світив, що так ясно сяє аж до нині?

Шукаю в закамарках пам'яти і тішуся, що знайшов. І дякую, сам не знаю кому, що мені таку добру пам'ять дав, що минуле з перед пів сотні літ бачу, мов нинішню хвилину. В пошуках тієї ялинки, аж до своєї колиски забіг, на Поділля, до Кривенького, до хати емігранта Яроцького, що з Сибіру з якоюсь чухонкою утік. Тая хата й до нині стоїть. Але Яроцького, ані його чухонки вже давно нема між живими. Бавилася зі мною. Казала, що великим паном буду. Не вгадала. А може чухонською мірою мірила моє панство?.. Мир душі її!

Картина тієї хати висить у мене на стіні. Знайомий артист привіз її в дарунку. Дивлюся, але не пригадую собі.

Маленьким перевезли мене до Крегульця, до хати мого діда. Там мене охрестили і записали до книг. З Крегульцем зв'язані мої перші діточі спомини. Там вітер з-над Збруча колисав мою колиску, а стара Яницька, зубожіла кам'янецька шляхтянка, дрижучим голосом співала: "Ой ходив чумак сім літ по Дону, та не було пригодоньки ніколи йому". Пісня у сльозах розливалася.

Мабуть мала Яницька в своїх молодих літах якогось чумака, що занедужав у дорозі і серед степу помер... Не казала...

Яницька помагала на Святий Вечір мамі в кухні, я бавився сам і, перестрибуючи поріг, спотикнувся і так сильно луснув головою об одвірок, що зімлів:

Прийшов до себе в батька на колінах:

- От, бачиш, уважно ходи, а то можеш ногу зломити, або розбити голову. І що тоді?

Я плакав. Батько заспокоював мене.

Казав, що незабаром зійде перша зірка, сядемо до святої вечері й ангел принесе ялинку.

Перша зірка, свята вечера, ангел і ялинка,- невжеж від таких ліків не видужаєш і не забудеш про біль? Але перша зірка не сходила, ангел не приносив ялинки і батько, щоб забавити мене, розказував історію святої Ґеновефи. Тямлю її до нині, хоч ніколи в життю цієї історії не читав. Не хотів собі псувати першого враження, боявся, що не буде вона така гарна в книжці, як була в батькових устах.

Терпіння Ґеновефи і кривди, яких вона зазнала, довели мене до гадки, що моя нещаслива пригода з порогом, то ще не таке велике нещастя.

Я перестав плакати, обмився і підчас вечері сидів за столом чемно і спокійно. Цікавився, чому то нині світяться свічки, а не лямпа, випитувався, чому з-під обруса сіно торчить (таж ми його їсти не будемо) і навіть пробував лізти під стіл і квокати, шукаючи золотого горіха.

Подавали кутю, як місцевий учитель, пан Вінярскі, прислав мені звізду, правдиву, шестираменну звізду, зі свічкою в середині і з Різдвом, вимальованим на наоливленім папері. Я певний, що, коли б мені дали пізніше "звізду з брилянтами", то я не тішився б так, як тоді тією паперовою. Це ж була вефлеємська звізда, що вела трьох царів "з Востока" до стаєнки, де народився Христос! В ній не свічка горіла, а легенда, ясніша від брилянтів. Я був такий захоплений нею, що не міг зважитися приступити ближче і покрутити нею. Але, як зважився раз, то вже не хотів нікого пустити, лиш кричав: "Я сам! Я сам!"

На жаль, радість моя не тривала довго. Торкнув необережно, звізда перехилилася і- згоріла. Згоріла моя перша звізда і лишився тільки спомин по ній- легенда!

Це було перше розчарування в моїм життю. І нині, коли я думаю, скільки то наших звізд стрінула подібна доля, приходжу до висновку, що причиною тому в першу чергу наше нещасливе: "Я сам! Я сам!"

Але тоді я жадних висновків не робив, плакав і мене зацитькували тим, що ангел з ялинкою іде.

Відчинили двері до "залі". Була це доволі велика світлиця з чотирма вікнами, з чорною шкіряною канапою, котрої я не любив, з ручно кольорованими літографіями: Венеції і Царгороду, з портретом діда з молодих літ над старою "секретаркою" і з цілою низкою оповідань про несамовиті події, які тут буцімто колись збувалися, а яких я, річ ясна, дуже боявся.

Але там нині нічого несамовитого не було, навпаки там нині діялося чудо,- світили ялинку.

Таких прикрас, як нині, не продавали тоді ні в Копичинцях, ні в Пробіжній. Навіть у Гусятині ні, хоч там продавали з віршиками кармельки і знамениті, пачковані з Росії, цукорки.

Але за те на моїй першій ялинці висіли червоні райські яблучка, золочені горіхи, медяники у формі серця ї ланцюги з ріжнокольорового паперу. На зелених гілках мерехтіла безліч жовтих офірок, що їх, як я пізніше довідався, сукав наш дяік Ілля. Він то й був творцем того архитвору, бо батько мій казав, що ялинка, звичай не наш, а німецький.

За те німець, старенький маляр Швуґер, котрий під зиму приходив до нас і малював, дивився на тую ялинку, як на небесну з'яву. Пробував навіть співати: "Штіллє нахт, гайліге нахт", так кашель не давав. Тільки сльози капали на сиву бороду, довгу і хвилясту, як у Леонарда да Вінчі, якого фотографія висіла в маленьких бронзових рямцях, між сотнею інших славних людей на найбільшій стіні.

Зате я тішився, скакав і плескав у долоні, поки остання свічечка не згасла.

Аж тоді стало мені страшно і я притулився до мами. Пригадав собі одаліску, що її (на літографії) у Босфорі топили і ляцароне, що зі штилетом підкрадався (на другій літографії) до молодої пари, задивленої під палатою дожів у чари венецької ночі, пригадав собі кукурудзу, що її цілу купу, зерно по зерні накидала якась нечиста сила крізь дірку в шибці з подвір'я на підлогу залі, пригадав собі і зі страху тремтів.

Ніч була біла, іскриста. Зеленаві смуги світла вливалися крізь вікна на чорну канапу, якої я боявся, як морського кита, що Йону проковтнув, на залюблену пару, на бідну одаліску і на тих великих людей, що висіли в маленьких рямцях.

На селі співали перші коляди.

Нараз заграла трубка. Це з Копичинець до Гусятина їхав диліжанс і почтар трубів, щоб вислати когось до брами по почту.

- А може хто до нас на свята приїхав?- сказала мати і батько сам пішов.

Втомлений вражіннями незвичайної днини, я заснув. Крізь сон чув, що приїхали гості, переїздили ріку і лід заломився під ними, вовки за ними гнали. Я хотів збудитися та не міг.

Щойно над ранком відчинив ліве око і глипнув. По покою ходила висока, струнка, дуже гарна паня з папіроскою у вузькій, білій, як з алябастру різьбленій руці. Синій димок, як серпанок снувався за нею...

На другий день стрінув я її при сніданку:

- Привітайся! Це твоя тітка.

Тітками називали тоді всіх трохи старших пань і тому я опитав:

- Чи правдива?

- Найправдивіша,- відповіла вона і показала мені ослика, що кивав головою і кричав "1-і",- дарунок, що його привезла мені вона зі Львова. Посадила мене на коліна і казала собі вибрати найкращий цукорок. Нараз:

- А це що? У нього на висках сиве волосся! Всі припали до моєї, трохи за великої голови.

- Справді, у нього за лівим ухом білий пліш. Це він учора вдарився і посивів.

* * *

Минулося. Розвіялося, як дим з різдвяної ялинки. Настали інші часи і прийшли інші люди. Не їздять диліжанси і серед нічної тиші понад спокійним Крегульцем не лунає звук почтарської трубки. Нема закоханої пари під палатою дожів і не топлять безталанної одаліски в Босфорі.

Під білим покривалом снігу спить Яницька зі своєю чумацькою піснею і дяк Ілля з офірками і маляр Швуґер зі слізьми на бороді, як у Леонарда да Вінчі, і всі, всі, що разом зі мною святкували цей перший, незабутній святий вечір.

І клаптя сивого волосся на моїй голові вже також не видно. Вирівняв його час.

Тільки тая перша ялинка все ще мигтить у моїх очах, як легенда.

Хто ходив до школи в місті, а на Різдвяні свята їздив на село, до дому, той знає, яка це важна річ, щоб їхати саньми. Возом ідеться на Великдень і на вакації, а на Різдво саньми і тільки саньми.

Віз на Різдво, то так само, як на вакації сани,- сміх, не їзда!

А тут тобі, як на злість, сніг не хоче падати. Чекали, що св. Михайло на білому коні приїде, то знов, що Миколай і по снігу пришкандибає- надаремне. Дощ, болото, часом приморозок возьме, а снігу як не було, так і нема. Аж день перед Святим Вечором, саме того ранку, коли нас мали "розпускати", як не стемниться нараз, як не заревуть вітри, а тоді, як не сипне! В одну мить забіліло кругом, ні хат не видно, ні дерев, нічого, лиш сніг і сніг кругом.

Про науку вже й мови не було. Кому там у голову лізе латинська граматика, коли він тішиться в душі, що саньми поїде до дому. Та ще й дзвінок при дишлі. А їхати так добре: не гупає, не підкидає, тільки сунеться рівно, гладко, легко, як у байці.

Одна лиш турбота, щоби нас хоч годину скорше пустили. Що ви собі гадаєте: година тягнеться у вічність, як збираєшся їхати до дому! За тую годину можна би сміло цілий тиждень дати, та ще такий, що в нім ані одного свята нема. О, Боже, щоби нас директор хоч в одинадцятій пустив!.. Але, чи пустить?

Ось терціян на павзу задзвонив. Звичайно братія, ордою на коридор біжить: крик, гамір, біганина.

А нині тихо. Купками хлопці стоять, або, як тії миші із засіку, з-поза дверей, зазирають, чи директор з канцелярії не йде.

Рипнули двері і все у лавках принишкло. Входить господар кляси. Навіть футра не скидає з себе, тільки за катедрою стає, бороду гладить і гугнявим голосом каже: "oremus".

Товариш Софрон відмлинкував молитву. Ніби якесь одно довжелезне слово викинув із себе. Бог один міг розібратися в цьому. "Веселих свят! Веселих свят!" і хлопці кидаються до плащів, шапок, до книжок. Дудонять дерев'яні сходи; вибігаємо на ринок. А тут сніг по коліна. Рівний, білий, студений. Робимо перші сліди,- на всі сторони світа біжимо, бо там уже певно коні чекають.

Я мешкав у мого діда на "Олімпі". Таки добре високо. Навіть у погоду задихаєшся бувало, поки вийдеш, а тепер, то насилу бродиш, аж тобі піт з чола тече, як при науці латинської мови. Але йдеш, а в голові все те саме питання: чи Мартин уже приїхав і чи приїхав саньми?

Аж ось і брама. Дивишся на сліди. Від коліс, чи від копаниць?.. Ні одно, ні друге. В брамі сніг, як біла перина, рівний, нетиканий.

І в очах закрутилися сльози.

Ні обід тобі не смакує, ні з псом не побавишся, тільки від вікна до вікна снуєшся, хухаєш на шибки і дивишся, чи не їдуть коні. Боже, які ті години довгі! І чому той Мартин вже раз не їде? Коні кував, чи саней не приладив, а може й не приїде нині? Може налякалися сніговії і хочуть, щоби я тут святкував? Я не в чужих, що правда, і в діда мені добре, що краще й бути не може, а все ж таки Різдво на селі друга річ. Колядники, хлопці зі звіздою ходять,- буцімто ви не знаєте, яка розкіш Різдво на селі!

Аж десь далеко, коло військового шпиталя, зателенькав дзвінок. Ти весь перемінився в слух. Наш, наш- і вибігаєш на поріг.

Мартин залубнями приїхав.

- Їдемо, їдемо, Мартине! Але він всміхається лукаво:

- Почекаєте ще трохи, паничу. Дивіть, скільки я маю купувати.

І показує довжезну "конотатку".

Хоч як любиш дактилі і родзинки, а нині ти лихий на них. Десь не могли скорше купити! Треба буде, Бог вість, як довго чекати, а то вже пізно, друга година минула, а перед четвертою темно стає. І знову від вікна до вікна біжиш, чи не надходить Мартин.

Прийшов і запрягає коні, а тебе ще кавою напувають, бо до Поручина далеко, цілі дві милі. Зголоднієш.

Аж і заїхали коні. Ти вже в кожушку, в берлячах, шалем обкручений навхрест, вбираєш батькове футро і обсипаний поцілунками й побажаннями "веселих свят" сунешся до саней, як ведмедик. Мартин помагає тобі викараскатися на сидження, обтулює бараницями ноги, щоби де не підвіяв вітер, стягає віжки, і- вйо!

Як вітер летиш з гори, минаєш дім за домом, з одної вулиці перелітаєш у другу, якись хлопець пробує скочити на дощечку при залубнях ззаду, не попав, і покотився коміть головою, гавкають пси, діти грудками снігу кидають за тобою, Мартин одного засягнув батогом і ось... виїхали за рогатку.

Прощавай, школо, прощавайте Бережани на цілих десять днів! Професори, святкуйте здорові!

Ви (Бережани, а не професори) дуже гарні весною, як устаткується Липа, як у Рурисках зацвітуть фіялки, а конвалії у Глухій Долині, як на Сторожиськах можна грати в кічку і купатися на Глинці. І гарні ви літом, коли то в садах паперівки спіють і паленіють "панни" коли на Замостовім фільварку перші копи кладуть. Дуже ви гарні тоді, Бережани, зі своїм великим ставом, зі старим замком, зі звіринцем, Лісниками і з Лисонею. Але тепер я вам від щирого серця бажаю, щоб той сніг не переставав падати, щоб усі дороги до вас позадувало, всі мости й містки позасипало і щоб хоч до Йордану можна було не вертатися до школи. Того я вам від щирого серця бажаю, мої ви кохані Бережани!

А все ж таки, минувши рогатку, я не відвертаюся від вас. Бачу ратушеву вежу, що мов заструганий паль торчить понад дахами, за нею церква, за церквою ліворуч, під горою, "фара", в котрій вінчався Ян Бєлєцкі, а за фарою далеко-далеко, на горі, ледь-не-ледь блимають світла в віконцях бережанського приходства; ніби дивляться, чи далеко я вже заїхав.

О, далеко! Коні шпарко біжать, ось перший горб і Бережани щезли з очей.

Тих горбів буде аж шість, поки до Жукова доїдеш. А між горбами долини, позасипувані снігами.

- Не переїдемо туди, паничу,- обертається до мене Мартин.

Мурашки по спині полізли:

- А що ж буде?

- На Гиновичі возьмемо. Попри ґуральню і долинами-долинами аж до дому.

- Най буде.. їдьте, Мартине!

І знову сунуться сани, форкають коні, теленькає дзвінок. Вітер тихне, сніг перестає падати, бере мороз. Чуєш його, бо щипає в лиця і шарпає за ніс. Але тобі не зимно, бо їдеш до дому, на свята. Від старенької хати з ґаночком на карбованих стовпах таким теплом на тебе подихає, що тобі ще й до нині тепло, хоч тої хати вже давно нема і нема тих, що в ній жили колись...

Дорога копна, залубні не йдуть в затоки, хоч до Гинович опускаєшся попри лісок коміть головою, як з печі. З'їхали, мов на крилах злетіли. Промчали селом і вже ми на долинах. Біло, біло довкола, лиш де-не-де корчик верболозу торчить і кивається, наче мужик "борухи відправляє". Де-не-де купина з білого моря виринає, а на купині злодій-лис жирує: знає, що в нас рушниці нема і не втікає, не замітає хвостом сліду за собою.

Долини поперерізувані ровами. Не виминеш їх, мусиш переїздити. Залубні як човен шульгають. Шубовсть з гори в долину і знову з долини драпаються в гору. Тоді коні стоять понад тобою, боїшся, що впадуть шкереберть і притолочать тебе. Так раз, другий і третій. Аж за четвертим не коні, тільки ти перекицькуєшся через плечі залубень разом зі своїми берлячами і з бараницею сидиш у снігах. Тільки голова тобі зі снігу торчить, тільки безрадно вимахуєш руками, а видрапатись ані руш.

Хвилину сидиш здивований, що таке сталося. Чекаєш, чи не вернеться Мартин. Та ж не лишить тебе, серед ночі на поталу морозові й вовкам.

Але за Мартином і слух загиб. Далеко і чимраз дальше теленькає дзвінок. Мов крізь сон. Страх обгортає тебе. Почуваєш себе таким безсильним і безрадним, як ніколи в житті. А жаль, так недалеко перед тобою Біще, а за Біщем, між двома горами Поручин. Серединою потік поміж вербами мерзне, а над потоком двома рядками стоять селянські хати. Знаєш кожну з них. В них ще світиться мабуть, печуть колачі на завтра і розказують різдвяні казки, що їх ти так любиш.

Поміж тими хатами одна, трохи вища і більша, з високим комином. У ній всього сім вікон, як сім днів у тижні, але всі вони освітлені, бо чекають на тебе.

Поміж верби на круту доріжку зазирають, чи не їдеш.

А ти серед снігів сидиш, чи лежиш, як у сповитку дитина і майже такий безсилий, як вона.

Тільки свідомий свого безраддя і безсилля, і тільки страшно і соромно тобі. Страшно, бо ніч, і мороз, і вовки, а соромно, бо ти хлопець якийсь, а боїшся. Ті почуття борикаються з собою і не дають твоїй свідомості вснути. А так хочеться спати. Лиш на хвилинку примкнути повіки і не рухатися, не думати ні про що, хіба про ялинку, що завтра свічками засяє, про колядників, звізду і "Бог предвічний"... Тільки про те...

Пригадується Андерсенова "Дівчина з сірниками" і наша "Пещена дитина".

Ні, ні,- спати не вільно! Ти знаєш, це вічний сон, а там чекають на тебе, там завтра Святий Вечір! І пручаєшся, зриваєшся, стаєш- гу-у! Як страшно, як жахливо кругом! Долом біло, а горою чорно. Більше нічого нема. Хоч би світильце одно, хоч би голос який людський або звірячий, щоб знав, куди йти. А то сніг, як море, і ти, як тріска на ньому, роби з собою, що хоч!

Мороз кріпшає, перед очима мерехтять зірки, і меркнуть буцім- кануть у безодню. Що значиш ти? Зі своїми кількома роками науки, зі сотнею перечитаних книжок і з охотою бути завтра на Свят Вечір у хаті! Що значиш ти, марний, блідий хлопче, що навіть доброї "кампи" зловити не вмієш і боїшся перепливати Глинку! Таких, як ти безліч на світі, чого ти так турбуєшся собою? Сідай і нехай буде, що хоче...

Але самозбереження сильніше від філософії хлоп'ячого мозку. Збираю останки сил- іду.

Який там хід! Два-три кроки і стаєш, бо сніг по сам пояс. Як не було, то не було, а як впав, то міру згубив! Мов навмисне, щоб ти йти не міг. Хоч сядь і плач.

Коби знаття, що добре йдеш, а то і того не знаєш. Може, якраз, замість у село, в ліси мандруєш, а графські ліси величезні, дубові. Чуєш, як шумлять? А в лісах звірина всіляка,- груба. Ні, ні, ти вже пропав. Нема рятунку для тебе!

А все ж таки знову зателенькав дзвінок. Зразу далеко і легенько, як крізь сон, а там голосніше і виразніше, ніби біжить до мене і кличе: де ти, де?

- Я тут, Мартине, Мартине!- кричу з цілої сили. Мартин заклопотано чіхає чуприну:

- Ов, ов, ов! Ну, сідайте паничу!

Двічі не потребує казати. Сиджу, гей би нічого й не було.

- А тримайтеся моцно поруччя.

- Не бійтеся, я вже не вилечу, Мартине..

І знов їзда через рови, попри грушку, коло млина. Сани, як на крилах вітру летять, але Мартин раз-у-раз обертається поза себе і дивиться, чи я сиджу.

В'їжджаємо в село. Ось місток, звідки, як кажуть, любить вискакувати чорний баран, ось коваль, що на Великдень з моздірів стріляє, а ось і наша брама.

Пси аж на залубні скачуть, витаються. Пастух з ліхтарнею іде, відчиняються двері від сіней, а там- радість одна!

- А дуже боялися, паничу?- Боятися!.. Чого?

- А не скажете нікому?

- Що я маю казати.

- Пам'ятайте!

- Добре, що ти приїхав. Ми вже так боялися за тебе.

- Чого?

- Позакурювало дороги, міг вас чіпитися блуд, всяка біда буває... Знаєш, нам уже з годину тому причувалося, що ти приїхав. Василь кленеться, що видів, як залубні в'їхали були на подвір'я і завернули, а Доська божиться, що чула дзвінок.

- Бо таки чула, щоб я з того місця не рушилася, як не чула,- б'ється кулаком у груди перелякана Доська.

Я тільки підсміхаюся. Де ж би я міг зрадити Мартина! І пощо? Добре, що ми приїхали щасливо.

А в хаті так тепло. Все помите, почищене, аж блищить.

А завтра Святий Вечір. Чуєте?

Святий Вечір!

Не Мартин, а війна везе мене на червоних санях і губить по ровах. То в Карпатах, то в Сатмар Неметі, в Родавн, у Раштаті і в Вецлярі, над Ляном. Тільки, що я не сам, як колись, на ставищі, між Гиновичами і Біщем. Нас тепер душ п'ять. Їхали на велике свято, на Різдво нашої волі і- доїхати не могли. Сидимо у Вецлярі (там де Ґете колись з Льотою пізнався) і- журимося.

Завтра Святий Вечір, а тут усе на картки.

На картки хліб, три шматочки на день, такі тоненькі, що крізь них Карльсмунд видно і мармеляда, яка має ту чудесну прикмету, що скільки її з'їси нині, стільки завтра прибуде і фунт м'яса на п'ять осіб раз на тиждень і раз на місяць пів яйця на душу, та ще трохи якоїсь логази.

І тільки всього і все на картки.

Мало- кажеш? Решту можна промислом добути. За добрі гроші, замість цукру, що на нього навіть подивитися не дають, дістанеш сахарини, від якої тебе під грудьми буде палити, а на омасту стопи лоеву свічку. Кажеш, що в устах неприємно? Правда,- але й на це рада знайдеться. Попивай чорною кавою з паленого жита, але гарячою, такою, щоб шкіра з язика злазила; тоді й лій смакуватиме, як десерове масло. Це, добродію, війна! Не забагай, Бог зна, чого. Тішся, що живеш. Ви і так забагато їли. Попостіть же тепер. Не зашкодить. Стратите ревматизм і по кілька кіло живої ваги. Буде вам легше ходити. А що зуби холітаються і падуть, так велике діло! Зуби вставити можна. Цілі щоки. Потерпіть!.. І ми терпіли, місяць, другий, десятий, аж Різдвяні Свята прийшли. Святий Вечір завтра. А все на картки.

Що то нам, мужчинам! Ми маємо в таборі роботу цілий день. А прийдеш уночі до дому, то засипляєш, як тая муха під осінь. Велике діло Святий Вечір! От, сентимент!

Але жінка й діти, це друга "стаття".

Пригадають собі рідний край, голубці, кутю, коляди, пригадують собі тих, до яких очі й серце звикло, а яких немає і буде плач, ой буде плач.

Ціла потіха- ялинка. Наша хазяйка, німка, вже відсвяткувала Різдво і замість викидати свій "таннен-баум" на сніг, позичить нам. Трохи недопалених свічечок маємо ще з того року, а цукорки нехай собі діти повішають в уяві. Головна річ, щоб було деревце, зелене і кріслате, що на ньому так привабливо гойдаються діточі мрії, кращі від найдорожчих прикрас. Ще якби так кутя, хоч по ложці куті, нехай би вже і без меду і тільки з сахариною, а- було би якось.

Але звідки тепер добути пшениці? От захочується печеного льоду.

Журимося, аж хтось у двері: стук, стук. Один з полонених прийшов; він у сусідному селі, в мельника працює.

- Сідайте!

- Спасибі. Я лиш на хвилину заскочив. У табор іду, на свята. Чотири дні відпустки маю. А оце я для вас приніс...

І з глибоких, як море шараварів добуває мішечок та кладе на столі.

- Та що ви це? Я прийняти не можу. Всміхається.

- Не можете? А подивіться лиш.

І розв'язує мішечок. Пшениця, як золото мигтить. Фунтів два.

- Це для вас на завтра, на кутю.

Ніколи кутя не смакувала нам так, як тоді.

Прийшли з Різдвом поздоровити. Самі молоді старшини, українці.

Цей на Мазурських болотах у полон попав, той під Перемишлем, третій під Горлицями. Один тільки старший, літ коло сорок, штабокапітан Гриценко, його щойно офензива Керенського в табор пригнала. Всі причепурилися, як могли. В таборовому театрі є свій кравець, швець і "парикмахер". І то не будь-які. Мистці! Як позашивають і полатають мундир, як голову підстрижуть і напахтять, а лице виголять гладенько, то німки аж очи собі зривають. Знай наших..!

- Сідайте, панове. Що ж там у таборі чувати?

- Спасибі. Гаразд. Святкуємо. Ви ж були нині в таборі?

- Уранці був, а коло полудня на обід до дому пішов.

- А ми пообідали гарненько. Мали "суп з ґемюзою" і "гемюзу з супом", ще й німецьким чайком попили,- каже один.

А другий доповідає:

- Чудовий напиток, оцей німецький чай. А третій додає:

- Тільки трішки тухлим сіном заносить.

- Не сіном, лиш отавою, такою знаєте, що то в копицях зіпріє.

Жартують, з голоду насміхаються. Аж один:

-Знаєте, панове, то не жарти. Німці вже також не мають що їсти. В офіцерському домі лише двічі в тиждень м'ясо готовлять, і то, хто його зна, що за м'ясо. Мабуть і їм уже голод заглядає в вічі.

- А нехай! Може і замиряться скоріше.

- Не гадаю. На фронті ще про голод не чути.

- Остатки на фронт посилають.

- А в краю?

- Відомо, як в краю. Селянин має що їсти, але по містах біда. Діти ходять, як снасть. Мліють у школі. Боляками їх пообкидало.

- А зуби холітаються, як клявіші- і показує на фортепіян.

- Цинга, чи щось таке.

І поважніють. Короткий зимовий день кінчиться. З кутів тіні вилазять. І тінями заходять обличчя офіцерів. Штабскапітан Гриценко зітхає:

- Гей, не знати, як там тепер у нас!- і голову обіймає руками.

- Як там тепер у нас?- питаються і другі.

Але відповідь ховає кожний для себе. Настає гнітуча тишина. Загальна мовчанка. Ще, коли ти сам мовчиш, то нічого, але, як товариство перестане нарікати і клясти, як уже і лаятися набридне, тоді... краще й не казати, що тоді буває... В кожному таборі є такі могили, що їх не запечатав священик і в кожному таборі є такі полонені, що їм хтось у голові розум запечатав... Це після такої мовчанки. Жартами бороняться від того.

Наймолодший з товариства, опішнянський попович, поручик Попенков, особливо до жартів скорий. Не диво: земляк Котляревського, а до того тамошня земля родюча, сливи такі смаковиті і глечики такі розкішні, наче одні і другі до тебе сміються. Але й Попенкові нині чомусь то не до жартів. Усі чекають, щоб він щось смішного сказав, а він ліве коліно руками обняв і похитується злегка, як тая опішнянська слива під вітер.

- Так воно, так, панове товариство.

- Як?

- Нудно...

- О, то зле, коли вже і Попенкові нудно.

- Та же не добре. І якби не театр, то було б ще гірше. А так, спасибі нашим драматургам, що про ковбасу та чарку не забувають, все таки чоловік і поїсть і поп'є собі, хоч на сцені.

- Та що ти москаля везеш, товаришу! Буцім-то ми не знаємо, що ви там на сцені їсьте мальовану ковбасу та й упиваєтеся водою.

- Ну, так. Але, якщо ти справжній артист і переймешся своєю ролею, то й мальованою ковбасою наїшся, а водою голову собі замакітриш. У тім то й річ. Але нині, щоб ви знали, нині ми таки справжню горівку матимемо на сцені.

- Та невже?

- Еге ж.

- З одеколону?

- Куди! Німці вже покмітили, що ми забагато одеколону потребуємо для театру і тепер уже лиш на одну пляшку в місяць квіток дають.

- Так звідки тоді добудете горівки?

- Звідки?.. Коваль самогон зготовив.

- Коваль самогон зготовив?!- скрикує товариство і німіє з дива.

Всі знали, що Коваль до всякого діла мистець. Він уже не одну таку штуку встругав, що німці тільки губи роззявили з дива, але щоб у таборі готовити самогон?.. Ні, ні, цього бути не може!

- Як же він його зготовив? Говори!

- Або я знаю як. До хазяйської школи ходить. А в тій школі є хемічна лабораторія, а в тій лябораторії всіляке потрібне знадіб'я, як ось: пляшки, рурки, реторти тощо. А що професор довірив Ковалеві ключ від лябораторії, так він там і занімався, працював, поки не добився свого.

- Коваль!

- От і штуку втяв.

- Хемік!

Не можуть нахвалитися Коваля.

Не в самогоні справа. Бо який у йому смак? От гидота! Але той хміль, що він по собі лишає, той хміль. Зразу імличкою очі тобі заходять, серпанок перед тобою хитається, щось і тобою хита, колихаєшся, скорше, скорше, аж голова ходором піде. І забудеш тоді про війну і полон, про голод і всілякі наруги, про нинішнє сумне Різдво, про все!

Коваль самогон зготовив.

І ще вони його не бачили й не коштували, а вже хміль у головах чують. Одному ввижається, що Росія таки перемогла. Каренський фронт переломив, над Райн іде, полонених своїх визволяти. Другий,- буцім-то з табору втік. Німці з псами за ним женуть, а він зашився у лісах і- сміється. Завтра перейде кордон. Третій про революцію мріє. Мітінг, тисячі народу, він промову балака. Пірвав юрбу, юрба підняла його на руках: "Ось наш вождь!"- гукає.

На дворі настала ніч. Висипалися зорі, місяць видрапався на Карльсмунд, сів на щербатій вежі і- позіхає. Червоний, надутий, мов напух.

У хаті темно.

Та ніхто електрики не світить. По що людям заглядати в очі? Що в них цікавого побачиш? Коваль самогон зготовив...

Донька стіл до підвечірку накрила. Біла сервета зі смерічковими полячками і чисті тарілки. На мисці з таборової гончарні кілька шматків білого хліба. Хазяйка-німка звідкись його для нас на свята добула, а ми поділимося з ними. (Біда краще ділитися учить, ніж багатство). Жінка каву з паленого жита приносить. Замість сметанки биті жовтки, також святочний дарунок від хазяйки.

- Чим хата багата, тим і рада. Пийте, панове!

Не спішаться, а хліб по кришечці до уст несуть, щоб на довше стало. Пощо хто має гадати, що вони голодні і що білого хліба не бачили два роки.

Гриценкові очі імлою заходять. Зникає віддаль від Райну по Дніпро. Хоче щось сказати, щось дуже важне для нього і потрібне, а боїться, щоб смішно не вийшло. Три роки не сидів за столом, накритим білою серветок", в жіночому товаристві. Три роки тільки й думає про те. А тепер дивиться на доньку господарів, дівчинку десятилітню і хоче щось сказати. Щось дуже, дуже важне для нього. І мабуть тому, так важко це сказати. Аж і почав:

- У мене, вдома, теж... така... донечка осталась. Скінчив і- кров ударила до висок. Світ захитався і сколихнулася земля. Але він утримав рівновагу, не полетів. Здивований дивиться на товаришів, на господаря хати, на господиню і на їх доньку. Бачить спочуття на їх обличчях і вичитує жаль з їх очей. Це осмілює його. Хочеться далі розказувати про доньку і яка вона гарна, і яка розумна, і як свого батька любила.

- А співачка така, що раз якусь пісню почує і вже вам її проспіває цілу, з початку до кінця. Наші, народні пісні, українські.

В хаті стає тихо, так тихо, що чути, як десь на Полтавщині дівчата колядують. (Гарні німецькі коляди, так наші коляди ще кращі. Особливо здалека, з другого кінця Европи).

Як мене покликали до полку, вірите, я не попрощався ні з дружиною, ні з донькою. В ночі з хати втік, як злодій. Не було сили сказати їм, що йду.

Гриценкові уста дрижали. Голос йому ломився, товариші боялися, що не докінчить.

Тепер на Попенка пора. Може він для контрасту щось веселе скаже. Але по очах Попенка видно, що він нині до жартів не скорий.

- А в мене,- каже,- якраз стілька сестричка є. Вже мабуть гімназистка. Сині очі і чорна коса. До самих колін. Красуня. Ніяк мене не хотіла пустити. На шиї мені повисла, рученятами обхопила: "Не йди! Не йди!"... До нині чую той крик.

І всі почули той крик: "Не йди! Не йди!" І побачили зажурені голови батьків і материні заплакані очі і жах на обличчях жінок. Тисячі рук простягалося за ними, чіпалося стремен, тягнуло за шинелі: "Не йди! Не йди! За кого ж ти битися маєш? За що? За яке? Що вони тобі завинили, а ти їм? Невже це справді твої вороги? Не йди! Не йди!"

І голос цей сильніше лунав від реву гармат і від лускоту шрапнелів.

І коли вони, забуваючи про пізню годину і про самогон, який зготовив Коваль, стали балакати про події на фронті, а Попенко спитав, хто врешті-решт переможе, то Гриценко, не надумуючися рішив:

- Врешті-решт переможе любов.

- Скінчиться війна.

- І вернемось до наших домів.

- І до наших родин.

- І знову заживемо, як люди.

- І будемо землю орати.

- І поженимося.

- І виховаємо дітей.

- І розкажемо їм, який то жах війна,- говорили, мов прочитували з книжки. Один наперед одного малювали привабливі картини майбутнього добра.

А місяць видрапався на щербату вежу, крізь шибку заглядав до них і усміхався злобно.

Скінчив ординувати. Скинув білий плащ, обмив руки, передягнувся і пішов на другий бік хати, де були мешкальні покої.

Подзвонив на покоївку:

- Пані є?

- Перед годинкою поїхали до міста.

,- Не казали до кого?

- Ні.

- А коли вернуться?

- Не знаю.

Позіхнув. У тих пишно обставлених покоях, серед дорогих меблів, різьб, образів і всіляких цяцьок, яких його жінці ніколи не було за багато, нараз стало пусто.

По смирненських килимах проходжувалася нудьга і полинялими, майже білими зіницями дивилася на нього. Двічі потиснув електричний ґудзик.

- Почта!

Служачий мовчки подав на таці листи й газети. Доктор переглянув від кого і казав покласти на бюрко: нехай підіждуть до завтра. Розгорнув часопис, один, другий, прочитав кілька крикливих наголовків і кинув... Трамтадрата... Лише цькують! Ненависть сіють і зберуть колись бурю.

Бубнив пальцями по столі. Нудьга по покоях ходила. А може б і йому піти?

Відхухав шибку і глянув на термометер... 21 ступенів Реоміра нижче нулі... Зимно.

Положився на отамані в своїм покою і думав......Глупо... На те двадцять літ учився і здавав двадцять іспитів, щоб тепер позіхати з нудьги?..

Вважали його одним із кращих лікарів у місті, заробляв кілька тисяч у місяць, але що він властиво мав за те? Яку приємність, яке вдоволення з життя? Від осьмої рано до восьмої вечір працює, часом вночі збудять його, мусить збиратися і йти до хворого, а по роботі- о, таке о!.. І знову позіхнув.

До клюбу його не тягне. До театру і на концерт іде хіба для жінки, щоб їх люди побачили разом, виїхати нікуди не може, бо хворі не пускають. Що він властиво здобув за ціну двадцятьох літ праці? Оті ґрати, ті цяцьки, ті шмати на підлозі? Пощо вони йому? Хата на селі, білі, чисті стіни, а в хаті багато сонця, а перед хатою мурава, а на мураві двоє-троє розбавлених дітей, з ляльками, з собакою, ну, з чим там хочете, але веселих, з очима, що з радости скачуть, живих, своїх дітей. От, у чім краса! А то смирненські дивани й голляндські порцелянові звірки і ти сам, бо жінка поїхала кудись, до когось, по щось... І так день за днем минає, один до одного подібний, як дві краплі води, а люди заздрять тобі, бо заробляєш кілька тисяч на місяць, тримаєш льокая, фірмана і коні,- кухарку і покоївку, розуміється, також. Самі дармоїди; властиво, як подумати добре, то дійсно самі дармоїди, бо праця їх непродуктивна. На селі він міг би так само людей лічити і було би досить одної здорової дівки, щоб зварити обід та попрятати в хаті. На селі... В тім то й біда, що він, сільська дитина, зрадив село. Відірвав своє серце від нього, а до міста душею не приляг. Оженився для грошей, з людиною, яка його не розуміє. Ідіотизм! Треба було потерпіти ще рік-два і був би мав свої. А так...

Відчув несмак. Наче з малиною з'їв огидливо гірку малинову мушку... А могло бути інакше... Могло...

Пригадалося попівство... Оля... ранок... жнива. Махнув рукою: "Пропало!"

Але тепер? Що робити тепер?

Годинник ударив пів до дев'ятої. Здавалося, що хтось дзвонив. Наслухував, чи не вернулася жінка. Ні... Властиво то ціла біда в тім, що він, крім обов'язків нічого в житті не має. Мав і не має. Позбувся, відвик, забув. А в житті треба щось мати, любити, цінити, ставити вище, ніж гріш і вигоду. Треба...

Хтось застукав у двері.

- Увійдіть!

На порозі появився служачий. Єдиний спомин з його рідного села. Тоді, як доктор служив у війську, Степан був за "форисіца" в нього. Доктор до Степана звик, узяв його з собою і Степан служить до нині.

- Нехай пан доктор, не гніваються на мене, але я... я,- зайнявся і не міг речення докінчити.

- Що ти?- помагав йому доктор.- Ну, що? Говори!

- Я мушу подякувати за службу,- докінчив Степан.

Доктор зірвався з отомани, сів... Маєш тобі!.. І цей мене покине... Може єдиний чоловік, вірний мені... Не пущу.

- Женишся?- спитав.

- Ні.

- Наскучила служба в мене?

- Ні.

- За мало тобі плачу?

- Ні.

- Так чого хочеш тумане?- крикнув доктор, бо здавалося йому, що цілий світ змовився нині на нього.

- Я вже з ними витримати не годен,- почав по хвилині Степан.

- З ким?

- Аз кухаркою і фірманом. Докучають мені.

- Як?

- Ріжно, прошу пана доктора.

- А все ж таки як?

- Ріжно. Кажуть, що з хлопська затинаю. "Иминини алилуях"- покривляються мені. Всячину вигадують на нас.

Доктор ходив по своїм кабінеті. Відсував фотелі попід стіни, потрутив якийсь непотрібний столик. Тісно йому було.

- А чому ти мені того перше не сказав, га?- кинув Степанові через плече.

- Бо я не хотів прикрости панові робити. Пані казав.

- А пані?

- Викричала на мене. Пані казала, казала...

- Ну, кажи, що тобі лані казала!

- Пані казала, що я хлоп. Але я терпів, бо не хотів покидати пана доктора. Знаємося від таких о, хлопців,- і показав рукою на коліна.

Доктор став і подивився на Степана.

- Так, знаємося від дітей, з тої пори, як ти приходив бавитися зі мною до саду.

- Ой, які там яблука були, прошу пана. Таких паперівок я вже не їв, ані таких дуль, як цукор...

Доктор сів.

- А пам'ятаєш, як ми їздили з кіньми на ніч на Клебанію, як дика вбили в кукурудзі?

- О ще б то ні? Я все пам'ятаю, прошу пана.

- Чого ж ти стоїш? Сідай собі Степане. А побережникову Досю пригадуєш собі?

- Тую, що її лісничий застрілив?- і Степан пере-христився.

- Ну, так, тую...- і доктор знов став ходити по хаті.

А потім став перед Степаном:

- А чому ж тобі якраз нині стрілило до голови дякувати за службу?

- Бо я нині пощу, прошу пана доктора, а кухарка мені зі смальцем зварила: "Їдж", каже. "Мене твої руські пости не обходять. Ми вже відсвяткували Різдво".

- Не розумію тебе. Чого ж ти постив нині?

- Чого? Бо нині Святий Вечір, прошу пана. А я своєї віри не кину Я того не встидаюся, що я з хлопів. Я господарський син і не хочу, щоб мені така о, (вкусився за язик і не доповів яка), щоб вона насміхалася з моєї мови і віри, зі всього, що мені святе.

Доктор поправляв скипки в коминку. Ватра спалахнула ясніше... Ясніше стало на душі.

- То нині в нас Святий Вечір, кажеш?

- Так, прошу пана. Нині наш Святий Вечір. У Ріпинцях вже десь колядують. Хлопці зі звіздою ходять... Гарно так.

Доктор руку Степанові на рам'я поклав:

- Відсвяткуємо і ми наш Святий Вечір. А на другий рік поїдемо на село. Ось тобі моя рука.

Степан вхопив докторову руку.

- Не треба, Степане, не треба. Знаємося від дітей. Подзвониш до Добріка, щоб нам зараз прислав полумисок гарної риби і кошик з овочами, горіхами, цукорками; як на Святий Вечір, скажеш. Розумієш мене?

- Розумію, прошу пана.

- І накриєш в їдальні великий стіл, коняк, пляшка доброго вина і т. д. Іди!

* * *

Доктор кінчив вечерю, коли докторова вернулася з міста. В куті світилася ялинка. Степан наливав вино. Мав на собі новий одяг, гранатовий, обшитий жовтим сукном і з ґудзиками золотими. На руках білі рукавиці.

- А це що?- спитала докторова.

- Мій Святий Вечір,- відповів доктор спокійно, але рішучо.- А другий святкуватиму на селі.

- На селі?- повторила перелякана докторова.

- Так. У Ріпинцях. Куплю собі декілька морґів поля і побудую хату. Звичайну, сільську хату з ґаночком. Білі стіни і великі вікна, щоб було ясно і весело. Гадаєш, не стати мене на це?

Степан глянув на доктора і подався до кухні, парити чай.

Докторова сіла за стіл, напроти мужа.

- Може позволиш риби? Знамениту рибу прислав мені Добрік. Спробуй.

Закопилила губи.

- А може налити тобі вина?.. Ні?.. Так бери сушений виноград... Не хочеш святкувати зі мною моїх свят?

- Хочу... Чому би ні... Тільки я не знаю, звідки нараз така зміна, звідки таке нагле рішення... Не розумію!

- З серця, моя пані, з серця. Хочу ще пожити трохи, як чоловік. Хочу працювати серед своїх і для своїх, хочу мати вдоволення з життя.

- А я?

- Ти? Ти також, як схочеш. Схочеш, то поїдеш зі мною, а не схочеш, то лишишся тут. Не силую тебе, але й себе довше силувати не можу.

- Жартуєш?

- Слово чести, що ні. Це мій останній Святий Вечір в тій хаті.

* * *

Докторова хрупала горіх, а Степан у своїй комірці співав "Бог предвічний". Перший раз чули, що й він має голос. Доктор радо пішов би був до нього, щоб заспівати в двійку. Але це вже таки не випадало.

Кипів борщ, ушка з грибками переверталися в горшку, як живі і риба студилася на ґанку, як добродійка Метелицева схопилася за голову: "Ой, йой! Та же нас нині не буде до пари!"

Забула "на смерть", що від останнього Святого Вечера їх родина побільшилася, бо Бобо прийшов на світ. І, як звичайно у таких непередбачених припадках, побігла до свого чоловіка.

Метелиця, також, як звичайно, сидів над зшитками. Поправляв вправи з грецької мови. Хоч було зимно, прів над ними,- так багато похибок хлопці робили. А до того Метелиця спішився; хотів вбити того стоголового смока, себто виправити всі зшитки, щоб мати свята спокійні.

- Татуську!- почув над собою голосок як дзвіночок, і підніс голову з-над стола.

Перед ним стояла його Павлінця: кругленька, рум'яненька, зіркатенька,- гарна така!

Хустка на голові, щоб волосся в борщ не летіло, біла запаска з шельками через плечі, за поясом ключі. Таке вбрання робило її ще молодшою і ще привабливішою,- наскільки це було можливе. Метелиця глянув і облизався.

- Чого тобі, серце?- спитав оксамитним баритоном.

- Нас нині не буде до пари,- відповіла трагічним голосом.

Метелиця витер перо в стрепіхату чуприну, забуваючи, що воно з червоним атраментом і почав рахувати на пальцях:

- Ти і я, то двоє, Петрик і Нюта, то четверо, а Бобо п'ятий. Знаєш? Нас дійсно не буде до пари.

- Новину мені сказали пан професор! Буцім я до п'ятьох не вмію рахувати.

- А таки, що не вмієш.

- Е-ет!

- Не еткай, а скажи мені, кілько буде півпяти і півпяти?

- Дев'ять,- відповіла не надумуючися Метелицева.

- Неправда!

- Що?

- Півпяти і півпяти, то буде ціла пята- заявив Метелиця.

- І-ді-йот!- почув у відповідь.- Я журюся, що не буде до пари, а йому дурниці в голові!

- А що ж я тобі пораджу, серце, на тоє? Якби ти мені скорше сказала.

- Ти знов жартуєш?!

- Якби ти мені скорше сказала, то може я попросив би був когось з кавалерів-суплентів, а так не буду бігати по місті, як дурний і шукати шостого, до вечері.

- Так тоді що?

- Або я знаю що!- і Метелиця перечислював зшитки та зв'язував їх шнурком.

- А ти знаєш, що то значить, як без пари сісти до Святої Вечері?- питала Павлінця.

Метелиця мовчав. Затикав корком плящинку з атраментом.

- А Нюта кашляє, а Бобо зубки дістає,- ломила губи професорова.- А тобі, щоб поправити зшитки й переслатися по обіді, а по вечері піти на прохід. Всі ви такі, самолюби, егоїсти, без серця, без чуття, без...- і голос її переходив у голосіння.

Метелиця висадив зшитки на шафу і зітхнув. Не любив слухати жінчиного плачу. Він попович, вихований на книшах, хлоп, як мур, а вона донька "пана радці", одиначка, вихована в вигодах, в аристократичних звичках. Дивився на неї, як на жертву, бо чи не жертвувала вона собою, виховуючи дітей та піклуючися хатою? Не любив сліз на її веселих живих очах, совість не давала йому спокою. Шукав якоїсь ради в голові.

- Геврека!- крикнув і плеснув у долоні.- посадимо нашу наймичку і буде нас шестеро, серце.

- Катрусю?

- Егеж...

Метелицева глянула на чоловіка, охнула і повалилася на крісло.

Він побіг по воду. Та заки вернувся, жінка прийшла до себе:

- Буцім то мудрий чоловік, філософію кінчив, здав іспит професорський, а часом таке дурне скажеш, що хоч хрестися.

- Чому?

- Або я знаю чому! Може тому, що Катруся з вашого села, а для тебе, що з вашого села, то найкраще, а може, що вона білявка і синьоока, а ти "в таких густуеш". Не знаю.

Метелиця присунувся з кріслом до жінки:

- Тільки без злоби і без злости, дитино, бо злість шкодить красі.

- Дай мені спокій!- і кинула собою, як риба.

- Послухай, я тобі щось скажу.

- Говори скоро, не нудь!

- У римлян був такий звичай, що одного дня в році невільники сідали за стіл, а їх пани, патриції, обслуговували їх, подавали напитки та страви.

- Так що?

- Так тоді, чому б ми не могли посадити Катрю при нашім столі, щоб вона раз у рік з'їла з нами вечеру? Вона ж також людина!

- І гарна така, синьоока, правда?

- Правда, але тут не в красі річ, а в тім, щоб було до пари.

- Не вірю. А що до Риму, то де він тепер і хто знає, чи правду понаписували твої історики? То було колись.

Метелиця не піддавався.

- Якщо ти колишньому не віриш, так тоді знай, що ще й нині, в Данії, Швеції, чи в Норвегії, вже собі не пригадую де, є такий гарний звичай, що на Святий Вечір пани і слуги за одним столом сідають до вечері.

- А може ще і з одної миски їдять?- підхопила пані Павліна.

- Ні, того там нема, бо це стара й негігієнічна та некультурна звичка. Але по вечері всі йдуть до світлиці...

- До сальону...

- Так є, до світлиці, а то й до сальону, або навіть до балевої залі, розбирають дарунки з-під ялинки, колядують...

- А потім танцюють.

- А щоб ти знала, що й танцюють. Панночки з парубками, а паничі з дівчатами. Такий Святий Вечір навіть описаний у якогось з визначних скандинавських письменників, тільки вже не пригадую собі, в котрого.

- Дурний писав, а немудрі читають,- відрубала пані Павліна.

А Метелиця, замість загніватися на неї, погладив її попід бороду. Ніби свіжої, пушистої заліщицької морелі доторкнувся. Ні-ні! Ще куди краще було.

- Йди собі геть!- крикнула на нього дружина і відтрутила руку.- Голубці прикуряться. Гадаєш, що я так маю час, як ти. Що тобі! Тобі, щоб переслатися по обіді, а по вечері піти на прохід. А тут Бобо зубчики дістає, а Нюта так кашляє, що я спати не можу, а нас п'ятеро сяде до Святої Вечері... у-у-у...

Плакала, аж захлипувалася. Метелиця зціловував сльози.

- Любонцю! В тій тяжкій ситуації, я бачу тільки альтернативу. Або ти перестанеш вірити в пересуди і сяде нас п'ятеро до стола, або не перестанеш вірити і посадиш як шосту Катрусю. Tetrium non datur. В тому другому випадкові я нічого страшного, ані незвичайного не бачу. В наших предків колись також хазяї і челядь до вечері разом сідали. Не зашкодило б, якби ми дещо з нашої старовини назад до життя привернули. Вір мені, там чимало було гарного і цінного. А не забувай також, що Христос не в палаті, а в вертепі родився і що перед царями пастухи прийшли до Нього з поклоном. Так тоді, чому б нам не повечеряти з Катрусею? Буде нас до пари, а їй також буде приємніше. Бо подумай, який то Святий Вечір у кухні, та ще самій одній. Подумай! Вона ж також людина.

Метелицева зірвалася і побігла до кухні. З одного боку віра, що воно не добре, як на Святий Вечір сідати до стола не до пари, а з другого погляд на служницю, як на людину якоїсь нижчої породи,- роби що хоч!

Катруся приносила з кухні страви, а тоді присідала на краєчку крісла, як пташка на гилячці, готова кожної хвилини злопотіти крильми і відлетіти.

- Присунь мене, Тересо, ближче до ватрана. Ще ближче, до самої ватри. Зимно мені.

І Тереса прикотила візок зі своєю панею до старосвітського коминка з мармуровими стовпцями.

- На дворі нині мабуть страшний мороз?

- Бере трохи, прошу пані, під вечір.

- Обтули мені ноги, Тягне від дверей... Та-ак... Добре. А тепер можеш скочити до міста... Не забудь про салату до індика. А чи індик крухий?

- Як масло, прошу пані.

- То добре, то дуже добре, бо знаєш, які я зуби маю. А купи також овочів, Тересо!

Глянула на ялинку:

- Як гадаєш? Чи не за мало на ній прикрас? Тереса раменами здвигнула:

- А пощо нам більше, прошу пані?

- Пощо? Пощо? Так, якби мені вже нічого й не треба. Буцім я стара, не бачу і не чую. А старі люди не гірше від молодих чують, може не так палко, та за те ніжніше. Але ти того не розумієш, Тересо, бо ти ще молода. Скільки тобі літ?

- Шістдесят дев'ять.

- О, бачиш! Я вже була вдовою, як ти ще лежала в колисці. Тридцять літ, то добрий шмат часу! Хоч властиво не в літах річ, а в переживаннях. Один за тридцять днів переживе більше, ніж другий за тридцять літ....А вина, Тересо, чи не буде замало? Не забувай, що три панове на вечерю прийдуть, три делегати. Не хочу, щоб терпіли спрагу. Нехай п'ють за моє здоров'я, за здоров'я почесного члена нашого славного товариства.

Сказала це так гордо, як королева, що на престолі сидить і наказує, хоч був це не престіл, а візок, в якім її Тереса вже третій рік возила.

Тереса одягалася до міста.

- А ключ від дверей можеш взяти з собою. Тільки не барися. Найдальше за годинку вертайся!

І Тереса пішла. А вона глянула на курантовий годинник. Побачила бронзового Амора і Психе, як прощалися з собою. Але вказівки на щиті поміж ними, ніби хтось серпанком прислонив. Не могла відчитати години. Годинник зрозумів це і продзвонив четверту.

Четверта, а на шосту делегати заповіли свій прихід. Ще багато часу. Упораються. Стіл уже накритий, на чотири особи,- їх три і вона четверта... До пари... Тереса нині повечеряє сама... Як вона гарно стіл прибрала. Перед кожним тарелем соснова галузка і білий гвоздик. Круг обруса така сама Гірлянда. В хаті ні порошинки. Паркет як дзеркало, а в дзеркалах відбиваються образи, лаврові вінки з полинялими стяжками і вона. Невже ж це вона, та безсила бабуся у візку на гумових колесах? Невже ж це та сама гарна пані, що на портреті Вінтергальтера, та сама, якій приносили колись оці вінки?

Відвернулася, і очі її впали на велике, венецьке вікно. Мутніло. Ніби хтось дихав на нього і зі скла вичаровував квіти. Білі, жемчужні квіти, душі тих квітів, що літом процвітали... (Рослини мають нерви, чують біль і радість існування,- чому ж би їм і душі не мати? Нічого бездушного нема). Яке багатство форм, який казковий рисунок. Незрима рука невідомого творця пише одну зі своїх прегарних поем про змінливість форм і про вічність змісту... Панта рей! Безконечність хвилин, а в кожній з них зміст і форма- одне.

- Стара поетка з мене... І махнула рукою. "Стара" і "поетка!"... Ці слова не римуються з собою. Невже ж постарівся Ґете? Старіються тільки читачі його вічно молодих творів. Або, хто скаже, що Нефретес стара? Хіба дурний, або запаморочений напрямами новими новичок... Нові напрями... Смішне!... Зміняються чарки, а напиток той сам... Невже ж псується, коли старіється вино? Ні, ні! Що гарне, те вічно молоде... У мистецтві... Так, лиш у мистецтві... Бо що таке мистецтво? Туга за вічною красою, жаль, що зміняються люди, охота, щоб те, що маєш гарне в грудях, зберегти й нев'янучим зробити, щоб колись, коли в могилі ляжеш ти, за тебе твори твої могли жити. Або, що таке слава, як не охота якнайдовше залишитися в людській пам'яті? В пам'яті людей, яких ти не побачиш, півбогів чи полузвірів?... Людей.

Задумалася.

В хаті тихо. Лиш годинник тикоче і тріскотять соснові скипки. Вікно виходить на город, на старий запущений сад. Аж за ним, у далечині пливе потік життя, шумить, бурлить, переливається невгавно. А вона прикріплена до місця. Третій рік, як ходити не може. Зате думками літає в колишнє, в давно минулі часи... Згадує.

Донька придворного урядовця в одній з малих держав. Батько, вертаючися з бюра, розказував про новини двірські. Мати слухала побожно. Батько про герцога ніколи інакше не відізвався, як "його величність", "його милість", "найдостойніший наш пан". Навіть про княжих дітей з пошаною: "їх світлості", казав. Мати зідхала. Клявдина бачила крізь вікно свого приземного мешкання розкішні двірські карети, коней в упряжі золотистій, станґретів і форесів з блискучими ґудзиками і в білих рукавицях. А в каретах бачила жінок, як екзотичні рослини і мужчин, випрямлених, непорушливих, наче викутих з мармору.

Засипляючи в своїм залізнім ліжку, в малій і низькій кімнатці, де тхнуло цвіллю, думала про княжий двір, як про зачарований світ з казки. Як там гарно, весело, ясно! А від них журба не вилазила з хати. Батько працював, а мати насилу зводила кінці до купи.

І в голові бідної дівчини явилося бажання перейти у цей вищий і кращий, цей казковий світ...

Аж прийшов час, що ці мрії здійснилися. Виросла і пішла з батьком на баль. (Мати лишилася дома, бо на другу сукню батька не стало. Виправдали її). І Клявдина була королевою балю, а наслідник престола зробив їй честь своєю достойною увагою. Вона переступила поріг з життя до казки. Це дійсно була казка, оця перша щира і безталанна любов, повна зворушливих хвилин і трагічних моментів. Клявдина не сходила з людських уст. Про неї говорила ціла столиця, тисячі жінок завидувало їй. Ану ж герцог ожениться з нею, обжемчужить її, до історії впровадить! Зайвий ваш страх, зависливі жінки! Престолонаслідника вислали в подорож довкола світу, а Клявдину віддали за офіцера від драгунів. З хмар злетіла на землю. Він мав невеличкий маєток, а вона протекцію принесла йому у віні. Був пильний, талановитий, відважний. Віщували йому світлу будучність: генералом стане, командантом корпусу, і- вище. Герцог любив його...

І знов здалеку всміхнулася слава до Клявдини. Усміхнулася і- згасла...

Клявдина пригадує собі цей вечір, похмурий, повний якоїсь дивної тривоги. Недалеко, за границею, лютувала війна. Її муж пішов з дивізією. Лист за листом слав. Самі добрі вістки. Перемога певна. Австрія мусить програти.

Аж нараз, того тривожного вечора, хтось подзвонив до брами. Серце завмерло в грудях... Це не він, не він, тільки вістка про нього... Хтось по сходах іде... Важкувато, не поспішаючись... Подзвонюють остроги.

- Пані, вибачте! Сповняючи прикру повинність, приношу вістку, що ваш муж...

Не треба, не треба! Чути того не хоче, не може, це неправда, брехня!... Вона його любила, до них усміхалася доля. Це брехня...

А все ж таки була це правда. Муж Клявдини під Кеніґрецом поляг. Її з дитиною лишив. З дівчинкою. Треба було добре взятися до роботи, не одної ночі не доспати, щоб утриматися на плесі життя. Трималася... Не йшло... Ніяк не могла кінців звести до купи. Тоді то пригадала собі, що має голос. Ще колись, як ходила до школи, віщували їй гарну будучність, але покійний батько навіть слухати не хотів, щоб його донька була співачкою, донька двірського урядовця! Пригадала собі тепер і, (чого то мати для дитини не зробить!), і щоб донці забезпечити будучність- лекції співу брала, до двірської опери дісталася, прем'єра, успіх і- знов усміхнулася слава. Артистична, химерна слава. Оплески, лаври, поклони. Чимраз частіше і чимраз краще писали про неї місцеві газети. Від поклонників своєї вроди й таланту обігнатися не могла.

Аж вибрала одного. Збіднілий аристократ. Він мав графський титул, а вона гарну ґажу. Побралися.

На другого мужа також нарікати не може. Любив і шанував свою Клявдину. Ніколи не вразив її невважним, ані зневажливим словом. Минулого не викликував з гробу. Першої любови не торкав... Перша любов...

(Тепліше стало в покою. Жвавіше кров побігла по жилах. Хотілося вставати і йти там, де птахи співають і де троянди цвітуть. Перша любов...).

її другий муж був надто культурною людиною, щоб торкатися таких тонких питань. Жили добре з собою і сподівалися, що житимуть ще краще. Клявдина мала перейти на більшу сцену, у столиці. Ось-ось і сповняться її дівочі мрії, стане королівною з казки, предметом недосяжних мрій для не одного. Про неї заговорить світ, малярі будуть малювати, а різьбарі різьбити її класичний профіль.

Аж... і знов те погане словечко: "аж!"

Аж одного разу сталося щось таке, чого не прочувала ніколи ні вона, ні її муж, ніхто.

Співала на двірському балю. Між слухачами був колишній престолонаслідник, тепер уже герцог і- жонатий. Не чула жалю до нього. Це ж таке ясне, що не міг оженитися з нею, з донькою свого урядовця! Досить, що любив її колись, що спомини лишив, яких інші не мають, спомини королевича з казки. Не мала жалю до нього. За що? Хіба ж він винен тому, що так збудований світ?...Співаючи дивилася на нього і співала так гарно, як ще ніколи,- останню і найкращу пісню.

Пройшов концерт, гості розбрелися по залях. Герцог стрінув Клявдину в зимовім огороді між пальмами, в затишнім кутку.

- Клявдино, ти не покинеш свого рідного міста, ти не покинеш мене...

- Я вже підписала контракт,- відповіла.

- Контракт зірвати можна. Витрати покриє моя приватна каса. Я не пущу тебе від себе, я люблю тебе.

За кого він її має?... Грішми купити хоче?... Такий то він?...

Схвильована вибігла з поміж пальм і відшукала свого чоловіка.

- їдемо до дому, мені погано, чую гарячку.

Переконував, що так не годиться, бо герцога образить і стане предметом усяких спліток. Не переконав.

Вбралися і вибігли з палати. Коней ще не було. Довелося ждати хвилину. Був мороз. Перестудилася і на другий день не вставала з ліжка. Хронічне запалення горла. Минали дні, минали тижні, а хрипка не минала. Лікарі вислали її на полуднє. Ніцца, Сардинія, Єгипет. Скрізь шукала свого колишнього голосу і не найшла. А був він її гордощами, надією, маєтком.

Як сироти верталися до дому. Біда волочилася за ними. Чоловік відганяв її завзято. Останки грошей вкладав у привабливі, але непевні підприємства і- тратив. Пробував щастя в Остенді,- не знайшов. У Монте Карло останки програв. Там і лишився. (На цвинтарі). А її лишив з донькою. Що вона тоді пережила, Боже! Ті, що перше шукали її ласки, відвернулися тепер від неї. Не знали її, раменами здвигали. Бо хто вона таке?

Не могла того стерпіти, продала останки добра і виїхала далеко від свого рідного міста, де, ані вона нікого, ані ніхто її не знав. Там шукала способів до життя, щоб удержати себе і дитину. Як тяжко було знайти щось такого, щоб не втратити місця й не піти з дитиною на брук. Хто знає, може якраз дитина й додавала їй завзяття в боротьбі за існування? Може без неї покінчила би була з собою? Бог беріг... Виховала свою доньку, прибився надійний чоловік, віддала. Поїхали молоді далеко, до колоній, а вона не хотіла їм тягарем бути. Лишилася сама одна, як палець. Попала в солідний ресторан за касієрку. Матеріяльно місце було добре. Харч, мешкання і сотня марок платні. Гірше з морального боку. Треба бути для кожного ввічливою, чемною, усміхненою, треба вдавати вдоволену, хоч би тобі Бог знає, як гірко було. Вдавала. І ніколи і перед ніким не зрадилася, ким вона була. Донька урядовця двірського в одній з менших держав. Чимало їх колись перед Бісмарком було! Нікому й на гадку не приходила її колишня світла минувшість і її сни про славу. Сни, що ставали дійсністю, чимраз певнішою і розкішнішою. Ставали, але не стали. В своїй праці за лядою мала Клявдина чимало вільних хвилин. Читала тоді книжки. Згодом розширила свою освіту, збагатила своє знання і- сама пробувала писати. В стрічки переливала свій життєвий досвід, свої почуття, свій погляд на людей. Писала щиро, бо не потребувала химерною формою покривати бідноти змісту. Невже ж мало натерпілася вона?

І невже ж вибаглива форма не шкодила би була змістові тому? А не забудьмо, що вона писала для себе, тільки для себе, не думаючи навіть, що хтось колись ті її вірші прочитає.

А все ж таки явився цей "хтось".

Приходив на вечері. Виїмково симпатичний пан, один з тих, до яких не треба привикати. Зразу тільки здоровив її, входячи й виходячи з ресторану, згодом умів знайти якусь причину, щоб підійти до неї і порозмовляти. Робив це з незвичайним почуттям такту і міри. В поведінці його пробивалася з одного боку щирість, а з другого достойність, не знижувався до неї, не робив їй ласки,- як рівний з рівною поводився з нею, він, визначний артист з нею, з такою собі звичайною касієркою в одному з кращих ресторанів портового, торговельного міста. Минуло кілька місяців і вона почувала пустку, коли він день, або два не зайшов до ресторану. Звикла до симпатичного гостя. І він звик до неї. Як кріпко стискав їй руку, коли по двох-трьох днях знов приходив на вечеру. Не спішився з їжею, і не пив скоро пива, чекав, аж трохи порозходяться люди, щоб побалакати з нею. Раз, незвичайно ввічливо спитав, що вона таке пише і чому так ховає свій записник під касову книжку? Спаленіла, хотіла викручуватися, але чула, що його оббріхувати не може. Призналася. Він попросив, щоб позичила йому цей зшиток до завтра. Світ їй закрутився, довго не могла прийти до себе. Але позичила... А на другий день він на обід прийшов, бо казав, що не міг вечері діждатись.

- Це ж поезія, пані, це ж живі, а не паперові квіти,- говорив, а очі йому з радости горіли.- Я вже давно не читав таких гарних віршів. Давно. Треба ж і людей допустити до того бенкету, який ви зготовили мені.

- Тобто?- спитала тривожно.

-Треба видрукувати ваші поезії, моя ласкава пані. Відпрошувалася, казала, що не вірить у свій талант, що боїться критики, що не хоче виставляти себе на сміх. Так багато віршів друкують тепер поети.

- Але не таких,- відповів рішучо.- Ви з божої ласки поетка, пані. Це був би невибачний гріх закопати такий великий талант у землю.

Не могла відмовити йому. Згодилася на друк, але: під псевдонімом і з задержанням тайни! Бо подумати тільки, яке прикре враження викликала би вістка, що авторкою "Жмутка думок" є касієрка ресторану "Під Морським вовком"! Сказали би, що на сенсацію полює, гохштаплеркою назвали би її. Не хотіла своїх віршів поганити такими підзорами і "Жмуток думок" вийшов під прибраним ім'ям Льоти Лінд.

Успіх був незвичайний. Всі критики заговорили про нового, великого поета. Поета, який скривається під псевдонімом жінки. Здогадам не було кінця. Підозрівали в авторові одного з кращих сучасних поетів. Критики числилися з тим і переганялися в похвалах, підкреслюючи цей новий, свіжий, молодечий тон, в який він ударив, бо що то не пише новик, це було для них певне й безсумнівне. Клявдина бачила не раз гостей у ресторані "Під Морським вовком" з її книжкою в руках і чула їх захоплені розмови на теми її віршів. Її приятель мовчав. Не зрадив Клявдини ані одним словом і хоч книжку видав своїм заходом, умів так діло повести, що ніхто не догадався правди. "Жмуток думок" розходився скоро. Наклад за накладом розхоплювали люди і протягом року Клявдина дістала з рук свого приятеля стільки гонорарів, що могла подякувати за місце касієрки, наняла собі гарне мешкання, урядилася й зажила невибагливим, але вигідним життям.

Він бував її гостем. Намовляв до дальшої праці, перший читав її твори, критикував і давав свої поради. Був посередником між нею і накладниками, друкарями і книгарями, між її творами і світом. Робив це безкорисно. Так- безкорисно, як справжній друг і тільки, як друг! Завдавав брехню тим людям, які кажуть, що між жінкою і мужчиною правдивої приязні бути не може. Вони були приятелями, щирими й незмінливими. Їх життя мало всі прикмети гарної осінньої погоди, тих днів, коли з дерев падуть доспілі яблука, а ліси пишаються золотом і пурпурою листків, коли ріки журливо шумлять, а сонце вдумливо дивиться на землю. Їх осінь тривала довгими роками і слава Льоти Лінд росла. Її твори переклали на чужі мови і скрізь висловлювали жаль, що вона так загарливо береже свій псевдонім, що не хоче скинути маски зі свого поетичного обличчя.

А вона не хотіла. Добре їй було з тим "інкоґнітом", з тим ровом, що ділив її від злоби дня. Знала, що з хвилиною, коли виявить своє авторське "я", з тою хвилиною взаємини між нею, її книжкою і світом приберуть зовсім інші форми. Цікавість людська, як гієна, кинеться на її минуле, переверне гроби, перериє листи, позбирає всі сплітки по світі, щоб "людству показати правду, бо правда дорожча від усього"...

Ах, мої ж ви правдолюби, мої ви добродії людства! Ви таки добилися свого, як звичайно, і як скрізь!

Одної днини її добрий приятель не прийшов до неї. Не відвідав її, як звичайно. Чекала кілька днів, а тоді поїхала до нього. Лежав недужий. Доглядала його. Хотіла віддячитися за його добре серце, за все добро, чого зазнала від нього. Бо чи міг хто більше зробити для неї, як він? Він не тільки забезпечив її матеріяльно і зробив панею свого часу, але й морально обновив Клявдину, привернув віру в життя, надихнув охотою до праці, був найкращою людиною, яку вона стрінула в своїй життєвій мандрівці. Казала йому це, сидячи біля його ліжка, щоб облегчити терпіння невилічимої недуги, дякувала, стискала його дрижучу руку. Пробувала малювати привабливі картини їх майбутнього життя, перший сніг, на який вони глядітимуть у двійку. Він тільки усміхався до неї, усміхом невисловленої любови.

З тою усмішкою і відійшов від неї в зимовий білий ранок, коли на вікна його спальні посипалися холодні платки першого снігу...

Не хоче згадувати тих хвилин. Занадто вони болючі для неї, а нині Святий Вечір, нині день її народин, її великий день, коли делегація товариства письменників принесе їй диплом почесного члена, а всі часописи заговорять про неї...

По смерти свого друга вона мусіла зняти шолом і показати лице. Покійний записав їй свій маєток і в заповіті мусів також виявити її справжнє ім'я, як авторки творів, якими піклувався. Зчинився шум. Зразу одно велике "а-а-а!"- Не замикалися двері перед репортерами, перед критиками і товаришами пера. Стала модною, голосною, майже славною.

Так кілька літ. А потім?

Потім, як звичайно: "Ще ся той не вродив, щоби всім догодив". І вона не могла для всіх бути однаково прихильною, ввічливою і податливою супроти їх бажань, не могла догодити рецензентам своїх нових і критикам давніших творів. Стали придиратися до неї. "Переспівує себе, нічого нового не сказала, не йде з духом часу, не працює над літературною мовою, не шукає нової форми" і т. д. Закиди, які можна зробити кожному письменникові і які, все таки, матимуть деяку, оправдану підставу, бо кожний письменник згодом вироблює собі свій власний спосіб літературного вислову, має свою власну мову, форму, свій круг ідей. Смішно було читати, як ті самі критики, що перше не могли нахвалитися творів Клявдини, тепер обезцінювали їх. А що загал все ж таки в значній мірі піддається впливам преси і дає себе критикам провадити за ніс, так і Клявдина, чи там Льота Лінд, згодом пішла у забуття. Ще тільки деякі сплітки шушукано про неї, ще тільки дехто виявляв здивування, що вона чомусь то почула іскру Божу аж тоді, як познайомилася з таким артистом і знавцем літератури, яким був її покійний друг Вальтер, ще тільки в "товаристві" згадували іноді її ім'я поруч імени герцога і- тихо стало. Клявдина, чи там Льота Лінд пішла в забуття, як кожний, хто не вмів в свій час умерти, хто знудився людям, бо пережив себе. Прийшли нові події, появилися нові літературні напрями, виробився новий артистичний смак і світ забув про колишню поетку. Линяли стяжки при пожовклих вінках, Клявдина сивіла і скидалася на бабусю своїх власних портретів. "Жмуток думок" можна було дістати тільки в більших бібліотеках і тільки кращі історики літератури знали, хто цю книжку написав.

Тихо і наче безжурно доживала Клявдина віку у своєму власному домі, під опікою вірної Тереси, що нею піклувалася щиро, і про яку Клявдина не забула у своєму заповіті, зложеному у нотаря.

Аж недавно пригадав собі хтось, що в їх городі живе колишня Льота Лінд і що 24 грудня мине їй сто літ від роду. Поетка, що дожила сотні літ, це на всякий спосіб небувала поява! І пригадав собі світ авторку "Жмутка думок", появилися її життєписи й портрети в ріжних, своїх і чужих журналах, і по цілому краю готовилися святкувати її ювілей. Особливо жінки гордилися нею. Надходили привіти з далеких країв від різних жіночих товариств і листоноші з дива не могли вийти, що старенька Клявдина, яка цілими роками від нікого не діставала листів, тепер дістає їх цілими сотнями. В часописах появилася вістка, що університет у рідному місті Льоти Лінд має іменувати її почесним доктором і що найбільше і найстарше товариство письменників уже її іменувало своїм почесним членом.

І оце нині трьох делегатів того товариства прийде до неї з дипломом і привітом. Просила їх телефонічно, щоб повечеряли з нею і вони, чого можна було сподіватися, не відмовилися. За хвилинку вернеться з міста Тереса, а за годину і подзвонять панове. Запалають усі свічники, замигтить ялинка, почнеться свято, на яке Клявдина так довго ждала... Свято слави!

Воно вже й почалося в її душі. Чує, як серце голосніше б'ється, як кров жвавіше переливається по жилах, бачить, як квіти на шибах паленіють, яснішають стіни, мигтять дзеркала, Брос і Психе золотом палають, іскриться скло..., в паркеті ясний блеск... хтось у хаті запалив тиміям... аж душно від нього, тепло так... гарячо...

- Тересо! Де ти, Тересо!... Горить!

Вечірні часописи принесли жахливу вістку, що знаменита письменниця Льота Лінд у день своїх сотих уродин, нині, на самий Святий Вечір при коминку, в своєму візочку, згоріла.

Петрусь виліз на ослін, обома ліктями сперся на скриню і гриз перо.

Перед ним лежав лист білого паперу.

Видно, зібрався писати та не знав, як.

Ще ніколи листа не писав, тільки чув, як Ганька татуневі листи з війни читала і як відписувала на них.

А тут і думати нема коли, бо мамуні з міста ледь-ледь не видно, а їм не треба знати, що і до кого він пише.

Замачав перо, розмахнувся, але в час руку від паперу відняв. Зітхнув...- Ні, так зачинати не можна!... "Великий", "модний"... всього того за мало.

Чіхав голову лівою рукою, але нічого мудрого не міг вичіхати. Аж нараз йому очі радісно заблищали.- Найкраще буде так, як в Отче-наші!

Перо скрипіло, по папері лазили "літери", як хрущі.

"Отче наш, іже єси на небесіх!"

(Такий великий викличник поставив, як батіг. Хвилину надумувався, чи не зіскробати його ножиком, але лишив. Най буде!)

"Света йдут (писав далі)- а мама ходе і плачут. Та як не плакати, коли нас тая война так кривдит!"

(Відсапнув, прочитав написане і всміхнувся. Добре пише. Ану лиш дальше).

"Колисту, як луснув гранат у нашу стайню, то корову на двоє роздерло, а телє тепер на ціле село реве".

(Останнє "е" заллялася. Петрусь злизав і написав нове, гарніще).

"Через наше село пересунули всі народи, які де є: німці, чехи, москалі, мадяри, навіть турки. Повиїдали, що було. Мамуня як зварат кашу, то крупа крупу гонит. Омасти нема на лік. Всі на курічу сліпоту хоруют".

(Слова перлися на папір, як вівці у кошару. Петрусь не міг собі з ними дати раду. Не знав котре пустити, а котре ні).

"Нашу Ганьку також взяли були мацкалі до воська і казали, що її унтером зробе. Але вже її пустили, і тепер куди ходе, то плаче. Теле реве у стайні, а вона в хаті".

(Таку моцну крапку поставив, що перо затріщало і мало не зломилося. Пробував легше писати).

"Хіба тілько пожитку, що на кватирі в нас стояв дєчок і навчив мене писати. І тепер я пишу і питаюся, чи таке на Різдво повинно бути? Ні голубців, ні куті, ні навіть запалити в печі нема чим".

(Прочитав останнє речення і такий його туск за серце вхопив, що сльоза капнула на папір. Обтер папір і очі і кінчив:)

"Ще якби так татуньо з воська прийшли, то може би що порадили, може би хоч який патик притаскали з ліса, бо я ще малий і не можу. І може би мамуня перестали заводити і кричати на мене за біздурно. Тому то я Тебе прошу, Господи Боже, щоби Ти казав татуня з воська до нас на свята відпустити, а я, як колись виросту, то таку Тобі свічку в церкві поставлю, як друк, що дай Боже амінь".

(Відсапнув і хитро усміхнувся. Ладно писав, лиш забув ще сказати, як його татуня звуть).

"А татуньо називаються Федь Крутий, Петровий і служе при наших стрільцях",- шлюс.

* * *

Аж задихався. Нелегка річ писати лист та ще до неба.

Всунув лист до куверти, лизнув язиком, сплюнув і почав адресувати. Але як?... Хотів знов так, як в Отче-наші, але дав спокій. Написав тільки: "До Пана Бога в небі" і- крапка.

(Букви самі перлися вгору, буцім лізли на небо). А тоді дихав на письмо, поки не висохло і сховав до кишені.

Щоб лиш мамуня не переймили його по дорозі, побіжить на почту і кине.

В сусіднім селі наші на кватирі стояли.

На фронті трохи втихло, ворога відперли, можна було про свята погадати.

У місцевого лікаря старшини на чай приходили. І в карти кинули собі.

Приходив також начальник пошти з сусіднього села. Бо яка там тепер пошта? Тільки слави, що скринька коло дверей.

Якось кілька днів перед святами він з листом у руці до лікаря зайшов.

- Панове ще певно такого листу і до такого високого адресата не читали,- сказав до граючих старшин.

- Ануте, нуте, прочитайте!

І поштар читав: "До Пана Бога в небі", це адреса. А титул: "Отче наш, іже єси на небесіх", а лист: "Света йдут, а мама ходе і плачут. Та, як не плакати, коли нас так тая война кривдит",- і так дальше аж до кінця.

Слухачі зразу сміялися, але чим далі, тим більше їх лиця поважніли.

- Так воно, так, навіть діти терплять,- зітхав лікар.

- А кілько їх погибло!

- А кілько ще погибне!

- Або виросте, як той хабуз!

Сотник папіроску від папіроски закурював.

- І що ж ви, пане почмайстер, зробите з тим листом?- спитав.

- А що ж я можу зробити? До Бога не понесу. Я того хлопця, що писав, знаю. Йому ще й шість літ нема, а вже мудрий, як старий.

- І все таки пише.

- Ще й як. Як хочете, то візьміть собі цей документ часу до свого воєнного архіву.

Сотник надумувався хвилину.

- Ні, панове, ми зробимо ось що.' Пане товаришу,- звернувся до ад'ютанта,- напишіть прохання до команди, щоб Федя Крутого відпустили на свята до дому і долучіть цей лист.

* * *

І Федь Крутий прийшов до дому на свята.

Приніс консервів, цеголку чаю і два фунти цукру.

Обтулив загатою хату, полатав якось розбиту стайню і притаскав з ліса патик.

Крутиха пообтирала сльози, Ганька перестала ревіти, бо за неї теля в стайні ревіло.

Як сіли до святої вечері, то Петрусь не втерпів:

- Я щось знаю,- почав, але вкусився за язик і тільки на образи вдячним оком дивився.

П'ята година. Сутеніє.

На майдані, де ще нині рано стояло так багато ялинок, ніби ліс цілий прийшов до міста на свята, тепер лиш перебірки торчать.

їх ніхто вже не прибере свічками і чічками і до них діти не будуть підскакувати і плескати в долоні.

Заїде віз, що сміття вивозить з міста і- "Будь ласка, сідайте! Поїдемо!"

Але поки-що, торг ще не вгаває. Продають дешевіше, а все таки продають.

- О, бо то є, прошу я вас, такі, що вмисно до самого вечера чекають, щоб за півдурно дістати.

- Є, і не бідні!

- Гадаєте тая, о, бідна? Два кіло щупака купила, а за ялинку золотого дає. Сорому люди не мають.

- І не бояться гріха.

- Ая, бояться. Ану, лиш відверніться... Політує сніжок, туляться тіні до мурів.

- Що хочете за тую калічку?

- В мене не шпиталь, я добрий товар продаю.

- Пів золотого беріть. Більше не варта.

- Хто? Ви, чи ялинка?

Гість відходить. Торговець притупує ногами, бо мороз. "Калічка! А щоб ти окалічив ще нині!"

Перша зірка вискакує на небо. Переганяються авта по місті.

* * *

Під ліхтарнею двоє дітей. Дівчинка літ десять і хлопець шестиліток. З-під хустки і з-під шапки зачервонені носики торчать; світяться очі, її сині, а його чорні, як вуглі.

Ними вони просто їдять одну ялинку.

Лежить у снігу, забута, а така гарна.

Боже! Якби так її дістати! То були б свята раз!... Але в них лиш 35 грошів. Цілий місяць складали. А купець такий сердитий, так лається...

* * *

Побачив їх.

- А вам чого?- кричить. Діти поштовхують себе:

- Ну, говори, Ганю!

- Ні, кажи ти, Петрусю!

- Най би я так пішов, то ти б собі купив, правда?- пристає до хлопця купець.

- Я так не хочу,- борониться Петрусь.- Я за гроші.

- За гроші? А кілько ти їх маєш? Петрусеві страшно казати.

- Ну! Кілько?- кричить купець.- Кажи!

- Тридцять п'ять...- пробубонів хлопчина.

- Золотих?

- Ні, грошів.

- А щоб тобі тридцять п'ять кольок, нездаро. Замість купити собі бараболь та набухатися, щоб свята пам'ятав, таке, о, захочує ялинки. Я тобі дам таку ялинку, що...

І вже замахнувся був на хлопця, як нараз рука опустилася і задеревіла.

* * *

Він також такого хлопця мав. Три роки тому, якраз на Святий Вечір, зашморгнуло його. Ходив би був до школи, мав би шість літ, як цей. Навіть подібний. Так само дивився і голосок такий.

- Чого втікаєте?- крикнув за дітьми.- Верніться! Ялинка ваша. Возьміть собі задурно.

Боже ти мій, як вони її несуть.

Не несуть, а летять з нею, як на крилах.

- Не лети, Ганусю, бо впадеш!

- Як впаду, то встану, овва!

- Тй, але ялинка...

- Правда.

І вже ідуть поважно і журяться.

-Наша хата мала й низька, може навіть не влізеться ялинка?

- То підітнемо.

- Також!... Таку ялинку!

* * *

Вбігли в браму, майнули крізь подвір'я і щезли в сутеренах, як двоє мишенят у норі.

Я певний, нині ніде не буде такої пишної ялинки, як у них.

Ні в тій палаті, де від полудня працює монтер, щоб почитати сто електричних свічечок, ні в віллі, де на самі цукорки витратили сто золотих, ні в банкира, що за тисячі накупив святочних дарунків,- рішучо ніде!

Бо Петрусь і Ганя приберуть свою ялинку прикрасами, яких за ніякі гроші не купиш, прикрасами, які виходять з рук найбільших мистців: бажання і уяви.

- Тобі все ще, Олю, здається, що Степан не на війні.

- Чому, прошу мами.

- Бо на вісім осіб накрила, а нас лиш семеро в хаті. Оля хотіла восьме накриття забрати.

- Лиши! Може хто голодний приб'ється.

І пані Стецишинова почала розливати борщ по тарілках, важко зідхаючи, що Бог не дає так, як люди собі бажають. От хоч би в них. Ще перед трьома роками збиралися Олю віддавати за Степана, аж пішов на війну і вже третій раз сідають без нього до святої вечері.

- Іди!- звернулася до Олі,- і проси тата і хлопців до вечері!

Але хлопці і без прошення прибігли.

- А це для кого восьма тарілка?- спитав наймолодший.

- Для тебе дві,- відповіла, зітхаючи мати. Отець Стецишин узяв тарілку з просфорою:

- Вам хіба пильности побажати б,- сказав до своїх чотирьох синів, гімназистів.- Нічого більше вам Бог не пощадив. А тобі,- звернувся до Олі,- я навіть не знаю, чого тобі бажати.

- Щоб Степан скоро вернувся,- підповіла йому жінка.

- Щось також кажеш! Знаєш, що воно неможливе.

- У Бога все можливе,- відповіла їмость, забираючись до борщу.

Розмова не клеїлася. Рибу їли мовчки, бо риба німа. По рибі прийшли голубці й вареники троякі. Наготовили дванадцять страв, бо отець Стецишин зберігав старі звичаї:- Дерево росте не тільки вгору, але і вглиб- казав.- Галуззя і листки, це наше знання і досвід, а народні звичаї, це коріння. Чим корінь глибший, тим дерево сильніше.

Оля про Степана думала. Ми тут смачні страви їмо, а він у стрілецьких ровах мерзне. Може кулі над ним літають...

- Що тобі, Олю?- спитала її мати.

- Нічого. Мені здавалося...

- Що хтось приїхав?

- Мені також.

- І мені.

Хлопці вибігли на ґанок. Задудоніли підкови, загавкав пес, скрипнули двері,- він, Степан!

Але ж бо змарнів! І приблід, став такий, як снасть, і ніби виріс. Це робить однострій.

- Оля мабуть не дуже то втішилася мною,- жартував, вітаючися Степан.

- З радости оніміла,- відповіла за неї мати.- Сідай, Степане. Оля і для тебе накрила. Бачиш? Тарілка, ложка, вилки, все, як треба. Знала, що ти приїдеш.

- А я не знав. Це лиш припадок, що я нині у вас. Мав доручене одно діло в запіллю. Упорався з ним скорше, лишилися два вільні дні,- гадаю собі: скочу до вас. І- скочив.

- Велику ти нам приємність зробив. Але їдж, їдж, Степане!

- Спасибі... Не можу... Дивно так... За малу хвилину, був би вас не побачив... По дорозі стрінувся я з ворожою стежею.

- І що, і що?- допитувалися хлопці.

- І вона лишилася там, а я, як бачите тут.

Але хлопцям було того за мало. Не давали Степанові спокою, щоб розповів усе.

І Степан розказував, як то він, минаючи Вовчий Яр, побачив під лісом ворожу стежу, як повернув на бік сховався у ліску, вискочив з нього й повернув попри цвинтар. Гадав, що змилить слід. Та де там! Як минув цвинтар і озирнувся, то побачив, може яких триста кроків за собою одного, а там другого і- третього ворожого їздця. Не хотів стріляти, бо на Святий Вечір їхав.

- А я стріляв би,- озвався один з хлопців.- Як війна, то війна.

Степан похитав головою:

- Наскучило. Як стріляєш з ровів і бачиш перед собою, десь далеко, не людей, а ніби ляльки, якими суває невидна рука, то ще-ще, але стрінутися з ворогом віч-на-віч і посилати йому кулю, знаючи, що вона не хибить, це вже менше приємно, а на Святий Вечір тим більше.

- І ти не стріляв?- спитало кілька голосів нараз.

- Ні. Аж вони перші почали стріляти. Тоді і я вже боронився.

- І попав?

- Не знаю. Мабуть так. Бо не гнали за мною. Щось чорне лежало на землі і стогнало... Не питайте... Добре, що я з вами. Тепло, гарно, так мені добре тут. Так...

І Степан захитався. Припали до нього, підтримали і як неживого занесли до сусіднього покою, на канапу.

Аж тут побачили, що з правого боку чобота через холяву переливалася кров, як червоне вино через чарку налиту вщерть.

Розрізали холяву і як уміли затамували кров. За годинку приїхав лікар з сусідного містечка.

- Куля не нарушила кости, крізь м'язи пройшла. Добре, що холява тісно прилягала до ноги, все таки трохи уплив крови спинила. Біля чисте тіло здорове, дасть Біг на тім скінчиться.

Степана хотіли переносити на ліжко до гостинного покою. Не згодився. Казав, що йому й на канапі добре.

- В Крегульці весною цирулик дядькам більше крови пускав,- жартував. Вдавав веселого і бадьорого, щоб їм свят не псувати.

- Чому ж ви не світите ялинки? Хочете, щоби я встав і засвітив?

Хлопці засвітили.

- Гарно! Куди краще, ніж у стрілецьких ровах. Пригадав собі Карпати. І там горіли, не ялинки, а ялиці і не так. Ой, ні!

- Кажуть, що ялинка, не наш, а німецький звичай. Або я знаю! У німців вона також мабуть не так то давно відома. Там колись укладали піраміди з полін. Та, як би й не було, ялинка гарний звичай. Лиш мені ті свічечки нагадують наші офірки в церкві. Навіть в ескімосів є щось подібного.

- В ескімосів?- здивувався отець Стецишин.

- Так. Як літом погибне на ловах ескімос, то зимою, якраз коло нашого Різдва, втикають у тому місці в лід свічечки і запалюють їх. Гадаю, чи й ціле Різдво не було колись святом померших. Кутя, останки страв для духів, тощо.

- Може це тільки в нас такі звичаї?

- Ні. В Англії також лишають страви для духів біля ватрана, але там ще й омела є.

- Омела? Що вона спільного зі Святим Вечором може мати!- дивувалася Оля.

- Чіпають її до стелі, там де висить лямпа. А, як дівчина забудеться і стане під омелою, то її вільно поцілувати, з чого розуміється, хлопці радо користають.

(Все ще веселого вдавав, хоч як тяжко було).

Оля глянула на нього і замовкла.

Мовчки обоє дивилися на ялинку.

Пригадувалася казка Андерсена.

Хто з нас, дивлячись на ялинку, не пригадує собі тої гарної казки?

Приберуть, причепурять, тішаться нею, а по святах обдеруть з прикрас і викинуть на сміття, або спалять.

- Може і нас таке чекає- погадав собі Степан, вдивляючись в горючі свічечки.

- Оця,- показував Олі,- це за Остапа Липу горить. Над Липою поляг. Тихий був. Тільки й висувався вперед, що в бою. Тільки його і чути було, як на охотника голосився. І так тихо сконав, як тая свічка згасне за хвилину.

Вітер снігом обліплював шибки, ніби вишневий квіт з дерев стрясав.

- А та червона, що так гордо на гилячці чіпить, це за душу мого доброго друга, Павла Стрілецького. Чуда зі своїми гарматами творив. В останньому бою всі подались назад, він один здержував ворогів. Останній поляг... Честь тобі, Павле, ще не вмерла... честь.

Хотів випрямитися встати, руку до шапки прикласти, але тільки кинув собою і повалився горілиць.

Перейшов Збруч і почув дим з-під рідної стріхи. Та це йому лиш так здавалося, бо села ще навіть не було видно. Лежало в подільськім ярі, як дитина в маминому подолку. Тільки хрест на церковній бані мигтів понад снігами.

Ніби хрест відірвався від церкви і ішов кудись на Святий Вечір.

Аж і він погас і стало темно.

Петро Блин збився з дороги і балував снігами. Коли б ще ноги здорові! А то: одну передіравила куля, що можна туди воловід перетягнути, а в другій гостець сверлом вертить.

І мандруй тут такими ногами!

Як Бог якого чуда не зішле, то Блин заков'язне і ані рідної хати не побачить, ані не покушає куті. А так хотілося б!

Дванадцять літ товче ним по світі. Де він не воював з якої печі хліба не їв, з якого корита води не пив? В неволі на Сибірі був і цілу Азію пройшов, утікаючи з неї!

А тепер ще тільки того бракує, щоб обімлів до решти та впав у сніг і заков'яз десь недалеко свого власного плота.

- Гей, хлопе! Хлопе!- гукнув сам на себе і не йшов, а біг до того світла що нараз заблимало йому перед очима.

Задиханий увалився в коршму:

- Добрий вечір!

Глянув на коршмаря, на шивквас і на обдрапані стіни:

- Ігі, це не наша коршма! Господар з-під ока позирав на гостя.

Кожушок з вируділих, сибірських лошаків, полатані юхтові чоботи, сива смушкова шапка- чи дати йому горілки, як захоче, чи казати щоб перше платив?

Блин струшував борульки з вусів і з вій. Господарський наймит чіхався до одвірка. (Старий, затабачений, сорочка як дорога).

- Ви не тутешний,- повернувся шинкар до Блина.

- Бачите, що ні.

- З Гамрики?

- З другого кінця світа.

- Ну... ну...

- От, краще дали би порцію горілки та якого селедця.

Горілка була слабша від самогону, але не дерла так по горлі, а оселедець смачний, шабасовий.

Заплатив, сховав решту з доляра і спитав, чи далеко до Рогу?

- До Рогу, паноньку,- схопився наймит,- як добре йти, то за годину будете. Через попів ланок, на мурованку, долом-долом, а там вже і Ріг недалеко. Але ви не тутешні, так, щоби не зблудили. В нас тепер і на вовка наскочити не важко.

- Ой-ой!- притакнув коршмар.- Щоби я тільки долярів мав, скільки їх тепер ходить. Ото вже треті свята йдуть...

- Четверті,- поправив наймит, а коршмар подумав і притакнув:- четверті свята йдуть, як переходив туди чоловік з Молдави і на вовка наткнувся.

- І що,- спитав Блин.

- Хлоп був, як медвідь, і поборов вовка.

- Тепер він, паноньку,- встряв у розмову наймит,- тепер він, цей молдаван, такий пан, що ну! Пристав до Блинової Ганьки і так їм, кажу вам іде, як з платка.

- Як то пристав?- крикнув Блин.

- А якби? Зразу мешкали так. Вона ґаздиня, а він буцімто наймит. А за який там час Ганька дістала папір, що Блин рахується неживучим і пібралися. Вже собі і два шнури поля докупили і тютюн садять, дитинку мають, а-я!

* * *

Блин мовчав. В душі йому кипіло, його жінка, Ганька, віддалася? За якогось молдавана, а він, Петро Блин, тепер що?!

Нараз:

- Ануте, дайте нам дві порції горілки, але моцної, як сто чортів!

- Чисте бонґу,- відповів коршмар,- а кращих селедців, то ви і в Ростові не дістанете.

Блин кивнув на наймита:

- Пийте, діду! От такий то наш Святий Вечір, щоб наші вороги кращого не мали!

Дід обтер рукою рот і хвалив, що моцна. Блин казав ще по одній дати:

Шляк би їх трафив з такими святами і з долею такою!- і чаркою жбурнув на землю.

Коршмар видивився на нього:

- Ну?

Блин кинув п'ятку, решту дав дідові і насунув шапку на вуха.

- Будьте здорові! Від порога вернувся:

- Дайте ще пачку сірників.

* * *

Сам не знає, як він до того Рогу прийшов.

У селі було тихо, так тихо, як лиш на Святий Вечір буває. Навіть пси не гавкали, бо їх до хати пустили. Загумінками до свого обійстя підійшов і до хати, як злодій підкрадався.

Хата загатою, як кожухом обтулилася. Тепло їм... З вікон вискакувало світло, а від плота і від дерев лягали тіни.

Зирнув у вікно... Білий обрус, з мисок куриться страва, в циновім ліхтарі свічка.

І йому свічки засвітилися в очах...

Ганька коло скрині сидить. Їсть голубці, на колінах дитина. В неї пішло. Румяне, чорнооке, веселе. А за скринею він, молдаван. Хлоп, як медвідь, а на Ганьку дивиться мягко, як дитина.

Добре їм. Смачно, безпечно.

А Блин що? Хіба він хату з доброї волі кинув? Хіба він поля не пильнував, не робив, як той віл, не гарував?

І добув з кишені сірники...

- Щоби лиш перший загорівся, полетить червоний когут. Злопотить крилами і запіє вам такої коляди, що- ну!

Скостенілими пальцями відчиняв пачку і сіркав... Бо що йому робити? Прийти до хати і битися з тамтим, казати моє тут право, я тут пан?

- Тамтой, як звір, а ти що?

Вогник мелькнув і згас. Блин присів і розщіпив кожух, щоб сірник від вітру заслонити. А вітер ще сильніший повіяв і з другого кінця коляду проніс. Молоді, хлоп'ячі голоси "Бог предвічний" співали. Ніби коляда бігла і вітала його. Пригадувала давні часи. Ось він дитиною з батьком-мамою в тій хаті до Святої Вечері сідає. Батько кутею до стелі кидає, діти квокають у сіні.

- А чого Ісус з неба зійшов і в стаєнці родився?- питає Петрусь мами.

- Бо хотів, щоби всі діти були такі, як він, щоби любилися і кривду собі прощали.

Все собі пригадує Блин, усе.

І здається йому, що там за скринею не Ганька зі своєю дитиною сидить, а його покійна мати з ним і так добре дивиться на нього, так любовно...

* * *

Жбурнув сірниками в сніг і мов окаянний пуднув собою, сам не знаючи куди.

Доктор Степан Русович вставав о годині восьмій рано. До дев'ятої одягався і снідав, о 9 відбирав пошту, прочитував листи і відписував на них, від десятої до першої приймав хворих, а в першій як пішов на обід, то вертався аж пізно вночі, деколи над раном.

Недужі зверталися до нього з повним довір'ям, знайомі й товариші любили його за людяну вдачу, а сам він про себе казав:- Не краду, не вбиваю, за все готівкою плачу. Mein Liebchen, was willst du noch mehr.

І нині він так само збудився в годині восьмій, викупався, вбрався, з'їв снідання і казав собі подати пошту.

П'ять хвилин по дев'ятій сидів у вигідному фотелі, коло нього стояв японський столик, а на ньому лежала купа газет і кілька листів.

Пан доктор брав один но однім, розтинав кістяним ножиком коверту і, читаючи, всміхався, крутив на знак вдоволення дбайливо плекані вуси, або поважно хмарив високе, недурне чоло.

(Як мило згадувати біду, яка минула і ніколи вже не вернеться!).

Той "рутенський", як він по старій звичці казав, денник, то була остання нитка, що в'язала його з рідним краєм. Не будь тієї нитки, то він почував би себе віденцем з крови й кости. А так "Діло" нагадувало йому, що він син бідного, галицького селянина.

Ніщо легше, як тую нитку прірвати і непотрібною згадкою не псувати собі гарного настрою. І Русович не знає, чому він ще того до нині не зробив.

Може "Діло" стало одною із його старокавалерських звичок, може цікавився новинками, що їх воно приносило, а може... Так тоді, прочитавши листи й переглянувши німецькі часописи, розірвав опаску рутенського денника. Як звичайно від "Новинок" почав. Там вичитав, що завтра Святий Вечір і "Діло" появиться аж першого дня по святах.

Святий Вечір... і Русович випустив з рук газету. Святий Вечір... і задумався.

Святий Вечір... такий з борщем з ушками, з голубцями, з кутею, з дідухом і ялинкою, правдивий, наш Святий Вечір. Пригадуються якісь давні, дуже давні часи і стає на душі святочно і забуває людина про злобу дня, і переноситься духом в якийсь кращий світ.

Святий Вечір... В тім щось є, ні, кажіть собі, що хочете, в тім щось є!

Пан доктор давно позбувся "рутенської шлямазарности, того нарікання на світ і на людей, того скимління, що нагадує відпустових калік, він кріпко вірив, що рутенцям було би багато краще, якби вони позбулися хоч трохи свого надмірного ліризму і тому він дуже здивувався, звідки в ньому взявся цей плаксивий настрій.

- Святий Вечір, в тім щось є!

Були то переважно листи від знайомих віденців і віденок, товариського або ділового змісту, не зворушливі і не байдужні, от такі собі.

Зі своїми земляками Русович майже не листувався. Батьки померли, від родини відчужився і- мав спокій. Часописи тримав також самі німецькі. Тільки єдиний "рутенський" денник нагадував йому колишню "галицьку мізерію".

Закурив знамените трабуко, розперся у фотелі і снував думки на цю тему.

Буде тому якраз п'ять літ. Він тоді кінчив медицину і хотів чим скорше здати останній риґороз, щоб стати лікарем. Нехай хоч на старості літ потішаться його батько й мати, що мають сина доктора.

Та не судилося їм діждати тої потіхи.

Як прийшла зимна і мокра осінь, повмирали обоє. Він навіть на похорон не їздив, бо не було як і коли. Місцевий парох не радив його тягнути в таку далеку дорогу та ще перед останнім іспитом. Зате запросив його на свята:

- Приїдете до нас, пане докторе, та най вам здається, що їдете до своєї власної хати, бо ми на вас дивимося, як на сина.

І він поїхав.

Завтра п'ять літ мине від тієї хвилини, як він, закутаний в "єгомостевий" медвежий кожух, припорошений снігом і з обмерзлими вусами в'їхав на попівство в Розпукові.

Завтра п'ять літ. Як той час скоро минає! Як тепло було в тій сільській, старосвітській хаті, як чисто і привітно! А як його там радо вітали, мов не знати якого гостя!.. І йому стало глупо, що ті люди були для нього такі добрі, а він..? Або він що? Нічого нечесного не зробив, нічого такого, чого мусів би стидатися.

Панна Оля накривала стіл до вечері. І, чи той поспіх, з яким вона зносила тарілки, чи праця передсвяточна і горячо в пекарні, чи може... досить, що рум'яна була, як яблучко звернене до сонця. Ні, ще краще, але Русович не міг кращого порівняння дібрати.

Він помагав їй у роботі, а краще сказати, спиняв, навіть збив одну тарілку.

А як накрили стіл, то пішли виглядати першої зірки. Як діти. Бігали від вікна до вікна і визирали, чи не сходить. Перечилися, звідки зійде. Він казав, що від села, а вона, що з-над лісу.

Аж і зійшла, але над цвинтарем, бліда і тиха, як сирітська доля.

Русович добре тямить той момент, як вони обоє стояли біля вікна і мовчки дивилися на тую першу зірку. Стояли близько себе, бо близькі були собі серцем, гадками, і бажаннями, які в ту хвилину слали до першої зірки.

Завтра п'ять літ мине.

І що ж здійснилося з тих мрій і бажань, і взагалі, що він зробив за цей час?

Вирвав кілька сот зубів і випив кілька бочок пива. Ось тобі вислід п'ятьох років життя, п'ятьох щонайкращих, мужеських літ.

І який-же буде його завтрішній Святий Вечір?

Велика вепрова з картоплею і капустою, кілька гальб пива, кілька масних дотепів у мужеському товаристві, потім може підозрілої вартости каварня, а врешті, добре по півночі поворот до дому і чотири пусті стіни.

Ні, так довше не може бути! Невже ж це життя? Невже ж він на те двадцять літ учився і двадцять іспитів здавав?

Кинув недопалене трабуко, відсунув столик і пустився по хаті нервовою ходою. Він, що був такий зрівноважений і спокійний.

...Поїде. Нехай діється що хоче, а він таки поїде. Як то? Щоб він не мав такого гарного, свого, Святого Вечора? Такого з кутею, з дідухом, з сіном, і, і... з панною Олею. Так, з панною Олею. Або що? Чому він не має признатися перед собою, що вона йому не байдужа, що вона не те, що тутешні його знайомі, віденки.

Поїде. Виїде нині вечором, а завтра буде в Золочеві. У Золочеві з'їсть обід, візьме фіякра і на вечір стане в Розпукові.

А хорі?.... Деяким вичистить зуби, затроїть, заложить провізоричну пльомбу, а інших відішле до свого товариша. Він і так не має роботи.

Задзвонив на служачого і казав ладити валізу.

- Яку?

- Тую велику. Їду на кілька днів. Служачий витріщив очі, якби сам собі не вірив.

- Їду на кілька днів. Розумієш?- повторив доктор.

- Розумію.

- Ну, то рушай!

На другий день перший раз від п'яти літ зійшло йому сонце над рідною землею. Перший раз від п'яти літ побачив рідні села і почув рідну мову. За той час звик до Відня, до його величавих будівель і до живого руху на широких, асфальтованих вулицях.

Тому то наші села зі своїми бідними хатками і зі своїми крутими, вузькими вуличками видалися йому ще куди мізернішими, ніж колись.

Дивувався, що діти босаком бігають по снігу; що жінки двигають воду, як ослиці, совгаючися по дорозі. Він бачив, як вони вгиналися під коромислами і, як лікар, уявляв собі наслідки тієї праці на їхній фізичний устрій.

Стара біда! Лиш одно його вдоволяло: тут люди мали здорові, білі зуби.

Коло Перемишля стало цілком ясно. Сонце озолотило верхи дерев і церковні хрести. І тепер побачив Русович одну велику зміну. Запримітив, що давні, деревляні церкви, маленькі, але гарні, стилеві, мовби під землю позападалися, а на їх місце повиростали куди більші, банясті, кремезні і такі подібні до себе, мовби їх з одної фабрики спроваджували і вмуровували в землю.

Біля них стояли звичайно також муровані, нові парохії, від яких ще нужденніше відбивали селянські, соломою криті хати.

Визираючи крізь вікно вагону другої кляси, питався сам себе, хто відчинить у тих хатах маленькі, вічно замкнені віконця і впустить крізь них більше світла й повітря? Хто поможе мешканцям тих хат побудувати собі нові, кращі домівки, де вони могли би мешкати й жити, як мешкають і живуть селяни в західній Европі?

А поставивши собі таке питання, почував себе винуватим, якоюсь мимохітною, а все ж таки великою виною. Було це почуття, якого він через літ п'ять у своїй свідомості не помічав, почуття, що межувало з тим "рутенським ліризмом", перед яким він так завзято боронився. Мимохіть пригадав собі свої власні молодечі мрії, свою охоту служити народній справі і може перший раз у житті побачив бездонну прірву між наміром і ділом.

Пригадав собі Олю, як вона підчас свят перечилася з одним із своїх сусідів, відомим із своїх перестарілих переконань і поглядів на суспільно-політичні справи. Пригадав собі, як тая молоденька, чотирнадцятьлітня дівчина побивала свого противника ясністю гадок і щирістю гуманних почувань, своєю найсильнішою зброєю. Чує, що правда була по її боці, бо до життя треба поривів, треба ідеалів, інакше людина худобіє, так, як наприклад... але не докінчив.

Чим дальше їхав, тим більший неспокій обгортав його, як учень, що їде зі школи на свята до батьківської хати. Пробував читати німецький легкий роман, що купив собі на двірці у Відні, але та лектура не достроювалася до оточення. Чув, що тут треба би свою книжку читати, а він від матури своїх книжок не бачив. Взагалі на белетристику дивився згори, а на рідну тим-більше. Перестаріла, як ціле наше життя. Так... але, як же її обновитися, розвинути, дорівняти чужим літературам, коли такі, як він не будуть купувати й читати своїх книжок? Ті думки ще гірше його бентежили. Хотів чим скорше бути в Розпукові, бо аж там він заспокоїться, почує себе таким, як був колись.

Чого ж ті галицькі залізниці так ліниво ходять? Добрими кіньми можна би заїхати скорше!

І знов питання: чому він властиво так дуже нині спішиться, адже п'ять літ сидів у Відні і про той Богом забутий Розпуків навіть не думав... Як воно могло бути?.. Чому його не скортіло рік тому, два поїхати туди?.. Дивно...

* * *

Аж і Золочів!

Ну, славити Бога! Тут він уже, як у себе в хаті. Знає кожний кут, кожне дерево, кожну стежку. Казав забрати свою валізку і нести до фіякра. Але в сінях сталося з ним щось просто неправдоподібне.

Чотири сини Ізраїля кинулися на його валізу, а кілька інших тягнуло, рвало перестрашеного доктора.

- Я вельможного пана за дві коруні завезу до міста.

- Мої коні ліпші, его півтора-кінь по дорозі здохне.

- Най ясні пан сідає на муй повуз. Такого повуз і ві Львові нема.

Доктор насилу вирвався з рук напасників і приступив до торгу.

- Чистий напад- нарікав- і то в білу днину.

- Ну, який напад?- толкували йому сини Ізраїля,- ми порядні люди, ґешефт є ґешефт, каждий хоче нині заробити.

Стративши чверть години часу на переговори, доктор вибрав щонайкращий повіз і найменше худі коні та казав везти себе до Роскопфа на обід, а звідти до Розпукова.

- До єґомостя?

- Егеж... А знаєте дорогу?

- Хто має знати, як не я?

- Ну, то їдьте.

Повіз застогнав, щось у йому заскрипіло і задзвонило, візник захитався на козлі, замахав батогом, спустив його на ребра своїх коней і Русович двигнувся з місця.

- А чого то підручний так дриґає ногою?- питався.

- То він так зпочітку, а як війдесі, то летит, як птах. Пр-р-р.

Якийсь "пасажир" чекав з клунком у руці і тарабанився на козел, біля фіякра.

Русович хотів противитися, бо то фіякер не омнібус, але погадав собі, що гість заслонить йому коні і він не буде видіти, як їх фіякер по ребрах лупить і- дав спокій.

- Але більше нікого мені не беріть, я цілого фіякра наймив.

- Ну, ну!

Русович давно не почував себе в такім дивнім настрою, як нині. Пригадалися колишні балаґули, їзда мало що не на дишлі і на розворі за кілька ґрейцарів. А нині він сидить у повозі,- який той повіз є, такий є, але повіз,- обтулився футром, закурив своє трабуко і їде на Святий Вечір, до Олі.

На дворі невеличкий мороз, грають телеграфічні дроти, сойка зі стовпа на стовп перелітає, ніби дрочиться з ним, хто з них скорше в Розпукові буде, а він розглядається по полях і лісах, по селах і загородах, яких так довго не бачив.

- Вітайте старі, добрі други! Ось я знову між вами. Гадаєте, що забув про вас? Куди? Таже я ваша дитина. Велике місто взяло мене в свої обійми, я був молодий, не вмів опертися йому і- відбився від вас. Але тепер будемо бачитися частіше, а може, може я і на все до вас приїду,- побачимо.

Дзвінки дзвонять як на процесії, підручний дійсно ніби розійшовся і повіз доволі скоро котиться по гладкій, злегка тільки снігом припорошеній, дорозі.

Цікавий я, що старі скажуть, як мене побачать? Здивуються, ясна річ, що здивуються, а потім стануть оглядати з усіх боків, чи дуже я змінився. А тоді добродійка потупцює в кухню, щоб скорше давати вечеру, бо я голодний, а отець добродій засипле мене питаннями про Відень, про парламент і чи буде війна.

А що скаже Оля, як побачить його?.. Пригадає йому ті давні часи, коли вони бавилися в саді і говорили собі "ти". Певно, що так... А не знав, чи дуже вона змінилася? Все ж то таки п'ять літ. Тоді мала п'ятнадцять і ходила в короткій суконці, а тепер має двадцять і вона вже панна. Мабуть виросла, споважніла. Але очі ті самі лишилися, вдумчиві і буцім сумні, і ту саму веселу усмішку на устах має. Цей контраст все його брав за серце і він не хотів би, щоб вона змінилася. Ні, ні, нехай буде такою щирою і природною, як колись.

З такими гадками в'їхав на попівство в Розпукові. Той самий прикрий заїзд, той самий пес гавкнув на них кілька разів, як за напасть і пішов спати до буди і той самий пастух ніс сіно для коров, бо то нині Святий Вечір і худобина має також смачніше з'їсти. Він ще їм і хліба до цебрів накришить.

- Пр-р-р!..

Доктор зліз, відчинив скрипливу фіртку і пішов на ґанок. Нові сходи. Ті, що на них вони не раз плече об плече до місяця сиділи, мабуть зігнили. І двері також нові. Тамті були білі, а ті помальовані на темно. Потиснув за клямку, застукав, відкашельнув,- нема нікого.

Застукав до скляних дверей і почув, як йому серце сильніше стукнуло в грудях.

У відповідь із-за угла хати вибігла боса дівчина і, спускаючи соромливо очі додолу, на силу пробубоніла:

- Най пан ідут навколо, бо туди замкнено.

Пішов за нею. В сінях привітала його кухонна пара, приправлена запахом вареної риби, борщу і сливок.

Тут скинув кальоші, в канцелярії футро і увійшов до гостинної кімнати, яку залею звали.

Не змінилося ніщо. Тільки все змаліло і змарніло. Між вікнами та сама канапа, рипсом в квіти крита, перед нею килим, також у великі китиці, шість фотелів, дзеркало в золочених рамах з птицею в горі, що виноград клює, кілька образів на стінах, кілька вазонків на вікнах і- кінець. Все воно тридцять літ перестояло на місці, застоялося і буцім зрослося з собою. Тільки фортепіяну нема. Може другої кімнати забрали.

Ще доктор Русович не вспів розглянутися добре по хаті, як від їдальні надійшла добродійка. Привітала його ввічливо, але спокійно якось, буцім зимно. Попросила сідати і сама пірнула в високому, різьбленому фотелі.

- Як на старому портреті- погадав собі Русович. Добродійка дійсно нагадувала наші старі, родинні портрети тих бабунь у чорних кафтанах з білим ковнірчиком і з молитвенником у руці, з сивим "руркованим" волоссям і з добрячою усмішкою на вузьких устах.

- Який гарний портрет!- сказав до себе Русович, а добродійка:

- Прецінь ви раз пригадали собі старих знайомих і приїхали нас потішити. А ми собі гадали, що ви у тому Відні знімчилися до решти та відчужилися від своїх. Тож то радости буде, як мій старий вернеться.

- А отець добродій де?- спитав Русович.

- На друге село до хворого поїхав. Нім стемніється, повинен би вернутися. Знає, що я з вечерою чекаю.

(То "я" мало якийсь дивний, немилий звук).

- А панна Оля?- спитав Русович несміло і перестрашився свого питання.

- Оля?- повторила їмость і здивовано глянула на гостя.

-Так, панночка Оля,- повторив Русович. Замість відповіді, їмость встала, взяла його за руку і попровадила до вікна.

- Оля... там!- сказала, показуючи на цвинтар. Русович глянув. На горбку між березами білівся новий, кам'яний хрест.

Над його лівим раменем спалахнуло світло, як блудний вогник.

Це сходила та сама перша зірка, якої вони колись у двійку дожидали.