Поки деякі політики намагаються пересварити українців, переписують українську історію і навіть заперечують героїзм наших подвижників, деякі європейські демократичні держави сприяють українцям у збереженні їхньої ідентичності.

Реальним прикладом є самоврядування для національних меншин Угорщини, що є виявом справжньої європейської демократії. Про це і про українське життя в цій країні у розмові з головою Товариства української культури в Угорщині, головою державного самоврядування українців Угорщини, головою Європейського Конгресу Українців (з 2005 р.) і першим заступником голови Світового Конгресу Українців (другий термін) Ярославою Хортяні.
Знаю, що основна тема Ваших досліджень – Голодомор в Україні….
Так. Я за спеціальністю історик. Закінчила будапештський університет ім. Х.Лютвича. У мене дві теми досліджень. Перша тема – історичні зв’язки київської русі з династією Аркадів (9-13 ст.). А вже пізніше почала займатися темою Голодомору. Їздила в Україну і працювала в архівах. Матеріалів є багато і вистачить не на одного історика. До речі, ця тема допомогла, аби Угорщина визнала Голодомор. У травні 2003 року я звернулася з цим проханням до комітету з прав людини і національності в угорському парламенті. Вони попросили у мене документи, які вже на той час були готові. А 24 листопада 2003 р., на пленарному засіданні, одноголосно (347 депутатів)визнали, що це геноцид проти українського народу. І тоді ми мали право вимагати визнання в України. І коли я на IV Всесвітньому Форумі українців звернулася до В.Ющенка з цим проханням, то він поцікавився як я цього добилася. А я відповіла, що працювала зі всіма фракціями, а їх було чотири, і треба було з ними говорити, дати їм інформацію і конкретні матеріали, аби вони зрозуміли для чого потрібна підтримка. І я порадила те ж саме.
Пані Ярославо, відколи існує українське громадське життя в Угорщині?
В липні 1991 р. ми зібралися і зареєстрували “Товариство української і русинської культури. Тобто ми були з русинами, а це є автохтони. Тоді ми сподівалися, що русини і українці будуть разом, але не судилося. Була свіжа організація, відразу вклинилася “третя сила” і почалися розмови про те, що це окрема нація.

Ярослава Хортяні

І не пройшло й півроку як русини створили “Об’єднання русинів Угорщини і з 1993 року ми є зареєстровані як окремі національні меншини. Ніхто навіть не запитався чи ми того хочемо. Тоді ми ознайомилися з нашими правами, сіли за стіл з русинами і мали чітку домовленість, яку тримали майже до останніх років, що ні вони проти нас не виступають, ні ми проти них. Це був договір на слово честі. Я сказала: розвивайте свою культуру, а де треба – ми разом. Так було до тих пір, поки не прийшло нове правління і почало доказувати, що вони з Росією. А минулого року русини привселюдно заявили, що їх підтримує Росія. Коли я підійшла до голови русинського самоврядування Андрія Манулика (колись ми разом робили виставки художників) і запитала як це ви дожилися, що ви не тільки русини, але ще й з Росії, то відповіді конкретної не отримала. Але важливо те, що в нас немає колотнечі з русинами, як це бачу в інших громадах в Європі, де вони автохтони. Це небезпечно, бо війна між громадами забирає страшно багато часу. Від 1993 року ми є “Товариство української культури Угорщини” і на їхнє прохання зняли слово русинської.

Учасники українського самоврядування в Угорщині

А скільки русинів є в Угорщині?
Всього 1 700. Це є стільки, скільки українців у самому Будапешті.
Як українці розселені територіально?
Найбільше на прикордонні з Україною, зокрема в місті Єріхаза. Потім в Будапешті і його околиці. А взагалі розпорошені по всій Угорщині. Не рахуємо русинів, бо вони мають свої села.
Відомо, що з 2008 р. в Угорщині діє державне самоврядування національних меншин, до якого входять також українці. Розкажіть про це.
В лютому 2009 р. був створений державний орган самоврядування українців Угорщини. Це закон Угорщини, який говорить, що ми маємо право на культурну автономію. Один раз на чотири роки ми можемо вибирати українців до місцевих рад. Ми балотуємося разом з угорцями, але йдемо окремим списком. Маємо право обрати 5 депутатів-українців до самоврядування серед 60-х депутатів решти нацменшин. Список кандидатів подаємо в ЦВК, там перевіряють всі дані, чи це громадянин Угорщини і тоді ми голосуємо. В результаті потрапляємо в місцеве самоврядування, але з цікавою формою. Ми там не маємо права голосу. Входимо до їх муніципальних зібрань, як дорадча рада. Нам надається право обговорювати місцеві Закони, відправити цей Закон на доопрацювання тощо. Ми також маємо прямий зв’язок з парламентом, до якого теж входимо як дорадча рада. Це є наше центральне представництво, а Товариство української культури залишилося як просвітницька організація. Ми зобов’язані 6 разів на рік проводити збори і подавати в адміністративний центр наші протоколи, де їх перевіряють. Були випадки, що серби писали протоколи сербською мовою, а угорці сказали перекласти. А вони відповіли, що є Закон про хартію мов, куди ввійшла і сербська (українська, на жаль, ні), то й самі перекладайте за свої гроші. І нічого угорці не змогли зробити. Ось вам приклад демократії.
Яку користь від цього самоврядування мають українці?
Якщо раніше було товариство, то ми мали право дотримуватися традицій і ще мали деякі видання. Відколи ми ввійшли до самоврядування, то наше життя пішло не на один щабель вище, а різко на 20 щаблів. Зараз маємо мережу недільних шкіл, які фінансує держава, маємо український театр у Будапешті, маємо різні гуртки і колективи, хори, інструментальні ансамблі. Це також наші міжнародні табори, які коштують немало. Ми можемо спокійно жити і творити українське життя, бо знаємо наш реальний бюджет на рік. Розпоряджатися коштами маємо право на власний розсуд. Якість нашого життя змінилася повністю. Ми також маємо своїх штатних працівників. У мене є двоє працівників у центрі культури та документації. Така інституція дозволяється законами місцевого самоврядування. Там ми збираємо всі архіви про українців Угорщини і про наші європейські країни. Друге. Наступного року ми хочемо створити український дитячий садок. В українців народжується багато дітей, а садочка досі нема. Важливо те, що зможемо мати оплачуваних вихователів. Якби в нас цього не було, то ми не змогли б багато зробити.
Під цей закон підлягають усі нацменшини?
В Угорщині є 19 нацменшин. Ми, згідно перепису, на шостому місці за чисельністю. В Угорщині офіційно проживає 5070 українців, але ми думаємо, що насправді є 10 тисяч. Це невелика громада, але серед 19 – ти, то не так вже й зле. Спочатку йдуть цигани, потім німці, словаки, хорвати, румуни і тоді українці. А вже після нас серби, словенці, болгари, вірмени... Але ми в Угорщині завоювали свою позицію не кількістю, а вже набутим за останні сто років, відколи українці проживають на цій землі. Пригадую, як нам заздрили вірмени, коли ми видали перший ком пакт – диск нашого композитора Олексія Янковенка і поетеси Валентини Зінченко “До верб і тополь”. Це були пісні і вірші, народжені в Угорщині, а записані на угорському радіо. І один вірменин, який є головою передачі нацменшин, каже до своїх співвітчизників: “Дивіться, українці вже компакт – диск записують, а ми ще до цього не додумалися.”
Розкажіть про українське шкільництво в Угорщині.
З 1993 р. в нас діє мережа недільних шкіл. Беремо дітей з трьох років. І це спрацювало. Ми вже виховали одну генерацію українців, а це, якраз, є моя донька, якій зараз 30 років. І всі вони народилися в Угорщині. Такі школи мають значний вплив на наших дітей, адже можемо заангажовувати їх до українства. Складніше є з дітьми зі змішаних шлюбів: якщо вони не ходять до недільної школи, то пропадають, а коли йдуть, то ми їх рятуємо. У нас є навіть гасло:” Спасти українську душу”. Іноді вдається, іноді – ні. Дуже гарно працює школа в Нірітгазі, де її підтримує наше консульство. Вони й матеріально підтримують, і конкурси проводять, і подарунки дають. Звичайно, нам би хотілося мати постійну школу, але не можемо цього зробити через нашу розпорошеність. Але є випадки, коли діти доїжджають до Будапешту 60 кілометрів. Їх батьки довозять на машині заради того, аби дитина навчалася в українській школі.
А як церковні справи?
Наша громада створена не на грунті церковного життя, а на тому, що було прагнення об’єднатися. Ми маємо свого священика, а угорська греко – католицька церква надає нам приміщення. Але той священик не дістав дозволу на постійні Служби Божі. Два роки тому у нас був кардинал Любомир Гузар і обіцяв допомогти. Ми написали листа до угорського єпископа, що хочемо приїхати і поговорити про постійні Служби Божі, але відповіді не отримали. Але я знаю, що угорська греко – католицька церква не буде зацікавлена, аби ми мали окрему парафію, хоч маємо на те законне право. Коли нема відправи українською мовою, то ходимо в церкву московського патріархату, де правиться старослов’янською мовою або в угорську церкву, і там уже нема конфесії. І якщо ми зараз почнемо постійні Служби Божі, то треба бути дуже обережними, щоб не наголошувати якої це конфесії, а наголошувати що це українські служби Божі, бо на цьому грунті може статися розділ громади, а ми цього не хочемо. В нас люди від 1991 року ще нікуди не пішли.