Вечір у п’ятницю, 5 листопада, відзначився в українській околиці гарними імпрезами. Жодну з них ми не пропустили. Перша виставка, яку нам вдалося відвідати, проходила в Українському Інституті Модерного Мистецтва. Художники, які представили свої роботи, українські митці зі Львова – подружжя Яричів. Світлана та Василь привезли картини і скульптури, які об’єднали в експозицію під назвою “Фігури і Знаки”.

Вечір відкрила куратор музею пані Люба Маркевич, яка представила шанованих митців. Її доповнила Роксоляна Тим’як–Лончина, котра доклала зусиль до того, щоб ця виставка відбулася. Виступали і самі “герої вечора”. Але найбільш промовистими були їхні роботи, що заслуговують особливої уваги з боку шанувальників мистецтва.
Авторів цих чудових творів вдалося “вирвати” від гостей на хвилю і поспілкуватися у затишній майстерні музею. Перше, що кидається в очі – наскільки це гарна пара. Причому і зовні, і духовно. В цьому подружжі проглядається цілковита гармонія двох творчих реалізованих людей, які не змагаються, а співпрацюють, підтримують один одного. Навіть відповідаючи на питання, Василь і Світлана лише доповнювали відповіді “своєї половинки”, не перебиваючи.
Чи вперше в Америці, в Чикаго?
Василь: Це для нас перший візит і справжня несподіванка. Ми і не думали їхати в Америку. Так вийшло, що цю виставку запланували і потрапили вперше у Чикаго.
Світлана:Ця виставка давно була запланована, ще 2 роки тому. Ми так і хотіли, що вона відбулася в листопаді. Минулого року не склалося щось тут, у музеї, і в нас щось не складалося.
А чому саме в листопаді?
С:Бо це хороший час для виставок, всі вдома, багато людей може прийти.
Я знаю, що ви живете і працюєте у Львові….
В: В нас у Львові є робітня (майстерня), майже в центрі міста, на вулиці Лисенка. Неподалік і живемо.
С: Василь є знаною особою у Львові, він має звання “Народного художника”, є автором пам’ятника Данилу Галицькому у Львові. А я працюю викладачем в Академії мистецтв уже 26 років.
В: Дуже гарний, викладач, професійний. Крім того, Світлана ще й дуже гарний художник.
Скільки часу пішло на підготовку цієї виставки?
С:Практично, рік часу. Хоча тут є роботи давніші, що ще 10 років тому були виконані.
В: Тут, здебільшого, малі роботи. В мене є дуже багато робіт і в бронзі, і в дереві. Сюди я привіз такі роботи, які доступні для перевезення.
С: Тому що великі роботи складно транспортувати. Все це переправлялося поштою, літаком.
В: Все це – великі витрати для нас, адже ми за свої кошти придбали квитки, забезпечили транспортування робіт. Але ми все одно щасливі бути тут, дуже гарний виставковий зал для робіт і сам Інститут нам сподобався.
В: Хотілося, що Інститут запрошував більше художників, є такі, яких вартує показати. Інше мистецтво, інші люди..
Ви є подружжям, чи допомагає вам це у творчості?
С: Так, це нам допомагає, бо дуже добре розуміємо один одного. Такого ще не було, щоб Василь не зробив якусь роботу і не гукнув мене: “Ходи, подивишся, скажи, що думаєш?”.
Тобто, ви є першими критиками один для одного…
С:Так, я завжди чекаю на його оцінку щойно завершеної роботи. Його думка є першою.
Скільки ви вже разом?
С: 31 рік!
Чи маєте ви вплив один на одного у творчості?
В: Якщо брати в загальному, то ми йдемо по житті разом, обговорюємо мистецтво, відвідуємо разом виставки, разом думаємо – і це має великий взаємний вплив.
С: Я думаю, що наші стосунки і мистецтво відбуваються якраз в процесі спілкування, ми ділимося усім, як це буває у небайдужих один до одного людей.
В: Ми є професійними художниками. Кожен має свої візії на мистецтво, але все йде від душі, від серця, інша справа – як твою творчість будуть сприймати інші.
С: В своїй творчості ми вже знайшли напрямок, наші роботи випрацьовані. Але, звичайно, ми до того йшли, відбувалися зміни, пробувалося різне. Але безумовно ми мали вплив один на одного у цьому процесі.
В: Тут є ще один момент: коли на твої роботи дивиться чужа людина, то не завжди вона скаже, що насправді думає чи відчуває. Близька людина скаже щиро і по суті.

А яким чином ви формулюєте критику робіт один одного. Хто з вас “безжалісніший”?
С (сміючись): Буває по-різному! Думаю, що кожен з нас “плакав”. Може Василь і ні. Але були такі драматичні моменти. Потім минав час, може доба, коли емоції влягалися і тоді оцінювали критику. З чимось погоджувалися, сприймали, а з чимось – ні. Кожен з нас робив відступ від своїх позицій на якийсь крок.
Від кого болючіше чути критику – від чужої людини чи від близької?
С: Кожна критика “дістає” до живого. Бо що таке наші роботи – те, що інші люди висловлюють словами, ми – своїми роботами. І в тих роботах – ніби оголені наші душі і вони дуже ранимі! Звичайно, коли минає час, то починаєш думати, що критика могла бути справедливою, але в перший момент – дуже болить.
В: Крім того, чужа людина може бути необ’єктивною, покритикувати із заздрості, з інших мотивів. Адже є художники більш чи менш успішні, як в житті, так і в творчому сенсі. Є художники, які займаються тільки мистецтвом і з того живуть, а є такі, котрі вимушені підробляти, щоб вижити.
Яким ви визначаєте стиль своїх робіт?
С: Думаю, що це є загальний, постмодерний напрямок. Це дуже широке поняття. Кожен шукає свій, так би мовити, “відтінок” у тому стилі.
В: Я вважаю, що взагалі не потрібно притримуватися якогось стилю. Художник повинен мати свою індивідуальність, своє естетичне бачення, розуміння, свою ідеологію, своє мислення. Бо якщо приєднуватися до якоїсь течії – це ставати, як хтось інший, повторювати когось.
С: Інша справа, що потім твою творчість можуть віднести до певного стилю. Але я думаю, що художник відбувся тоді, коли він щось своє знайшов, якийсь свій “вальор”, щось своє, коли він стає пізнаваний. Це може комусь подобатися чи не подобатися. Звичайно, є речі зрозуміліші іншим, доступніші, простіші, популярніші.
В: Якщо брати критику на телебаченні, в пресі – це свого роду певне навіювання думки, трактування тієї чи іншої творчості. А між тим є прекрасні художники, роботи яких важко віднести до певного напрямку чи стилю.
Чи вдаєтеся ви у своїй творчості до провокацій, епатажу?
С: Часами вдаємося до експериментів. Пам’ ятаєш, Василю, як ти робив інсталяцію?
В: Так, це була дуже велика робота. Називалася “Мистецька драбина”, і складалося з великого дерева, на якому було навішено скульптури, камені, цифри, багато іншого.

Ви живете з мистецтва і мистецтвом, але й побуту уникнути неможливо. Хто з вас більше опікується питаннями господарства, тощо? Чи розподіляєте якісь обов’язки і чи cпівпрацюєте і в цьому?
В: Я б сказав, що майже усім побутом займається Світлана. В мене просто немає на це часу.
С: Його розпорядок дня завжди виглядає так: о 9 годині ранку він завжди є в майстерні (він міг би й не ходити, його ніхто не зобов’язує!). Але о цій годині він завжди там. В нього є помічники і все одно, навіть коли в них вихідний, він все одно приходить в майстерню, інакше він не може. Я працюю в Академії мистецтв, це – моя постійна робота. Якщо це літній час чи стажування, то я також є в майстерні. Але загалом, я зранку йду в Академію, по обіді прихожу в майстерню і працюю там. Додому ми приходимо о 10 годині вечора.
В: По-суті весь наш побут відбувається в майстерні, там є невеличка кухня.
С: У нас все просто, бо на щось складніше немає часу. Ми навіть знайомим кажемо, що якщо хочете зателефонувати на наш домашній телефон, то тільки після 10-ої вечора.
Скажіть, будь-ласка, які враження справила на вас Америка, Чикаго? Я розумію, що ви тут зовсім недовго, лише тиждень, але все ж.
С: Нам сподобалося, ми встигли ознайомитися з українською околицею і побували в даунтауні. Америка має свій колорит, на відміну від Європи. Ми були дуже в багатьох європейських країнах – Франції, Італії зокрема. В Америці є своє забарвлення, тут можливо менше історичних будівель, але чудова сучасна архітектура, хмародери. Ми вже побували на 86-му поверсі (сміється).
В: Якщо брати приватні житла, то вони інші, ніж в Німеччині чи Франції. Вони набагато помпезніші, більші, потужніші. В Європі приватні будинки виглядають скромніше.
С: Ми були вже в двох музеях – Модерного мистецтва і в Музеї мистецтв. В останньому збірка колосальна! Ми там провели цілий день, скільки вистачило голові прийняти (сміється).
Чи встигли ви з кимось познайомитися тут?
В: Багатьох людей ми знаємо зі Львова. Зустрілися з людьми, які бували в нашій майстерні, хто придбав свого часу наші роботи. Ми дуже вдячні тим, хто нам допоміг. Передусім, дякуємо Інституту Модерного Мистецтва.
С: Так, дякуємо за можливість виставитися в такому чудовому залі.
В: Дякуємо пані Орисі, пану Станіславу, які допомагали з експозицією.
С: Велика подяка родині Роксоляни Тим’як-Лончини і їй особисто. Це фактично з її ініціативи відбулася ця виставка. Вона запропонувала нам зробити цю експозицію.
В: Ми навіть не думали тут виставлятися, але так вийшло і ми дуже раді.
Чи позначилася криза на митцях в Україні?
В: До кризи було набагато краще. Було більше замовлень, продавалося більше робіт, більше цікавих робіт з’являлося. Зараз це все трохи сповільнилося, причому відчутно.
На тлі того, що відбувається, чи не з’являються думки кудись поїхати поза межі України?
С: Ні, в якому разі! Якби нам хотілося кудись виїхати, то це відбулося б 20 років тому! Ми могли залишитися у Франції.
В: Я возив групу художників. Робили великі скульптури у камені і мені пропонували залишитися і викладати якість студії, але я не захотів. Мені в Україні добре, я займаюся своєю професійною справою – скульптурою. Я і у Львові, і в Києві маю багатьох колег.
С: Це – Батькіщина, наше середовище, там наші друзі, рідні. Знаєте, як важливо для розвитку творчої особисті середовище, в якому вона обертається. Передусім, середовище однодумців.
В: Звичайно, цікаво побувати в різних місцях, подивитися музеї, архітектуру.
С: Коли ми були в Італії, ми ходили по майстернях, бачили дуже гарних, сучасних художників, як вони працюють. Кожна така поїздка є дуже корисною, вона дає поживу для думки.
В: Крім того, ти можеш подивитися, переоцінити свою творчість, внести щось нове.
С: Ми радо подорожуємо, коли є можливість і нагода.
Дякую вам за інтерв’ю і щиро бажаю успіхів!