14 жовтня підлеглі міністра Могильова провели в центрі Києва блискучу військову операцію – оборону Майдану Незалежності від втручання ззовні. З метою унеможливлення проникнення противників на головну площу країни всі входи на Майдан було перекрито залізними щитами, з-за яких смішно виглядали голівки в міліцейських кашкетах. Оборона мала кілька ешелонів – на дальніх підступах, на вулицях, що вели до Майдану та Хрещатику, було зібрано значні загони “Беркутів” та бійців Внутрішніх військ.

Оборона Майдану пройшла успішно – ним ніхто не зацікавився.
Таке переміщення по центру Києва значних сил Внутрішніх військ і працівників МВС було викликане аж ніяк не масовими заворушеннями і не різким погіршанням криміногенної обстановки. Давно пора збагнути, що найбільшу загрозу для спокою столиці становить не організована злочинність, не корупція на всіх гілках влади, і не хлопчики-мажори, що лякають водіїв, бешкетуючи ночами на дорогих авто. Найбільшу небезпеку становить вшанування пам’яті Української Повстанської Армії, останній бій якої з бійцями силових відомств неіснуючої нині імперії відбувся більш як півстоліття потому.
Цікаво, а республіканська Франція створює такі заходи у день народження Бонапарта?
Реакція влади на наближення річниці нагадувала репортажі з божевільні. Нардеп Колесніченко напередодні заявив, що учасників маршу в підтримку визнання УПА, треба притягати до кримінальної відповідальності: “Жодна держава світу не дозволить собі робити героїв з вбивць, число жертв яких налічує сотні тисяч співгромадян…” Сам собою напрошується дивовижний висновок – пан Колесніченко нічого не чув про СРСР. Йому нічого не говорять імена Сталіна та маршала Жукова. Він не чув про генерала Судоплатова, який “від працівників лабораторії вимагав отрути тільки перевіреної на живих людях” (фз Вироку військової колегії Верховного суду СРСР Павлу Судоплатову). Цікаво, а що сказав пан Колесніченко, коли побачив колону прихильників визнання УПА, голова якої виходила на Софійську площу, а хвіст лише минав вулицю Богдана Хмельницького?
А що заспівав міністр Табачник, який вже поспішив заявити про “духовну капітуляцію націоналістів”?
Можна тільки дивуватися, скільки страху нагнали українські повстанці на своїх ворогів, навіть програвши ту війну. Навіть по півстоліттю симпатики “отця народів” та “великої імперії” скаженіють від страху, чуючи добрі слова на світлу пам’ять повстанців з УПА. Воно й не дивно – вони ніде не здобували такого опору, як у Західній Україні. Але ж яким насправді мав бути опір з боку волинських, поліських, подільських, галицьких та закарпатських пацанів, аби їхні вороги ще й зараз не мали спокою?!...
Лідерам демократичного Комітету національного порятунку, як чесним людям, пора луснути від заздрості. Річниця створення УПА з легкістю заткнула за пояс будь-який з їхніх мітингів. Здавалося, вже немає сили, здатної зібрати на демонстрацію значну кількість зневірених та розчарованих помаранчевою владою патріотично налаштованих співгромадян.
Виявляється – є така сила. Ім’я їй – Армія Нескорених, вірніше вшанування її річниці.
Влада заборонила проводити марш пам’яті УПА на Хрещатику, Майдані та Європейській площі. Майдан закритий металевими щитами, та центральні вулиці опановані загонами працівників МВС. Істеричні заяви нардепів владної коаліції. І тисячі прихильників визнання УПА, які зібралися на акцію попри усі заборони влади і застрашливі заходи силовиків. Це виглядало щиро й природно. Набагато щиріше і природніше, ніж здравиці на честь УПА з вуст попереднього президента.
Дискредитуючи українців у світі, а ідею демократії в очах самих українців, попередній президент любив просторікувати про героїзм УПА та трагедію Голодомору. І тим знецінював їх гірше за будь-яку ворожу пропаганду. На щастя, нині це вже у минулому. Українська Повстанська Армія знову стала прапором для тих, хто воліє боротися за свої права і свободи. І влада, яка силиться спаплюжити українських повстанців в очах своїх співгромадян, сама не розуміє, що створює їм дивовижний піар. Двічі-тричі її прибічники послухають страховиська про те, що “кляті бандерівці гострять сокири”. А там візьмуть та й замисляться, мовляв, якщо влада так кляне бійців УПА, то може вони були у своїй боротьбі праві?
Вшанування пам’яті українських повстанців зібрало у центрі Києва тисячі людей, небайдужих до майбутнього своєї держави. Навіть через багато років по смерті, бійці та командири УПА продовжують боротися за свою Батьківщину.
Вони з нами. Вони знову в строю.

Дмитро Вовнянко, Український тиждень

 Ноу-хау – “Украина. Партия регионов.”

Познайомився я з таким ноу-хау випадково, коли зайшов на зупинку маршрутного таксі і звернув увагу на новеньку лавочку.
Раніше її там не було. А тут стоїть новенька, пофарбована в біло – голубий колір, а на ній на фоні обрисів кордонів України написано білою фарбою “ Украина. Партия регионов”. Спочатку я подумав, що це Партія регіонів, в якій, як вони кажуть, до біса професіоналів, знайшла останнім роботу, створивши фірму якусь чи закрите партійне акціонерне товариство по виготовленню лавочок на всю Україну чи, можливо, і на експорт. А отой напис білою фарбою – це товарний знак: мовляв, виготовлено в Україні партією регіонів. Та й замислився біля тієї біло-голубої лавочки.
Аж тут один із тих, хто очікував таксі, мені розтлумачив, що такі лавочки розставлені по всьому місту і що це не що інше як піар-акція партії регіонів перед виборами до місцевих рад. І я згадав про вибори, про які мало хто і знає, згадав символіку партії регіонів і віддав належне професіоналам-регіоналам по маніпулюванню громадською думкою з величезним досвідом роботи ще за часів, коли в нас була єдина партія-рульовий. Як відомо, в партії регіонів вистачає тих, хто свого часу був в партійно-державній номенклатурі часів СРСР і багатим досвідом яких по маніпулюванню громадською думкою нині широко користуються регіонали. Навіть ота лавочка своїми формами, кольорами, написом нагадувала мешканцям міста про партію влади, яка налаштована залишитися при владі надовго, якщо не назавжди за прикладом КПРС чи КПУ.
У всьому відчувалися професійні навики “рульових”: біло-голубий колір – символіка партії регіонів, напис російською мовою – нагадування про мову партії регіонів і її тісні стосунки з “Єдиною Росією”, нагадування мешканцям міста, серед яких більшість українці за національністю, залишатися російськомовними і не слухати агітаторів із національно-демократичних сил про національну гідність, національну ідею, зберігати чисельність слухняного російськомовного електорату. А вже саме поєднання слів “Украна.Партия регионов” має переконати всіх громадян, що партія регіонів прийшла до влади не на один рік (В.Янукович, як відомо, планує на 10, а там...- буде видно!), стає обличчям України і почала привчати до цього всіх нас і світ, як вже за півроку привчила до того, що стали звичними для нас порушення законів, Конституції України аж до змін останньої в неконституційний спосіб, бо ж проти лому нема прийому. Чи поки-що не знайшли.
До речі, оте словосполучення “Украина.Партия регионов” повторюється не тільки на біло-голубих лавочках, а і всюди, в тих місцях і на тих засобах, які партія регіонів обрала для піар-кампанії по завоюванню місцевих рад. Зокрема, на дитячих майданчиках, збудованих, кажуть, за кошти спонсорів, меценатів, де знову ж російською мовою написане і таке “Детям любимого города от депутатов Партии регионов”. До речі, за п, ять років перебування у міській раді. маючи більшість із нинішніми союзниками, комуністами, ці ж депутати не побудували жодного майданчика, а партія регіонів – жодної лавочки не поставила: в бюджеті ради не вистачало, кажуть, коштів. Як тільки змінилася влада – у депутатів Партії регіонів і в самій партії кошти з, явилися.
Звідкіля ці кошти і чому перед виборами при новій владі депутати розкошелилися, я знайшов пояснення у кореспондента місцевої газети “Наш город Николаев” Миколи Трофімова: “Мета у всіх одна – стати депутатом. Заради цього вони готові... хоч на голову стати – тільки проголосуйте. Гроші витрачають і немалі. Депутат міської ради навіть зарплати не отримує... Що змушує солідних, не бідних людей витрачати сили, час, сотні тисяч грошей – лише б отримати заповітне депутатство? Відповідь проста. Витрачаючи гроші, ці люди чудово розуміють, що роблять. Витративши на “добрі справи” п’ятдесят тисяч, вони сподіваються отримати мільйони... Всі їхні витрати окупляться сторицею. “ ([email protected]).
Те, що М.Трофімов не помиляється, переконують списки партії регіонів на вибори 31 жовтня ц.р. і прізвища кандидатів в мажоритарних округах, з яких більшість – представники підприємців, керівники фірм, акціонерних товариств і таке інше, одним словом, люди далеко не бідні.
Вже в тижневику “Слово просвіти” (число 40, ст.2, slovoprosvity.org) я знайшов думку кандидата історичних наук Володимира Піпаша, який пояснює оте палке прагнення стати депутатом і не тільки місцевих рад з часів становлення незалежності України так: “ Першочергові капітали не були отримані у спадок, а здобуті за короткий відрізок часу шляхом перерозподілу колишнього загальнонародного майна. Головним інструментом перерозподілу стало безпосереднє або опосередковане відношення до влади... Тому з радянських часів і досі головним джерелом, механізмом здобуття великих статків є влада. Іншим словом як корупція, це назвати не можна”.
То ось звідкіля перед виборами кошти у депутатів для дітей любимого міста і як знаходять спонсорів, меценатів на виготовлення біло-голубих лавочок, реалізацію проектів дитячих і спортивних майданчиків, на “добрі справи”!
Виявляється, “добрі справи” перед виборами – то не ноу-хау партії регіонів чи інших політичних сил, а є повторення ними винаходу радянських часів, використання влади для отримання великих статків. Хіба – що, оте словосполучення – “Украина.Партия регионов”, а не “ Слава КПРС!”.
До речі, оте словосполучення пишуть і українською мовою, щоб не чути нарікань від національно-демократичних сил, що, мовляв, партія регіонів не володіє державною мовою, українською. Хочете українською? Будь ласка: “Україна. Партія регіонів” і “розбудуємо разом Миколаївщину, Корабельний район, навіть, збудуємо нову країну!”. Тільки проголосуйте за представників Партії регіонів!
Отаке ноу-хау з “добрими справами”... А нас кличуть боротися і обіцяють подолати корупцію, створюють для цього комітети... Ось тільки як це зробити, коли від виборів до виборів не можемо позбутися отого ноу-хау радянських часів, використання влади для великих статків з прикриттям “добрими справами”?!
То може не станемо брати до уваги “добрі справи””, подарунки від депутатів, оті біло-голубі лавочки, йдучи на вибори 31 жовтня ц.р.? Спробуємо відійти від звичного голосування за своїх із тими чи іншими “добрими справами”? Спробуємо пошукати кандидатів в депутати без “добрих справ” перед виборами, а з добрими намірами працювати на нас, на виборців на протязі їхнього перебування в радах?!
Скоріш за все ми знайдемо таких серед кандидатів в мажоритарних округах, бо в партійних списках, де за повідомленням ЗМІ всі місця куплені, таких нема без сумніву. Спробуємо взяти за критерій визначення таких кандидатів, насамперед, національність, сподіваючись, що у українців за національністю ще не вмерли остаточно повага до рідної української мови, культури, любов до рідного краю і до України, повага до побратимів-українців, односельчан, мешканців міст.
Не забуваймо, що ми, українці за національністю складаємо більшість населення України, більшість громад фактично всіх міст і областей, не кажучи вже про села, сільські райони. Тo, можливо, обравши до рад Українців з великої літери, поставивши перед ними своїм голосуванням за них не партійні зобов’язання, а відповідальність перед українською громадою, перед голосом крові, родини, ми, побратими-українці, покажемо приклад всім іншим, як відійти від партійних ноу-хау з “ добрими справами” і стати на вірний шлях подолання корупції?!
Дай, боже!

Леонід Пінчук, НП