Влада і опозиція по-різному вивчають уроки новітньої історії.

22 вересня 2005 року президент України Віктор Ющенко, в.о. прем’єра Юрій Єхануров і лідер опозиційної Партії регіонів Віктор Янукович скріпили своїми підписами “Меморандум взаєморозуміння між владою і опозицією”. Не перша і не остання в новітній українській історії “джентльменська угода”, що містила загальні фрази про недопущення репресій проти опозиції, прийняття закону про Кабмін, а також, хоч як дивно це сьогодні звучить, – проведення політреформи.
Сталося це невдовзі після відставки уряду Юлії Тимошенко і скандалів з “любими друзями”, що розкололи “команду Майдану”. Втративши значну частину своїх соратників, Віктор Андрійович простягнув руку опозиції, що перебувала на той час у напівкоматозному стані. Зі сподіванням, до речі, що вона підсобить голосами у момент затвердження Юрія Єханурова у Верховній Раді на посаду глави уряду, – що і сталося.
Менше ніж через рік це “взаєморозуміння” привело до підписання “Універсала національної єдності”, такого ж безглуздого, як і “Меморандум”, обрання Віктора Януковича прем’єром і, зрештою, до того, що ми зараз, за класичним висловлюванням Леоніда Макаровича, маємо.
Між нинішньою ситуацією і політичними розкладами п’ятирічної давності можна провести низку паралелей.
По-перше, що тоді, що зараз вплив опозиції на процеси в країні мінімальний. Опозиціонери переважною більшістю роз’єднані та пригнічені. Невеличка відмінність – якщо “регіонали” в 2005 році сиділи тихше води нижче трави, то бютівці в 2010-му не сходять з екранів телевізорів і організовують масові акції протесту. Втім, ККД цих заходів явно наближається до нуля.
По-друге, і в 2005-му, і в 2010-му проти опозиціонерів порушують кримінальні справи, їх викликають на допити і садять в СІЗО. Тоді на слуху були прізвища Колеснікова, Кушнарьова, Тихонова, зараз – Данилишина, Макаренка, Діденка.
По-третє – обвал рейтингу влади після кількох місяців її правління. За Ющенка причиною цього була в основному “зрада ідеалів Майдану” і чвари всередині “помаранчевих”, за Януковича все банальніше – відсутність обіцяних “системних реформ” і зростання цін.
Проте є й розбіжності. Янукович, на відміну від свого попередника, не налаштований підписувати з опонентами меморандуми і універсали. Та й загалом характер влади змінився, вона вважає за краще не говорити (це вона не дуже-то вміє), а діяти (що вміє, але зовсім не завжди використовує на благо). Тому бажання Юлії Тимошенко зустрітися з Віктором Януковичем видається дещо недоладним (якщо, звичайно, їхня зустріч не транслюватиметься в прямому ефірі), – з Віктора Федоровича вистачить і одного “Універсала”, без якого він не повернувся б у владу в 2006-му.
Таким чином, незважаючи на зміну осіб, опозиція в країні залишилася якісно такою самою, як і п’ять років тому, а ось влада змінилася, притому серйозно. І нові “меморандуми” ми напевно побачимо не скоро – справді, навіщо вони, якщо є СБУ і Генпрокуратура?..

Мілан Лєліч, “Главред”

 Тарас Шевченко, Іван Франко
і Леся Українка – поза конкуренцією

“Українське демократичне коло” на замовлення Інституту політики провело 9-15 вересня третє всеукраїнське опитування в рамках проекту “Україні потрібні герої”.

В рамках опитування 1200 респондентів старших 18 років з усіх регіонів України з’ясовувалося, що думають громадяни про найвідоміших діячів історії та культури рідної країни.
Оскільки перше опитування проводилося в 2002 році, а друге – в 2006, за результатами третього вже можна робити деякі висновки про те, як змінюється ставлення українців до власної історії. Репрезентували результати дослідження глава експертної ради “Українського демократичного кола” Сергій Макєєв і віце-спікер Верховної Ради Микола Томенко. Вони ж окреслили найцікавіші тенденції.
По-перше, “базовими” національними символами для українців завжди були люди мистецтва, а не політики. Лідерство Шевченка, Франка та Українки не заперечувалося ні в 2002, ні в 2006, ні в 2010 роках. Вони ж – володарі мінімальних антирейтингів. Причому ставляться до них у всіх регіонах практично однаково.
По-друге, в країні поступово посилюється “україноцентризм”: до 2010 року відчутно зросла повага до таких людей, як Михайло Грушевський, Павло Скоропадський, В’ячеслав Чорновіл. Сергій Макєєв пов’язує це з поширенням інформації про діяльність цих людей. Також абсолютно раптово “злетіла” популярність Григорія Савича Сковороди.
По-третє, є зворотні приклади. Наприклад, Степан Бандера, рейтинг якого весь час залишався приблизно на одному й тому самому рівні, а антирейтинг досить нестримно зростав. Те саме можна сказати і про Йосипа Сталіна. Микола Томенко пов’язав цей феномен з дуже нав’язливою популяризацією діяльності цих осіб.
“На моє переконання, коли популяризація історичних осіб йде еволюційним шляхом, методом розповіді про їхні діяння, – це підвищує їх популярність, – говорить Томенко. – Але коли її намагаються провести революційним шляхом, наприклад, присвоївши Бандері звання Героя України, це відразу ж відштовхує велику кількість “тих, хто не визначилися”. Попередьте комуністів – якщо вони хочуть у когось зберегти добру пам’ять про Сталіна, нехай краще більше не ставлять йому пам’ятників”.
По-четверте, і досі діють старі стереотипи. Так, у Грушевського досить високі показники, тоді як у його соратника Петлюри – величезний антирейтинг. Причиною, на думку Томенка, стало те, що Петлюра був активно затаврований радянською пропагандою, тоді як Грушевський цього здебільшого уникнув, і думка співвітчизників про нього не базується на радянських кліше.
Присутність у списку радянських генсеків і Петра Першого Сергій Макєєв пояснив просто. “Популярність героїв залежить від їхньої популярності, – сказав він, – а 80% наших громадян старше 18 років все-таки навчалися в радянських школах. У наступних поколінь, природно, інші знання й інші герої”.
А ось обмежену присутність у списку героїв діячів науки (фактично – один Сковорода, оскільки Грушевський відоміший як політик, а Могила – як громадський діяч) Микола Томенко пояснив прикрим фактом: учені ніколи не дотягували за популярністю до політиків і діячів культури. Зокрема, це пояснюється “непомітністю” їхньої праці для більшості громадян. Безумовно, зауважив Томенко, опитування фахівців дало би великий відсоток знаменитих учених, але більшість населення країни досить погано знає їхні імена.

Віктор Трегубов, «Главред»