rss
01/16/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#343

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Неймовірні пригоди М’якуша, Нетака та Непосидька або Правдива історія про Петруся Матусина-Татусева

Про автора:
Юхим Петрович Чеповецький народився 19 серпня 1919 р. у Києві. Як він сам про себе писав, його дитинство і юність минули так само, як і в багатьох дітей тих часів: “З відзнакою закінчив Дитсадок і пішов до Школи”. А потім були педагогічний інститут, літературний інститут, учителювання... Змалку він подружився з гумором, що згодом вплинуло на всю його подальшу творчість, а це понад тридцять книг, тексти для музичних комедій, збірки віршів, казки та п’єси для дітей та юнацтва, сценарії для мультфільмів...
Про Юхима Петровича друзі кажуть: мало хто вміє так життєрадісно жити, писати й жартувати! Його надзвичайна особливість у тому, що для дітей він пише, наче для дорослих, а для дорослих– як для дітей. І тим, і іншим він пише як рівним собі. Кільком поколінням дітей полюбилися книги Ю. Чеповецького: про солдата Пєшкіна, Мишеня Мицика, корову Настурцію Петрівну. А подорослішавши, вони вже разом зі своїми дітьми наспівують пісеньки, що стали “народними”,– із мультиків про лікаря Айболить та капітана Врунгеля. В нашій газеті вже друкувалися твори Юхима Петровича Чеповецького, зокрема у “Дитячій сторінці”. Сподіваємося знайомити наших читачів з героями його творів і надалі.
Також ми щиро сподіваємося, що ти запам’ятаєш не лише улюблених героїв книги, а й прізвище автора. І, побачивши його на інших книгах, зрадієш зустрічі, як радіють старому й доброму другові.

 

Ти розкрив книжку – привіт!
Я давно хотів тобі розказати
Про незвичайні пригоди
Трьох іграшкових хлопчиків –
Непосидька,
М’якуша,
Нетака – і…
Правдиву історію Петруся
на прізвище
Матусин-Татусин


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Без якого ця історія не мала б початку

Чи знаєш ти, для чого у школах на дверях кожного класу висять таблички: 1-й “А”, 3-й “Б” або, скажімо, 10-й “В”? Гадаю, це для того, щоб учні перших класів не ходили в десятий, а десятого– в перший. Утім, хто зі мною не згоден– хай підніме руку і скаже свою думку. Отож в одній школі була кімната, на дверях якої не писалося ні “1-й клас”, ні “3-й”, ні “Учительська”, а висіла табличка, на якій різнокольорові букви ніби самі говорили: “Майстерня УМІЛІ РУКИ”.

Title
 Title

 

Якраз тут ви могли б зустріти хлоп’ят і з першого, і з десятого класів, бо, якщо вірити чуткам, які на перервах ходили і бігали по школі, кімната ця вважалася найці кавішою. На столах і поличках стояли саморобні машини, грізно гарчали ганчіркові леви і самі просилися до рота глиняні фрукти. А на найвищій полиці, у трюмі вітрильного фрегата, мешкало троє хлопчиків. Вони були зовсім як живі, проте несправжні. Щоправда, самі вони вважали себе живими і справжніми, але про це ніхто не знав.
Всі трійко хлопчиків були іграшкові. Один був зроблений із тоненьких пружинок. Руки з пружинок, ноги з пружинок і навіть їжачок на голові– з пружинистих волосків. Звісно, цей хлопчик був непосидючий. Подумайте самі, адже він був суцільною пружинкою! Часом почне стрибати через скакалку, а зупинитися не може– пружинки не дають. Ну, а всидіти на місці він не міг і поготів.
Довелося його так і назвати: НЕПОСИДЬКОМ. І мав він власну пісеньку, яку співав навіть тоді, коли його не просили. Ось вона:

Сама, сама під

Біжить, біжить доріжка.
Біжу, лечу– усюди встигну я!
Я рад побуть на місці,
Та як я можу сісти,
Коли не можу всидіти ніяк?
І ніжки із пружинок,
І ручки із пружинок–
Виблискують на сонечку вони...
Сама, сама під
Біжить, біжить доріжка...
І спробуй Непосидька дожени!

Другий хлопчик був зовсім інакшим. Його зроблено із пластиліну. Кругленький, гладенький, дуже ніжний. Морозної днини кам’янів так, що рук не розчепиш. А у спеку ставав м’яким і липким– ніг від підлоги не одірвеш. Та і зв’язуватися з ним не квапся– зав’язнеш. І ледачий настільки, що слова не витягнеш.


Title
 Title
  
 

Та вже коли що скаже, то обов’язково розумне, бо часу на роздуми мав більш ніж треба. Було, придумає щось цікавеньке, схоче про це сказати:
Гей, хлопці, а що я зна...
Що, що?– запитають його.
Е-е-е... а-а-а потім скажу,– ще й позіхне. Суцільний м’якуш якийсь.
Так і прозвали його: М’ЯКУШЕМ. І в нього була своя пісенька– пісенька-позіхалка. Але співав він її рідко, у перепочинках між сном, коли перевертався з боку на бік. Ось послухайте, яка вона:

Заболять боки– на спину
Повернусь я спроквола.
Адже спина з пластиліну,
Як подушечка, м’яка
Я полежати охочий,
Після цього– подрімать.
Одного я вельми хочу:
Був би день коротший ночі,
Щоб я довше міг поспа-а-ать.

А третій хлопчик не був схожий ні на першого, ні на другого. І все тому, що зроблено його з дуже твердого сучкуватого дерева, яке не кожна пилка візьме. Весь якийсь необтесаний, незграбний, брови завжди насуплені, і все робив не так, все– навпаки. Скажуть: “Сядь!”– він підведеться. Скажуть: “Іди!”– він стоїть. Якщо добре– говорить “погано”, якщо погано– говорить “добре”, і завжди полюбляв примовляти “не так” та й “не так”.
Тож і прозвали його: НЕТАКОМ. Краще не придумаєш, хоч скільки думай.
Звичайно, й у нього була своя пісенька– пісенька-нетакалка, і співав він її своїм дерев’яним, тріскотливим голоском завжди невлад, найчастіше, коли інші спали. Послухайте і її:

Ох, смішний народ оцей–
Навпаки у нього все:
За столом сидять, їдять
І чомусь щоночі сплять.
Й тротуаром, і травою
Ходять вгору головою.
Хто ж порядок наведе?
Шкереберть усе іде.
В цілім світі– знає всяк–
Правильно лиш ходить рак.
Так!

Хоча хлопчики не вміли ні читати, ні писати, але неуками їх назвати не можна: адже вони мали справу тільки з освіченими людьми– учнями третього класу!
Щоправда, лічити іграшкові хлопчики вміли лише до дванадцяти, бо більше дванадцятки в цій школі нікому не ставили. Зате вони чудово знали, як змайстрована рогатка, чому в щоденниках замість “двійок” бувають дірки і чому в математичні задачки, туди, де стоїть розв’язок, потрапляють розлаписті та хвостаті плями. Все це вони знали тому, що у хлоп’ят від них жодних секретів не було. Вже хто-хто, а іграшкові хлопчики уміли тримати язика за зубами.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Пригоди починаються

Якось уранці, коли спекотне червневе сонце зазирнуло в кімнату і розбудило іграшкових хлопчиків, вони не впізнали школи. Сталося щось неймовірне: з коридорів не лунали крики, в класах не гриміли стільці й парти, жодні двері не прищикували дівчачих кісок і жоден портфель... А втім, це вже неважливо. Важливо те, що всю школу заповнила тиша, незвичайна і незрозуміла.
– Що, що? Що трапилося?– перелякано застрибав Непосидько.– Може, друзі, я оглух? Чи мені у вуха потрапила вата?.. Нетаку, ану заглянь! Та не в ніс, а у вухо, сюди…
– Там дірка,– пробурчав Нетак, колупнувши пальцем у вусі приятеля.– А має бути вата!
Ти мене чуєш?– закричав Непосидько.
Ні.
Чому?
Не хочу.
Ану скажи “А”!
– Але ж я все чую,– зрадів Непосидько і кинувся цілувати дерев’яного друга.– Це, певно, хлопці перестали в коридорах бешкетувати.
– Ні, не перестали!– розсердився Нетак, бо й сам був відчайдушним пустуном.
М’якуш теж хотів щось сказати, але передумав, а оскільки рот уже був розкритий– позіхнув. Не пропадати ж роботі!
Все стало ясно, щойно прочинилися двері й у кімнаті з’явилися щітка й ганчірка, а слідом за ними зайшла прибиральниця тітка Глаша. Вони завжди ходили разом, бо без тітки Глаші ні щітка, ні ганчірка нічого робити не хотіли.

  Title

Стара прибиральниця була жінкою суворою, дисципліну й порядок шанувала понад усе. Ніхто з учнів не пам’ ятає, щоб тітка Глаша стрибала по партах або стріляла з рогатки, ніхто не бачив у неї на лобі або під носом чорнила. Сама ж вона сторожеві дядьку Єгору говорила:
“Якби я була ди ректором цієї школи, всі ці мурзилки-мазилки ходили б у мене як шовкові, як по зошиту в косу лінію!..! Та що вже й казати, тітка Глаша пречудово бачила навколо все, окрім павутини на стінах.
Отож поставила вона в куток свою стару, облисілу щітку, порозчиняла вікна, двері і вигукнула:
– Ну, слава Богу, виїхали!
– Хто виїхав?– запитали хлопчики. Тітка Глаша подивилася на поличку, де жили малюки.
– А, це ви!– зітхнула вона.– Виїхали, виїхали діти до табору. А вас, бідолах, залишили. О-хо-хо!– і, узявши в руки Непосидька, щіткою прочистила його пружинки.
Нетака вона протирати не стала– узяла його в руки та й одразу поставила, бо в палець уп’ялася шпичка.
– Ну й шорсткий!– похитавши головою, сказала вона і заходилася вибивати пилюку з вітрил старого фрегата.
– А як же ми? Як же ми?– репетував Непосидько.– Це нечесно: виїхати до табору і не взяти нас! Вони не мали права! Адже ми незавершені!..
Тітка Глаша не бачила, завершені чоловічки чи незавершені. Але це була чистісінька правда.
Зважте самі. У Непосидька бракувало одного гвинтика, який мав скріпляти пружинки рук і ніг. Тому на його залізному животі, саме там, де у школярів бувають пряжки від поясів, виднілася дірка з різьбленням. Звичайно, без такого важливого гвинтика Непосидько за літо може геть розхитатися.
А дерев’яний Нетак?
Цей весь складався з самих сучків і задирочок– просто необтесаний хлопчисько. До нього ще треба як слід докласти руки і відшліфувати. Ну, а М’якуша і зовсім залишили недоліпленим. Бракувало одного вуха, права нога була коротша від лівої.
– Що ж тут вдієш!– примовляла стара прибиральниця, переставляючи хлопчиків з місця на місце, щоб ганчіркою краще витерти палубу фрегата.– Які майстри, така й робота!
М’якуша тітка Глаша розглядала довше за інших, бо на його животі були надряпані якісь слова. Прибиральниця крутила пластилінового товстуна перед очима, а потім прочитала вголос:
Більше на животі нічого не помістилося, тому “...ПАТИ” залізло на спину. Тітка Глаша поставила М’якуша на місце й сама у себе запитала:
– Це хто ж такий Матусин-Татусів?.. Чи не той самий Петрусь, якого до табору не відпустили? Ну й дивне ж у нього прізвище: Матусин-Татусів! Отже, по татусеві він Матусин, а по матусі– Татусів!– пояснила сама собі тітка Глаша і, зітхнувши, додала:– Бідолашна дитина!
“Бідолашна дитина”? З цим Непосидько, М’якуш і Нетак не хотіли погоджуватися.
Який же він бідолашний, якщо його щодня до школи привозили на батьковій машині! Сніданки йому з собою давали такі великі, що вони займали весь портфель і зошити доводилося прив’язувати зверху. З’їдати такі сніданки було нелегко, але, на думку М’якуша, це не така вже й біда. Сам М’якуш завжди із заздрістю позирав на Петрусеві бутерброди й курячі ніжки, які стирчали з портфеля...
Що ж нам тепер робити?– запитав М’якуш.
Втікати!– дзвякнув Непосидько.
А ку-уди?
У літній табір, до дітей!
– Куди?– перепитав Нетак і, зіп’явшись навшпиньки, визирнув на вулицю. Непосидько і М’якуш зробили те саме. Тепер усі троє мовчали і думали: “Утікати? Самим?.. Але ж як?”
Адже все своє життя вони прожили в цій кімнаті і що робилося там– у дворі на вулиці, у великому галасливому місті,– вони не знали.
Тітка Глаша й далі прибирала: підмітала підлогу, витирала підвіконня і заразом ретельно перемивала кісточки шкільним пустунам. Вона любила побурчати, хоча всетаки була жінкою доброю. Іграшкові хлопчики знали це і гадали, що її добре серце зроблено не інакше як із пластиліну. Проте у її присутності втікати не наважувалися. Вони почекали, поки тітка Глаша доприбирала, узяла щітку й ганчірку, вийшла з кімнати, замкнула двері на ключ, двічі прокрутивши його в замку, і лише потім...

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

З якого ви дізнаєтесь, що трапилося потім, і про те, як почалася подорож наших героїв

– У похід! Вперед!– нетерпляче вигукнув Непосидько і побіг.– За мною, друзі!
– А може, не ва-а-арто...– протягнув М’якуш.– Адже в дорозі поспа-а-ати не-е-е...– І він позіхнув так, що підборіддя приклеїлося до шиї.
– Тобі б тільки спати!– обурився Нетак і допоміг М’якушеві закрити рота. Тут усі троє перегнулися через борт фрегата і подивилися вниз. Так, легко сказати “вперед”, а як зійти з верхньої полиці? Як вийти з кімнати, двері якої двічі замкнуті на ключ? Цього ніхто з них не знав.

Title
 

Але немає таких ситуацій, з яких не можна знайти виходу. Непосидько почухав волосинки-пружинки, дзвінко ляснув себе по лобі, хитро підморгнув і показав на старого павука, що винаймав куток з ними по сусідству. Жирний павук спав у гамаку з власної павутини і перетравлював сніданок.
– Є вихід!– вигукнув Непосидько.– Треба розбудити його! Нумо, друзі, гукнімо щосили! Раз, два, три! І всі троє закричали і затупотіли по палубі свого фрегата. Павук забурчав, заворушився і сказав своїм липким, тягучим голосом:
Гей, там! Чого галасуєте? Ви мені всіх мух розполохаєте!
Пробачте!– увічливо перепросив Непосидько.– Ми не знали, що ви відпочиваєте.
“Не знали”!– сердито пробурчав павук і хотів перевернутися на другий бік.
Проте Непосидько знову ввічливо сказав:
– Дозвольте, шановний сусіде, поставити вам одне-єдине питання!
– Яке ще питання?
– Чи правду кажуть, що ваша павутина найміцніша в світі?
– Ще б пак!– пробасив павук.– її навіть щітка тітки Глаші не бере!
– Піймався на гачок!– шепнув друзям Непосидько, а павукові крикнув:– Ой, щось не віриться!
– То як ти смієш говорити такі слова?
Голос і вигляд павука стали такими грізними, що іграшкові хлопчики не на жарт перелякалися.
– Н-не в-віриться,– тремтячи всіма пружинками, хоробро мовив Непосидько.– Н-не мали щастя переконатися в цьому.
– Хочете переконатися?
– М-ми б із задоволенням. Якщо вам неважко, то протягніть свою павутину від нашої полиці до вікна, а м-ми по ній пройдемо. Якщо не порветься– отже, найміцніша. І ми всім, всім на світі про це розкажемо!
Павук, задоволений словами Непосидька, почухав одразу трьома лапами потилицю і вправно вивалився з гамака... По старій павутині він піднявся на поличку і негайно ж почав тягнути нову павутину до розчиненого вікна. Діставшись до нього, він гукнув:
– Ну, давайте!– І, сівши на підвіконня, гор до схрестив на грудях сім лап (восьму він втратив у сутичці з горобцем, що якось залетів до їхньої кімнати).– І не таких велетнів витримувала моя павутина!
Хлопчикам тільки цього й треба було.
Озброївшись листками від саморобної троянди, яка валялася тут же на полиці, й балансуючи ними, як циркові канатохідці віялами, вони пішли по павутині.
Утім, не у всіх це виходило добре. Непосидько і Нетак могли хоч танцювати на цьому канаті– у них підошви були тверді, а ось важкуватому М’якушеві павутина врізалась у пластилінові капці й не пускала їх. Застряг М’якуш на середині шляху. Добре, хоч павутина могла розтягуватися. Непосидько і Нетак дісталися до вікна і стали тягнути її до себе й тягнули доти, доки М’якуш не опинився на підвіконні.
– Ну як?– запитав павук.
– Чудова павутина!– розвів руками Непосидько.– На “відмінно”!
Ги!– задоволено гикнув павук.– Тепер платіть по мусі за переправу.
Навіть по дві,– згодився Непосидько.– Тільки спочатку ми спустимося.
Не встиг павук запитати: “Куди?”– як трійця полетіла вниз, просто у двір, і гепнулася додолу. Добре, що впали на м’яку гору піску.
– Гей!– гукнув павук.– А хто платитиме?
Гроші одержиш у четвер на великій перерві!– відповів Нетак.
Ти ще й доплатиш!– додав Непосидько.– Адже ми всім розповімо, що міцнішої за твою павутину і дурнішого за тебе у всьому світі не знайдеш... Ура! Подорож продовжується!– І він потягнув друзів уперед.
Але рушити з місця їм не вдалося: М’якуш тримав їх, мов якір.
Ти що?– запитав Нетак.
Та нічого, але...– І М’якуш показав на свої ноги.
Права нога від падіння сплюснулася і стала ще коротшою, ніж була.
– Півтори ноги,– почухавши потилицю, підсумував Непосидько.– 3 такими різними ногами далеко не підеш.
Далеко не піду!– схлипнув М’якуш.
Без майстра не обійтися,– скрипнув Нетак.
Не обійтися!– схлипнув М’якуш.
– Стривай!– підстрибнув Непосидько.– Адже твій майстер– Петрусь! Він же в місті, нікуди не поїхав!
– До Петру-у-уся!– радісно запищав М’якуш. Він хоча і був скалічений через Петрусеву недбалість, проте був відданий йому всім своїм пластиліновим серцем.– До Петруся!
І навіть Нетак, який з усіма завжди сперечався, крикнув:
– До Петруся! І мандрівники побігли до воріт.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

З якого ви дізнаєтесь, які перешкоди постали на шляху до Петруся

– Стривай!– вигукнув раптом Нетак.– Треба йти не так– треба крокувати строєм! Ця пропозиція всім сподобалася. Непосидько скомандував:
– Шикуйсь!– і одразу додав:– Цур, я перший! Я– командир!
– Ні, не так,– сказав Нетак.– Я– перший!
Тільки М’якушеві було байдуже, де стояти. Проте як же все-таки вишикуватися? Непосидько знав, що Нетака не перетакати. Він почухав за вухом і сказав:
– Гаразд, ставай першим, а я піду останнім.
І вони вишикувалися. Першим став Нетак, у потилицю йому– М’якуш, а останнім– Непосидько.
– Ходімо!– пролунала команда.– Уперед!
Нетак, певна річ, пішов назад, Непосидько– вперед, і ні тпру ні ну, ні назад ні вперед!
Ах!– вигукнув Непосидько.
Ох!– зітхнув Нетак.
Ех!– пропищав М’якуш.
Сталося те, що стається завжди, коли в строю стоять непосидьки, м’якуші й нетаки. Металевий і дерев’яний зіткнулися з пластиліновим другом і так прилипли до нього, що не могли зрушити з місця. Майже півгодини відклеювалися вони від М’якуша: одну руку відірвуть– друга пристане, одну ногу відклеять– друга зав’язне. І поки всі троє відклеювалися один від одного, М’якушеві так нам’яли боки, що він навіть на себе не став схожий– якась безформна картоплина.

  Title

– Іди, М’якушу, останнім, а я буду другим,– запропонував Непосидько, вправляючи на своє місце вивихнуту руку-пружинку.
– Ні, я буду другим!– уперся Нетак.
Непосидькові цього тільки й треба було. Він став першим і почав командувати:
– Лівою, правою! Раз, два! Раз, два!..
І мандрівники нарешті рушили. Щоправда, Нетак весь час порушував команду: він ходив не лівою-правою, а правою-лівою і при цьому примовляв: “Два, раз! Два, раз!”
Поки сонце припікало, М’якуш весь час відставав. Капці його раз у раз прилипали до землі, відривалися, і йому доводилося повертатися й підбирати їх. Добре, що сонце сховалося за хмаринку, повіяв прохолодний вітер, і М’якуш перестав танути й прилипати до всього, що здибувалося в дорозі.
Непосидько і Нетак теж почувалися інвалідами. У Непосидька послабилися гвинтики, тож йому доводилося повсякчас притримувати свої розхитані ноги, а Нетаку– остерігатися, щоб не зачепитися за когось своїми сучками й задирками.
Важко жити на землі незакінченим іграшкам! Їм якнайшвидше хотілося зустрітися зі своїми майстрами. Умілі руки зроблять все необхідне, відремонтують їх, і вони стануть витривалими, красивими, стрибучими і дуже сильними.
Від цих думок на серці у чоловічків стало радісно і весело. Маршуючи, вони пройшли шкільний двір і опинили ся на широкій галасливій вулиці. Для них це був новий, не відомий ще світ.
Бруківкою котили різнокольорові автобуси, стрімголов мчали легкові автомобілі й моторолери, грізно мигали світлофори, а по тротуарах ходили натовпи людей і бігали чубаті шибеники з футбольними м’ячами під пахвами.
Непосидько, М’якуш і Нетак бадьоро крокували вперед, а йти допомагала весела пісенька, яка сама спала їм на думку:

Дорога довга бігає,
Не скінчиться ніяк.
Крокує пластиліновий,
Наш М’якуш пластиліновий,
А спереду Нетак.
Проте щось відбувається
Тут все-таки не так.
Оскільки, виявляється,
Не першим, виявляється,
А другим йде Нетак.
А перший, виявляється,
Вже випередив всіх,
Бо він пересувається,
Бо він пересувається
Найшвидше серед них.
Біжить він швидше від машин,
Пружинка– чемпіон,
Бо Непосидьком зветься він,
Бо Непосидьком зветься він,
Страшенний вітрогон.

Високі будинки дивилися на людей широкими очима вітрин, а коли сонце визирало з-за білих хмарин, вітрини виблискували так, ніби за кожною з них запалювалося своє власне сонце. Адже кожна вітрина скидалася на комору чудес– дивися не надивишся: барабани, гармошки, годинник, вудки, дудки, рогалик з маком... усього не перелічити. Було тут від чого очам розбігтися. Навіть М’якуш забув про свою коротку ногу, через яку сильно шкутильгав. Не згадував він і про Петруся. Непосидько не пропускав жодної вітрини, якщо бачив у ній велосипеди, самокати і роликові ковзани. М’якуш прилипав до скла, за яким стояли м’які крісла й дивани, а Нетак сопів і обурювався, чому не продають гаряче морозиво, солоні цукерки, м’які сухарі й санки на колесах. Раз у раз доводилося їм зупинятися. А попереду, на розі великої площі, сяяла і вабила до себе вивіска крамниці дитячих іграшок. До неї і попрямували Непосидько, М’якуш і Нетак.

Але тут нам доведеться на якийсь час залишити наших мандрівників і ближче познайомитися з Петрусем, який по татусеві– Матусин, а по матусі– Татусів, із тим самим Петрусем, який невідомо чому не поїхав до літнього табору.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Петрусь, мама, тата і капризи

Виявляється, Петрусь захворів. Він уперто відмовлявся від сорок п’ятої ложки супу, від четвертої котлети, від третьої курячої ніжки. А від манної каші, яку йому тричі на день подавала сама мама, він навіть відбивався ногами. Жоден лікар не міг визначити Петруеевої хвороби, а мама запевняла, що у нього нова, ще нікому не відома хвороба, причому в найтяжчій формі. Лише домробітниця Дуся давно визначила його хворобу. Вона сказала, що в Петруся звичайний капризит, та ще й із вибриками.
У Петруся був суво рий постільний режим, який складався з чотирьох пухових подушок і двох ковдр із верблюжої шерсті. Лікували його тридцятьма видами здобних булочок і всілякими солодкими кашами. Через це щоки хворого розтікалися рожевим тістом по наволочці й сам він уже нагадував п’яту подушку.
Звичайно, простим способом так розгодувати людину неможливо. Тут застосовувалися особливі новітні засоби.

 Title 

Річ у тому, що тато Петруся був відомим у місті винахідником. Тому вдома за розпорядженням мами він абсолютно безкоштовно конструював прекрасні автомати, які самі годували Петруся. Самогодувальні автомати!
Біля ліжка хворого якраз стояла одна така машина. Це була новітня батькова конструкція. На її білій кришці великими літерами було написано “ПУП”. Розшифровувалося це слово так: “Півавтомат Уведення Поживи”.
Машина вважалася півавтоматом, бо подавала їжу в нерозжованому вигляді. Безліч всіляких важелів, перемикачів і коліщаток свідчили про її складність. За вимірювальними приладами, які ворушили стрілками, завжди можна було дізнатися кількість каші, її температуру, солодкість. Була і така стрілка, яка заздалегідь показувала, що дадуть на третє. Крім того, під час годування машина на каструлях і пляшках бряжчала веселеньку мелодію.
Але найголовнішими в цьому механізмі були три довгі нікельовані важелі, схожі на руки. На кінці одного важеля була закріплена столова ложка, на кінці другого– виделка, на кінці третього– літрова чашка. Автоматові надавали руху пилосос і пральна машина. Петрусеві не потрібно було навіть підводити голови і розкривати рота– все робилося автоматично. Бідолашний хлопчик!
Вам, напевно, хотілося б знати, чому так сумно склалася Петрусева доля? Чому і коли він заслаб на цю жахливу хворобу?
Розповімо по порядку. Візьмемо просту абетку і по пунктах А, Б, В... викладемо біографію Петруся.
А) ПЕРШІ КРОКИ
Чесно кажучи, до трьох років Петрусь не міг ходити. Йому не дозволяли. Ніжки можуть погнутися, і дитина на все життя залишиться кривоногою. Проте вже з чотирьох років він був відмінним наїзником. Щодня перед сніданком, обідом і вечерею він робив прогулянку верхи. Тільки-но на стіл ставили паруючу тарілку каші, тато або дідусь надягали червону вуздечку з дзвониками і ставали навкарачки. Петрусь сміливо сідав верхи.
– Но-о!– кричав він і молотив п’ятами свого скакуна.– Но-о, любі!
Мама теж підбадьорювала коней:
– Ще одне коло! Ще! Дивіться, дитина аж цвіте від щастя!..
Петрусеве “дай!” і “хочу!” стали в сім’ї законом. Він їздив верхи на кому хотів і коли хотів.
Б) ГОДУВАННЯ
– Головне в житті– харчування,– говорила мама.
– Від риби– розум, від каші– сила, від масла– спритність! Їжа– найкращий засіб від хвороб!
Мама навіть завела спеціальну бібліотеку з питань годуання дитини. На полицях стояли товсті книги зі смачнии назвами:
СТО КАШ ДЛЯ ПЕТРУСІВ І МАШ.
КОМПОТИ ДЛЯ СУБОТИ.
СІМ БІД – ОДИН ОБІД і
ДОРОГА ЛОЖКА ДО ОБІДУ.
У квартирі жили кицька на прізвисько Сосиска і пес породи ердель на ім’я Сардель. Імена ці вони дістали тому, що кицьчин хвіст нагадував Петрусеві сосиску, а куций і товстий хвіст собаки– сардельку.
В) ПЕТРУСЕВА АБЕТКА
Настав час навчати Петруся абетки. До цього урочистого дня мама готувалася дуже ретельно. Розрізна абетка й абетка в кубиках були заховані в шафу. Які можуть бути ігри під час їди?
Три ночі просиділа сім’я за складанням спеціальної “поживної” абетки. У неділю за сніданком розпочали перший урок. Петрусеві показували букву “А” і хором говорили: “А- а-ам!” Петрусь розтуляв рота, щоб теж сказати “А-а-ам!”, а йому в рота засовували ложку з кашею. Підносили до рота в ложці борщ і хором кричали: “Бе-е-е!” Давали на закуску грушу і ґелґотали, немов гуси: “Ге-ге-ге!”
Тому, коли Петрусь уперше поїхав до школи і вчителька в класі запитала: “ Діти, хто з вас уже вивчив абетку? “– Петрусь Матусин-Татусів підвівся і проспівав:

Апетитний борщ, вівсянка,
Груші, аґрус, джему банка,
Ех, є журавлини жменька,
Запіканка чималенька,
І ікру я їм, і йогурт,
Калача люблю м’якого,
Нектарини й огірки,
Помідори, рис, сирки...
і так до останньої літери “Я”.

Г) ВУСАТІ СЛОВА

  Title

Петрусеве здоров’я оберігалося всіма засобами медицини. Щоранку йому ставили одразу два градусники (під праву й ліву руки) й оглядали язик через збільшувальне скло.
Коли ж напади капризиту були дуже сильними, Петрусь вимагав негайно привезти йому додому живого слона. Мама одразу ж посилала тата до зоопарку по слона, але тато завжди повертався з порожніми руками.
Лікарі й професори стали в будинку Матусиних-Татусевих завсідниками. Вони змушували Петруся висовувати язика, говорити “е-е-е”, дихати– не дихати, а потім розводили руками, терли лоби й вимовляли незрозумілі слова, які закінчувалися на “ині” й “ус”.
Лікарі приходили так часто, що, тільки-но в коридорі лунав дзвінок, у Петруся язик сам висовувався назовні й з рота виривалося гучне “е-е-е”.

Певна річ, мама, щоб не осоромитися перед лікарями, сама почала вивчати мову, якою виписують ліки. Для цього вона зібрала всі рецепти, склеїла їх у книжечку, і вийшов підручник.

Потім, заплющивши очі, вона ходила кімнатою й бурмотіла різні слова. Невдовзі вона вже вільно говорила чистою лікарською мовою.
Коли лікар прописував Петрусеві краплі для апетиту, мама жваво додавала:
– І маннус кашус по три разині щоднині!
Коли для заспокоєння Петрусевих нервів лікар виписував нові ліки, мама теж додавала:
– І спатус у ліжкус на подушині!
Коли ж лікар запевняв, що Петрусь виглядає дуже добре, мама, зітхаючи, говорила:

– Синус Петрус не їстус пирогині-із-сирині і курячус супус!.. Завдяки лікарській мові мама легко зв’язалася з усіма поліклініками і дзвонила туди доти, доки додому одного разу не завітала спеціальна лікувальна комісія для з’ясування маминого здоров’я. Петруся комісія вислухувати не схотіла і, знизавши плечима, виїхала. Мама цілком перейшла на лікарську мову. Раз у раз лунали її команди: “Полийтус кактус!”, “Зваритині компотині!” або щось іще на кшталт цього.
Петрусеві дуже подобалася матусина лікарська мова, особливо слова, які закінчува лися на “ус”. Він називав їх вусатими словами.
Але, попри всі заходи, Петрусеві легше не ставало. Через його капризит страждала вся квартира, вся сім’я і навіть кицька Сосиска та ердель Сардель.

Title
 

Д) ДЕКІЛЬКА СЛІВ ПРО ДІДУСЯ
З того дня, як Петрусів дідусь залишив роботу і вийшов на пенсію, мама повністю перевела його на Петрусів режим. Манну кашу вони їли разом: ложку– дідусь, ложку– Петрусь (інакше Петрусь і за стіл не сідав). Спати їх укладали у той самий час, гралися вони разом і, покарані, поряд стояли в кутку.
А відтоді, як Петрусь пішов до школи, на плечі дідуся поклали всі позашкільні обов’язки онука, починаючи від розчісування ерделя Сарделя і закінчуючи збиранням металобрухту. У збиранні брухту дідусь пас задніх. Петрусь до того ж узяв підвищене зобов’язання– зібрати дві тонни. Тонну заліза дідусь уже майже зібрав, тож на його совісті лежала ще одна тонна з невеликим гаком.
Найбільше від усіх жаліла Петруся домробітниця Дуся. Вона не раз говорила, що у дитини пироги вже пішли в ноги, а каша лізе з вух, на що мама відповідала: “Повні діти спокійніші за худих– їм важко ходити на голові, тому в будинку більше порядку”.
Тоді Дуся, яка чудово куховарила, махала рукою й говорила:
– Каші з вами не звариш!
Так, мама в будинку була повновладною господинею. Недарма ж вона мала прізвище– Татусева, а тато був– Матусин...
Тепер, коли за допомогою абетки ми розібралися з Петрусевою біографією, продовжимо розповідь.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Новий спосіб гри у футбол. У “Дитячий світ” по заспокійливий засіб

Петруся вже тиждень не випускали на вулицю і намагалися тримати в ліжку. До того ж застудився й пес Сардель. Він раз по раз чхав і хрипко кашляв під Петрусевим ліжком, а мама кричала, що дитині стало гірше, що у хлопчика з’явився собачий кашель.
Петрусь ніяк не міг довести, що ніякої застуди у нього немає. Щойно мама заходила до кімнати, підлабузник Сардель переставав чхати і починав весело повискувати й гавкати.
І ось сьогодні Сардель нарешті видужав. Ніхто в будинку не чхав, і Петруся вирішили вивести на прогулянку. Цього вимагали лікарі, а сам Петрусь погрожував вистрибнути у вікно, якщо його посміють не випустити надвір.
Тієї неділі тато був удома. Він попросив одягнути Петруся тепліше й оголосив усім так:
– Підемо з хлопчиком у “Дитячий світ” і купимо йому щось заспокійливе.

  Title

До прогулянки все було готове. Тато і мама поснідали, дідусь тримав напоготові Петрусів лижний костюм і вовняний шарф, а бабуся зробила ґоґель-моґель з трьох яєць. Лише Петрусь не був готовий. Він досі солодко спав, похропуючи і часом викрикуючи якісь слова.
Стрілки годинника показували дванадцяту, сонце підбилося високо, і по сплячому Петрусеві весело стрибали десятки сонячних зайчиків. Але його це аніскільки не турбувало; зараз він не прокинувся б, навіть якби по ньому стрибали сонячні слони. Річ у тім, що він уві сні догравав другу половину футбольної гри. Подушка ворушилася, ковдра сповзала набік.
– Аут!.. Гол!.. Штрафний!..– раз у раз вигукував він.
Петрусь, завзятий любитель футболу, змушений ганяти у футбола уві сні, бо вдень йому ніхто цього робити не дозволяв.
– Хай дитина ще трішки пограє, – пошепки говорила мама. –Награється – і вдень не проситиме м’яма. Він такий слабий, що різких рухів йому робити не можна…
Хто знає, скільки ще голів забив би Петрусь уві сні, якби не бабуся. Сардель доти вертівся у неї під ногами, доки вона не впустила на підлогу чашку з ґоґелем-моґелем.

Дзе-ень!..– прокотилося по кімнаті, і Петрусь схопився на ноги.
– Забили, забили!– кричав він.
А мама кинулася заспокоювати свого Петруся.
– Не забили, а розбили! Це бабуся впустила чашку,– говорила вона, показуючи на жовту кашу ґоґеля-моґеля і скалки на підлозі.– А ти виграв, ти у нас чемпіон! Ти справжній майстер спорту!.. Ситий Сардель гидливо фиркнув і, важко зітхаю чи, взявся за свою роботу– почав вилизувати ґоґельмоґелівську кашу. А Петрусь ревів і тупотів ногами по подушках:
Через бабусю все пропало! Я вже вигравав!.. Дайте бабусі штрафний... поставте її в куток!..
Петрусю, Петрусю, заспокойся,– благав тато, опускаючись навколішки перед ліжком.– Зараз тебе одягнуть, і ми підемо в “Дитячий світ”, купимо тобі все, що ти захочеш!
Ура-а-а!– закричав Петрусь, розмазуючи по обличчю сльози.– Ми йдемо в “Дитячий світ”!– і почав так скакати по ліжку, що матрац провалився і прищемив хвоста бідолашному Сарделю.
Негайно ж упритул до ліжка підсунули апарат “ПУП” і підключили до пилососа. Закрутили ся шестерні, засовалися важелі, а каструлі й тарілки відважно видзвонювали веселеньку пісеньку.
За допомогою самогодувального півавтомата Петрусь з’їв каструлю манної каші. Тридцять ложок за здоров’я матусі, двадцять– за здоров’я татуся, десять– за здоров’я бабусі й одну– за здоров’я директора магазину дитячих іграшок.
Не жаліючи живота свого, Петрусь їв усе, бо інакше могли відмінити прогулянку і купування нових іграшок.
Рівно о першій дня Петрусь у супроводі рідних вийшов з дому і попрямував до майдану, на розі якого розташовувався “Дитячий світ”.
А на іншій вулиці, не сподіваючись на зустріч із Петрусем, до крамниці поспішали Непосидько, М’якуш і Нетак. Вони співали:
Ми по вулиці йдемо
І пригоду складемо!...
Ці два рядки склав сам М’якуш. Але далі нічого придумати не міг, оскільки увагу щоразу відвертали нові картини. На вулицях було велелюдно, на майдані грав духовий оркестр. Сонце сліпуче сяяло, і на душі було радісно й легко. До того легко, що вони навіть забули про Петруся, якого мали розшукати.

 

Далі буде.

Творчість українського Чикаго

Віктор Рибаченко

Хура смерти#2018-48 (11/29/2018)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com