Огляд окремих розділів книжки “Українська мова у 20-му сторіччі: історія лінгвоциду. Матеріали і документи”, за редакцією Лариси Масенко, Київ, Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”. 2005.

Книга надає можливість ознайомитися зі збіркою документів різних часів радянської України, що стосуються пристосуванню мови до нових реалій совєтської дійсності. Більшість статей дають прямі рекомендації штучного впровадження змін в українську мову, щоб наблизити її до російської.
Продовжимо надавати приклади з конкретних історичних джерел.
Цього разу звернемось до надрукованої у часописі “Більшовик України” в 1993 р. статті Андрія Хвилі “Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті”. Звісно ж, автор писав не “отсєбятіну”, а йшов у напрямку, що був завданий вождем всіх часів та народів та великим мовознавцем І.В.Сталіним та класиком та засновником наукового комунізму Леніним. “Ленін, Сталін учили нашу партію про те, що творення української культурі повинно йти шляхами спільними з творенням культури братнього нам російського народу. Тов. Сталін у своєму листі до ЦК КП (б) У... писав про культурний рух на Україні, що “при слабкості корінних комуністичних кадрів на Україні цей рух, що на його чолі стоїть усюди не комуністична інтелігенція, може подекуди набрати характеру боротьби за відчуженість української культури і громадськості, від загально-радянської культури і громадськості, характеру боротьби проти “Москви” взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури. Я не доводитиму, що така небезпека стає дедалі більш реальною на Україні. Я хотів би тільки сказати, що від таких дефектів не вільні навіть декотрі українські комуністи”.
У ті роки в Україні існував Інститут української наукової мови та його орган – “Вісник Інституту української наукової мови”. З тих цитат, що товариш Хвиля наводить для об´рунтування своїх тез про націоналістичне шкідництво у мовознавстві, насправді витікає, що той інститут намагався використати відомі наукові методи створення термінології для мови, що зазнає бурхливого розвитку, коли природні мовні процеси не встигають обслуговувати надвелику кількість нагальних мовних потреб. Інститут пропонував створювати групи людей, фахівців у своєї галузі, але не мовознавців, та пропонувати їм назвати нові для тих часів (переважно технічні) об’єкти. Наприклад, показати сифон, продемонструвати його дію та запитати: “Як звуть, чи як би ви назвали ту дудочку, що нею переливають воду або наливку з бутиля”? При тому важливо не пропонувати групі запозичень: “треба повернути справу так, щоб слухач сам його (термін) подав, або вигадав”.
“Вісник” навіть надрукував інструкцію для використання при польових дослідженнях, що мали б накопичувати мовний матеріал для утворення нової термінології. Наведемо ще прикладів. В результаті роботи груп були отримані, наприклад, такі варіанти для слова “рупор”: говорило, голосник, голосно мовник. Для електричної лампи: лямпа, банька, пухирець. Для антени (той дріт, що хапає хвилі): лошичка, перехоплювач, приймач, підслухувач.
Як бачимо, наприкінці двадцятих – початку тридцятих років українські мовознавці, хоча й вели боротьбу з “націоналістичним шкідництвом”, але використовували наукові методи модернізації мови. Такі ж самі методи використовувались і в Росії для російської мови. Мені траплялись витяги з протоколів роботи термінологічних груп навіть у російській мовознавчій літературі 80-х років. Коли в результаті реформ початку 90-х російське мовознавство залишилось без фінансування та припинилась науково об´рунтована термінологічна робота, російську мову переповнили недолугі англіцизми, усі ці ребрендінги з драйверами, екаунти та інвойси, айпішники, айтішники з піарами. Але науково об´рунтована та виважена робота з розвитку української мови викликала обурення партійних ідеологів та інквізиторів від мовознавства. В результаті українська мова була штучно поставлена у стан, коли єдиним виходом стало запозичення російської та так званої “інтернаціональної” лексики. Але ситуація з українською мовою початку 30-х була значно гіршою ніж російської на початку 90-х: англіцизми та недолугі утворення у російську мову потрапляють в результаті стихійного процесу, а в Україні з початку 30-х до 1991-го то був цілком свідомий процес “зближення пролетарських мов”.
“На мовному фронті українська контреволюція, прикриваючись національною формою, проводила по суті велику шкідницьку роботу. Вона виявилась в тому, що останніми роками в питаннях творення української термінології, в питаннях української синтакси, – українську мову спрямували на націоналістичні шляхи”, – писав Андрій Хвиля.
На думку комуністичних “вчених” “штучному відриву від спільної, братньої українській, мови російського народу” сприяли спеціальні термінологічні словники. Наприклад, у 4-му томі російсько-українського словника, розробленого Інститутом української наукової мови термін “нефтяной фонтан” перекладався як “нафтограй” чи “нафтомет”. А “скоропечатный пресс” – “скородруківний гніт”. Я ще можу зрозуміти пафос товариша Хвилі з приводу слова гніт, бо при перекладі сполуки “советский пресс” (можливо, назва підприємства) отримаємо “радянський гніт”, але чомусь автору не сподобалось, що не запозичили цілком слово “скоропечатний”. Годі й тоді очікувати, що “українські” мовознавчі енкаведисти могли б визнати такі слова, як:
Дрібень – петит (шрифт)
Письмівка – курсив
Світломір – фотометр
Духовик – сифон
Витинок – сектор
Утинок – сегмент
Застувач – екран
Копалка – екскаватор
Дотик – контакт
Притичка – штепсель
Відпружник – буфер
Неділка – атом
Дуже характеристичним є засудження Хвилею нормального способу утворення нових слів шляхом перенесення значення старих, забутих слів з літературних та документальних пам’яток минулих часів:
“З’явилися теоретики, які, виходячи з цих націоналістичних настанов, доводили, що терміни нові в українській мові... треба повернути до часів романтично-козацьких... Для цього автори цих теорій шукали собі підтверджень в історичних українських грамотах часів Литовсько-Української держави, Запорізької Січі, Богдана Хмельницького, в українських євангеліях, життях святих”.
Наприкінці статті автор пропонує між іншим наступне:
а) припинити негайно видання всіх словників,
б) переглянути словники і всю термінологію,
в) провести уніфікацію технічної термінології, що є в Радянському союзі і вживана й на україні,
г) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи.
І далі він звітує: “Вже проведено таку уніфікацію з хемічної, фізичної, математичної, географічної термінологій”.
Мабуть, десь ще зберігалось сумління у цього товариша, який сам писав свої статті рафінованою літературною українською мовою та особисто вживав багато форм та слів, з якими закликав боротись, бо завершує статтю він типовим для радянських часів заспокоєнням для читачів та для себе: “Ми нищимо не українську культуру, а українську буржуазну культуру”.
На закінчення цього чергового огляду книги “Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду” я б хотів звернути увагу читачів на те, хто були ці русифікатори та інтернаціоналізатори нашої мови. Переважна більшість науковців мають українські прізвища. Навпаки, засуджений (бо т. Хвиля наводив цитати з протоколів допитів) за інструкцію з методів роботи з термінологічними групами мав російське прізвище Єфремов, а його критик – типове українське Хвиля. Чи можна казати, що це росіяни зросійщували українську мову? Задля історичної справедливості – не можна. Це був проект злиття мов, що його розробили комуністичні ідеологи після того, як зрозуміли, що світової революції не буде та не перевести їм весь світ на мову всього пролетаріату есперанто (для цих цілей есперанто вивчали у армії Будьонного). Найлегше було злити дійсно близькі мови росіян, білорусів та українців. Але й на цьому комуністични ідеологи не збирались зупинятись. У книжці також нагадується, що на початку 60-х було створено Наукову раду з проблеми закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціалістичних націй. Програма Наукової ради було оприлюднено у журналі “Воспроси язикознанія” у 1962-му році. Програма поділяла мови союзних республік на перспективні та неперспективні. Перспективними були визнані російська, вірменська, грузинська, латиська, литовська та естонська мови. Решта мов визнавались неперспективними. Таким чином азербайджанська та мови народів Середньої Азії підлягали остаточній заміні на російську, а щодо братніх слов’янських мов використовувався інший термін – злиття.
Мій висновок такий: нам зараз треба розчищати Авгієві стайні, що нам залишили покоління “вчених”, наймолодші з яких ще живі та на жаль отримують наукові пенсії на сплачені нами відрахування. Не найкращим способом буде звинувачувати в усьому росіян та Росію. Не треба забувати, що знищення української мови провадилось руками та інтелектом з власне етнічних українців – людей освічених, з розвиненою мовою, чітким науковим стилем письма, але індоктринованих людожерськими класовими та національними теоріями. Можливо, треба навіть говорити не про спроби вбивства української мови, а про підштовхування до самогубства. На жаль, для знищення української культури, мови, ідентичності навіть не потрібні були орди окупантів – внутрішні колабораціоністи з автохтонів-ентузіастів були завжди готові до роботи.
На жаль, подібне має місце і у сучасній незалежній Україні.

Примітка: В наведених цитатах зберігається орфографія та пункуація авторів.

Джерело: Народна правда