Передмова
Якщо Вам подобаються пригодницькі повісті, цей нарис про незвичайне життя Ніколаса Бурлака – для вас. Якщо ви не байдужі до мемуарів видатних людей, Ніколас Бурлак – ваш герой. Якщо віддаєте перевагу публіцистиці, сьогоднішня розповідь – про майстра цього жанру. Понад усе на світі захоплюєтесь літературою про справжню любов? Його автобіографічна книга “Любов і війна” – про неземне, поетичне кохання (M.J. Nikilas. Love and War. An American Volunteer in the Soviet Red Army. SweetBriar Design, Springfield MA, 2009).
Хочете познайомитися з моїм екстранеординарним героєм віч-на-віч? При бажанні це можливо.. Ніколас Бурлак (псевдо M. J. Nicholas) живе нині поруч, у Бостоні. Спілкується англійською, українською, російською мовами.
Ніколас Григорович Бурлак (Коваль) – американець українського походження, герой Другої світової війни, письменник, публіцист, театральний режисер, продюсер та постановник естрадних концертів, протягом 30 років автор та виконавець “Усних книг” (невидуманих новел), удостоєний звання “ Майстер художнього слова”, ось уже 86 років володар секрету того, як десятки разів уникнути тієї, яку зображують скелетом з косою. Стрункий, спортивний, з мужнім обличчям, сяючими голубими очима і могутнім, чітким, неквапливим голосом. Без мікрофону обійдеться в будь- якій аудиторії, бо голос, поставлений у свій час спеціалістами Київського театрального інституту, зберігся й нині.
У 2009 р надрукував 1-у частину своїх художньо- публіцістичних мемуарів “Любов і війна”, в серпні 2010 р. закінчив рукопис 2- ї і розпочав 3-ю частину.
Народжений 29 жовтня 1924 р. в США, місто Бетлегем, штат Пенсильванія, прожив в Америці лише перших від народження 9 та останніх 15 років. А між ними: в Україні – 25 років, більше 2-х – участь у Другій світовій війні, 3 – у післявоєнній Європі і 27 – у Москві.

Ніколас Бурлак – автор книги “Любов і війна”

Обкладинка книги Ніколаса Бурлака
(M.J. Nicholas) “ Любов і війна”

Що ж вмістилося в цю географію з математикою в перекладі на людське життя? Кільканадцять життів пересічної людини!
В обсязі нарису можу окреслити розповідь про справжню людину лише епізодично, пунктирно. І знайти відповідь бодай на одне-два питання: в чому джерело цієї життєздатності, мудрості, принциповості, незламного характеру? Характеру, що так нагадує Тараса Бульбу, коли йдеться про захист батьківщини. Характеру, завдяки якому епітети “фенікс” та “супермен” у відношенні до нього не буде перебільшенням. А ще – “надійність”, як належить справжньому чоловікові.

Конгресмен Барні Френк та сенатор Джон Керрі від імені Конгресу вітають Ніколаса

Конгресмен Барні Френк вітає
Ніколаса Бурлака. Нютон, Масачусетс, США. 12 липня 2010 р. 

Це трапилося 12 липня 2010 року. В місті Ньютон, що входить до метрополії Бостону, відбувалася чергова презентація першої частини трилогії Ніколаса Бурлака “Любов і війна”. У затишному приміщенні – ілюстрована книжка-виставка: саме видання, друковані у пресі відгуки- рецензії на книгу, великий портрет американської кінозірки 30-х років Діани Дурбін.
Вступне слово має конгресмен від штату Массачусетс Барні Френк, який прибув з представником мерії Ньютону. Він повторює свій виступ на 111- й сесії Конгресу, що відбулася напередодні 65-х роковин перемоги над фашистською Німеччиною. Йшлося про участь Ніколаса Бурлака у Другій світовій війні та його книгу. Отримана Бурлаком своєрідна Грамота (Report) – це визнання його заслуг перед Америкою, хоча він жодного дня не служив в американській армії. А 8 серпня відповідне вітання Ніколасу Григоровичу прислав поштою сенатор Джон Керрі.
На презентації конгресмен Барні Френк коротко окреслив для читачів суть інтриги. Я ж зупинюся на ній більш детально.

Війна

“ Моя книга – це виключно про те, що я САМ бачив, чув і пережив”
                                                                                       (Ніколас Бурлак)

... 2 травня 1945 р. на стіні Рейхстагу переможеної фашистської Німеччини, де, як відомо, тисячі солдатів залишили написи російською, українською, білоруською, вірменською, узбецькою та іншими мовами, з’явився ще один – англійською. В перекладі: “Бетлегем, Пенсильванія – США, Макіївка- Україна, Актюбинськ- Казахстан, Берлін – Німеччина. 2 травня 1945. Ніколас”
Автограф викликав зливу запитань у радянських журналістів: звідкіля американець (янкі) на Східному фронті? Ніколас тоді не видав своєї історії, пояснив друзям по зброї: “Вона мені самому ще знадобиться”…

Ст. лейтенант Ніколас Бурлак.
Берлін. 9 травня 1945 р.

“Американський доброволець в радянській Червоній армії” – такий підзаголовок з’являється вже у власній книзі “Любов і війна”. Захоплююча історія починалася давним-давно, з прадіда Павла Коваля. Але про це в кінці розповіді. Батько Ніколаса Григорій Бурлак (таке ім’я він взяв собі в замін на справжнє – Сергій Коваль) – американський іммігрант з 1907 р. Змушений був втікати з України від царських жандармів. Працював на сталеварному заводі в м. Бетлегем, штат Пенсильванія, де було зайнято 40 тисяч робітників. Тут оженився, тут народилися четверо дітей.

Родина Бурлаків. Ніколасу – один рік. Бетлегем, США. 1925

В роки Великої депресії він став одним з 13-ти мільйонів безробітних в Америці: без урядової допомоги, без медичного забезпечення, без “сошелсекюриті” (індифікаційного робочого посвідчення, тоді їх ще не було), викинутий з сім’єю на вулицю з власної хати, тому що не заплатив 10 відсотків (лише!) банкового кредиту за неї. Не знайшов роботи і в Нью-Йорку, куди переїхав. Тоді, як досвідчений робітник-металург, підписує контракт з радянським урядом і разом з дружиною, красунею-американкою Неллі та трьома синами Майклом, Джоном та Ніколасом (в Америці залишається лише найстарша донька Анна) у 1934 р. виїздить до Радянського Союзу, поселяється в м. Макіївка на Донбасі, УРСР. До кінця життя (1941 р.) Григорій Бурлак працює тут на металургійному заводі ім. Кірова. Там було  встановлене  американське  устаткування  свого часу закуплене  у США. Коли почалася  евакуація  заводу перед наступом німців, лише він міг читати  інструкції англійською мовою, тому він очолив демонтаж прокатного  стану. Але... Одного дня пішов на роботу і разом зі своїми помічниками зник без сліду назавжди. Підозрюють, що це робота НКВД.
* * *
На початок війни Ніколасу було лише 16 років. 23 червня 1942 р. разом з трьома шкільними друзями прийшов до військового комісаріату записатися добровольцями на фронт. Поспішав, боячись, що пізніше будуть великі черги.... Їм відмовили. Як всім виповнилося 17, знову туди ж. Та від радянського комісара Ніколас почув лише грубу російську лайку тому, що в його паспорті було зазначено: народився в США. Цей запис все життя потім буде для нього клеймом недовіри влади і причиною стежень за ним НКВС, КДБ. Навіть тоді, коли не раз і не два, ризикуючи життям, доводив свою надійність.
А тоді у 41-му та 42-му ідея, що він мусить боротися з фашистським агресором, який 11 грудня 1941 р оголосив війну і його рідній батьківщині – Америці, стала настирною ідеєю. Невідступною і непоборною. Адже фашисти – вороги для всіх країн. Сам Черчіль сказав, що “Вороги Росії – наші вороги”. Однозначно вирішує: “ Моє місце – на фронті!”. Аналізує, шукає шляхів, як це зробити. Перебратися через Аляску в Америку? Нереально. Адже піймають ще по дорозі у Сибіру, посадять в ГУЛАГ, або одразу розстріляють. Вихід один: лише вступити до лав Червоної армії. Двічі пише наївні листи Сталіну і Ворошилову, просить послати його на фронт.Чекає відповіді, яка, на велике здивування, все не приходить…
А тим часом батько перед самою окупацією німцями Донбасу відправляє сина в Актюбинськ, до свого брата Родіона, якого свого часу вислали після розкуркулення до Казахстану. Ніколас якийсь час працює тут художником у кінотеатрі “Культфронт”. Впадає у відчай, коли дізнається, що він на обліку в НКВС, що за ним стежать, отже не бачить можливості знайти собі гідне місце – на фронті воювати з фашизмом, окупантами, агресорами. Допоміг випадок: знайомство з відомим письменником Олексієм Миколайовичем Толстим, який був авторитетом для влади і клопотання якого, вочевидь, спрацювало.
Молодшого Бурлака, нарешті, відправляють курсантом у Московську військову школу спеціального призначення. З вересня 1943 р до кінця квітня 1945 р, тобто до самої Перемоги, він – американський червоноармієць-доброволець, танкіст Другої танкової армії, – був на передовій лінії фронту у самому пеклі. Його власна “Герніка” продовжувалася 974 дні і ночі, 24 години на добу, всього – 23. 376 годин.
За цей час 4 поранення, 2 контузії, 13 нагород за мужність і відвагу... Не раз його життя рятували власні ангели, повертаючи “з того світу”. Щоправда, сам він у долю, містику не вірить. Каже: “Вижив випадково”.
Міг би залишитися без ніг ще у 18 років, коли його, курсанта військової школи, залучили до участі в партизанській операції по підриву німецького ешелону і він тоді відморозив ноги, протягом 5-ти годин лежачи на снігу при мінус 40 за Цельсієм. Іншим разом підривною хвилею відкинуло на метрів 50 від знищеного танку, і лише контузія! Ще одного разу вискочив з пошкодженої машини за технічною допомогою, а за мить ворожий снаряд влучив в танк, що згорів разом з екіпажем... В тілі Ніколаса -12 снарядних уламків, він уже майже на тому світі.
“Похоронна команда” позбирала після бою тіла загиблих, в тому числі і його, склала біля глибокої німецької траншеї, щоб у ній поховати. А зі штабу танкового корпусу послали “похоронку” матері у Макіївку. Щоправда, вона від неї відмовилася, бо серце підказувало: син живий… Ще іншим разом... Але доволі. Все це є у книжці. І навіть спогади лікаря, що приймав роди у матері. Маленький Ніколас народився синій, без ознак життя. Лікар уже взяв папір, аби записати: “Мертвонароджений”, як раптом помітив у дитини щось подібне до посмішки...

* * *
Чим же розповіді Ніколаса Бурлака про війну відрізняються від багатьох інших мемуарів? За останні майже 20 років після розпаду Союзу стало можливим відкрито висловлювати свої власні погляди, оцінки. Правда, політизація, кон’юнктура навпаки теж часто присутні. Свобода слова, з одного боку, висвітлила проблемні питання, а з другого – навпаки, ще більш заплутала тих, хто вивчає історію цієї війни.
А ось Ніколасу віриш. Чому?
По-перше, політичне ідеологічне забарвлення у розумінні традиційного зображення війни у автора книги “ Любов і війна” відсутнє. Не знаходимо навіть натяку на заклики “За Родину, за Сталина!” та інші штампи, без яких не обходилася жодна книга про протистояння у Другій світовій війні, яке велося Червоною армією на території колишнього Союзу та Європи. Є погляди автора, його тверда позиція та конкретні факти. Наприклад, він не називає учасників війни “російськими солдатами”, або “армією Росії” і приводить відсотки в його роті росіян (40%), українців (30%), а далі – вірменів, узбеків і т.д. А рота – це модель складу й усієї армії. І, щоб не зменшувати значення народів колишнього Союзу, називає армію радянською.

Ніколас Бурлак на презинтації своєї книги. Ньютон. Грудень 2009 р.

Є щоденні бойові будні. Як вели себе, що робили, що думали, про що говорили члени екіпажу його танку: Філіпов, Орлов, Кірпа, одесит Олег Мілюшов, він сам та командир танкового взводу капітан Жихарєв. Описана детально найбільш кровопролитна після Москви та Сталінграду Курська битва, що тривала майже 2 місяці. А бойовий дух його побратимів – це те, з чим вони вже прийшли на війну.
В перервах між боями обговорювали, чому союзники зволікають з відкриттям Другого фронту... Ніколас слідкував за інформацією з усіх можливих джерел, розпитував, йому не вірилось, що це робилося навмисне, під впливом деяких політиків США та Великої Британії. Він був впевнений, що родичі і прості люди на його батьківщині думають інакше, ніж, наприклад, сенатор Трумен. “Ось залишуся живим, поїду в Америку і в бібліотеці Конгресу знайду підшивки “Нью-Йорк Таймс” та перевірю, чи правда те, що говорив Трумен на другий день війни, 23 червня 1941 р.?”. Адже був свідком того, скільки американської військової техніки, озброєння було уже на полях Курської битви. А ще смачного тушкованого м’яса, яке солдати називали “Усмішка Рузвельта”.
По друге, принципово чесна заява автора: “Це все, що я бачив, чув, чи пережив” підтверджена фактами, задокументованими тоді ж за гарячими слідами. Він вів в тонесеньких зошитах, дрібненьким почерком, англійською мовою фронтові щоденники, більшість яких зумів зберегти до сьогодні, коли почав працювати над мемуарами.... Статистика, всі розмови, почування і навіть сни записані по свіжій пам’яті, жодного видуманого факту чи ситуації тут немає. Наприклад, ось цей вражаючий епізод: “Закінчився бій. Екіпаж танку в повному складі вийшов на поле бою. Раптом Філіпов, побачивши німця в повний зріст, закричав “ Hende hoch! Стріляю!” А цей німецький солдат був без зброї, обома руками він тримав роздертий пораненням живіт, з якого вже висувалися нутрощі. Орлов – водій танка, найстарший з екіпажу, побачивши це, прокричав Філіпову: “Якщо ти його вб’єш, я застрелю тебе!” Німець так і не зрозумів, що серед своїх ворогів був його захисник. Він упав мертвим без пострілу. А Орлов пояснив: “Ми солдати, а не кати. Солдати в беззбройних та поранених не стріляють”...
І недарма історики- рецензенти та літературні критики підкреслюють, що книга “Любов і війна”- переконливий підручник для молоді з історії Другої світової війни. Конкретні факти примушують робити свої власні висновки.
По-третє, що виділяє ці мемуари серед багатьох інших, це те, що написані вони справжнім Майстром слова. Адже за плечима 30 післявоєнних років театру на колесах, з яким об’їздив весь Союз. Сам писав невидумані оповідання і читав їх зі сцени. Отже, й повість написана коротко, ясно, інтригуюче і художньо обрамлено. Навіть англійська мова не заважає, а, може, й навпаки, дає ліпше відчути смак правдивості вислову А. Чехова: “Стислість – сестра таланту”.
І ще одне, специфічне. Тут багато слів та висловів українських, російських у латинській транскрипції: “Burzhuyka”, “ SMERSh,” Soyuzniki”, “ Voroshylovsky strelok, “Chekushka”, “Оtboy”, “Podyоm”, “ Tak, ce ya” і т.д. Строфи із українських народних та російських пісень воєнних років, перекладені ним на англійську… “ Дивлюсь я на небо...” “Очі чорні”, найпопулярніша пісня Клавдії Шульженко “Синя хустинка” та багато ін.
З врахуванням включеного в книгу життєпису родоводу Бурлаків-Ковалів, всіх подій, що відбувалися на Україні, книга пронизана духом його українського походження. А з іншого боку, Ніколас ніколи не забував, що його батьківщина – це Америка. І все життя страждав від того, що це було ніби його клеймом. Запитує: “Хіба винен Ісус Христос, що народився у Вифлеємі? Хіба винен генерал Рокосовський, що народився у Варшаві? Хіба винен я, що народився у Бетлегемі?” Але таким був тиск тодішньої ідеологічної системи, такою була сталінська політика. Його брат Майкл, художник і кореспондент центальної газети “Правда”, відсидів в ГУЛАЗі 7 років лише тому, що був народжений в Америці!..

Любов

“ Як це можна було закохатися в такий час, коли кругом війна, смерть, кров і хаос!?”
                                                                                                                                       Ніколас Бурлак

Виявилося, що можливо. І йдеться не про фронтову любов, не про інтригу, яких було досить протягом п’яти років війни. А про справжнє перше кохання, та ще таке, що приходить раз в житті. Кохання чисте, мов сльоза. Поетичне, мов спів солов’їний, уособлення раю небесного. Це порівняння самого автора, одного із двох, що стали одним цілим. Любов, яка не вмерла і не вмре у пам’яті ніколи...
Отож, його звати Ніколас. А її імені він, закохавшись з першого погляду, не знав протягом 75 днів запеклих боїв.
... Було це так: Після обмороження ніг під час бойового завдання Ніколаса назад у Центральну військову школу в Москві не прийняли, сказали, щоб він їхав Актюбинськ, бо інваліди їм не потрібні. Але він вчинив по-іншому: приховав паспорт, мовляв, пропав під час бомбардування, показав лише посвідчення ворошиловського стрілка, виданого в Макіївці, і без проблем записався добровольцем на фронт. В числі кількох сот рекрутів прибув під Курськ напередодні підготовки тривалих боїв.
... 17 квітня 1943 рік. Медичний санітарний пропускник. Ніколас стоїть у довгій черзі добровольців до столу молодшого лейтенанта медичної служби, яка знайомиться з їх документами. Глянув на неї і онімів: “Та це ж Діана Дурбін, голівудська зірка! Та, в яку, як писали деякі журнали, були закохані Рузвельт і Черчілль, Сталін і Чан-Кай-Ші. В неї закохалися мої брати Майкл і Джон і, звичайно, я сам” (Брати мали фотографії чарівної Діани із журналів, які сестра Анна присилала їм з Америки, – авт.). Погляд – удар блискавки! Німе приголомшення... Згодом він признається їй: “ Ти забрала моє серце в ту ж мить, коли я на тебе глянув.”

Діана Дурбін –  Принцеса  Оксана - двійники

А вона спокійно запитала його про дивне ім’я, хто його так назвав і чим займався до війни. – “ Був художником у кінотеатрі”, – відповів. – “А портрет мій зможеш намалювати?” – “Так точно, товаришу лейтенант”, – відповів. “Тоді я знайду тебе, Ніколас... Я знайду тебе!”,– почув, уражений любов’ю, Ніколас. (Пізніше виявилося, що це було взаємно).
.... Ніколас потрапляє до танкової бригади. Навчання, підготовка до наступних боїв, які почнуться 5 липня 19 43 року і ввійдуть в історію Другої світової війни під назвою “ Курська битва”. Не було дня, коли б він не згадував свою “Діану Дурбін”. Її солодкий голос, її красу, небесну усмішку, її блискуче чорне волосся, мільйони зірок в її прекрасних очах. В його уяві Венері Мілоській нічого було робити поряд з нею. “ Венера Мілоська, побачивши мою “Діану”, впала б зі свого п’єдесталу із заздрощів”, – розпалював він далі свою уяву. І щоденні муки: “Чому, чому вона так сказала: “Я знайду тебе, Ніколас! Я знайду тебе...”. Що це означає?” Ні днини без любовних мук. Так промайнуло 75 днів запитань без відповіді.
.... Смертельна битва ще попереду. Німці час від часу бомбардують розташування військ Червоної армії. В кінці червня, в пекельно гарячу ніч Ніколас ліг спати неподалік від свого танка між двома могилами з високими насипами. Поряд розірвалася німецька авіабомба. Насипи були всіяні сотнями уламків, а він лише отримує сильну контузію і легке поранення в голову. Не ангели, а два мертвих німці у високих могилах, жартував він пізніше, врятували йому життя тієї літньої ночі.
...Поволі приходить до свідомості у польовому госпіталі. Коли повернувся слух, одного разу почув розмову хворих. Солдати говорили про їх медичну сестру, яку називали “Принцеса Турандот” за непідступність. Коли ж “ принцеса” з’явилася поряд з ним, небо впало на обох. Це була вона – його “Діана Дурбін”! Сцену зустрічі прокоментував один із хворих: “Принцеса знайшла свого Каліфа”.
А далі? Намалював три її портрети, аби вона могла відіслати батькам. І було лише дві ночі кохання в останні дні червня 1943-го. Під спів солов’їний. Тоді вони в курських лісах заливалися, як ніколи. Саме того літа, в передгрозове очікування боїв під Курськом, народилася популярна лірична пісня “Солов’ї, солов’ї, не тривожте солдат...”
Цитую зі стор. 187, переклад з англійської: “ На світанку ми поцілувалися на прощання тоді, коли наших два солов’їних друга – він і вона – ще продовжували повторювати свої ангельські мелодії. Ми почувалися, як на небі. Ні, краще, ніж на небесах. Це був такий захват, коли перехоплювало дихання... Дві ночі любові підхопили нас і віднесли далеко від реальності, далеко від Землі, від Центрального фронту, від польового госпіталю, від палати реабілітації, від усього світу...”
Справжнє ім’я принцеси – Оксана. Українка, народжена на Полтавщині. Мати – вчителька англійської мови, батько – інженер виїхали в свій час будувати Сталінградський тракторний завод. На війну добровольцями пішли батько, брат і вона – Оксана. В документах приписала собі два роки. На час зустрічі з Ніколасом їй не було ще 16-ти. За участь в боях під Сталінградом уже мала три нагороди: медаль “ За Відвагу”, яку давали лише солдатам і офіцерам, та два ордени Червоної зірки. Отримала їх за те, що разом з двома подругами- медсестрами з-під вогню врятувала більше сотні важкопоранених солдатів та офіцерів.
Ніколас став називати її не інакше, як “моя дорога принцеса Оксаночка”.
... Не добув до кінця лікування в польовому госпіталі, його повернули до танкового взводу раніше. Хірург, який мав намір завоювати серце Оксани, сам відвіз його на передову, здав командиру танка, взявши з нього слово заявити у СМЕРШ (“ Смерть шпіонам”), тому що невідомо, де пропадав дві ночі.
А 5 липня почалася смертельна битва тривалістю майже 2 місяці. Все, що бачив, нагадало йому картину Верещагіна “Апофеоз війни”. Поля, густо засіяні трупами. Записав у свій блокнотик: “ Трагічно загублено тисячі і тисячі любовних історій”.
....Пройшло біля 3-х місяців з часу розлуки. Наступна зустріч – знову у госпіталі. Це тоді, коли Оксана після бою знайшла його серед мертвих тіл і на плащпалатці притягла в госпіталь, де його терміново оперували. Вона не дозволила начальству відправити його в тил, сказала, що не віддасть нікуди й нікому, допоки буде жива і виходить його сама. На запитання “Чому так?” коротка відповідь: “Бо я люблю його”. Тим часом написала листа до його матері в Макіївку і сповістила, що син живий.

Архівне фото Ніколаса, знайдене 
після війни,  на звороті якого  напис:  «Убитий  під Києвом. 1942»

Згодом Ніколас вперше і несподівано отримав листа з дому, написаного братом Майклом. А мати дописала, що хотіла б мати невістку з таким гарним українським ім’ям – Оксана.
...Непритомним на цей раз був довго. Одужання йшло також повільно. Адже він уже був у потойбічному світі, який пізніше описав лікарю Селезню, а той занотував, як матеріал для медичного підручника. Без сумніву, кохання врятувало йому життя. Кохання повернуло йому здоров’я. Принцеса Оксаночка протягом місяця була поруч з ним в палаті реабілітації. Тоді ж вони і познайомилися ближче. Коли повернулася здатність говорити, кожен вечір він розповідав їй про свою родину, про Ковалів, нащадків запорізьких козаків, про життя в Америці, про свої мрії. Це були райські вечори єднання двох близьких душ. Безпечний госпітальний острів був дарунком долі, а в далечині гриміли канонади, розривалися бомби, снаряди дощовою зливою сіяли смерть і каліцтва. Ніколас і сьогодні дивується: чи це не чудо – щастя любові серед влади смерті?
Та прийшов час повертатися у свою розвідувальну танкову роту. Напередодні повернення на фронт, 29 жовтня 1943р. Оксана та керівництво госпіталю влаштували йому день народження за американським звичаєм.
Якимсь чином навіть був спечений пиріг з яблуками з 19-ма свічками. Всі співали “Happy Bіrthday”, а дует Оксана та лікар Селезень – “Дивлюсь я небо, та й думку гадаю”. Ніколасу виповнилося 19.
Коли приїхала за ним машина, Оксана теж вийшла з сяючим обличчям та військовим мішком з речами і показала йому розпорядження – дозвіл генерала корпусу перейти на службу фельдшером у розвідувальну роту майора Жихарева, під командою якого служив і Ніколас. Вона щасливо усміхалася. Мовляв, ти не знаєш, на що здатна справжня любов...
“ Ні, ні, Оксаночко! Це неможливо, це ж пекло, це смертельно: танк під зливою ворожого вогню!..”. Та лише промовила: “ Ми ніколи не будемо розлучатися”...
Історіографія їх кохання: 17 квітня 1943 р побачив вперше, 29-30 червня – вдруге і на початку жовтня – втретє. На цей раз були поряд понад місяць.
* * *
На цьому закінчується перша книга “ Любов і війна”.
Скільки їм ще судилося бути разом? Про це в другій частині, в якій йдеться про бої за визволення України, Білорусії, країн Європи. З ним воює військовий фельдшер, принцеса Оксана, обов’язок якої надавати першу допомогу пораненим танкістам-розвідникам.
Друга частини книги вже існує в електронному варіанті.

Зазираючи в ненадруковане
Матір’ю сина Ніколаса, Вадима Бурлака, що народився в 1949 р. у Херсоні, Україна, нині відомого і надзвичайно плідного письменника та мандрівника у невідомі, нерозкриті світи історії багатьох країн світу, є Алла Миколаївна, батьком якої був його командир Жихарєв. Перед смертю той заповів Ніколасу знайти доньку та опікуватися нею....

Ніколас  Бурлак–  директор   українського музикально- драматичного театру.  Херсон, 1961 р.

...Принцеса Оксана, його Велика Любов загинула разом з сімома танковими десантниками в бою під Бобруйськом 29 червня 1944 р. Всі вони під час бою знаходилися на броні танка, командиром якого був Ніколас. Артилерійський німецький снаряд розірвав їх на шматки. Ніколас та його танкісти знайшли їх, позбирали і поховали у великій траншеї, виритій снарядом. Танкіст Чуєв згадував, що принцеса Оксана обіцяла влаштувати свято на свій день народження і танцювати зі всіма. Це був би її 16-й день народження...

Мир
Йдеться про післявоєнні роки. Викреслити їх зовсім із нарису про мого героя було б, на мій погляд, невірно. Визнаю, що це мала б бути нова епопея – розповідь про все, що зміг зробити американець у країні більшовиків у мирний час. А зміг більше, ніж будь-хто інший. Знав іноземні мови, знав життя за кордоном (після війни його залишили ще три роки служити у Східній Німеччині у розвідувальному управлінні), мав бойовий характер, мав непересічні таланти творчої людини з вищою театральною освітою.
Коли в Москві був потрібний спеціаліст, який міг би організовувати гастролі зарубіжних артистів-музикантів в Союзі, і навпаки, готувати наших виконавців для поїздок в інші країни, то на урядовому рівні доручили цю справу Ніколасу Бурлаку, що на той час був директором Херсонського музично-драматичного театру ім. Луначарського. Відрядили за кордон, згодом і в США (вперше в 1967 р), щоб вільно спілкуватися з митцями (всесвітньовідомою співачкою Лолітою Торез з Аргентини, Рафаелем з Іспанії), Ніколас вивчив іспанську мову. В 70-ті роки жадібна до західної музики радянська публіка змогла вперше почути у себе вдома джазовий оркестр всесвітньо знаного Дюка Еллінгтона, знаменитого музиканта Луіса Армстронга, американського співака Піта Сігера.

Театральний  режисер  Ніколас   Бурлак 
і  аргентинська  кінозірка, співачка Лоліта  Торес. Аргентина, 1974 р.

Бурлак писав сценарії і, як режиссер, здійснює постановки театрально-естрадних видовищ.. Виставу “Мелодіас де Верано” за участю ста кращих співаків та музикантів Латинської Америки показує в усіх столицях 15-ти республік. Потім таким же чином – за участю митців європейських країн (вистава “ Вас вітають зірки естради Європи”) та країн Сходу. І навпаки, концерт радянських артистів – для Латинської Америки, Європи, Сходу (вистава “ Вам посміхаються зірки”). Так продовжувалось 10 років, коли міністром культури була Катерина Фурцева, а він обіймав посаду головного режисера організації “Держконцерт”. Отож, заслуга Ніколаса Григоровича – потроху відкривати “залізну завісу” за допомогою мистецтва.
Артистичний та письменницький таланти рвалися назовні. Вони об’єдналися і знайшли вихід: протягом 30 років він пише так звані “Непридумані новели” і читає їх зі сцени. Це його моноспектаклі, його театр на колесах, з яким об’їздив весь Союз.
Його знали як переконаного борця за мир. Коли в 1988 р. американський та радянський комітети захисту миру організували спільний марш-похід “За ядерне роззброєння”, Ніколаса Бурлака включили до складу учасників з боку Радянського Союзу. Разом з американськими представниками вони пройшли пішки від Вашингтону до Сан-Франциско. Брати Ніколаса Майкл та Джон слідкували за цим в українських “Новинах”.

Ніколас  Бурлак та  Біллі  Лійб – друзі дитинства –під час маршу-походу « За мир»  від Вашингтону до Сан- Франціско. 1988 рік. Перший – колишній  танкіст радянської  армії,  театральний  режисер із  СРСР, другий – колишній танкіст американської армії, звукорежисер Голлівуду, США.

Пізніше борці за роззброєння пройшли ще походом від Одеси до Києва та від Москви до Ленінграду.
* * *
Можливо, Ніколас Григорович ніколи б і не намагався повернутись на постійне місце проживання до першої батьківщини, та спрацював випадок і характер: коса – на камінь. У 1994 році йому потрібна була операція на нозі. Відомий московський інститут ім. Вишневського запросив за це 3 тис. доларів. На що Ніколас відповів: “Якби в мене, ветерана війни, що проливав кров на фронті і має 13 нагород за мужність, була лише одна тисяча доларів, я купив би автомат Калашникова, щоб з вами особисто “ розрахуватися”…
Після цього одразу ж переїхав до Америки, яку залишив, нагадую, у 1934 році. Тут безкоштовно за останніх 15 років йому зробили вже 9 операцій, федеральний уряд видає необхідну для життя соціальну допомогу і Ніколас має можливість продовжувати активну творчу працю. Роки – не завада, але вже поспішає…
Поспішає, тому що, починаючи з початку ХХІ століття щоденно вмирає одна тисяча учасників цієї війни. Скоро не залишиться ні одного свідка. Тому, коли 1-шу частину трилогії він писав 3 роки, 2-гу-один рік, то 3-тю планує закінчити за пів-року.

Козацькому роду нема переводу

“ Запам’ятай, мій сину: запорізькі козаки ненавиділи російського царя. Вони були проти кріпацького права і виступали за свободу”
             Григорій Бурлак

Екскурс в історію роду Ніколаса пояснює багато чого в особливостях характеру мого героя, людини справді героїчної.
Прадід його Павло Коваль народився в 1788 р. в районі сьогоднішньої Канівщини, в с. Карапиші за 100 км від Києва. Мав кохану дівчину Оксану, яка була кріпачкою пана Пельтінського. Він сам – вільний, з козацького роду, коваль за професією. Був сильним, красивим, найкращим вершником. Павло та Оксана вирішили одружитися. Знаючи панську звичку позбавляти невинності дівчат-кріпачок до весілля, Павло попередив пана, щоб той не смів чіпати його наречену. Пан проігнорував попередження, вдіяв, як звик. Оксана втопилася. А Павло слово стримав – покарав власноруч. Спалив до тла маєток і сам пішов в жандармерію. Отримав 25 років Сибіру. Відсидів всі 25. Повернувся. Женився на вдові, що мала прізвисько Туркеня. Можливо, й насправді в її жилах текла турецька кров?
В 1834 р. у них народився син Кирило. Кирило Павлович, дід Ніколаса. Коли Кирилові було 13 років, помер його батько, з того часу він взяв до рук родинну справу – ковальство. А в 16 років подався на заробітки в Таврійські степи, де найнявся на службу до поміщика, німецького барона Фальц-Фейна. Заробив грошей, повернувся на Київщину, купив землю, оженився. Мав дев’ятеро дітей. Середнім між ними був Сергій Кирилович Коваль, народжений у 1884 році. Батько Ніколаса.
* * *
Сергій Коваль отримав у спадок характер, силу, красу, здібності та гордість свого діда Павла. Мав біцепси та силу, як Іван Піддубний, був чемпіоном сільських змагань вершників. Юнаком найнявся конюхом до маєтку князя Трубецького в Бериславі. Одного разу став свідком, як управитель князя німець Шмідт жорстоко побив одного із своїх батраків. В його нагайку був вставлений стальний прут, щоб бити дошкульніше, до крові. Про жорстокість цього нелюда свідчить його винахід – “намордники”, в яких батраки збирали виноград, аби не могли нічого з’їсти. Тоді ж Сергій сказав йому: “ Якщо ти коли-небудь спробуєш так поводитись зі мною, то закінчиш життя в шпиталі”. Звичайно, Шмідт не звернув на це уваги і якось відшмагав спецнагайкою і його. Відповідь була негайною. Сергій дотримав слова, вислідив Шмідта вночі і “всипав” так, що той місяць одужував в херсонському шпиталі.
Ніхто з Ковалів не терпів наруги над своєю людською гідністю. І понад усе всі вони цінували волю.

«Сорочку  мати вишила мені»...
Робота  матері, американки Неллі  Бурлак.  Макеєвка, 1947 р.

До Сибіру Сергію не хотілося і він втік до Севастополя, відомого порту на Чорному морі. Там працював робітником в цирку, потім його переманив власник артілі вантажників, зовнішність якого дуже нагадувала гоголівського Тараса Бульбу. До слова, коли пізніше батько оповідав Ніколасу історію України, то стверджував, що донські козаки були лояльні до царя, а запорізькі – волелюбні, більше за все цінували свободу і виступали проти царя, не любили його.
Коли в 1905 р. у відповідь на “криваву неділю” почалося повстання матросів на крейсері “Очаков”, то наш “Тарас Бульба” доручив Сергію передати листа від Ради солдатських, матроських і робітничих депутатів лейтенанту Шмідту, який очолив повстання. Під час артилерійського штурму “Очакова” царським військом Миколи ІІ Сергій знаходився на його борту. Якимсь чудом зміг вирватись з рук жандармів. До речі, все, що відбувалося на “Очакові”, те, як царські карателі наколювали на штики, немов жаб, підпливаючих до берега моряків, описав та надрукував тоді в газетах письменник Олександр Купрін. Він же допоміг сховатися і Сергію. Арештований значно пізніше через революційні листівки, він тікає разом зі своїм конвоїром, другом дитинства до Америки. Міняє ім’я і прізвище. Замість Сергій Коваль – Григорій Бурлак. Подальші три покоління відомі під прізвищем Бурлак.
* * *
Для солдатів і офіцерів Другої танкової армії війна закінчилася 2 травня 1945 р. Ніколас і його колишній командир роти підполковник Микола Жигарєв зустрілися біля Рейхстагу. Ніколас щойно залишив на його стіні свій знаменитий автограф. В момент розмови друзів німецький снайпер смертельно поранив Жигарєва. Знаючи, що вмирає, той попросив за свою доньку.

 Дружина Ніколаса –  алерина  Алла Бурлак. Німеччина, 1948 р

Ніколас дотримався даного йому слова. З величезними труднощами знайшов Аллу Миколаївну в кінці 45-го. Спочатку у відношеннях переважав обов’язок, потім любов, одруження (1947), народження синів-близнят. І... чергова трагедія: несподівана смерть синів у 4-річному віці. Це спричинило хворобу дружини, а далі, ще більші випробування на стійкість і людяність. Протягом 20 років важкохвора жінка, колишня балерина, була прикута до інвалідного візка. Всі ці роки, попри свою складну творчу працю, доглядав її. Для дружини він був і санітар, і лікар, і мама з батьком. Слово, дане ще на фронті своєму бойовому другу-командиру, додержав до кінця. Так чинили і його предки.
Козацькому роду нема переводу. Ніколас Григорович погоджується, що спадкоємність є вирішальною.

Післямова. Із авторських спогадів
Ніколас Григорович Бурлак, виконавець Театру історичного портрету та Вадим Ніколасович Бурлак, його син, журналіст в кінці 70-х років минулого століття, були гостями молодіжного клубу цікавих зустрічей “Еврика” при Київській центральній юнацькій бібліотеці ім. Молодої гвардії, директором якої мені довелось працювати. Цікаве й інше: моя здібна співпрацівниця, бібліотекар Наталя Чорноусова невдовзі після цих зустрічей стала дружиною Вадима. Нині вона, Наталя Бурлак, також письменниця, авторка кількох книжок, в тому числі й аудіокниг, озвучених нею самою.
Клуб, що активно діяв 15 років, дав назву щойно виданій авторській книзі “Еврика на все життя”. Довгі роки вже у різних державах і навіть на різних континентах, сучасний шалений ритм і темп життя не сприяють безпосереднім контактам. Але для презентації названої книги у Києві відшукала і запросила друзів і соратників молодості. Виявилося, що один з них, Ніколас Григорович, уже 15 років мій, як для Нью-Йорку, сусід, живе у Бостоні.
Все в житті розвивається по спіралі і приклад цьому – “Еврика”, що вийшла на новий виток. “Еврика”, як уособлення пошуків та відкриттів, продовжується. Я відкрила для себе і для вас, шановні читачі, книгу “Любов і війна” – унікальну розповідь про WWII, в якій є все: любов, війна, реальна історія. Це книга, яку не можна відкласти вбік, до слушного часу. Її треба читати негайно. А її автор – Ніколас Григорович Бурлак (Коваль, М.J. Nicholas) достойний бути визнаним на обох континентах.
“Еврика” стала міжнародною. А планета набагато меншою, більш контактною. Аби ми лише спромоглися зберегти її без’ядерною, захищеною, мирною.

Світлини з фотоархіву Ніколаса Бурлака
15 cерпня 2010 р., Нью-Йорк
Для відгуків: [email protected]
Ніколас Бурлак: [email protected]