Прогноз, що "гуманітарна сфера" (передусім мова) ще на якийсь час залишаться поза контролем Партії регіонів, виявився надто оптимістичним. З одного боку, натиск "донецьких" та швидкість, з якою вони беруть під свій контроль владу в усіх сферах, для багатьох виявився несподіванкою - якось призабулися вже "допомаранчеві" події. Та й казали, що "регіонали" вже не такі, як були. А з іншого боку - чому дивуватися?

Чи хтось серйозно сприймав знущальницькі розшаркування Януковича та інших представників уряду перед президентом, як вияв поваги до його, президента, сили?! Якщо й так, то останні сумніви розвіюються вже з наступними заявами, а головне - діями уряду. А разом з тим стане очевидною й безпідставність сподівань на те, що до окреслених президентом в універсалі "зон невтручання" (шлях до Європи та сама мова) Янукович і Ко справді будуть ставитись з повагою.

Якщо мають рацію ті, хто каже про повторення Україною шляху інших пострадянських республік - хоч і з "бічною гілкою еволюції" у вигляді Ющенка, - то українцям слід чекати й "навздогінної русифікації". Тобто російська тут так само стане другою державною мовою, як і у Білорусі чи Киргизії, але на десять із гаком років пізніше.

Звісно, проблема тут не в російській мові, хай би собі отримала той офіційний статус, - проблема в тому, що це несе для української мови. Більшість із тих, хто живе в Україні, двомовні, тобто живемо й житимемо у двомовній країні, що автор особисто сприймає цілком нормально. Але парадокс полягає у тому, що юридичне закріплення "двомовності" - а зараз ця імовірність вперше за роки незалежності стає реальною - погіршить становище тієї мови, яка й так зараз об'єктивно слабша.

Та все-таки доля була до України прихильнішою, ніж до білорусів: українці мали ці десять років, за які ситуація в країні таки змінилася. Адже що б там не казали різні "професійні українці", за цей час в українському суспільстві стало звичним думати, говорити й читати українською, і навіть в Криму на українську мову вже не завжди реагують як на марсіанську. Тож якщо білоруська мова за кілька десятиліть може перестати бути літературною мовою нації й існувати лише на рівні сільських діалектів та мови реліктових патріотів, українській мові таке вже, слава Богу, не загрожує.

В Україні ніколи не бракувало патріотів - саме вони відчайдушно боролися за мову в різні часи й за різних влад. Але зараз, чи не вперше за всю історію, крім тих, хто готовий боротися за мову, є дуже багато тих, для кого українська мова - не просто висока ідея, а важлива частина їхнього власного життя.

Рекордингові компанії й маленькі рекламні агенції, найрізноманітніші форумні спільноти й музичні гурти, видавництва й радіостанції, продюсерські агенції й студії веб-дизайну, журналісти й поети, юристи й менеджери, програмісти й шоу-мени - тисячі й тисячі творчих та організаційних одиниць, групок та середовищ,.

Про всіх них (нас) забув вітчизняний віце-прем'єр Микола Азаров, коли, коментуючи намір уряду надати російській мові офіційний статус, пообіцяв врахувати при цьому думку лише президента та партнерів по коаліції. Але Микола Янович не їздить в метро і, вочевидь, мало ходить по вулицях, а тому й не зауважив перші ознаки виникнення цього україномовного чи, швидше, "україно-прихильного" соціуму.

На реальну загрозу витіснення української мови, якщо така йтиме від влади, цей соціум здатний відповісти вже не лише пікетами, круглими столами та зверненнями. Це будуть перформенси й нові диски, концерти та фестивалі, а де треба - влучні листівки та флеш-моби.

Це "з кожного по гривні", а разом - солідний фонд, який може видавати невеличкі ґранти для тих, чия діяльність спрямована у спільному для всіх напрямі підтримки мови. Їхня мета - не так вплинути на владу, як на саме суспільство. Причому як на тих, для кого власна українськомовність не була чимось життєво важливим, так і на російськомовних, які теж сприймають українську мову як свою, хоч можуть при цьому взагалі нею не розмовляти.

Але що чекає українців, якщо російська мова все-таки отримає офіційний статус? Становище української, звісно, значно погіршиться, проте загалом, як не парадоксально, ситуація стане більш однозначною.

Після формального зрівняння у правах обох мов перемикати суспільну увагу з реальних проблем, з якими кожного дня стикаються мільйони українськомовних людей, на формальну проблему юридичного статусу вже не вийде. Враховуючи, що становище української від запровадження двомовності об'єктивно стане ще гіршим - кричущість ситуації отой україномовний соціум, про який ішлося вище, мобілізує ще сильніше. При цьому його вимоги й дії будуть сприйматися як справедливі ще більшою, ніж зараз, кількістю російськомовних.

Таким чином, як не дивно, уперше за 15 років незалежності має шанс виникнути справді суспільний діалог у мовній сфері - діалог інтересів та позицій кожної з двох мовних груп, а не так, як було досі - між політиками, які представниками цих груп себе називають. Водночас є й менш радісний сценарій. Про нього не дуже хочеться думати як про реальність, однак слід мати на увазі як імовірний.

Українські політики звикли ставитися до "мовної проблеми" як до власної речі: захотіли - дістали з шухляди, використали, сховали спокійно назад до наступного разу. Та за останні кілька років в українському суспільстві відбулися зміни, які значно ускладнюють легкість у поводженні з мовною проблемою політиками, а кожен випадок маніпулювання нею має дедалі серйозніші наслідки. Вже маємо приклад реалізації віртуального сценарію "розколу України" - буквально за 4 роки у громадській думці Україна з країни із відмінностями між регіонами перетворилася на два "уламки", і їхнє чи то "зшивання", чи "склеювання" кожен політик називає найнагальнішим своїм завданням.

Трохи доопрацювати й розвинути вже досягнуте - і українці (в сенсі, громадяни України) поділяться на своїх і чужих, українськомовні та російськомовні ставитимуться одне до одного із ворожістю, поїздки до Рівного чи Горлівки відповідно стануть ледь не вилазками у тил ворога. А тут і паралелі з сербами і хорватами у пресі починають з'являтися... Саме така ситуація постійної напруги вигідна "регіональній" (в сенсі, з Партії регіонів) владі.

Що ж залишається у цій ситуації тим, кого такий розвиток подій аж ніяк не влаштовує? Передусім, радіти, що ми все-таки не Білорусь і ніколи нею не станемо, наскільки б бездарною чи навіть просто бандитською не була влада в країні. Кожен з нас накопичив і має певний досвід, технології, інформаційні можливості - все це разом і складає сукупний потенціал нашої мови. А ще - забути на якийсь час про суперечки та заздрість, які завжди були найбільшою українською проблемою. Як забувають про різні харчові уподобання представники фауни перед загрозою стихійного лиха, яке накриє усіх разом. Не йдеться про те, щоб створювати усім якусь чергову партію. Достатньо просто радіти, коли хтось із нас - тих, хто, за великим рахунком, працює на українську мову - досягає успіху. І сприймати всім нам цей успіх як спільний. І разом підтримувати того, кому допомога потрібна найбільше - хай навіть тільки тому, що кожен при цьому думатиме: "на його місці завтра можу бути я". Те, що ми на це здатні, ми вже продемонстрували на подив усім у 2004-му - згуртувавшись тоді аж ніяк не заради працевлаштування Віктора Андрійовича.

За останні роки ми перестали бути меншиною у психологічному, передусім, значенні, зокрема у столиці - хоч російська мова тут чисельно й переважає. А значить, згуртовуючись та допомагаючи одне одному, ми не мусимо відокремлюватися від "ворожого оточення", що є традиційною небезпекою та прокляттям меншини.

Тож нам своє робить, як казав чоловік, який ніколи не нападав на чуже і за своє життя зробив неймовірно багато.