rss
02/16/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Віктор Китастий: його покликання –Україна

Віктор Китастий – американський професор, вчений, дипломат, музикант, культуролог, відомий громадсько- культурний діяч українського походження. Народився 30 липня 1943 р. в м. Немирові Вінницької обл, Україна. В 1949р разом з родиною – матір’ю, бабусею та старшою сестричкою емігрували із ДП (табори для переміщених осіб) до Америки. В 1950 року його усиновлює чоловік матері – відомий композитор, диригент, керівник Капели ім. Т.Шевченка у Дейтройті Григорій Китастий. Діти в родині виховувалися в українському дусі, в любові до її мови, історії, пісні, народної музики і впершу чергу – кобзарської. Спадкоємність та домашнє виховання вирішально вплинули на всю його життєву долю та трудову діяльність.
В 1967 р. отримує диплом магістра з світової літератури в Університеті Сан-Дієго, Каліфорнія; в 1984 р – диплом доктора наук з порівняльної літератури в Університеті Каліфорнії, Сан-Дієго, а у 1994 р.– звання почесного доктора Києво- Могилянської Академії, Київ, Україна.
По закінченні університету був покликаний до армії, де йому, як виняток, дозволили мати при собі бандуру та грати на ній для колег по службі. Так само і в час мобілізації на території Кореї, де служив директором Центру освіти армії США.
З 1971 по 1974 рік викладає українську літературу в Університеті Сан- Дієго.

 

Віктор Китастий – вчений, професор, дипломат, музикант


Понад 5 років (1980-1985) повністю присвячує себе поширенню мистецтва гри на бандурі серед молоді США та Канади, проявивши при цьому ентузіазм, самопожертву та блискучий організаційний талант. Співпрацює у цьому напрямку разом з батьком Григорієм Китастим та Капелою бандуристів ім. Шевченка. За його сприянням та участю на американському континенті створена ціла сітка літніх таборів-шкіл гри на бандурі, очолює (1980-1985) Товариство українських бандуристів (ТУБ), організовує зведені концерти молодих бандуристів США та Канади, співпрарцює з редакцією журналу «Бандура», Нью-Йорк.
З 1884 р. по 1988 р. – професор Університету Каліфорнія у Сан_ Дієго, США та Українського універститету у Мюнхені, Німеччина.
З 1990 р і до кінця свого життя у 2000 р. живе і працює у Києві, займаючи найрізноманітніші посади на тих напрямках роботи, де найбільше відчувала потребу молода українська держава, а він міг віддати свої багаті, різносторонні знання та досвід. Своїм способом життя та високими моральними якостями вчив свободі думки, слова, демократії. В колі його близького спілкування– політики, в тому числі перші державні особи, дипломати, професура, письменники, вчені, музиканти, студенти... Отож, він: професор – викладач англійської мови, професор- інструктор по підготовці викладачів англійської мови при НАН, радник у справі освіти, комунікації та інформації у Верховній Раді, директор та радник іноземних комунікаційних послуг Парламентської бібліотеки, аташе по культурі в посольстві Америки у Києві, директор Дому Америки –першого Американського центру культури в Україні, професор філософії Києво-Могилянської академії, організотор магістерської програми з економіки при цій академії....
Десять літ тому, 22 вересня 2000 р під час гри у баскетбол з друзями та колегами «Могилянки» у спортовому залі на 57 році життя помер від серцевого удару.... Похований на Байковому цвинтарі.

В переддень та після оголошення Незалежності України чимало українців США, Австралії, Канади переїхали жити і працювати в Україну. Їх привела сюди любов до Батьківщини. Широкому загалу в Україні та й діаспорі відомі далеко не всі імена тих, які самовіддано працювали на будівництво молодої держави, не чекаючи і не одержуючи державних винагород. Бо їх мета – не ордени і грамоти, а буденна праця за велінням душі і серця. Склалася ситуація, аналогічна періоду до 1990-х років: до того часу в Україні мало знали про видатних українців діаспори, а нині мало знаємо про тих, хто, навпаки, – поїхав в Україну (чи виїздять періодично) і внесли (вносять) свою лепту у розбудову демократичної країни. Як приклад, автор писала у свій час про Омеляна Антоновича, що віддав свої зароблені мільйони незалежній Україні, про Осипа Зінкевича, який для її культури зробив не менше, ніж ціле міністерство. В цьому ж ряду видатний українець з Америки Віктор Китастий (1943-2000). Він – громодянин США, доктор наук, професор– останніх 10 років свого життя жив і працював у Києві. Працював захоплено, ненаситно, постійно не досипаючи, втілюючи одночасно десятки проектів, віддаючи свої знання, досвід і, головне, багатство своєї душі суспільству і конкретним людям. «Допомагати всім»– його девіз, мета життя. Дуже рідке явище в наші часи: жити, згоряючи в ім’я ідеї!
В Києво-Могилянській Академії, де останні роки працював В. Китастий, на дошці Почесних професорів є і його ім’я. Одній з бібліотек «Могилянки» присвоєно його прізвище. Там же – кращі студенти економічного факультету отримують стипендії від фонду і мені Григорія та Віктора Китастих. В самій бібліотеці є книга споминів його друзів та колег «На пошану пам’яті Віктора Китастого» із серії «Вчені НаУКМА».


В Америці: Залюблений у бандуру

 

Title 

Віктор – випускник університету

 

Віктор був з числа романтиків–ідеалістів і одночасно діючих практиків. Такі люди не тільки мріють, а й втілюють мрії в життя власними зусиллями. Вони кидаються у справу з головою, без оглядин, з усією пристрастю.
...З дитинства він та його молодший брат Андрій були у полоні кобзарського мистецтва: батько творив музику, керував капелою бандуристів у Детройті, вся родина Китастих– дядько, двоюрідні та троюрідні брати – грали на бандурі, співали. Репетиції, концерти, гастролі... Світ капели – це їх Україна на теренах Америки. Через мелодію, пісню, книги – зрозуміла і близька. Вона – ось поряд: і гомін степів (батько фантастично точно відтворив його в однойменній музикальній п’єсі), і така приманлива козацька воля, і дівочий спів. Грав на бандурі та співав і він з братом.
...Потім навчання в університеті, затим– праця в університеті. Майже здійснена американська мрія: своя хата, дружина, успішна праця викладача, величезна домашня бібліотека. Є всі дані, щоб зробити добру і швидку кар’єру. Залишилося обзавестися нащадками і типова американська мрія могла бути здійснена ще в дуже молодому віці.
Але раптом все кидає і з головою та всім серцем поринає у вир свого юнацького захоплення: бандура, кобзарське мистецтво стають його єдиною, полум’яною пристрастю і життєвою справою. А він сам– провідником, наставником, інструкторм української молоді Північної Америки, лідером руху за масове навчання гри на бандурі. Для початку стає членом Капели бандуристів ім Т. Шевченка, її референтом по роботі з молоддю. Виявляє чудові здібності менеджера – організатора. З його ініціативи створюється мережа літніх кобзарських таборів навчання дітей та молоді гри на бандурі. Сам працює в них комендантом та інструктром (вчителем). В свою чергу для інструкторів проводить навчальні курси-семінари. Один з них – тижневий– у Детройті згадують по цей час. Для координації роботи молодіжних ансамблів бандуристів в США з його ініціативи створюють Товариство українських бандуристів (ТУБ), він стає його першим головою (1982). Це був золотий вік української бандури не тільки в США, але й у Канаді, Південній Америці, Європі, Австралії. ТУБ засилає туди своїх інструкторів. У 1983 р. у Торонто для аудиторії в 12 тисяч осіб виступала зведена молодіжна Капела США та Канади у складі 150 бандуристів. В наступний рік – аналогічний виступ в Нью-Йорку. Організатором цих концертів був Віктор. А паралельно – участь в редакції квартальника «Бандура», який видавався у Нью-Йорку з 1981 року. До 80 випусків «Бандури» ввійшли в золотий фонд історії кобзарського мистецтва діаспори.

 

Title 

Віктор – інструктор навчання в кобзарському таборі Емлентон, Пенсильванія. Концерт-екзамен, 1981

 

Всі ці успіхи у великій мірі досягнуто тому, що молодь мала, окрім старших провідників, відданих кобзарському мистецтву, ще й молодого, харизматичного лідера в особі Віктора Китастого. Він навіть мав вплив на батька Григорія Китастого, захопивши його працею у літніх таборах. І відомий музикант і композитор залюбки працював останні роки життя з молоддю на рівні з іншими інструкторами. В свою чергу, Григорій Китастий завжди підтримував всі ініціативи Віктора. Вони були однодумцями. А Віктор, маючи добрий, чуйний характер, завжди турбувався про батька навіть в побутовому плані в часи його від’їздів поза домівкою. І високо цінував його, як митця.
Особистому життю Віктора напевне заважала така праця, яка вимагала переїздів, відряджень не тільки в країні проживання, а й у країни різних континетів. Він птаха вільного творчого лету. Тому не склалося типове сімейне вогнище з дружиною Любою Савчук-Китастою (танцюристка, донині– художній керівник танцювальних груп та ансамблів). Дві творчі особистості розлучилися. Але дружні відносини, турботу про колишню дружину Віктор зберіг до самого кінця життя. І в цьому сенсі це його натура: порядність, чесність, персональна відповідальність за все і всіх, і за свої вчинки в першу чергу.
Мати Віктора Галина Китаста у нашій розмові на днях (липень, 2010) розповіла, між іншим, про те, що він дуже любив дітей. У Києві дітвора будинку на вул. Притисько-Микильська № 2/29 на Подолі, де він жив, знала його і вітала ватагою, бо він все літо купляв на всіх... морозиво. А у свята він – професор «Могилянки»– приходив у сусідні школи з подарунками для цілих класів.
Так само з дитинства любив книги. Основний багаж при його переїздах, в тому числі на Вкраїну, були книги. Власна бібліотека з полицями на всі стіни свого помешкання – його основне багатство, умеблювання та декор. Це велике зібрання українською, англійською, німецькою, французькою мовами, на яких він вільно читав. По смерті всю його бібліотеку рідні передали бібліотеці діаспори Київської Центральної публічної бібліотеки ім. Л. Українки, а на іноземних мовах– бібліотеці «Могилянки».
... Ще у перші роки його праці у Києві мати якось зателефонувала йому із Сан-Дієго: – «Коли додому, сину?» – «Я– вдома, мамо»...
Він повернувся додому – в Україну, полюбив цей дім, віддав йому всю свою дієву любов і залищився там назавжди.
Про Віктора Китастого читайте також статтю «Династія Китастих» в книзі Л. Корсун «Еврика на все життя», К.: Молодь, 2010,– с. 218-235.
* * *
Далі – підготовлені до друку автором спомини студентки і колеги Віктора Китастого Ольги Крекотень «Досконала дуга польоту» із збірника «На пошану пам’яті Віктора Китастого» (К.: «КМ Академія», 2004. 319 с.). Це яскрава, переконлива, захоплююча розповідь людини, яка дуже добре знала його, спостерігала в найрізноманітніших життєвих ситуаціях у роки його діяльності у Києві.

В Україні: Досконала дуга польоту

Як зазвичай люди реагують на звістку про чужу смерть? По- різному. Жахаються, внутрішньо відгороджуються, кажуть «земля пухом», «царство небесне», «всі там будемо», розпитують як і чому... Я знаю принаймні дві смерті, розділені невеликим часовим проміжком–меншим, ніж рік,– які мозок відмовлявся приймати в принципі. Першою пішла, не доживши кількох годин до нового тисячоліття, Соломія Павличко. Так сталося, що прощатися з нею нам довелося удвох із Віктором Китастим. Ми не поїхали на Байковий цвинтар– надто багато людей зібралося на той похорон,– і, коли від’їхали автобуси і катафалк, вирішили пом’янути Соломію в невеличкому кафе навпроти Києво-Могилянської Академії. Я не пригадую зараз усього, про що ми тоді говорили. Звичайно, про те, що все це трагічно, несправедливо, боляче.... Але точно пам’ятаю, що зійшлися на думці про незамінність окремих людей культури для держави, для нації, коли смерть переростає рамки катастрофи для окремо взятої родини чи групи людей. Ми говорили про те, що безглузда і випадкова загибель Соломії стала саме такою непоправною катастрофою для справи українського відродження,– адже Соломія була яскравою представницею типу «нового українця» в прямому і найкращому сенсі цього слова. Блискуча, освічена, ерудована, розкута, не кажучи вже про те, що не скоро з’являться люди, котрі заповнять своїми особистостями і своєю діяльністю ту порожнечу, яка утворилася після Соломії, і про те, що треба хто-зна скількох людей, щоб робити те, чим займалася вона сама.
Ми дуже щиро сумували і навіть гадки не мали про те, що не мине й року – і Віктор приєднається до Соломії,– помре так само раптово і так само безглуздо, залишивши по собі десятки розпочатих справ і сотні нереалізованих ідей. І повезе його у вічність від тієї ж таки Києво – Могилянської Академії той самісінський катафалк. І буде він похований на Байковому цвинтарі буквально за кілька метрів від Соломії. І те саме на різні лади повторюватимуть його родичі, колеги, друзі і студенти: яка колосальна втрата не лише для нас всіх, а для всієї України, для її становлення як молодої незалежної держави.
І це не були просто слова, викликані моментом, – звичайна і обов’язкова данина тим, кого ми любили й поважали і більше не побачимо. Це була правда – адже місця в українській культурі, освіті, в українському державотворенні й досі залишаються вакантними.
* * *
Мені не вдасться витримати цю статтю в жанрі строгої передмови до наукового видання, яким є «Збірник на пошану пам’яті Віктора Китастого»– спогади рідних, друзів, колег, учнів та й взагалі всіх, хто зустрічався з цією непересічною людиною і хотів би поділитися своїми враженнями про ці зустрічі.
* * *
...У Віктора Китастого була така колосальна енергетика, він був таким життєздатним і життєствердним, що багатьох із нас і досі простіше внутрішньо ігнорувати факт цієї смерті, не зосереджуватися на ньому. Натомість думати про Віктора так: як добре, що доля звела з такою блискучою особистістю. Він приїхав в Україну, зробив тут багато добра, згуртував навколо себе багатьох достойних людей, відданих українській ідеї, навернув до неї чимало неофітів, окреслив напрямки подальшої діяльності тай... поїхав собі далі у якихось інших невідкладних і важливих справах.
Його смерть була раптовою, незрозумілою і неймовірною. По- перше, п’ятьдесят сім років цілком об’єктивно– розквіт для чоловіка. По-друге, Вікторові цих років ніхто не давав: люди зазвичай страшенно дивувалися про його вік. Він був молодий, гарний, підтягнутий, спортивний, елегантний, вів абсолютно здоровий спосіб життя і ніколи ні на що не скаржився. Мав мільйон планів, причому вмів найфантастичніші з них втілювати в реальність. Смерть наздогнала його у спортзалі, і він, очевидно, навіть не встиг зрозуміти, що з ним діється. Помер так само стрімко, як жив. Таким і залишиться в пам’яті всіх, хто його знав і любив.
* * *
Україна була його покликанням. У родині говорили українською, дітей не намагалися асимілювати, навпаки – давали їм розуміння справжньої, а не фальсифікованої історії, літератури, вчили професійно грати на бандурі.

 


 Title

Сімнадцятирічний Віктор з родиною: батьками Григорієм та Галиною Китастими, бабусею Ганною Мельник, братом Андрієм. Сан-Дієго, 1960

 

Галина Китаста згадує: «Після закінчення середньої школи Віктор вступив до університету Сан- Дієго на історичний факультет. В маленькій українській громаді він гуртував однолітків, вони збиралися на колядування, на інтернаціональних фестивалях репрезентували Україну українськими піснями та танцями. Віктор навіть майстерно йшов навприсядки! Одного разу, коли в університеті відзначали День Об’єднаних націй і серед інших прапорів повісили червоно-синій прапорУРСР, Віктор та його брат Андрій умудрилися сховатися і, коли всі розійшлися, замінили його на жовто-блакитний, а той (червоно-синій) ще й досі лежить у нас у підвалі»
Власне в Україну Віктор Китастий приїхав цілком зрілою і свідомою людиною на початку незалежності викладати англійську мову. Він міг спокійно провести тут якийсь час, скажімо, рік чи два, задовольнити свій патріотичний порив і повернутися в Америку з почуттям виконаного обов’язку. Але він обрав інший шлях і лишився тут. Перед ним розстилалося неоране поле можливостей.
Звичайно, він бачив і нашу інертність, і нашу вимушену й викохану «старшим братом» провінційність, і невмілість та невпевненість у своїх силах, але він бачив і той потенціал, завдяки якому все це можна було подолати. Страшенно дратувався, коли чув про наше поблажливе ставлення до таких речей, як необхідність давати хабаря лікареві або чиновникові. Буквально лютував, коли йому говорили банальні фрази на кшталт «усе одно тут ніколи нічого не буде». Вмів заразити своєю переконаністю в тому, що варто лише зробити перший крок, а далі піде. Тому люди, які спокійно і чесно, без галасу робили свою справу, викликали в нього глибоку повагу і щире зацікавлення.
Коло його знайомств було дуже широким. Перша зустріч тягла за собою наступні. До нього ходили студенти і солідні вчені, музиканти і комп’ютерники, лікарі і письменники, режисери і політики, художники і видавці. Віктор із кожним знаходив спільну мову і кожному намагався допомогти.

 

Title 

Леонід Кравчук і Віктор Китастий. Київ, 1994
 

Взагалі, він бачив свою місію в Україні в тому, щоб ДОПОМАГАТИ: коли порадою, коли рекомендацією, а коли і просто грішми, і нерідко – своїми власними.
Він охоче позичав гроші на невизначений термін своїм українським колегам, студентам і знайомим – на добру справу, на купівлю квартири, на навчання, на відпустку, на ліки... Коли обговорювався термін повернення боргу, часто говорив: «Не турбуйся, повернеш коли – небудь, я їхати з України не збираюся»
Навіть ті, хто не вважав себе його близькими друзями, почувалися захищеними уже тільки через саме своє знайомство з ним. Мовляв, як станеться непередбачене, треба буде просто зателефонувати Вікторові, а він щось придумає...
Найзатятіші українофоби і так звані «радянські інтернаціоналісти» говорили з ним українською мовою. Він щиро, доброзичливо і відкрито усміхався їм і казав: «Я не розумію російської». І виявилося, що люди в принципі можуть і вміють адеквантно висловлювати свої думки українською, і не так це вже і страшно, і не така вона й меншовартісна, якщо нею послуговуються такі люди, як професор Китастий... Він же був з усіма однаково приязний і уважний, шукав у своїх співрозмовниках насамперед індивідуальність і позитив – навіть тоді, коли погоджувався, що та чи інша особа далека від ідеалу. «Ну так, – казав він іноді, –ця людина неприємна, і що з того? А справу робить корисну. Треба підтримати». Або: «хитрий, але діловий», «занудний, але розумний» і навіть «дурненька, але ж гарненька».
* * *
Він був викладачем від Бога. Легким і артистичним. Радісно і натхненно влітав в аудиторію, обдаровував кожного своєю «фірмовою»
сяючою усмішкою, яку пам’ятають усі, хто хоча б раз із ним спілкувався,– і без переходу, без розминок починав лекцію. Його лекторському успіхові сприяли два фактори: по -перше, він бездоганно знав предмет і вмів його подати, а по-друге, він ставився до своїх студентів не як до однорідної маси, а як до групи унікальних індивідуальностей, кожна з яких по- своєму цінна й цікава.І це не було чисто професійним гачком. Прийти до нього на заняття непідготовленим чи погано відповідати було соромно. В ньому зовсім не відчувалось якоїсь академічної зверхності, його лекції були театром, де викладач виступав не як деспотичний режисер, а як партнер – повноправний серед повноправних. Викладач, який насправді хотів, щоб його учні засвоїли урок. Він щиро засмучувався, коли бачив, що його не розуміють, і так само щиро, навіть трішки по – дитячому радів, коли отримував правильні, або неправильні, але дотепні відповіді.
Мені пощастило вивчати у нього англійську мову, і я зовсім не перебільшую, коли кажу про те, що його можна назвати викладачем майбутнього. Я говорила про це й тоді, коли на його постаті ще не лежав посмертний ореол досконалості. Студенти, а особливо студентки, закохувалися в нього, якщо не з першого, то з другого заняття. Глибоке знання свого предмету, вміння подати, непідроблений інтерес і доброзичливість до аудиторії, артистизм, чудове почуття гумору... Зразу стало зрозуміло, що такого вчителя ніколи не замінить ні підручник, ні лінгафонний курс, ні навіть Інтернет.
* * *
Його цікавила безліч найрізноманітніших речей. Важко навіть сказати, до чого він міг би бути байдужим. Від нас– його співробітників – щодня можна було почути фразу: «Спитай у Віктора». І ми питали. І він відповідав. Про музику й мистецтво, про техніку й медицину, про економіку й політику... Якщо не знаходив відповіді, відразу шукав її в енциклопедіях і в Інтернеті. Пам’ятав про наші питання і повертався до них, як тільки знаходив нову інформацію. Інколи дражнився– несподівно питав у когось із нас щось на зразок: «А хто написав таку-то книгу?», або «чия це музика і звідки?». Радів, коли відповідали правильно, і підсміювапвся, коли не знали.
Музика була його справжнььою пристрастю. У молоді роки пробував себе як професіонал у складі Капели бандуристів ім. Т. Шевченка під керівництвом батька – Григорія Китастого. Про цю сферу його діяльності пише Галина Китаста:
«Хоч у Віктора не було визначного голосу й музичного слуху, він досить добре опанував гру на бандурі... Оскільки він досконало знав репертуар Капели, то був прийнятий до її складу і концертував по Америці, Канаді й Австралії.
...У 1968 році він був призваний до військової служби і після вишколу відправлений до Кореї. Як скрізь, де б він не подорожував, бандура була його супутницею і там теж. Він грав і співав українські пісні американським і корейським військовим»
* * *
Віктор Китастий дуже глибоко і зворушливо шанував пам’ять про свого батька – видатного бандуриста і композитора Григорія Китастого. Свідченням цього став вечір пам’яті Григорія Китастого, організовпний Віктором в Українському домі у 1997 році до 90-ї річниці з дня народження митця. Віктор був по-справжньому схвильований і не приховував цього. Зібрався повен зал народу, понад три години лунала музика. Нарешті, пройшовши повне коло поневірянь і слави, ім’я Григорія Китастого повернулося з Америки в Україну. На тому вечорі Віктор сказав про батька «Митці такого маштабу появляються одиницями на століття»

 

Title 

Григорій Китастий – батько Віктора, диригент, композитор, бандурист, співак

 

Так само зусиллями Віктора стало більш відомим публіці ім’я видатного українського художника Якова Гніздовського– графіка світового рівня, котрий жив і працював в Америці, проте пам’ятав і шанував своє етнічне коріння. Будучи директором Дому Америки в Україні – фактично першого американського культурного центру,– Віктор узяв на себе особисту відповідальність за організацію величезної виставки Гніздовського по всіх регіонах України.
* * *
Коли згадуєш, або пишеш про Віктора, дуже важко зупинитися і поставити крапку. Важко вибрати головне. Спогади чіпляються одні за одними, хочеться сказати ще і ще.
Він залишив по собі не тільки добру пам’ять. Діють і набирають сили програми, що їх він започаткував як директор Дому Америки: методичний центр для викладачів англійської мови, програма книжкових перекладів, програма забезпечення бібліотек України інтернетом, у Києво-Могилянській Академії працює Американська бібліотека, яка зараз носить його ім’я, і спеціальна магістерська програма з економіки, що їй він віддав чимало сил протягом останнього року свого життя.
* * *
І ще кілька слів про Віктора, як людину. Любив каву з молоком і молочний шоколад. Практично не пив (пару чарок за вечір), але завжди був жаданим гостем за будь- яким дружнім столом, на будь- якій вечірці, в атмоферу якої вносив неповторний струмінь веселощів і оптимізму. І завжди мав удома повний бар вишуканих напоїв, якими охоче і щедро частував гостей. Іноді з ним було легко посваритися, але довго сердитись було неможливо– він швидко спалахував і так само швидко відходив. Не цурався міцного слівця і дуже сміявся, коли розповідали анекдоти– хай і непристойні, але обов’язково дотепні.
Для багатьох, зокрема для мене, Віктор став своєрідним психотерапевтом – послідовно і невтомно знімав із нас багаторічне й генетичне прокляття «совка», розчакловував нас, розкомплексовував і перетворював на людей, які сміють, можуть і мусять мати свою власну думку у будь-якій ситуації – чи то робочій, чи то приватно-побутовій.

 

Title 

Життєрадісному Віктору (крайній справа) залишилося до кінця життєвого шляху 3 місяці 16 днів.... Київ, Верховна Рада, 2000

 

Title 

Віктор, мобілізований в армію, грає для колег військовиків: газета «Army Times», 1967, Nov. 22

 

Title 

На службі у війську. Корея,1968. Військова форма, вишиванка, бандура

 

* * *
І на закінчення – трохи містики. Хоча, наскільки я пригадую, Віктор був абсолютним матеріалістом.
Коли до Вікторової квартири увійшли його мама і брат Андрій, що приїхали на похорон, то знайшли на столі його вірш, назву якого можна перекласти як «Описуючи життя», і кілька інших паперів, що не зрозуміло чому там опинилися. Наведу цитату з приватного листа Галини Китастої з її дозволу:
«Ми знайшли його (вірш) на письмовому столі, біля компютера. Незвичайним видалося нам, що, крім вірша, на столі лежали три фотографії і некролог моєї мами, котру він дуже любив. На одній фотографії були Григорій (Китастий), Нестор Городовенко (колега Григорія Китастого, диригент капели «Думка») і 10- річний Віктор у рибальському човні. На другій –Люба (дружина Віктора) з польовими квітами, і на третій– останнє фото його сестри Алочки (сестра ще дитиною загинула в Детройті – потрапила під мащину). Тільки Люба була ще між живими, але вона не жила з ним. У нас склалося таке враження, що він готувався на зустріч із відійшлими від нього.
Ну і.... його приїзд у лютому 2000 року був незвичайний. Він, як ніколи, хотів бути тільки біля мене і Андрія (брат Віктора, інженер- ракетник і віртуозний бандурист Андрій Китастий) з родиною. Ні до кого зі своїх колег і приятелів навіть не телефонував. Не хотів керувати автом, казав, щоб я, або Андрій їхали. Це було дуже дивно, бо попередні рази, коли він приїздив, брав авто і їздив до своїх приятелів, а коли ми їхали вдвох, він завжди був за кермом»
Що викликало такий його дивний стан–дивні передчуття чи якісь ускладнення зі здоров’ям? Що надиктувало йому віщі рядки про життя і смерть? Чому він залишив на столі ті фотографії і бабусин некролог саме в такому порядку і cаме в той вечір? На ці питання міг би відповісти тільки він сам.
А зараз – його передсмертний вірш у вільному перекладі, коментувати який немає ніякої потреби.
Описуючи життя
Це як волейбол, ось глянь:
Хтось любить клин–
Вибити м’яч із пружних ворожих рук.
Хтось підсіче –
І розверне безжальне дуло в незворушний місячний човник.
А я люблю так:
Легкий удар, досконала дуга польоту (вільне повітря життя) –
і швидка смерть.
Оn Deskribіng Life
It’s like a volleyball game, you see –
Some like to spike–
Rip that ball through yielding antagonistic arms.
Same like to dig –-
Turn an aggressive shotting missile into a
serenely floating moon.
But I like to set –
The light tap, the beautiful perfeсt arc
(a lifetime in the free air),
and a quick death.

Світлини- з архіву Галини Китастої.
Липень 2010 р. Київ–Нью-Йорк

Майже детективна сучасна історія київського лікаря, який залишається вірним принципам Гіпократа

Війна і мир Ніколаса Бурлака. До 65 – річчя закінчення Другої Світової війни

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com