rss
05/23/2024
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Повернення із забуття: Михайло Лозинський, український державник ХХ століття

«Держава виникає тоді, коли людство виходить з дикої стадії» – ці слова належать Михайлові Лозинському, українському політичному діячеві, публіцисту, літературознавцю, перекладачеві.

Він належить до когорти тих, чиє ім'я залишилося невідомим для багатьох поколінь, народжених в Україні. Науковець і педагог, юрист, член уряду Західно-Української Народної Республіки Михайло Лозинський увійшов до книги історії суспільно-політичного і культурного руху ХІХ – початку ХХ ст. Йому довелося жити і творити при урядах Австро-Угорщини, ЗУНР, Австрії, Чехословаччини, радянської України. 30 липня 2010 виповнюється 130 років від дня його народження. З листопада 1937 року Михайла Лозинського розстріляли у числі 1111 представників української інтелігенції з нагоди 20-річчя Жовтневої революції в урочищі Сандормох, поблизу м. Медвеж'єгорська, тепер Республіка Карелія, РФ. Сталінська куля обірвала йому життя у 57 років. Родина ніколи не була на його могилі, нікому невідомо де його поховано, лише північні зорі – мовчазні свідки злодіянь комуністичної системи, застерігають нащадків бути хоронителями пам’яті славних прадідів.

 

 

Михайло Лозинський з жінкою і дітьми в Празі, перед від’їздом на Україну. 1924 р.

 

В одній із своїх праць Михайло Лозинський написав: «Вийшовши з поневоленого народу, я це питання відчував особливо болюче і до кожної партійної течії підходив із запитанням: як вона ставиться до національного питання?» Він народився у простій селянській хаті, в родині, де з діда-прадіда передавалася любов до землі, до свого народу, шанувалася віра. Його мати походила з маленького села Слобідка, що неподалік Войнилова, батько – з Бабина-Середнього Калуського району Івано-Франківської області. За часів Австро-Угорщини не кожна селянська родина спроможна була віддати до гімназії свого сина. Михайло був особливою дитиною, змалку цікавився усім, знав напам’ять усі молитви, батьки хотіли, щоб став священиком. Але сувора проза дійсності по-своєму відкоригувала ті мрії. Небезтурботними були студентські роки, батькам потрібно було заробляти на хліб насущний, щоби прогодувати молодших дітей. Вже у гімназійні роки, що минули у Станіславі, Михайло заробляв на навчання приватними лекціями, займався репетиторством для дітей із заможних родин міста та навколишніх сіл. Пізнаючи народне життя, він відкривав і себе. Багата уява спонукала до творчості. З думкою про те, що майбутнє України за українською молоддю, він вступає до Львівського університету на юридичний факультет. Під час навчання хлопець не обмежується вивченням лише обов’язкової програми. З особливим захопленням він знайомиться з творчістю Тараса Шевченка. Про велику потребу у слові Т. Шевченка свідчить літературознавча праця, яка у Львові видавалася два рази – «Тарас Шевченко, його життя і значення». Автором був український публіцист, правник, співредактор газети «Діло» – Михайло Лозинський. Але у 1901 році перший наклад книжки про Тараса Шевченка був конфіскований. І тільки невелика, надрукована дрібним шрифтом вставка на титулі другого видання допомогла з’ясувати, що львівська прокуратура, побачивши у праці Лозинського занадто радикальні гасла, перешкодила їй дійти до читача. Ще у студентські роки відбулося знайомство з Іваном Франком, яке переросло у довголітню дружбу. Твори письменника мали вплив на суспільно-політичну свідомість М.Лозинського, яка формувалася під впливом радикальної партії Галичини. У 1899-1901 рр. він стає активним членом цієї партії та співробітником її друкованого органу «Громадський голос». Трохи згодом, він стане першим на Галичині, хто чітко і ґрунтовно сформулював і розвинув справу політичної волі в Україні в спеціально створеній політичній програмі, в якій вміщено докладний план політичної перебудови австрійської монархії з запорукою волі України. Національні проблеми українського питання були основою його політико-правових концепцій. У 1903 р. він закінчує юридичний факультет Віденського університету, якийсь час живе у Цюріху (Швейцарія). Прийнявши запрошення М.Грушевського та І.Франка до співпраці, повертається до Львова. М.Лозинський писав:»Я ніколи не шукаю знайомств з великими людьми. Для мене досить, що вони дають мені твори свого великого духа. Бо поза ним– «дух бодр, плоть же немощна». Коли людина – творець, тоді її дух підноситься до найвищих вершин і, бачачи ті плоди духа, ми поклоняємося великому синові землі. Але годі все держатися на вершинах, великі люди– також люди. І коли ми їх зустрічаємо в щоденній обстановці, переконуємося, що вони тільки люди». У його доробку чимало досліджень, присвячених життю і творчості видатних постатей українського духовного відродження: Т.Шевченка, І.Франка, М.Драгоманова, М.Павлика.
Редакторські нариси Михайла Лозинського у львівському «Ділі», видання суспільно-політичних брошур, розповсюдження їх серед широкого читацького загалу, пробуджували в галичан почуття власної національної гідності. Молодий журналіст вперше відвідав Київ (1907), побував у інших містах тодішньої Російської імперії, зокрема в Одесі, Харкові, Москві, Петербурзі. Плідна праця Лозинського-журналіста знайшла відображення у численних статтях, перекладах, вміщених протягом 1900 – 1917 рр. у різних друкованих органах. Значна їхня частина згодом видана окремими книжками, зокрема коштом «Союзу визволення України» у Відні. Був час, коли Лозинський перебував під впливом анархізму, проте його анархізм мав виразне українське національне забарвлення: будь-яку політичну партію або течію він оцінював, насамперед, з точки зору її ставлення до національного питання. Він позиціонував себе з прихильниками, орієнтованими на Захід.
Аналiзуючи довоєннi здобутки галицько-українського суспiльства, можна стверджувати, що Перша світова війна застала його посерединi розвитку нового нацiонально-полiтичного свiтогляду. Iдеал державностi тодi ще не встиг наскрiзь пройняти почуття української Галичини, не став домінуючим для думок i вчинкiв його провiдникiв. Надiї на українську нацiональну державу галичани все ще пов’язували з Австрiєю та її допомогою. Михайло Лозинський досконало вивчив політичну історію Австро-Угорщини, Швейцарії, Англії, США. Найбільше його приваблював конституціоналізм США, тобто правління законів, а не правління людей. Всі політичні твори М.Лозинського свідчать про його близькість з європейською політичною історією, зокрема його праці – «Проект державного устрою Західно-Української республіки» (1921), меморандум «Der sich Bildente Staat und die Mittelmachte» (1915), звернення до Й.Пілсудського «Представлення доктора Михайла Лозинського, члена Української Народної Ради та керівника колишньої делегації Української Народної Ради для ведення переговорів з польським Народним Комітетом міста Львова»(1918) та його фундаментальні монографії, присвячені політико-правовим аспектам, у тому числі конституціоналізмові: «Польський і руський революційний рух» (1908), «Польська народова демократія» (1908), «Автономія країв в Австрійській конституції» (1912), «Поділ Галичини» (1913), «Українська Галичина – окремий коронний край» (1915), «Утворення українського коронного краю в Австрії» (1915), «Війна і польська політична думка» (1916), «Кривава книга: Українська Галичина під окупацією Польщі в рр. 1919-1920» (1921), «З Новим Роком 1924: Теперішній стан будови Української держави і задачі Західно-Українських земель» (1924), «Уваги про Українську державність» (1927). Це тільки невеличка частина публікацій ученого, самі назви яких представляють нам людину широких наукових інтересів. Порушуючи різні питання: соціальні, історичні, економічні, правові, просвітницькі, політичні чи вузько партійні – центр уваги було звернено на український народ, його історичне минуле, з вірою й надією на власну державність. Обраний до Української Національної Ради у лютому 1919 р., він як член делегації, брав участь у переговорах з місією Антанти. 3 березня того ж року Михайло Лозинський працював заступником державного секретаря (міністра) закордонних справ ЗУНР. У квітні 1919 року його делеговано до Парижу як голову Надзвичайної дипломатичної місії ЗО УНР для вирішення спірних проблем у взаєминах з Польщею. Цінним джерелом вивчення історії української дипломатії 1918-1919 рр. є спогади вченого «Галичина на Мировій конференції в Парижі»(1919) та історико-публіцистична праця «Галичина в життю України»(1916). Базуючись на фактах історії, вчений розкриває причини та обставини, за яких український народ від початку формування своєї державності в окремих князівствах так, по суті, і не перейшов до вищої на той час загальнонаціональної форми державотворення, також цікавими є міркування про шляхи й етапи національного духовного відродження, про самостійність України.
У лютому 1920 р. М.Лозинський разом з сім’єю, оселився в Гейдельбурзі (Німеччина). Тут він активно займається науковою працею, зокрема пише свою, мабуть, найвідомішу працю «Галичина в рр. 1918-1920»(1922). У 1921 – 1927 рр. М. Лозинський працював на посаді професора міжнародного права та історії української політичної думки Українського Вільного Університету (у Відні і Празі). З-під його пера вийшли підручники з міжнародного права: «Міжнародне право»(1922) і «Охорона національних меншостей в міжнародному праві»(1923). Книга «З новим роком 1924: Теперішній стан будови української держави і задачі західно-українських земель» (1924) розкриває ситуацію творення соборної незалежної української держави. Автор наголошує, що в Україні постійно «насаджувалася радянська форма державної влади». Детально й глибоко аналізуючи процеси, що відбувалися в Україні після 3 й 19 січня 1919 року, М.Лозинський розкрив механізм правової й фактичної залежності від Московщини і водночас показав процес хоч повільного, але все ж зростання національної та державної свідомості українських народних мас:»... щоб українізація була не механічна, а органічна, для цього треба, щоб виконування державної влади став український національний елемент». На жаль сьогоднішні політики не вміють читати Лозинського.
Він же належав до тих українських політичних діячів, які щиро повірили у можливість побудови Української держави на Сході, в Радянській Україні. Його захоплювала «українізація» в УРСР. Вчений переїхав до Харкова (1927), де очолив кафедру права в Інституті народного господарства. Цей період хитросплетіння ідеологічної атмосфери поставив крапку над усім, що встиг здійснити до 21 березня 1933 року, коли його арештовано за обвинуваченням у належності до «Української Військової організації». Судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР його засуджено до 10 років виправно-трудових таборів і 10 грудня 1933-го етаповано на Соловки. Особлива трійка управління НКВС СРСР по Ленінградській області 9 вересня 1937 у позасудовому порядку засудила Михайла Лозинського до розстрілу у справі контрреволюційної організації «Всеукраїнський центральний блок»; вирок виконано З листопада 1937. В урочищі Сандармох на півдні Карелії розпочався розстріл 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН). Серед них 290 українців – цвіт української нації: творець театру «Березіль» Лесь Курбас, професор Київського університету поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан, Григорій Епік, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Михайло Козоріз, Михайло Яловий, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Богдан і Остап, історики академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, науковці Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, професор, творець Гідрометеослужби СССР Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз, член уряду Західно-Української Народної Республіки, заступник міністра закордонних справ ЗУНР, дипломат, публіцист, літературознавець, перекладач Михайло Лозинський.... «Це були люди, які могли б створити неоціненні духовні скарби, володіючи якими, ми, українці, стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли малограмотного ката Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади – змінили хід нашої історії.».- напише колишній політв’язень Мордовських політтаборів 70-их років Василь Овсієнко. Це була наймасовіша за всю совєтську епоху, «єжовська чистка» суспільства від категорій населення, які, на думку керівництва СССР, не годилися для будівництва комунізму. За 15 місяців цієї кампанії «особливі трійки» без розслідувань, судів, прокурорів, захисників і здебільшого без самих звинувачених винесли 681 692 смертні вироки, списками. Вироки виконувалися негайно. «Україну було розстріляно в лісі під Мєдвєж'єгорськом» – повідомить в 2003 р. Вахтанг Кіпіані («Україна молода»). До останнього часу доля 1111 засуджених лишалася невідомою. Тепер картина виглядає наступним чином: 27 жовтня Матвєєв розстріляв 208 осіб, 2 листопада – 108, 3 листопада – 265, 4 листопада – 248, а за кілька днів – ще 210. Місце загибелі 1111 мучеників – 16-й кілометр траси Мєдвєж'єгорськ-Повенець у Карелії. За наявними документами вдалося простежити їхній останній маршрут. Морем їх перевезли до містечка Кемь, звідти залізницею до Мєдвєж'єгорська, де знаходився слідчий ізолятор Біломорсько-Балтійського каналу (він вміщав не менше 300 чоловік). З СІЗО смертників зі зв'язаними руками на автомашинах відвозили до лісу в урочище Сандормох, де Матвєєв особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВД Ю Алафера) розстрілював людей пострілом у потилицю з револьвера. Щодня по двісті осіб... Звичайна чекістська робота. 10 листопада капітан відзвітував нагору, що справу зроблено. І вже 20 грудня на нього чекав цінний подарунок і орден Черноної Зірки – «за успішну боротьбу з контрреволюцією». Його сучасник писав: «Бив березовими палками контриків по головах, по спинах – всіх, хто під гарячу руку попаде».
Ухвалою Військового трибуналу КВО від 24 вересня 1957 року справа стосовно Михайла Лозинського припинена за відсутністю складу злочину. Життя цього вченого гідне пошанування... Проте ні у Калуші, ні в Івано-Франківську немає вулиці чи школи, яка б носила ім’я свого славного сина.

Діти помирали, як мухи...

Пісенна зірка у полоні неба

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - Dropshipping suppliers