“Коли я тепер дивлюся на американську медицину, то лише як кращу в технічному обладнанні, методиці, авторських відкриттях. Вона перестала бути для мене передовою в усіх відношеннях”,– каже Юрій Леонідович. А я, зі свого боку, можу підтвердити це цілою зливою прикладів– своїх та моїх друзів формального, лише комерційного, тобто, бездушного відношення та відсутністю індивідуального підходу американських рядових лікарів до своїх постійних пацієнтів. І лиш тому, що у більшості випадків перемагає комерційність сервісу. А тому: хочеш моральної підтримки від лікаря? Йди до спеціаліста “розмовника” – психоаналітика.. Душерятувальні чи пояснювальні бесіди з хворим, які часто допомагають більше, ніж виписані, як правило, у величезних кількостях ліки та витрати на це часу не передбачені страхівкою. Комерціалізація, формалізація, стандартизація, дрібна спеціалізація, коли у пацієнта бачать лише хвору ступню, а не всю ногу, не кажучи про організм в цілому. А при цьому, безумовно, є центри з таким устаткуванням і спеціалістами, коли життя можна врятувати лише тут, в Америці.
І на закінчення наших роздумів на тему “яка система ліпша?” попросила Юрія Леонідовича прокоментувати щойно опубліковану в Інтернеті сенсаційну відеоінформацію українського телеканалу “Інтер” від 15 червня 2010 р.:”Українські хірурги врятували 2-місячну дитину з трьома смертельними діагнозами: вроджені пороки серця та трахеї і пухлиною на печінці”. Сенсація тому, що до цього часу вважалося, що одночасна операція (а вона тривала 25 годин) на серці та інших органах нереальна, а випадок смертельний. Операцію здійснили хірурги державних лікувальних закладів: Ілля Ємець– директор Центру дитячої кардіології та Ігор Щепоткін – директор Національного інституту раку. Сенсація зразу ж зацікавила світову медицину, українських хірургів уже запросили на Світовий конгрес медиків.
Отож, слово – Юрію Леонідовичу: “При цьому діагнозі був лише один відсоток на успіх. Ні одна приватна клініка не наважилася б за будь-які гроші піти на такий колосальний риск. Наші (“державні”) хірурги рискнули, правда, після довгих, настирних вмовлянь матері. Не встояли перед горем батьків, які чіплялися за соломинку. Рискнули. І ось такий Успіх з великої букви!”

Якщо медицина твоє покликання
А у Юрія Леонідовича і сьогодні свій незмінний погляд на методи лікування, серед яких чуйність та душевна теплота лікаря обов’язкові. Із його вірша “Покликання”:
“О лікарю! Людина перш за все!
І ти повинен бути розумнішим,
Пізнаючи людей та їх життя,
Щоб лагідним, майстерним і рішучим
Цілющим дійством вивести
їх з небуття…”
Він переконаний, що в медицині, як і у будь-якій іншій професії є ремесло, а є мистецтво. Він щасливий, бо належить до других. “Коли я захотів стати справжнім хірургом,– розповідає,– я пропав для суспільства. Весь свій час віддаю справі. Вільного часу у мене не буває” (Це на мій закид, чому він був відсутній там – то і тоді-то).

 З групою вчених на міжнародній конференції з питань  дитячої спелеотерапії (четвертий справа). 2006 р.

Ще на початку практичної роботи зрозумів, що наша методика потребує вдосконалення, вивчення зарубіжного досвіду, а техніка – оновлення. Це штовхнуло його на шлях винахідництва. Бо переконаний: якщо він знайшов спосіб краще і швидше допомогти хворому, то треба поділитися з колегою, навчити інших. І кількість краще обслужених пацієнтів буде збільшуватись. Це його тішить, це його мета, бо він лікар від Бога, а не для заробітку. Але ж патент – це дуже марудна, довготривала справа: довгі випробування на хворих, потім заявки, розгляд авторськими комісіями, підтвердження... І в цьому процесі він перебуває постійно уже 27 років медичної практики. Для випробувань на хворих власних методів змушений брати додаткові години праці, чергувань в державних клініках.
Зараз на підході промисловий випуск винайденого і роками випробуваного ним високоефективного препарату, що використовується при проктологічних захворюваннях. На апробацію цього препарату потрачено... 22 роки!. До слова, міг би мати в майбутньому добрі відсотки з проданого, але родинні матеріальні потреби змусили продати виробникам свою частку зараз за мізерну суму. А відсотки в майбутньому будуть належати компанії-виробнику.

З групою київських лікарів на з’їзді дитячих хірургів (крайній  справа).
Москва, 2008 р.

Серед авторських винаходів: розробка власної спеціальної діагностики і відповідно до неї хірургічне лікування в галузі дитячої колопроктології, хірургічне лікування ще одної поширеної хвороби в галузі проктології, спосіб хірургічного лікування в андрології, діагностична речовина та лікарський засіб, лікувальний пристрій і спосіб реабілітації та інші.
Постійні пошуки, дослідження, наукова праця вимагає участі в профільних асоціаціях, конференціях, виступи в спеціальній пресі.
А ще безперервної практики з хірургічним ножем в руках. Розказує з усмішкою, як інколи Олена (дружина), зустрічаючи на порозі після роботи, запитує жартома: “Що, пустив сьогодні кровиночку комусь?”
– “А ти звідкіля знаєш?” – “А бачу по задоволеному обличчю! “. Так – у нього відбулася вдала операція. А інколи і у сні “оперує”, а дружина вранці розказує як.

« Мої  улюблені діти» . Ілюстрація
до книги Ю.Чернієнка « Рими життя». Художниця  Вероніка  Чернієнко.

А скільки радощів, натхнення, коли зуміє вилікувати хворих дітей від хронічної хвороби свого профілю! Лікуючи і дорослих, особливо любить дітей, називаючи їх частенько “мої діти”. Розповідаючи про приватну клініку, де нині працює, каже, що з двох десятків дітей можуть заплатити принаймні за одну дитину і підсумовує з жалем: “На превеликий жаль, гроші стоять на шляху до лікування моїх улюблених дітей!” Розповів про такий випадок: довго лікувалася у нього в державній клініці 11-річна дівчинка з нелегким дитинством (батько нерідний), з красивими, але мертвими очима. У неї подвійна біда: закреп та поноси одночасно. Тобто, проблеми шлунково-кишкового тракту, які теж спричиняють інвалідність. Він бачить, що дитина його признає, тягнеться до нього, але очі у неї завжди скляні, неживі.
І ось одного травневого сонячного дня різко відкриваються двері до його кабінету, влітає ця дівчинка, очі горять (Юрій артистично, емоційно передає цей момент) і вона дуже голосно, на всю клініку, радісно випалює: “Лікарю, я САМА покакала!!!”
... І в хвилини напруги чи невдач він згадує цей випадок. Як нагороду, як моральну підтримку. “Я згадую,– продовжує він, – скляні очі всіх закрепників, а потім їх же – живі, сяючі. Це моя лікарська мета. Через нижню чакру відкривати верхню “, – резюмує Юрій Леонідович.
А ще іншим разом згадав із свого недовгого досвіду викладача в університеті, на кафедрі, звідкіля його так успішно вижив завідуючий, як можливого конкурента.
На першій “парі” студенткам частенько ставало зле. Зрозумів чому: приходили не поснідавши. І він став приносити канапки з великим термосом чаю і перед початком довірливо питав, хто не встиг поїсти, витягував принесене, годував, а потім “наганяв” ці втрачені хвилини. Коли вже залишив університет, дізнався, що в анонімному опитуванні студентів він був названий кращим викладачем. Очевидно, з власних людських якостей починаються саме такі лікарі.
Сьогодні у нього мрія і теоретична готовність відкрити нову галузь в медицині – нейропроктологію. І він це буде робити на державній основі. А кошти шукатиме сам: просити спонсорів, кафедри та й власні копійки вкладати. Спокій навіть і не сниться...
Запитую: “Чи вважаєш себе таким лікарем, який відбувся?”
У відповідь: “З позиції зайнятої посади, мабуть, так. Лікування хворих на рівні. А ось як лікар в широкому сенсі, то ще так багато невідомого, не зроблено, недопрацьовано. Я ж бачу недоліки у нашій лікарській діяльності. Але сам я це не осилю. Винахідництво – це те, що в моїх силах і все життя пробиваю його, щоб поліпшити лікування. А ось у більш поважних справах, як нейропроктологічна лабораторія, потрібна підтримка держави, чи... Біла Гейтса, наприклад.
Сьогодні через стільки років я знову повертаюсь до державної служби, але на новому рівні. Моя приватна практика – це для заробітку. А державна – безкоштовно, для душі, тому що душу продати не можна”.
Що чекає медицину в Україні?
У відповідь: “Боюся, що нічого при нинішньому президентові та нинішньому Міністерстві охорони здоров’я. У нас за останні18 років змінилося, здається, 13 міністрів. Але й міністр не порядкує в міністерстві, а його помічники, які відображують інтереси певних кланів. Тобто, через міністерство проходить відмивання бюджетних грошей, як у свій час гуманітарної допомоги, яка “відмивалася”, перепродувалася. А з іншого боку, державну медицину, як ми вже говорили, розігнати нікому. Та й не треба: вона була, є і буде”.

Поетичні вияви почуттів...

Ілюстрація із книги
Ю. Черненка « Рими життя». Художниця -
старша донька  Юрія - Вероніка Чернієнко

Все, що сказано вище у довірливій розмові, можна прочитати на 60-ти сторінках збірничка його поезій “Рими життя”. Це перша публікація його віршів, присвячена Коханій, друзям, дітям, онукам нащадкам. Роздуми про життя, про покликання людини, про любов, про силу мрії, як життєвої мети.
Людина не може жити без мети, без мрій, бо вони для нього –
джерело надії. Без мрії, як пише у віршованій формі, він сохне, як ріка в посуху. Тому ритм його життя – це ритм спринтера: біжить, мчить, думає, що станеться з долею, коли добіжить до омріяної мети...
Не визнає критиканства на кухні, коли всі “не проти, і не за”. Пусті розмови для нього – це товкти воду у дірявій ступі, а треба йти вперед, підніматися вверх. (А нам,– пише він образно,– заважає не хтось, чи щось, а власна важка вага).
Справжнє життя для нього – це безупинна праця до сьомого поту, праця бурлаки. А найстрашніше в житті – душевний спокій, байдужість, бо вони – смертельні. А сам він так багато бачить нового, так хочеться йому душею пізнати людей, витоки їх радощів та суму. А ще дуже хоче, щоб світ прозрів, щоб брат побачив брата. Хоч і розуміє, що прозріння – це дар багатих духом.
 * * *
В числі його найдорожчих цінностей – любов. Кохана – найближчий друг, половина його серця, бо воно,– як пише,– складається обов’язково з двох: любого та того, яке любить. Знає, що якщо зупиниться одне, то замре ВСЕ серце. Для нього Кохана – це “весняночка”, “любонька”, “голубка ніжна”, яка його надихає, звеличує, леліє і робить сильним. (Із вірша “Душевна розмова”). Ім’я коханої – Оленка. Це його дружина.

З коханою дружиною  Оленою

І тут – про інтимне. Про особисту драму. Реакція Юрія Леонідовича на неї додає багато фарб до його портрету. У дружини – дуже важкий діагноз. Але він не здається. Бореться. Бореться щоденною, щогодинною лікарською опікою та незгасною великою любов’ю. Коли запитала, де бере він сили для ТАКОЇ опіки (подробиці пропускаю), він підтвердив: “А як же інакше? Двадцять років спільного життя! Звичайно, все від любові”. Була свідком телефонної короткої розмови з нею. Подумалось: цей лагідний тон, ласкаві слова, сяюче обличчя навіть лежачого в силі підняти на пік вершини. А як лікар, то забезпечує постійні, майже щоденні лабораторні аналізи стану всього організму і реагує на зміни відповідними дефіцитними ліками. Легко сказати. А придбати ці дорогі ліки, та ще кожного разу терміново? “Важливо,– каже,– не жаліти, а співчувати. Жалість обеззброює. Співчуття – дієве”. В одному із віршів обіцяє зберегти, не жаліючи сил, і світ наш “загублений” і її.
І це ще не все. Уже довгі роки удочерена молодша донька хворіє важкою формою епілепсії. Нині на інвалідності. Наслідком такої хвороби бувають травми. Це все потребує його постійної, часто екстренної лікарняної опіки, уваги, дії.
Під його невсипущим оком зростали діти, тепер онуки. А консультації (часто телефонічно) та конкретну допомогу надає багаточисельним друзям та близьким цих друзів і просто знайомим. Де тільки беруться сили нести на своїх плечах відповідальну турботу про ВСІХ своїх пацієнтів! Він не розділяє їх на “своїх” (вдома) і “чужих” (в клініці).
Телефонуючи йому звідси, з Америки, у неділю, застала вдома лише об 11-й вечора, лиш в цей час щойно прийшов з клініки. – “А чи зможу поговорити завтра вранці? Це ж вихідний день в Україні – день Конституції?”,– запитую. – “Ні, не зможу, завтра операційний день...” Згадалися слова, раніше ним сказані: “Вирішивши стати справжнім хірургом, я пропав для суспільства”. Ні, не пропав. Мати ТАКОГО лікаря – виграш для суспільства. І підтвердження нашого девізу: “Є ще люди в Україні!” Щедра, багата душа! Дуже хотілось би, щоб і ви це відчули, шановні читачі.

Родина:  мати, дружина (в першому  ряду), діти

Під  постійною лікарською опікою  онуки:
 Євгенія і Неля 

ПС. Щойно написаний  портрет київського лікаря  зовсім не означає, що в  реальності в ньому зовсім відсутні змішані фарби. Мабуть, вони є, бо люди -- не ангели. Тим більше, у людини з такою цілеспрямованістю та одержимою відданістю своєму покликанню та людям. Але ж це найголовніше. На мій «мольберт» падало лише яскраве світло.
 * * *
Сьогодні, у зв’язку з ситуацією в Україні, більшість людей стали інертними, розгубленими, не знають, що робити, як діяти, як протистояти навалі. Вихід один – працювати, всупереч всьому домагатися своєї мети. Власною порядністю та совістю протистояти відсутності моралі у провладних колах, не розчаровуватися. Щоб не стало на перешкоді, завжди є вихід – піднятися і йти далі. Як мій герой. Герой моєї київської, а тепер і американської “Еврики”.