– А що ти, Галю, бачиш в Україні?
– Багато цікавого і повчального, мій маленький!
Наприклад, я познайомилася з однією київською Вороною. Час від часу вона живе і в інших містах, проте на Хрещатику, а це така головна вулиця у головному місті в Україні, – її справжній дім. Тут вона – господиня: походжає тротуарами у ранковий час, коли люди ще мало виходять з Метро, не зганяють з лавки навпроти кіоска, де не доступне для Ворони смакотеньке висить, лежить і манить. Але Вона живе на світі вже дуже давно і знає, що не треба особливо цікавитися тим, що справді треба: само потрапить до тебе, якщо є сильне бажання.
– Ти що, я так сильно хотів отих цукерок, що в тебе високо лежать у буфеті, а вони мені не потрапили?!
– Справді? А що ти зробив для цього, щоби вони тобі дісталися?
– Ну, я...просто хотів дуже, дивився на буфет...
– О! Тільки чарівники, мій хлопчику, можуть змусити відкритися дверцята, і цукерочки самі вистрибнуть з шафки!
– А як тоді отримати те, що хочеш?
– Гарне питання, мій дорогий! Ось послухай, як це зробила наша київська Ворона.
Походжаючи поважно по широкому карнизу улюбленого будинку, вона краєм свого кругленького очка, а ти знаєш, що птахи бачать усе, що навколо них, помітила, що на неї Киця влаштувала полювання! Пухнастик на м’яких лапках пружно скрадався тим же карнизом, не відриваючи погляду з сірої здобичі... Вороні стало геть смішно! Так-так, птахи, особливо мудрі Ворони, теж сміються час від часу! Їй захотілося погратися з Котиком і провчити його. Коли той вже досить наблизився, щоби схопити птаху, та дзьобнула його легенько в смугастий лобик! Котик аж присів і примружився! Та молоде завзяття кликало в бій! Він напружився і хотів вже стрибнути, на льоту випускаючи кігтики, коли Ворона легенько знялася і сіла на сусідній балкон, звідки так смачно пахло, що вже і мисливець ледь не полишив своє полювання: господиня щойно винесла полумиски з холодцем, що мав застигнути у прохолодному місці. Та поборовши спокусу, він стрибнув за Вороною, яка вже всадилася на балкон, і поглядала зверху і зверхньо на молодого нерозумного Котика, вже розуміючи, що зараз відбудеться. Мисливець не знав, що і холодець ще не застиг і Ворона – дуже давня і мудра...Брязкіт розбитого полумиска, масні патьоки, крики хазяйки і її стусан – все сталося в якусь одну мить! Недавно ще бравий мисливець, пухнастий красень, а тепер переляканий малий Котик вилизував смачне із себе на зрошеному дощиком тротуарі і питально дивився на Ворону, яка, вхопивши кусник м’ясця з розлитого холодцю, сіла на своєму карнизі і смачненько поснідала. Обібравши пір’ячко після такої забави, Ворона ще раз глянула на невдаху і ліниво злетіла у своїх вічних воронячих справах.
– А як Ворона вгадала, що таке станеться? Вона ж не могла знати, що Котик буде лізти по карнизу за нею та ще й стрибати!
– Хлопчику мій, Ворона – птаха стара і мудра. Вона довго живе на світі і знає тисячі засобів, як здобути те, що вона хоче.
– А Котик хіба не розумний?
– Він може і розумний, але котячий вік не такий довгий, щоби навчитися так багато, як знає мудра Ворона.
– Ти кажеш, Ворона – мудра, Котик – розумний, а яка різниця між мудрим і розумним?
– Велика, мій жаданчику! Розумний знає, як вийти з проблемної ситуації, а мудрий в неї не потрапляє. Ось і все.
-........
– Знаєш, Галю, я хочу полити твої вазонки зараз.
– А я хотіла пригостити тебе після цього тими смачними цукерочками, які ти не міг дістати з мого буфету!
– Так значить, я – розумний, коли дістав, що хотів?
– Сонечко, ти вже стаєш мудрим!

Ходачки

Проблеми існують не тільки у дорослому світі: згадай, скільки їх було тоді, коли дерева були великі, а ми – маленькі...
Харатей Федір горбатий гепнув посеред хати свої бесаги: два міхи, що якось дивно були перекинуті через його нерівні плечі і містили купу ходаків! Запахло чимось чужим, гумовим і не сільським...
В печі ще палилося, тому горбун сів спиною в обсмарованому кабаті до дверцят, у дірочках яких весело воював вогонь, а на залізну підставку так і норовила вистрибнути жаринка. На кухні допихкувала гопка, яку тато вимішували, вибивали смерековою колотівкою. Мама геть чисто закашлялися, коли з комори принесли кавалчик солонини і дрібно тепер краяли її і цибульку на ронділь. Івасик звісився з печі, вдихаючи смаковенне. Тато поволі виставили баняк з діри і затулили її кільцями і серединкою, яка за якийсь момент стала такою ж червоною, як ціла кухнина, бо тато гейцували добре!
– Насту ’, а внесла би-с трохи горівки, видиш – чоловік змерз!
Мама гостро глянула на тата але знову вийшла до комори по чвертку. Тих чверток тато мали багато і не дозволяли нам з Ільком здавати до склепу за солодкі подушечки, бо і хосен з них не особливий і на гостя досконала посудина: півлітра – забагато, а чвертка – для бесіди.
Горбатий Федір не квапився з хати: Штефаниха завше дасть щось з’їсти, попри те, що і за ходаки заплатить, а Штефан і сам випити любить, і гостеві налиє стограмівку. Всіх на селі знав горбун, хоча і з’являвся тут рідко: раз на зиму. Виймаючи з пресованої купи ходачки для Йванка, для Аннуньки, Маруньки, Петрунця, горбань розказував і питав, знаючи Штефанишину натуру, котрій хліба не дай, а поговорити з людьми – її слабість! От і тепер, запхала ще пару полінець і вже сідала до хлопів, які запричастилися по першій і їй налили, тим часом набираючи густої гопки на лижку та й – в мачєнку! Діти давно їли на печі, все поглядаючи на нову взувачку. Кому дістанеться цей раз, ще ніхто не знав, але не тішився лише Іванко: ненавидів ті ховзькі ходаки, хотілося йому справжніх чобітків, як у війтового Василька. Війтенко вистукував ними на хорах церкви щораз, коли діти бігали перед Службою. Йванко глипав на ті чобітки і не міг вже хотіти ходачків.
– Ну, синцю, ходи взуватися,– покликала мама свого жаданчика з печі. Малий забичився на ту гумову, хай і маленьку, але убогу взувачку. Проте чобітки були захмарною мрією, а кортіло не чекати черги на Аннині чоботи, а мати щось по своїй нозі, тому й зліз на запічок. Настуня обмотала дітвакові онучами ноги і взула їх в ходачки. Ті були легенькі, хоча і зроблені зі ската; передок виблискував стежкою дужок, що були вирізані з консервної бляшанки.
– Ади, як файно, синку!- мати посадила хлопчика на запічок і потискала слабкими руками ті ходачки, ніби хотіла розім’яти, аби дитині не було ні твердо, ні мулько. Хлопчик скочив на підлогу і через сіни вибіг похвалитися до Ілька, двоюрідного брата, який мав старі вже ходаки, а стрийна не збиралася поновлювати, поки не пірве до решти. Все, тепер можна і на лижі, і так, на самих ходаках їхати!
Зима стояла сніжна, морозна. В хаті сиділи всі, виходячи лише за наглої потреби і до стайні. Палилося три рази на день, бо стара хата вистигала швидко. З печі майже не злазили, коли стояв сильний мороз. Але хлопці потрафляли вискакувати на годину надвір, скочувалися пару разів з берега, піднімалися, діставали зашпори і тікали до хати, де мусили пхати пальці у відро з холодною водою, аби зашпори відійшли, а потім пеклися до комина, чекаючи молока, а потім...що, мамо? Добре, добре, не хо... як солодко спалося...
На рано тата не було, їхав на роботу, старші діти йшли до школи, а Йванцьо мав з Анною йти по дрова, недалеко – до лісу. Проте йти треба було круто вгору; ноги перше їхали, а коли слідів не стало, почали грузнути в снігах. Анна тягнула сани, хлопчик тримався за мотузку, проте йшов своїми двома і уявляв, що провалюється, захлинається сипким снігом, високо задираючи підборіддя, натягаючи жили і переступаючи кінчиками пальців! Спасіння не було!
– Анно!!! – захарчав ні з того ні з сього Іванцьо,-порятуй!
– Що є, Івасю, ти спиш, ци що?- вернула до морозної реальності старша сестра, яка і взяла з собою хлопчика тільки тому, щоби було з кимось перемовитися, а не задля помочі, бо яка з шестилітка поміч! Вона вже наскладала воринок на широкі саморобні санки, які могли і півфіри змістити, ззаду приладнала смерекового пластя для худоби та дрібноти і всадила малого братика на те пластя, аби не тонув у снігах, як вона.
Хлопчик дивився на здоровенні смереки навколо, на себе, майже непорушного, на гори тут і там. Тиша стояла особлива; поцинькувала близесенько жвава пташина, рипіли сани, шурхотіло смерекове пластя. Анна тягнула сани, щось приговорювала до малого, який був закутаний по самі очі. Згори йшлося легше, а потім і побіглося. Івась відчув раптом, як ногу зачепило за якийсь пеньок, чи то корінь; сестра не почула, як хлопчик скрикнув, а й далі тягнула і сани, і малого. Стежка привела просто під вікна хати, де з вікна вже виглядала стривожена мати. Коли визволили дитину з того лашшя, яким було замотано навіть обличчя, побачили, що одного ходачка нема...
Іванко знову чекав на Аннуньчині чоботи, а вночі снив ладними чобітками, що обхоплювали ніжки і притягували заздрісні погляди маленьких приятелів...
Харатей – чоловік, що збирав старі речі на переробку, в обмін на гроші або потрібні у господарстві дрібниці.
Пластя – смерекове гілля з глицею.
Ходаки – зроблене з гуми автомобіля взуття.
Воринка – тонка, з обрубаними гілками деревина.
Обсмарований – брудний, замащений.
Кабат – верхній одяг (куртка, кожух).
Кавалчик солонини – шматочок просоленого сала.
Ронділь – сковорода.
Баняк – каструля.
Хосен – прибуток, користь.
Лижка – ложка.
Мачєнка – підливка, соус.
Дітвак – дитина.
Лашшя, лахи – одяг.