-... Слони пішли на водопій... Ка-хи... Слони пішли на водопій... – А, ви, мабуть, резидент? Шпигун Айванов зараз на третьому поверсі. На конференц-колі з Альйоною із Центру... Каву будете? Перуанська. Він тільки учора з Ліми повернувся...

Ця, на перший погляд, майже оперетково-бурлескна російсько-американська розвідницько-шпи­гунська історія на очах усього світу розпочалася, мабуть, із абстрактного (за Г.-В.-Ф. Гегелем) шляхетного дипломатичного обміну думками між Пентагоном (Р. Гейтсом) та Смоленською площею (С. Лавровим) щодо шизофренічної зовнішньої політики Росії і відповідних клінічних реакцій США з наступним витонченим вибором моменту (по дружній зустрічі президентів) розкриття-арешту російської шпигунської футбольної збірної капели 27 червня (Б. Обамі доповіли за це 11-го, (а інформували ще у лютому), 18-го скликана ним Рада Нацбезпеки прийняла рішення про одночасний арешт усієї команди – червоні картки були пред’явлені 4 подружнім дуетам та 3 блукаючим форвардам, один із яких (Крістофер Метсос), певно, був вельми цікавим граючим тренером, але встиг покинути команду, не дивлячись на затримання у Ларнаці, через Північний (турецький) Кіпр), а закінчилась депортацією-обміном з рахунком 10: 4 та удавано серйозними відповідями відомого жартівника віце-президента Джо Байдена на запитання не менш знаного коміка Джея Лено «Чи є в нас такі файні шпигунки?» (з показом фото Анни Чепмен) – «Дозвольте мені бути відвертим. Це не була моя ідея відіслати її назад» та щодо «несправедливості» рахунку – «Ми отримали навзамін 4 дійсно гарних. А ці 10, вони були тут довго, але не зробили багато».

Ретроспективні романтично-ностальгічні рефлексії цієї саги у країнах-фігурантах, попри участь у концертній грі 4 інших «піаністок», за непорушними законами жанру були пов'язані із абсолютною психологічною зброєю, блукаючим «Оком Аврори», принагідною своєрідно екзотичною Мата Харі (українською за народженням – чи могло бути інакше?), зеленоокою femme fatale Анею Кущенко (Чепмен після одруження у Лондоні), династичною розвідницею (батько у Кенії та Зімбабве не тільки подорожував до Танзанії, Нгоро Нгоро, Кіліманджаро та водоспаду Вікторія), «дівчиною Бонда» з нафтовими чутками (без самого Бонда чи навіть проти нього, як Софі Марсо-Електра Кінг у «І цілого світу замало»), п’ятимовною агенткою «90-60-90» (ідеальні пропорції, золотий стандарт) з IQ 162, яку навздогін перевіряють британські розвідки MI5 та MI6, чи не зустрічалась вона, бува, з принцами Вільямом і Гарі та лордами (зазнайомилась, і не тільки з британськими, а й з монакським Альбертом II і В. Бафетом, не кажучи вже не за мільярдерів та вищих представників різних еліт), щоб якось запобігти (хай навіть позбавленням її громадянства) будь-якому можливому варіанту жахливого секс-шпигунського скандалу «справи Проф’юмо» – найромантичнішої історії розвідок за участю двічі подвійної агентки-коханки Крістіни Келер, британського військового міністра та капітана ГРУ, заступника військово-морського атташе Росії Є. Іванова, що сколихнув Британію півстоліття тому падінням уряду торі (уся «десятка» Москви через провал вже перевіряється на «подвійність).

         Mаргарета Гертруда Зелле                              Анна Чепмен                                              Крістінa Келер

                         (Мата Харі)

Навмисна епатажна поведінка А. Чепмен (за межами флірту) в елітних нічних клубах Сохо і Манхеттену, наголошення, що є донькою високопоставленого КДБіста, глузування над ФБРівцями (живцем – «Блин, да конечно!» і заочно – як приклад, залишений їм на пам’ять чек у «Verizon» на ім’я Ірини Куцев з адресою «99 Fake Street» (нагадує гумор знаменитого В. Фішера-Р. Абеля у останній радіограмі оперативної гри «Березіно»), коли вже в усіх вікнах усіх будинків на усіх Квіткових вулицях від Уцвіла з Цуцвілом до Цюриха, Берна, Веве і Женеви стоять горщики з квітами; використання «футбольною» капелою архаїчного шпигунського арсеналу та технологій минулого століття – симпатичного чорнила, короткохвильовиків та морзянки, свідоцтв і паспортів на мертві душі, старих одноманітних «географічних» паролів на кшталт «Вибачте, ми випадково не зустрічались на Мальті в 1999? – Дійсно. Я був в Ла-Валетті, але в 2000», природних і штучних схованок для обміну (за колишньою головою британської MI5 C. Рімінгтон, однак, ці методи дозволяють довгий час лишатися у тіні), закопування у полі на півночі штату Нью-Йорк великих сум грошей для екстремальних ситуацій (згадалися Буратіно, Довбушеві скарби та «Наша людина у Гавані»), залишений біля лаптопу папірець з написом CTRL – ALT та 27-значним кодом, розкриття якого за оцінками експертів потребує принаймні півтора року (і в той же час обмін повідомленнями в локально індукованій у просторі і часі ad hoc мережі, передавачі для імпульсного миттєвого радіообміну та засвідчене американською стороною перше практичне використання комп’ютерної стеганографії (кодування і передавання текстів в іміджах) для потреб розвідки) можуть означати і щось інше, ніж просто елементарне професійне невігластво чи аматорську студентську шпигунську Бу-Ба-Бу виставу на синтезованому тлі театрів Кабукі та Іонеско – скажімо, певну операцію прикриття, відчайдушну спробу птахи відвести від гнізда, перенаправити переслідувачів у інший бік (інакше аналітики (і психоаналітики) «Rand» не гаяли б на ці «дивацтва» свій час).

Професійна зірка-акторка A.Джолі з великим голівудським «агентурним» досвідом психологічно губиться на тлі юніорського шпигунського професіоналізму і впевненості А.Чепмен, зобов’язуючи продюсерів запросити її для промоції своєї московської прем’єри «Salt».

З огляду на класичні речі, створення такої агентурної мережі і відповідної інфраструктури з прикриттям, проникненням у суспільство, політичні, фінансові, бізнесові, наукові та інші кола верхівки ієрархії на рівні прийняття стратегічних державних рішень можна рахувати за певне безсумнівне досягнення, не кажучи вже на додаток за імовірну організацію африканського і південноамериканського каналів перекидання грошей, «розробку» старшого радника колишнього віце-президента США А. Гора з національної безпеки, Л. Фюерта залученням його як консультанта до організованої компанії «Future Map» та нью-йорського фінансиста А. Патрікофф, особисто знайомого з Білом і Гіларі Клінтон та фінансовими таємницями їх політичних кампаній та демократичної партії, а також можливість прямого зондування випускників престижної Школи Державного Управління Дж. Кеннеді Гарвардського Університету, що служать у найвищих структурах, по отриманні там агентом з бостонської пари Д. Хітфілдом (вчився разом з президентом Мексики Ф. Кальдероном) ступеня магістра державного управління (диплом анульований після депортації) (як приклади).
У перспективі з холодною метою, новою концептуалізацією справи, певною ідеологією та чітким психологічним дизайном ця спроба за класичною схемою – рання селекція із спрямуванням на певні університети /освіти – вербування – проникнення в урядові структури, пов’язані з державними таємницями – виховання / контролювання кар’єрного зростання – експлуатація майбутніх агентів для стратегічної розвідки – довгострокова операція тривалістю в ціле життя – у разі успіху могла б виглядати амбітним відродженням минулої слави російських СЗР та ГРУ часів холодної війни.
Самій Анні Чепмен для прикриття у Нью-Йорку (імовірне завдання – «кастинг» потенційних майбутніх стратегічних агентів та об’єктів для швидкої розробки – осіб, що приймають поточні політичні рішення), придбали власну компанію – інтернетну агенцію нерухомості «Property Finder, LTD» на Манхеттені, як свого часу фотостудію В. Фішеру-Р. Абелю у Брукліні в 1948 (та фірму з продажу торгівельних автоматів у Лондоні славетному нелегалові Конону Молодому – Гордону Лонсдейлу).

Проте здобутки власних «Манхеттенських» проектів В. Фішера та «футбольної капели» з Чепмен, хай навіть у символічному порівнянні, були полярно різними – за півроку В. Фішеру вдалося створити ефективну агентурну мережу на західному узбережжі і через подружжя М. та Л. Коенів знайти канал отримання «живої» інформації безпосередньо із нуклеарного центру Лос-Аламосу, що привело до іспиту сталінської А-бомби вже 1949 року, а разом із передачею абсолютно таємного плану «Dropshot» забезпечило «симетричну відповідь» та відвернення знищення СРСР і Третьої світової. Його «здав» в 1957 надісланий із Москви на допомогу агент (підполковник Р. Хейханен) і врятував від «електричного стільця» його адвокат Д. Донован з присудом 30 років ув’язнення за шпигунство. «Футбольна капела» навіть за кадром, звісно, не мала таких знаменитих, непорівнянних розвідницько-шпигунських звитяг, як група Фішера-Абеля (і Конона Молодого) за часів «холодної війни», бо була орієнтована на інші головні цілі та довготривалу перспективу.

Законспірована агентурна мережа, попри все, імовірно, не була розкрита саме людьми ФБР Р. Мюллера, що відстежують іноземні операції, спрямовані на зміни політичного впливу та прийняття рішень, а радше за рахунок перехоплення та розкодування шифрованих послань АНБ (Агенцією Національної Безпеки) – світового «електронного» та космічного суперрозвідника і гіперконтррозвідника іноваційного шпигунства технотронної епохи, проте без «живого» впливу (взагалі на розвідницько-шпигунський пиріг претендують біля 20 різних розвідок із відмінними функціями, що не дуже полюбляють ділитися інформацією), або в результаті внутрішньої зради, перебіжчика (один такий, саме із місії ООН, помер «із природніх причин» у віці 53 роки у своєму флорідському будинку за 2 тижні до арешту «капели»), зв’язкового, «крота» – офіцера у проводі нелегальних операцій (здача такої мережі могла б тягнути як мінімум на $10-15M) чи сигналу повідомлювачів, яким заплатили за інформацію (на відміну від старої школи у нового покоління шпигунів були проблеми з мовно-географічними легендами, діалектами, акцентами і навіть артиклями, що впало на око пильним сусідам; Ніна Хрущова, наприклад, була вельми здивована, упізнавши в одному із шпигунів свого колишнього студента, що мав жахливий російський акцент, проте волів спілкуватись з нею виключно англійською).

Глінікський міст (міст Шпигунів)

Відродження російської слави на цьогорічному світовому «чемпіонаті» з розвідок (як і з футболу) не відбулося, проте такий перший масштабний провал великої мережі нелегалів уперше з часів холодної війни став помітною подією у світі шпигунства, хоч ніколи не варто забувати, що у розвідці найгучніші провали можуть одночасно бути її найуспішнішими операціями.

10 лютого 1962 року на Глінікському мосту (за назвою замку, перша офіційна назва – міст Кайзера Вільгельма, друга – міст Єдності (за «Штазі» і Маркуса Вольфа), він же – міст Шпигунів) через річку Хафель між Західним Берліном та Потсдамом відбувся перший в історії холодної війни знаменитий обмін (1 на 1) видатних шпигунів, схоплених на чужій території, символічних фігур за масштабами особистості та шкоди, заподіяної супротивникові – Рудольфа Абеля (Вільяма Фішера) та Гарі Пауерса, збитого 1 травня 1960 року над Уралом пілота літака-розвідника U-2 (щоб бути точним, американська сторона запросила за Абеля не тільки Пауерса, але також і 2 своїх студентів, що перебували у київській та берлінській тюрмах за шпигунство). На відміну від відомого фільму «Мертвий сезон», пов’язаного з Кононом Молодим, де є сцена обміну, присвячена Абелю, Абель та Пауерс не дивились один на одного (за словами самого Абеля та Донована). Підготовка до обміну тривала 1.7 року, Абель чекав на неї 5 років (із 30).

Відень, світова столиця таємних агентів, Собор Святого Стефана

Міжнародний аеропорт «Відень-Швехат» 9 червня, обмін шпигунами
 

9 липня 2000 року у Відні, світовій столиці таємних агентів з часів цісаря Франца-Йосипа, де біля Святого Стефана блукає тінь «Колонеля Редля», престижному місті шпигунських оборудок для усіх розвідок світу, в міжнародному аеропорту «Відень-Швехат» на віддаленій доріжці терміналу «Skylink» відбувся перший по холодній війні обмін шпигунами, причому, так би мовити, з гуманітарним ухилом, де у протилежних іпостасях фігурували виключно представники однієї країни (за винятком перуанської журналістки Вікі Пелаес), – «футбольна капела» (без граючого тренера-втікача) та 4 американських агентів-росіян – вчений-аналітик із проблем озброєнь І. Сутягін, 2 офіцери розвідок, один із яких, О. Запорожченко із СЗР, допоміг розколоти Р. Хансена, російського шпигуна у ФБР, та майор КДБ), контроверсійність еквівалентності якого по обидва боки має політичне забарвлення, хоч професіонали тримаються певної думки.

Блискавичне судове засіданння 8 липня (2.5 год. на десятьох) у федеральному суді на Манхеттені (як символічна обопільна пам’ять за однойменний проект), де усі «сплячі» агенти назвали свої справжні імена, ставши «мертвими», та визнали себе винними у змові і в діяннях за агентів іноземної держави без реєстрації (без усілякого шпигунства і прання грошей), і були засуджені на термін ув’язнення, що вже відбули, та погодились не повертатись до США без дозволу генпрокурора країни, а також передати владі усі гонорари за публікації їх біографій, сценаріїв, власність (нерухомість включно), тощо та абсолютно рекордна за часом підготовка до обміну, що йому передувала (усі необхідні зустрічі та рішення проводились під керівництвом директора ЦРУ Л. Панетти та візаві М. Фрадкова), попри все пробуджують спомини за холодну війну, але водночас відбивають новий тип і стратегічний рівень американсько-російських відносин та спільне намагання не зірвати ратифікацію нової угоди з нуклеарних роззброєнь.

За символічною іронією Долі з сумною фарсовою посмішкою Історії цей обмін відбувся напередодні дня народження Вільяма Фішера... Чи, може, за посмішкою Долі над іронією Історії?