Поїздка в Україну була організована нашою Світовою Кооперативною Радою, головою якої є Ігор Ляшок. Я їхав як член президії Української Світової Кооперативної Ради і голова Централі Українських Кооперативів Америки. До делегацію також входили представники інших кредитових спілок Сполучених Штатів та Канади. В Раді, звичайно, приймали участь і спілки з України. Мета цієї поїздки - позачергове засідання Світової Кооперативної Ради, в порядок денний якої входила робота над Статутом та внесення до нього змін, які б збільшили вплив спілок з України на нашу світову кооперативну раду. До теперішнього часу тільки одна асоціація з України могла бути в складі Світової Кооперативної Ради. Але, згідно внесених змін, багато інших асоціацій, що існують в Україні, теж отримали можливість стати членами світової кооперативної ради. Це збільшує вплив на роботу Ради і кооперативний рух у світі.

В Україні є закон для кредитних спілок і є понад 700 зареєстрованих кредитних спілок. Частина з них працює дуже добре. Проте деякі так ніколи і не розпочали свою діяльність, а частина з них були сформовані, як "піраміди". Це дуже недобре явище, оскільки вони набрали грошей, оформили їх, як позички, і не виплачують вкладникам кошти. Тобто, реально є приблизно 150 кредитних спілок в Україні, що насправді працюють за кооперативними принципами, мають солідну установу, дотримуються стандартів. Інша проблема, яку ми бачили в Україні - як вони створили цей закон. Потрібно, щоб існував зорганізований апарат для перевірки діяльності кредитних спілок. Уряд повинен впливати, перевіряти, щоб кредитні спілки правильно працювали, тобто щоб зареєстровані, як кредитна спілка, установи, працювали за законами кредитівок, як і в Сполучених Штатах. Зараз ми бачили, в Україні це повільно "вичищається" і вселяє надію, що незабаром залишиться та кількість кредитних спілок, які будуть правильно працювати і розвиватися. Всі інші, зникнуть.

Я відчув зміни. Наприклад, у Києві тепер більше російської мови. У розмові з людьми я відчував більше розчарування, особливо з огляду на теперішні обставини в українській економіці. Люди розчаровані і не знають, що чекати від нового уряду. В Західній Україні люди дуже стурбовані приходом Януковича до влади, тиском на університети, студентів з боку уряду. Ми відчули, що тепер в Україні складніше, ніж рік тому.

Історія та мова - це те, над чим колишній президент Ющенко, на мою думку, від початку повинен був працювати. Адже дуже важливо, щоб діти могли вивчати історію своєї держави і гордитися, що вони є українцями. Проте люди, що впливали на розвиток України останні десятиліття, створили умови, за яких в українській державі виріс прошарок населення, що не вважає себе українцями. І саме на них орієнтуються ті, хто намагається присвоїти собі українські землі та їх населення. Тому дуже важливо, щоб сучасні українці знали свою правдиву історію і пишалися нею.

Наприклад, тут, у Сполучених Штатах, українська діаспора вже існує понад 100 років і не забула історію, українську мову та культуру. Проте там, на Батьківщині, тепер стоїть велике питання - якою буде офіційна історія України? Друге питання - якою буде державна мова в Україні - чи це буде українська чи друга, російська.

І це ті питання, над яким мала б попрацювати адміністрація попереднього президента України, щоб захистити українську історію, мову і те, що діти будуть вивчати в школі. Бо Україна та українці мають насправді чим пишатись, проте багато з них не знають ні своїх коренів, ні багатої історії...

Українською мовою. Ми також мали можливість бути на звітніх загальних зборах в асоціації НАКСУ (національна асоціація кредитних спілок України) і там деякі люди зі Східної України виступали російською мовою, але провадили зібрання українською мовою. Коли ж спілкувалися з нами, то тільки українською мовою.

Ми не мали безпосередніх зустрічей з представниками українського уряду, крім того, що на нашу конференцію світової кооперативної ради прийшов один депутат, який виступав українською мовою і говорив про кредитні спілки як установи, що повинні існувати для захисту економічного майбутнього українців. Більше зустрічей з представниками влади ми не мали. Під час конференції відчувалося, що тепер існує трохи більше "відсторонення" українського уряду від діаспори, ніж раніше, за попередніх адміністрацій. Але безпосередніх контактів, щоб обговорювати такі питання, ми не мали. На мою думку дуже важливо для нас працювати над тим, щоб налагодити контакти з урядом в Україні; щоб уряд України зрозумів, що тут існує діаспора, яка дуже болюче дивиться на питання збереження та розвитку української мови, культури, національної ідентичності. Крім того, вони повинні знати, що ми (діаспора) протягом кількох поколінь зберегли те українське зернятко, яке дає свої плоди у вигляді українських шкіл, музеїв, церков, культурних осередків, не зважаючи на те, що Україна далеко за океаном, а нові покоління українців її ніколи не бачили. І найважливішим на мою думку є те, що ми залишилися українцями в душі і завжди пишалися цим.

Була пропозиція про зустріч з панею Тимошенко, але не вийшло, бо її якраз не було в Києві. Ми також намагалися домовитися про зустріч з Грищенком, посилали листи з проханням, але, на жаль, ми так і не отримали жодної відповіді. Не мали можливості також налагодити безпосередній контакт з представниками українського уряду, всі спроби не увінчалися успіхом. Це ще раз підкреслює те, що в уряді України знали, що ми приїжджаємо, але не мали бажання зустрітися з нами, направити якогось представника зовнішніх зв'язків до гостей з діаспори.

Ми спілкувалися з людьми, але не бачили великої різниці. Ми бачили, що люди роблять те, що робили до цього; що є зміни в уряді, але немає великих змін у суспільстві. І тим більше, не бачили ні задоволених змінами людей, ні кращих економічних можливостей. Як кажуть в Україні: "Змінилися "наверху" кадри, але для простих людей не змінилося нічого". Іншими словами, ми не побачили жодних позитивних змін.

Найперше ми були в Києві. Потім поїхали до Українського Католицького Університету у Львові. Від нашої кредитової спілки були я, Ореста Фединяк, Михайло Кос, Олег Караван, Ігор Ляшок та Роман Яцківський. У Львові ми були присутні на відкритті меморіальної дошки спонсорам Українського Католицького Університету. Службу правив сам ректор о. Гудзяк. Ми були там саме в той час, коли в Україні і світі всі обговорювали візит спецслужб до ректора. Отець Гудзяк є дуже динамічною особою, працює над тим, щоб люди мали доступ до навчання. Важливо, що він намагається зберегти економічну свободу свого навчального закладу. Ректор Гудзяк дуже багато піклується про питанням отримання освіти і християнського виховання. Адже студенти УКУ - це будівники майбутньої демократичної України. Мабуть саме це спровокувало натиск на нього з боку СБУ. І це трохи турбує нас. О. Гудзяк багато працює над тим, щоб допомогти людям в Україні, живе й працює на розвиток цього університету. Ми були захоплені проведеною роботою і її результатами та планами на майбутнє. Вони планують розбудувати центр для студентів, і це було для нас дуже цікаво. Нас, як людей українського походження, тішило бачити те, що він робить. Я також їздив з Романом Яцківським до Острозької Академії, де був зворушений тим, що мені вручили диплом почесного академіка. Я виступав перед студентами і підкреслив, що ми, як діаспора, можемо тільки допомогти, а українці в Україні повинні будувати свою державу самі. Ми можемо дати їм можливість спілкуватися з людьми в діаспорі, організовувати зустрічі, щоб вони бачили, що люди в Америці також мають ті ж самі потреби, що й в Україні: утримання своєї сім'ї, житла, медичного обслуговування.

Ми дуже цінимо ту роботу, яку здійснив ректор Академії Ігор Пасічник. Він відбудував Острозьку Академію: знайшли приміщення, набрали студентів. Їх зараз є 5 000. Там є містечко, де студенти збираються і спілкуються між собою та з учителями. Він слідкує за тим, щоб в корпусах не курили, щоб мали капличку, де проводиться служба для всіх конфесій. Це відкрито для студентів та для громади. Ректор підкреслює історичне значення Острозької Академії, адже вона була одним з найстаріших навчальних закладів України і сягає своїми коренями ще в 17 століття.

Тут в Америці ми працюємо, що захистити економічні питання, але й не забуваємо про нашу мову, культуру, історію, організації. Ми дбаємо, щоб зберегти українське серце тут, в діаспорі. Нас дуже тішило те, що зараз в Україні, як в Українському Католицькому Університеті, так і в Острозькій та Києво-Могилянській Академіяхпрацюють не тільки над тим, щоб люди отримали освіту, але й над тим, щоб люди розуміли, що вони мають відповідальність перед громадою, суспільством.

В нас є зв'язок є через "Український Народний Союз" та д-ра Мирона Куропася. Він дуже багато працював над тим, щоб укріпити зв'язки між Академією і діаспорою. Влаштовував зустрічі між ректором Ігорем Пасічником та представниками діаспори. І ми працюємо над тим, щоб мати тісні стосунки з Академією і подібними університетами. Наша кредитова спілка допомагає трьом навчальним центрам в Україні, які вважаємо дуже важливими. Це - Києво-Могилянська Академія в Києві, Острозька Академія в Острозі і УКУ в Львові. Ми вважаємо, що ці три університети справді працюють на українську ідентичність і ми, як діаспора, повинні їм допомогти в їхній роботі, бо на жаль ми не маємо ресурсів для розбудови України, але можемо допомогти тим установам, організаціям, що справді працюють над цим.

Коли я був в Острозькій академії, в УКУ і мушу сказати, що вони є на дуже високому рівні. В Острозькій Академії мають доступ до всіх бібліотек світу, є велика мережа комп'ютерів, через Інтернет вони отримують інформацію. Мають свою бібліотеку. Викладання є на досить високому рівні. Навіть з технічного боку - в Україні є досить високий рівень. Але уряд повинен працювати над тим, щоб ті можливості могли далі розвиватися і одночасно могли мати стосунки з міжнародними компаніями. До теперішнього часу дуже складно мати зв'язки з міжнародними компаніями, бо треба знати, як працюють всі закони. Ще одне важливе питання для України, крім освіти та економічної свободи, є необхідність покращення законодавства. Щоб закони, які існують там працювали, щоб всі могли відповідати згідно закону. Наприклад, судді там живуть на високому рівні, мають можливості, недоторканість. Але якщо оцінити їхню платню, то стає дивним, як вони так можуть жити, ще й мають недоторканість. В Америці судді не мають недоторканості. Те саме у Верховній Раді - депутати мають недоторканість. Тому слід мати закони, які будуть виконувати судді. Зараз цього. На жаль, немає. Люди повинні мати довір'я до законодавства і знати, що закони будуть виконуватися.

Наша кредитова спілка не має таких програм для студентів. Ми допоможемо з тим, щоб українські університети мали побратимство з вузами в США. Скажімо, студенти Києво-Могилянської Академії можуть приїхати сюди на курси, в США. Ми думаємо, що це дуже важливо і будемо працювати, щоб таких стосунків між університетами було більше. Але в нас, як в спілки, є обмежені можливості допомогти. По-перше, тому що ми є фінансовою установою. Наше завдання - надавати фінансові послуги, щоб люди були ними задоволені. Ми повинні мати заробіток, сплачувати наші всі зобов'язання, тоді беремо частину нашого заробітку і даємо на допомогу нашій українській громаді. В першу чергу нам важливі інтереси нашої діаспори, допомога нашим церквам, молодечим організаціям, культурним організаціям - осередкам, музеям. Є також три проекти про які ми вже говорили - допомога академіям та УКУ. Але те, що ми можемо дати їм у порівнянні з їхнім бюджетом є малою частиною. Тут в діаспорі в нас немає таких можливостей, які мають люди в Україні. Ми вже знаємо, що в Україні є вже мільярдери, і вони також повинні працювати над розбудовою країни, в якій вони заробили, працювати над тим, щоб всі люди мали трохи більше економічних можливостей. Ми працюємо над тим, щоб організувати зустрічі між ректорами шкіл в Україні з ректорами шкіл в США, щоб налагодити стосунки між закладами. Є труднощі навіть у тому, щоб люди приїхали до Сполучених Штатів, навіть за запрошенням, щоб молоді люди, які не мають сімей, отримали візи. А все тому, що є багато випадків, коли приїжджають сюди з візою і не вертаються назад. Але офіційної програми обміну ми не маємо.

Я би сказав позитивні з огляду на те, що ми зустрічаємо таких людей як Пасічник, Гудзяк, які працюють там і які оптимістично дивляться на майбутнє України. Тішить те, що навіть в останні важкі економічно часи все ще існує кооперативний рух, і багато кредитових спілок працюють правильно і успішно. Наприклад, цього разу в мене залишились дуже добрі спомини про зустріч з Петром Маковським, головою правління найстарішої кредитової спілки в Україні, якій виповнюється 20 років. Це є кредитова спілка, що заснована в місті Стрий і на сьогоднішній день має філіали в інших містах. Спілка розвивається у правильному напрямку. Вона працює як фінансова установа, але також пов'язана з громадою і впливає на розвиток громадського життя. Так само, як і наша кредитова спілка працює тут в США: ми надаємо фінансові послуги, але нам дуже важливі громадські справи, бо це є громада, яка створила нашу кредитову спілку у 1951 році.

Найбільшу зміну, яку я бачив в Україні, була в Карпатах. Дороги там жахливі, невикінчені. І я був дуже здивований, коли побачив візника на возі, який розмовляв по мобільному телефону. (Сміється). Для мене це виглядало дуже дивно. В селі хтось пасе корови і говорить по мобільному телефону. Такого я не бачив у минулі поїздки. Телефонні зв'язки дуже розвинулися, всі мають мобільні, то це справило на мене велике враження.

Це пов'язане з батьками. Мені було 4 роки, коли я приїхав до США. Виріс в Українській громаді. Я був у СУМі, в українських таборах, вчив українську історію, географію. Для моєї родини було важливо, що я був вихований в українському дусі. У нашій громаді є багато людей, які не народилися в Україні, але мають українську душу і зорганізували громадське життя в діаспорі. Хотілося б це бачити й далі. І ми працюємо над тим, щоб далі розвивалася наша українська діаспора. Ми бачимо, що в наших містах будуються нові церкви, нові культурні осередки. І ми будемо далі працювати на те, щоб процвітала наша українська громада.

Треба, щоб вони брали участь в організаціях, ходили в наші церкви, водили дітей в українські школи. Тим людям, що приїхали в 90-х роках, було складно. Вони були частиною Радянського Союзу, багато чого про історію України вони навіть не чули. Це вони могли знайти тут, в українській громаді. Тому дуже важливо, щоб їх діти залишились частиною української громади, виросли українцями, знали історію своєї землі та своїх героїв, і пишалися тим, що вони є українці.