Конфлікт між Польщею та більшовицькою Росією виник ще на початку 1919-го. Проте в момент найбільших успіхів білогвардійців "начальник Польської держави" Юзеф Пілсудський, не бажаючи перемоги борців за "единую и неделимую Россию", фактично уклав із Леніним перемир'я. Це дозволило перекинути червоні війська з польського фронту проти Збройних сил Півдня Росії генерала Антона Денікіна й розгромити їх восени 1919-го.

Та після перемоги над білими навесні 1920-го більшовики, про людське око закликаючи до мирних переговорів, почали готуватися до війни проти поляків. Пілсудський вирішив випередити: 25 квітня польські війська перейшли в наступ на Правобережній Україні й розгромили тут червоних. На польському боці діяли дві українські дивізії. Згодом їх стало вісім: шість піхотних, кавалерійська та кулеметна. Стрімкому просуванню польсько-українського війська сприяли антибільшовицькі селянські повстання.

9 травня польські солдати пройшли по Хрещатику парадом. Приймав його генерал Едвард Ризд-Сміґли- майбутній маршал і "верховний вождь" польських військ. Ротмістр Тадеуш Махальський, який брав участь у тому параді, згодом оцінив його як грубу політичну помилку: "Український народ, який бачив у своїй столиці чужого генерала з польським військом замість Петлюри на чолі власних військ, оцінював ситуацію не як акт звільнення, а радше як нову окупацію. Тому українці замість ентузіазму й радості зберігали похмуре мовчання. І замість того, аби братися за зброю на захист отриманої свободи, залишалися пасивними глядачами".

У ті дні, окрилений військовими успіхами, Пілсудський заявив в інтерв'ю британській "Дейлі ньюз": "Я даю українцям шанс. Якщо їм вдасться, то вдасться. Не досягнуть успіху, то не матимуть його. Є два методи навчити людей плавати. Я волію метод кидання їх на глибоку воду і змушувати тим, щоб плавали. Це, власне, роблю з українцями". Ці ж слова він невдовзі повторив Ісакові Мазепі- прем'єр-міністрові Української Народної Республіки.

- Ми, українці, вже третій рік плаваємо в досить глибокій воді,- відповів голова українського уряду.- Але нашим ворогам це не до вподоби, і тому хочуть нас утопити.

Аби не мати проблем з надто сильним союзником, поляки стримували зростання української військової потуги. Створювали проблеми з постачанням. Головного отамана армії УНР Симона Петлюру позбавили навіть такого атрибуту влади тієї доби, як штабний салон-вагон. Головний отаман пересувався в ешелоні з чотирьох вагонів-"теплушок".

Наприкінці травня більшовики кинули проти поляків Першу кінну армію Будьонного. Вона глибоко прорвалася у ворожі тили. 10 червня поляки поспіхом залишили Київ. Перед тим підірвали мости через Дніпро. Згодом Пілсудський визнав, що, навчений окопним досвідом Першої світової, попервах недооцінив червону кавалерію.

На початку липня почався масштабний наступ Західного фронту під командуванням Михайла Тухачевського. На початку серпня Червона армія вже була під стінами Варшави та Львова. Проте Пілсудський ущент розгромив більшовицькі армії під Варшавою. Ця перемога ввійшла в історію під назвою "Чудо над Віслою". Першу кінну, яка намагалася прорватися з-піді Львова на підмогу Тухачевському, вдалося затримати в боях під Замостям. Там відзначилася шоста Січова дивізія армії УНР.

Восени виникли передумови для нового походу на Київ. Проте польський сейм вимагав відмовитися від "нових авантюр". Тому в жовтні 1920 року поляки несподівано для своїх союзників-українців уклали перемир'я з більшовиками. А в березні 1921-го в Ризі Польща з одного боку, РСФР та УРСР- з другого, підписали мирний договір.

Пілсудський метою війни ставив створення між Польщею та Радянською Росією буферних держав, насамперед- української. Тому вважав, що війна 1920 року не була доведена до логічного завершення. За місяць до смерті, у квітні 1935-го він зізнався своєму ад'ютантові: " Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну".

Через чотири роки події довели слушність міркувань Пілсудського: Польщу поділили між собою Третій рейх і СРСР.

Польсько-радянській війні передував таємний Варшавський договір між Польщею та Українською Народною Республікою, укладений 21 квітня 1920 року.

Українсько-польський кордон визначили по лінії: річка Збруч- далі у Крем'янецькому, Дубенському та Рівненському повітах кордон підлягав "точнішому порозумінню"- далі по північному кордону Мінської губернії (приблизно теперішній українсько-білоруський кордон) до його перетину з річкою Прип'ять і до її гирла. Східний та південний кордони УНР Польща гарантувала по лінії кордону Речі Посполитої 1772 року (Дніпро-Чигирин-Шпола-Умань-Балта-Дністер). Далі на схід від цієї лінії польське військо не зобов'язувалося допомагати українському.

Відзначалося, що національно-культурні права, які уряд УНР забезпечить громадянам польської національності, будуть в не меншій мірі забезпечені українцям у Польщі.

Лідер УНР Симон Петлюра і міністр закордонних справ Андрій Лівицький уклали цей договір за спиною прем'єр-міністра Ісака Мазепи. На знак протесту той невдовзі подав у відставку.

Восени того ж року Польща відмовилися від дотримання угоди: її уклали таємно й вона не була ратифікована сеймом. Натомість на мирних переговорах поляки визнали уряд радянської України.

За Варшавську угоду Петлюру критикували не лише опоненти, а й прихильники. Відповідав, що за тих умов іншої можливості вести боротьбу за українську державність не було.