Національне відродження Росії та новонабута впевненість у собі при правлінні президента Володимира Путіна не є доморослою, а скоріше відбиває надзвичайно сприятливі міжнародні умови. Ціни на нафту і газ виросли "до небес", Сполучені Штати зайняті серйозними проблемами в Іраку і на Близькому Сході, і думки на Заході розділяються з приводу того, як ставитися до Росії.

Адміністрація Путіна постаралася використати це сприятливе становище. Однак, якщо деякі дії Кремля здаються зрозумілими і розумними, інші навряд чи можна назвати раціональними чи далекоглядними.

Наприклад, бажання Росії придбати частку газорозподільних ринків Європи має сенс і повністю обґрунтоване, беручи до уваги енергетичні ресурси Росії та пропускну спроможність трубопроводів. Також, прагнення Росії розповсюдити свій вплив на багаті енергоресурсами країни Середньої Азії спрямоване на зміцнення статусу Росії як великого постачальника енергоресурсів. Стверджуючись як велика держава за межами сфери впливу Заходу, Росія підвищила вагу Шанхайської організації співпраці, до складу якої входить Китай і більшість країн Середньої Азії. Дійсно, Росія надає все більшого значення своїм стосункам з Китаєм, що є стратегічною зміною в зовнішній політиці, навіть якщо поки що й неясно, наскільки Росія бажає зблизитися з Китаєм.

Але в залякуванні Грузії та Молдови, демонстрації підтримки "Хамас" чи потуранні Північній Кореї, російський уряд, схоже, не керується якимось стратегічним баченням далеких інтересів країни. Створюється враження, що ці дії викликані виключно простою недоброзичливістю. Важкий тиск із боку Росії на Грузію та підтримка сепаратистських рухів у Південній Осетії та Абхазії - двох невизнаних республіках на території Грузії - розпалює пристрасті та створює загрозу дестабілізації й без того напруженої обстановки на Північному Кавказі. Якщо нестабільність переросте на відкриті воєнні дії, Росія не зможе уникнути серйозних наслідків.

Звичайно, президент Грузії Михайло Саакашвілі часом поводиться нерозсудливо та гордовито. Але якщо політика Росії щодо нього дозволить подіям у Грузії вийти з-під контролю, відповідальність за це ляже на Росію. Оскільки Росія претендує на статус світової держави, від неї чекають самовладання та відповідального ставлення.

Однак Кремль сьогодні, схоже, охоплений прагненням продемонструвати свою силу, що виникає з бажання компенсувати роки принижень після розвалу СРСР - роки, коли Захід презирливо ігнорував погляди та інтереси Росії.

Це давнє почуття образи може пояснити дещо нечемна поведінка Путіна і його сумнівні жарти при зустрічі з західними колегами. Можливо, саме це стоїть за нераціональною ухвалою Росії не виконати даної Польщі обіцянки передати їй документи про вбивство за наказом Сталіна тисяч польських офіцерів у лісі поблизу Катині на початку Другої світової війни. Яку користь принесе Росії порушення власного слова? Мотив у цьому випадкові здається простим: "Саме тому, що ви хочете цього, ми вам цього не дамо. Ми можемо вчиняти, як забажаємо, бо ми знову сильні".

Але Росія зовсім нещодавно повернула цю силу, щоб відчувати себе абсолютно упевненою. Непереборне бажання Путіна нагадати всім, що Росія "знову на коні", говорить про внутрішню невпевненість у собі. Згідно з недавньою статтею в "Нью-Йорк Таймс", під час однієї з неформальних зустрічей із Бушем Путін показав американському президентові свого лабрадора зі словами: "Більший, міцніший, сильніший, швидший і норовливіший, ніж Барні" (собака Буша). Хоча Путін навряд чи хотів сказати, що перевага собаки вказує на домінування Росії над США, це висловлювання відповідає його загальному посланню: не смійте навіть ставити під сумнів наш високий статус.

Росія ніяким чином не старається ізолюватися від світу. Росії потрібні Америка і Захід для того, щоб реалізувати її амбіційну ідею створення міжнародних центрів зі збагачення урану, і їй необхідні західні ринки, що є головними споживачами російської нафти та газу. Більше того, саме на Захід любить їздити за покупками і відпочивати, а також відправляти дітей до шкіл багата й могутня російська еліта.

Але гра мускулами з боку Росії спантеличує й насторожує західних лідерів, що здається сумнівним способом закріплення нового статусу Росії. Спірна зовнішня політика ускладнює встановлення контактів і досягнення угод. Вона руйнує довіру між сторонами, необхідну для зміцнення торговельних стосунків. Як показав січневий конфлікт із Україною з приводу цін на газ, коли Росія веде жорстку гру, це викликає тривогу й підозри на Заході, а не робить його більш згідливим.

Що станеться, якщо груба сила й жорсткі висловлювання виявляться неадекватними для переслідування національних інтересів Росії? Невідомо, але історія Росії в цьому відношенні не може служити джерелом надії.