rss
02/16/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Відчути своє призначення

Ми – нація, сузір’я міліонів,
Ми – серце воль, ми – буйна кузня сили.

                  Юрій Липа “Бог і непримиримість”

Юрій Липа народився 5 травня 1900 року в Одесі. Його ім’я є знаковим в нашій історії. І це ствердження є незаперечним, навіть незважаючи на те, що більшість співвітчизників навряд чи зможе ствердно відповісти на запитання, чи знають вони, хто був Юрій Липа. Це швидше вина нас, сучасників, що до цього часу не змогли належним чином оцінити, популяризувати і вшанувати його творчу спадщину і життєвий чин.

Початкову освіту Юрій здобував у гімназії № 4 м. Одеси та Новоросійському (Одеському) університеті. У 1917 р. розпочав літературну діяльність – редагував часопис “Вісник Одеси” та написав перші брошури: “Союз визволення України” (історія і діяльність), “Королівство Київське за проектом Бісмарка”, “Носіть свої відзнаки”, “Гетьман Іван Мазепа”, які побачили світ у заснованому батьком видавництві “Народний стяг”. Тоді ж вступив до лав української армії, зокрема першого куреня Гайдамацької дивізії, у складі якого брав участь у січневих боях на вулицях Одеси. У період Гетьманату перебував на посаді заступника командира одеської “Січі”, редагував українську щоденну газету, видав останню, написану в Одесі книжку “Табори полонених українців”.
На еміграції в Польщі закінчив медичні студії у Познанському університеті (1922-1929). Брав активну участь у студентському русі, зокрема обіймав посаду ідеологічного референта корпорації “Чорноморе”. Після закінчення навчання разом з Євгеном Маланюком організував літературну групу “Танк”, активно друкувався на шпальтах львівського часопису “ЛНВ”. Упродовж 30-х рр. видав низку літературних, літературознавчих та публіцистичних творів. У 1940 р. разом з Левом Биковським та Іваном Шовгенівим створив у Варшаві Український чорноморський інститут – науково-дослідну установу вивчення політичних і економічних проблем, що постануть перед Україною після здобуття незалежності. Протягом 1940-1942 pp. цією установою було видано 40 актуальних праць. У 1942 р. Юрій Липа відвідував Одесу з метою перенесення інституту до цього міста, було організовано видання декількох наукових збірок. Під час німецької окупації співпрацював з ОУН як медик та публіцист. Був лікарем куреня УПА “Переяслави” (Яворівщина, 1944 р.), імовірно був призначений крайовим лікарем УПА-Захід. Праця “Ліки під ногами” (1943) повсюдно використовувалася у медичній ділянці УПА і збройного підпілля ОУН.
А творчість Юрія Липи була на диво багатогранною: самобутній поет (“Вірую”, “Світлість”, “Суворість”), оригінальний новеліст (“Нотатник”), прозаїк (“Козаки в Московії”), літературознавець (“Бій за українську літературу”), драматург (“Ярмарок”), теоретик в галузі геополітики (“Чорноморська доктрина”, “Розподіл Росії”), історіософії (“Призначення України”), ідеології українського націоналізму, зрештою жертовний воїн і теоретик Української Національної Революції і водночас фаховий лікар. І це все про людину, яка прожила лише 44 роки.
Цікаву характеристику Юрію Липі дав Богдан Стебельський: “Були йому чужими поняття заздрості, які переслідують малих не талановитих людей. Липа придивлявся до кожного українця і старався відкрити в ньому творчі сили. Коли такі знаходив, старався їх збудити своєю увагою до носія тих сил. Був ласкавий і прихильний до кожного: до великих і малих, до славних і непомітних людей з маси. Гидував лише тими, що зраджували національну солідарність і для особистої користі чи амбіції зраджували свій нарід”.
Високо оцінювали Юрія Липу як його сучасники (Д.Донцов, О.Ольжич, Є.Маланюк), так і сьогоднішні дослідники (С.Квіт, О.Баган, А. Бедрій, П.Іванишин, Л. Череватенко), проте, як це не дивно, до сьогодні не маємо ні повного видання його творів, ні ґрунтовних монографічних досліджень його творчого спадку та життєвого шляху, що, безумовно, є значною прогалиною не лише в нашій історіографії, але й літературознавстві та політології.
А заслуг у Юрія Липи є багато. Зокрема, за словами Євгена Маланюка, “він розширив національне і “расове” (в його термінології) самоусвідомлення до неіснувавших – до нього – розмірів і глибини”.
Не лише слово, але й чин Юрія Липи варті найбільшого пошанування і наслідування. Як яскраву ілюстрацію останнього твердження дозволю собі навести уривок спогадів Богдана Стебельського.
“1944 року Липа мав можливість виїхати на Захід і врятуватися від московських окупантів, що поновною хвилею заливали Україну. Запряжені вози чекали, щоб заладувати його лікарське влаштування, речі домашнього вжитку і родину (жінку і дві донечки). Крім бібліотеки, великого майна в Липів не було. Усі розмови про виїзд кілька місяців до того кінчалися відмовою. Липа був невгнутий. Нам було відомо, що в Липи були зв’язки з підпіллям і він часто пропадав на кілька днів з хати. Його викликали до ранених воїнів УПА в лісі. – Мій обов’язок бути з ними, – казав Липа.
На всі аргументи про виїмковість його таланту, про потребу рятуватись на Заході, він мав одну відповідь: “Тут вороги і там не приятелі. Одні і другі вимагатимуть упідлитись. Краще вмерти на своїй землі гідно у боротьбі!”
Зрештою, так і сталося, 19 серпня 1944 року як лікар УПА Юрій Липа гине від тортур енкаведистів. Рішенням УГВР посмертно йому було присвоєно звання полковника УПА.
Заглиблення в творчу спадщину і усвідомлення значущості національного чину тих, хто волів вмерти гідно на своїй землі, аніж упідлитися, однозначно допоможе співвітчизникам відчути сакральний сенс власного призначення і Призначення України. І нехай для нас надійним дороговказом у розбурханому до передштормового стану океані світоглядово-політичних доктрин, течій, орієнтацій стануть слова Юрія Липи: “Єдина правда, що є, це дивитись у себе, бути самим собою, ставати самим собою”, бо “…Як можна інакше дивитися на світ, як не знутра власної раси? Божеським законом є відчувати своє власне я, свою родину, і цілий свій Рід – найвищим!”

 


 

 Отаман, онук поета

 

Богуслав Антонович Шашкевич народився 1 липня 1888 року в Лолині, Долинського повіту. Внук видатного поета, лідера “Руської трійці” (Шашкевич, Головацький, Вагилевич) Маркіяна Шашкевича. В 1908 році закінчив у Львові піхотинську кадетську школу і в тому ж році приділений до 58-го піхотного полку в Станіславові.

Відчуваючи пресинг з боку командира полку поляка Мєчислава Залєского за участь в українському русі, рішився звільнитися з війська, взявши річну відпустку за станом здоров’я, почав студіювати в лісовій академії у Відні. Але бог війни Марс, напевно, не хотів, щоби з Шашкевича вийшов лісник, бо небесні сили напророчили йому інший шлях і іншу долю.
З початком світової війни Богуслав Шашкевич змушений іти на фронт. І за бої проти москалів в районі Перемишля у вересні 1914 року отримує медаль за хоробрість 1 класу, рівночасно одержує військове звання четаря.
Проте військове щастя мінливе. В лютому 1915 року потрапляє в російський полон, і як полоненого Богуслава Шашкевича відправляють до Туркестану, звідки непокірний нащадок поета 6 листопада втікає до Персії, де бере безпосередню участь в національно-визвольному повстанні персів під проводом графа Канітца та Голц Паші проти москалів та англійців. В червні 1916 року, захворівши на малярію, через Багдад – Константинополь повертається до Австрії і вже того ж самого місяця бере участь в боях проти московських військ.
В листопаді 1918 року, після Листопадового Зриву, в Любліні український за складом 58 піхотний полк, в якому перебував і Шашкевич, піднявся на повстання проти поляків, але не зміг встояти під натиском ворога і відійшов до Львова. 12 грудня Богуслав Шашкевич очолює команду ХІ Белзько-Угнівської Групи Галицької Бригади, а в травні 1919 р. очолює Першу Дивізію Галицької Армії. В червні й липні 1919 року зорганізував ХХІ Збаразьку Бригаду і захищав відхід Галицької Армії через Збруч. За Збручем проводив вишкіл для наддніпрянців, а опісля обійняв командування ІV Золочівської Бригади. При переході УГА до більшовиків разом зі своєю Бригадою виступив проти червоних окупантів і вів бої як самостійна бойова одиниця до кінця лютого 1920 року, а з березня в Мотилеві з’єднався з військами УНР полковника Олександра Удовиченка.
Опісля, переслідуваний поляками, отаман Богуслав Шашкевич був змушений перейти до Чехословаччини, де два роки перебував у таборі інтернованих українських воїнів. Потім опинився в Німеччині. Останні роки життя прожив у Канаді, де й помер раптовою смертю в Едмонтоні в 1935 році. Похований на цвинтарі Беечмон.
Отаман Богуслав Шашкевич, який, за власним визнанням, ніколи не бачив своє майбутнє в якості військового, “думаючи по війні безслівно зайняти цивільне становище”, був нагороджений Орденом Залізної корони ІІІ класу з воєнною декорацією й мечами, Хрестом Заслуги ІІІ класу з воєнною декорацією й мечами, срібною медаллю за хоробрість І класу, німецьким Залізним Хрестом ІІ класу, турецьким Залізним півмісяцем І і ІІ класу та хрестом Карла.

 


 

 …Камінь з Божої пращі

 

 Title 

 

На сірім граніті хоробрі
Різьблять своє мужнє ім`я.                        

                               О.Ольжич

10 червня 1944 року в камері 14 бункера “целленбау” в нацистському концтаборі Заксенгаузен після нелюдських гестапівських тортур помер Олег Ольжич…

Він міг обрати собі багато перспективних і легких шляхів, “прозорі озера науки, вина, поезії пінні каскади…”. Ольжич був блискучим поетом, талановитим науковцем-істориком, вдумливим теоретиком… Але він визначив для себе найважчий, проте найсвітліший шлях, шлях служіння Ідеї Нації.
З юних років син відомого поета Олександра Олеся (Кандиби) Олег відчув своє покликання, свою місію і 22-річним юнаком став до лав “війська незримого поневоленої нації” – Організації Українських Націоналістів, в рік її заснування.
Ольжич був не просто одним з членів ОУН, він був не просто одним з керівників Організації, він був з тих, хто формував її дух, стиль, візію, він був тим, чия творчість і чин гартували і сталили цілі покоління українців. Ольжич прекрасно розумів, що ні сприятливі обставини, ні мілітарна потуга не забезпечать національної перспективи, якщо нація не визволиться психологічно, не матиме власної візії свого майбутнього і сталевої волі його здобути, переборюючи всі обставини і ламаючи всі перешкоди. Отже, будучи глибоко переконаним, що націоналізм – “ідея вивершености та єдности нації, гін до її всестороннього розросту назовні…, віра в покликання і призначення української нації та героїчне напняття в службі національному ідеалу” – Ольжич жив так, як учив жити інших, між долею забезпеченою і долею небезпечною вибравши останнє.
Навіть сьогодні в Україні ще немає достойного пам`ятника “гарольду нескореного покоління”. Ні в Житомирі, де він народився, ні в Львові чи в Києві, де працював і боровся, ми не побачимо гідного йому монумента. Але що це значить в порівнянні з тим, який пам`ятник нерукотворний він залишив для нащадків своєю оригінальною творчістю, своєю звитяжною бортьбою і своєю героїчною смертю.
Ольжича відносимо до тих, образ кого все і всюди має бути в душі і серці кожного українця, на прикладах і творах таких як він: цілісних, вольових, енергійних і безкомпромісових, мають виховуватись нові покоління співвітчизників, світла пам`ять про нього вічною буде в наших серцях.
Він прожив лише 37 років… І став дороговказом для Нації.
Слава Героям!

“Засумуй, трембіто, та й по всьому світу”…

Діти помирали, як мухи...

Вічно юні Герої#2018-51 (12/20/2018)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com