Шестеро дітей, шестеро внуків та роман, за який отримала “Дебют року”

Вперше почула про письменницю зі Сваляви Ірину Мадригу (на фото), коли минулого року вона отримала за свій перший роман “Завербоване кохання” одну із закарпатських літературних премій – “Дебют-2009”. Вдалий початок літературної творчості та ювілейний день народження збіглись у часі. Жінка, яка все життя мала потребу писати, але до пори до часу писала лише газетні матеріали, видала свій перший роман, коли у неї вже було шестеро дітей та шестеро внуків.
З Іриною мене познайомила письменниця Галина Пагутяк – вони ж потоваришували на літературному сайті ПРОЗА.РУ. На цій ділянці інтернет-простору львів’янка, відома письменниця, автор десятків романів, та письменниця-початківець зі Сваляви активно розробляють українську літературну гілку. Ми побачились з Іриною Мадригою у Миколаєві на “Книжковій толоці”, а нещодавно зустрілись знову у Львові, куди приїжджала російська письменниця Юлія Мельникова, теж активістка літературного сайту…
Зараз Ірина – вільний художник, хоча багато років працювала у журналістиці: у районній газеті “Вісті Свалявщини”, була редактором газети “Трембіта”, яку інвестор закрив у 2008 році як збитковий проект. Коли Ірина опинилася без роботи і питання “Що робити?” постало в усій суворій простоті, їй вистачило сили та оптимізму змінити кут зору на останні події. Адже вперше в житті з’явився час для того, аби реалізувати давню мрію. І вона почала писати роман, згадавши про правдиву історію, яка сталася на початку 90-х. Районне КДБ вербує молоду журналістку у свої таємні інформатори, однак між нею та офіцером, з яким їй доводиться співпрацювати, несподівано спалахує кохання…
Навряд чи Ірині вдалося б дописати цей роман, якби не підтримка чоловіка. Ірина вдячна долі за те, що звела її свого часу з чоловіком – Ярославом Мадригою. Він батько двох молодших дітей, і він розуміє те, що Ірині треба більше, аніж сімейні радощі та турботи. Однією з перших читачок цього роману стала Галина Пагутяк, якій Ірина вислала рукопис. Видавництва тим часом відповідали відмовою, а Ірина поступово стала активним користувачем Інтернету і саме там знайшла чимало друзів та однодумців, які теж пишуть, але наразі не мають виданих книжок. А тим часом рукопис роману потрапив до подруги дитинства Анжели Ман, яка й стала разом із своїм чоловіком спонсорами видання книжки. Роман під назвою “Завербоване кохання” вийшов у видавництві Мирослава Дочинця “Карпатська вежа”.
 Ірино, коли ви пишете?
 У мене нині був спір з чоловіком. Він мені каже: “Ти займаєшся вдома улюбленою справою”. А я йому відповідаю: “Терпіти не можу цю улюблену писанину!”. Але якщо є зобов’язання щось написати – перед самою собою зобов’язання, необов’язково перед іншими людьми, то я пишу, аж поки мої діти не повернуться зі школи. Тобто увесь дообідній час. А після обіду, коли дозволяє погода – йду на свою гору. Не дозволяє – щось малюю або опрацьовую знімки для фоторепортажів. Але що б я не робила – в каструлі на плиті має щось булькати, пральний автомат може собі гудіти – під ніч на балконі білизну вивішу. В суботу порядкуємо всі разом у хаті, а в неділю – байдики б’ємо чи їдемо в Поляну до моїх батьків. Якщо дітей немає в неділю, наприклад, їх кудись забрала з собою Марина (моя найстарша дочка), то я також можу посидіти за комп’ютером.
Що зараз пишете?
 Закінчую формувати книжку перекладів російських письменників “Мантриця”, до якої увійдуть мої переклади та переклади Галини Пагутяк. Готую до виходу у світ і збірку власних поезій. Видавати її буду в Мукачевому, у видавництві “Карпатська вежа”, яке належить моєму другу з дитячих років письменнику Мирославові Дочинцеві. Ця книжка побачить світ, як і попередня – роман “Завербоване кохання”, як плід дружньої підтримки моїх творчих задумів з боку моїх родичів та друзів. І ще один несподіваний сюрприз готую: працюю над романом “Тройка красных белок”, який пишу російською мовою.
 Як даєте собі раду із часом?
 Часу бракує. Бо не дають спокою ще й лаври фотохудожника та комп’ютерного художника. Тепер у мене період фотографування і малювання. Ще й стоїчно сиджу в Інтернеті і зазираю на сторінку “Українська Географія Сайту на Прозі”, яку ми з Галею Пагутяк створили для того, щоб українці мали куди йти до свого по своє, своєму навчатися й чужого не цуратися. Найближчі плани – махну до Санкт-Петербурга, а повертатися буду “Золотим Кільцем Росії” з відвідинами Москви, бо там у мене з’явилася купа друзів-письменників. Наші російські колеги, як, наприклад, Ілля Бек, Віктор Меркушев вчаться української, навіть пишуть нам листи українською. А деякі – як Віталій Щербаков, перекладають з української на російську Галю Пагутяк, наприклад. Своє “Завербоване кохання” я сама переклала для сайту, однак з допомогою Ірини Серебрякової – дівчинки з Севастополя, яка кілька років тому виграла конкурс Петра Яцека, а нині навчається у Києві...

Довідка від автора

Народилася 1959 року в селі Вучковому Міжгірського району. Жила все життя на Закарпатті, з коротеньким періодом у ранньому дитинстві, коли кілька років провела у дідуся й бабусі на Ставропіллі. Тоді ж навчилася читати – на “Мертвих душах” Гоголя. Російської філології Ужгородського національного університету не закінчила, бо вискочила заміж, і почали народжуватися діти… Все трудове життя – провінційна журналістика, співпраця з обласними виданнями, епізодичні публікації у столичних виданнях. Діти: Марина, Олександр, Юлія, Максим, Олексій, Ірина. Різниця між старшою і молодшою дочками – 17 років.

Галина ВДОВИЧЕНКО, ВЗ

 “Коронація слова”: ювілей і нові тренди

Ярослава Бакалець – вчителька української літератури з Львівської області – отримала першу премію в номінації Роман за текст
“Із сьомого дна”

Однозначним трендом, здається, стане історичний роман. Недаремно першу премію серед романів отримав текст “Із сьомого дна” про останні дні життя Богдана Хмельницького. Його авторка Ярослава Бакалець зізналася, що надихнулася романом Ліни Костенко “Берестечко”.
У  четвер, 10 червня, вкотре роздали нагороди Всеукраїнського конкурсу “Коронація слова”. У конкурсі взяли участь рукописи романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики з усієї України.
Уже 10 років поспіль конкурс дає літераторам грошей. Гроші, до речі, непогані: 20 тисяч гривень за найкращий роман, 15 тисяч за кіносценарій, 10 тисяч за п’єсу і 8 тисяч за лірику.
Крім того, цього року 150 лауреатам конкурсів попередніх років дали другий шанс щось виграти – серед них влаштували окремий конкурс “Гранд коронація” в номінаціях “Роман” (30 тисяч гривень), “Кіносценарій” (20 тисяч) і “П’єси” (обіцянка поставити п’єсу на котрійсь із київських театральних сцен).
Відмінність у сумах можна сприймати як своєрідну ієрархію родів сучасної української літератури.
Цей конкурс багатьом початківцям і аматорам відкрив двері у велику літературу – серед таких можна назвати Ларису Денисенко та Ірен Роздобудько. Остання цього року підбиває свої підсумки: “Можу сказати фактами: у 2000 році у мене було друге місце на конкурсі та перша книжка, а зараз, у 2010 році – вже вісімнадцята книжка і п’ять фільмів”.
Говорити про цьогорічних переможців – вкрай складна і невдячна справа. Справжніх переможців покаже книговидавничий процес. Можна перерахувати імена лауреатів, але набагато цікавіше подивитися, котрі з цих імен перекочують зі списку переможців на палітурки книжок.
Цю думку підтверджує багаторазовий лауреат “Коронації слова” Андрій Кокотюха: “Коли я був членом журі, то з 12 рукописів-фіналістів видавці пропонували відзначити лише 4 чи 5, але дали таки 12 премій. З них видали тільки 4, з яких тільки 2 книжки мали хоч якийсь розголос”.
На прикладі цьогорічних романів-переможців у загальному конкурсі та “Гранд коронації” можна простежити, яку кон’юнктуру хочуть сформувати на теперішньому ринку масової української літератури.
Однозначним трендом, здається, стане історичний роман. Недаремно першу премію серед романів отримав текст “Із сьомого дна” про останні дні життя Богдана Хмельницького – його авторка Ярослава Бакалець зізналася, що надихнулася романом Ліни Костенко “Берестечко”.
Більше рис тренду додало нагородження в “Гранд коронації” Володимира Лиса за роман “Століття Якова”, про який Оксана Забужко сказала: “У нас у журі виникла дискусія про те, що в Україні має бути бестселером. З одного боку, це бестселер по-західному – класний український детектив із класним українським ментом, тобто роман Андрія Кокотюхи “Пророчиця”. З іншого боку – нестандартний роман, який викликає щиру емоцію та пробиває на сльози і чоловіків, і жінок у журі”.
Зате на церемонії нагородження не плакали. Цього року організатори вибрали форму літературного балу та концерту.
Відкрили дійство дівчата-танцівниці а ля латиноамериканський карнавал і парубки, стилізовані під якийсь давній рід військ. Мені особисто ті парубки чимось нагадали Швейцарську гвардію – особисту охорону Папи Римського.
На сцену вийшов засновник конкурсу Юрій Логуш і сказав привітальне слово. За ним на сцену виїхала коробка на коліщатках, трохи схожа на холодильник для морозива. Після того, як пан Логуш запросив на сцену “гранд-даму та музу конкурсу”, коробка відкрилася, і з неї під звуки фанфар вилізла Тетяна Логуш.
Далі програма була стандартною – вручення дипломів та грошей чергувалося з музичними номерами. На сцені відзначилися Іво Бобул, Віталій Козловський, Віктор Андрієнко, Василь Лазарович, Влада Литовченко, Василь Вірастюк, Тарас Федюк, Ольга Богомолець та інші більш чи менш пов’язані з літературою персонажі.
Початок музичних номерів зазвичай супроводжувався масовою евакуацією письменників надвір. Можливо, через те, що в приміщенні не працювали кондиціонери, і дихати справді було нічим.
У цьому був і позитив – на вулиці, подалі від шуму концерту, можна було спокійно поспілкуватися з мешканцями українського літературного лісу. Письменники поділилися з “Українською правдою. Життя” своїми міркуваннями про те, чому українська масова література так і не стала справді масовою.
Вдалий дифдіагноз вдалося поставити Оксані Забужко: “Якщо говорити про жанрову літературу як таку – то тут є вже десятки імен. Я читала рукописи, подані на “Гранд коронацію” – з 8 рукописів виявилося 2, які могли б стояти на полицях будь-якої європейської книгарні”.
“Але якщо ідеться про жанрову літературу, яка видається великими тиражами, то цю нішу у нас росіяни стійко з 1996 року відняли. Перебрати у них цю нішу не є компетенцією ані видавця, ані будь-кого з учасників книговидання. Це питання державної книжкової політики”.
Дмитро Стус висловлює думку практично в унісон: “Чи потрібна Україні незалежність? Чи потрібен Україні захист власного інформаційного простору? Якщо так, то потрібна й індустрія масової літератури, але для цього потрібен попит. А попиту немає – незалежна Україна зламала радянську систему поширення. Ми відстали навіть від Росії десь на півстоліття”.
Андрій Курков пов’язує ці процеси зокрема з фінансовою кризою: “Література почала ставати масовою перед кризою, але потім проекти зупинилися”.
Ірена Карпа також бачить проблему у фінансах: “У нас багато неякісної поп-музики, а от літератури такої нема. І це на краще. Письменництво має краще фінансово винагороджуватись. Я впевнена, що є тьотєчки, які пишуть сльозливі жіночі романи, але вони мусять ходити на свою нудну роботу, і тому не мають часу писати”.
Влад Троїцький дає більш узагальнене пояснення: “Просто загалом культурне середовище в Україні “спесиеватое”. З’явилися люди, які читають українську літературу, але їх мало. Тут бракує освіти та адекватної критики, журналістики – бракує всього, щоб між читачем і автором був кваліфікований посередник”.
Олег Коцарев помітив відсутність української книжки в руках пасажирів українського транспорту і припустив існування такого собі сценарію всесвітньої змови: “Є проблема контакту між видавництвами та розкладками книжок на вокзалах і кіосками преси. Можливо, там працюють якісь монополісти?”.
Видавець Діана Клочко натомість бачить проблему в самих авторах: “Проблема тут в жанрах. Щороку на конкурсі підтримують одні й ті ж жанри – жіночий роман, детективний роман... А я чекаю, що виросте література, яка в інших жанрах трактуватиме життя. Я б хотіла видавати книжки, які говорять про те, що робиться з образом людини”.
Микола Жулинський з академічних літературних висот поділився рецептом промоції сучасної української книги: “Це має бути захопливий роман українською мовою, який хотілося б читати в електричці чи в метро. Але бракує реклами – вона повинна бути повсюди, вона повинна переслідувати людину та заманювати її в світ української літератури”.
Таку промоцію могли б забезпечити учасники культурного процесу різного рівня публічності, на кшталт зірок, що виступали на сцені минулого вечора.
Але натомість маємо доволі типову ситуацію відсутності діалогу між різними ділянками української культури, наприклад, між публічним шоу-бізом і набагато менш помітним літературним процесом. І гарно це можна проілюструвати словами Віталія Козловського: “За сучасною українською літературою я не слідкую”.