На світлині, яка відкриває мій печальний репортаж, бачимо труну, у який покоїться Юрій Герасимович Іллєнко, також його прижиттєвий портрет та невтішних близьких – синів Пилипа і Андрія, дружину народну артистку України Людмилу Єфименко, брата Михайла.

Кричущий трагізм цього кадру не тільки в тому, що він фіксує момент прощання, але і у страшенній відстані, що відділяє молодого, сповненого сил та радості Юрія на портреті від непорушного старого чоловіка з сивуватою борідкою і пожовклим закам’янілим обличчям, якого можна було побачити 18 червня на білому атласі домовини. Ця неймовірна відстань і умістила неординарне та драматичне життя українського генія Юрія Іллєнка.
Інформаційне повідомлення про його смерть було вкрай лаконічним. Сповіщалося, що Юрій Іллєнко помер 15 червня у себе на дачі в селі Прохорівка Канівського району на Черкащині, там і буде похований. Згідно його побажанню, прощання мало бути в Будинку вчителя, відспівування – у Володимирському соборі. Ось і все, що можна було узнати про завершення земного шляху людини, яка прожила життя, варте бути темою захоплюючого роману. Кинемо ж погляд на основні віхи цього життєпису.

Знайомство і зустріч через 2 десятиліття

Про особисте знайомство та коротке спілкування з Юрієм Іллєнком хочу сказати з двох причин. По-перше, до цього була найтісніше причетна ще один автор “Часу і Подій” – Лідія Корсун. По-друге, порівнюючи того Юрія Іллєнка з нинішнім, можна більш виразно побачити величезну духовно-ідейну та психологічну еволюцію, яку пройшла ця людина протягом останніх трьох десятиліть.
Тоді, на початку 80-х років минулого століття, за ініціативою Президента київського дискусійного клубу “Еврика” Лідії Корсун та її доньки, студентки акторського факультету Вікторії черговими гостями клубу стали Юрій Іллєнко та його молода вродлива друга дружина актриса Людмила Єфименко. Іллєнко був на той час уже дуже знаменитим, за плечами мав операторські та режисерські шедеври, які зробили його всесвітньо відомим. Людмила також прогриміла у недавно перед тим відзнятому фільмі свого чоловіка “Легенда про княгиню Ольгу”, у якому відтворила образ великої очільниці Київської Русі. Зустріч пройшла цікаво, але ще більш цікавим було неформальне спілкування у вузькому колі після офіційного вечора. Не буду переповідати подробиць розмови, але підкреслю два моменти: Іллєнко спілкувався невимушено, особливо зі студентами-кіношниками, і по-друге, як і дружина, говорив російською. Я згадав це, коли через 2 десятиліття зустрівся з ним на передвиборчих теледебатах 2006 року, на яких Юрій Іллєнко виступав від ВО “Свобода” і позиціонував себе, як вираженого українського націоналіста. Я не бачив його усі ці роки і тому російськомовний аполітичний режисер Іллєнко початку 80-х та полум’яний націонал-патріот 2006 року аж ніяк не поєднувалися у сприйнятті в цілісну несуперечливу фігуру. Щоб сприйняти нового Іллєнка, потрібно було або поєднати непоєднуване, або ж спробувати зрозуміти – чому, як і коли Іллєнко перестав бути собою тим і став собою цим.
Щоб правильно зрозуміти все те і не збитися на спрощене пояснення ідейно-політичної еволюції Юрія Іллєнка, зупинимось на його початку біографії та творчому шляху.

 Академік Микола Жулинський розповідає про життєвий та творчий шлях Юрія Іллєнка

Біографія

Юрій Іллєнко народився у Черкасах усього через три роки після того, як Голодомор пройшов своїм кривавим колесом Україною – 18 липня 1936 року. З початком війни 1941 року опинився разом з сім’ю у евакуації – в сибірському селі Філіпівці. Там від виснаження помер його молодший брат. Чи не у пам’ять померлого брата Юрій Іллєнко через чотири десятиліття назве свого старшого сина Пилипом (тоді, на зустрічі з нами він промовляв це ім’я на російський лад – Філіп)?
Після війни батько завербувався на роботу у Москву і 10-літній Юрій потрапив на довгі роки у російськомовне середовище. Закінчив московську школу, вступив до надзвичайно престижного в СРСР московського ВДІКу (Всесоюзного державного інституту кінематографії) на операторське відділення. Отже, чи то не бачив себе ще режисером, чи то розумів, що просто так, без допомоги та “блату” туди простому хлопцю потрапити вкрай важко. А може операторське око у нього проявилося перше.
Як би то не було, але свій безсумнівний операторський талант Юрій Іллєнко виявив уже у своєму дебютному дипломному, дуже популярному тоді фільмі “Прощавайте, голуби” (1960 рік), бо отримав за нього дві престижні міжнародні нагороди саме як оператор. Операторський талант Іллєнка був першим фактором його повернення в Україну, а другим – художницьке чуття режисера Сергія Параджанова, грузинського вірменина, котрий на Київській кіностудії ім.. О.Довженка уже задумав фільм “Тіні забутих предків”, по твору М.Коцюбинського “Фата моргана”, якому судилося стати найбільш українським кінотвором не тільки 60-х років минулого століття, але і усього післядовженківського поетичного кіно. На своєму фільмі Параджанов захотів мати оператором саме Юрія Іллєнка.
Так почалося повернення Юрія Іллєнка в Україну: спочатку просторово та фахово – як оператора, а згодом і режисера, а потім і духовно – як українця, який шукає шляхи до себе та своїх коренів і врешті-решт знаходить їх.

Творчий шлях: боротьба титана з пігмеями

Не знаю, чи може потрапити Юрій Іллєнко до книги Гіннеса за кількістю заборонених, зламаних та нереалізованих творчих проектів, але масштаб сорокалітньої війни різноманітних чиновників проти Іллєнка – як за радянських часів, так і за часів Незалежності – вражає. Судіть самі.
Уже “Тіні забутих предків”, які отримали понад сотню різних міжнародних відзнак, відчули на собі утиски комуністичної ідеологічної цензури. Фільм цей, який широко бачили у світі, йшов в Україні тоді мало, вузьким екраном і згодом перестав показуватися взагалі – дуже був українським, що мовою тодішніх цензорів називалося – “націоналістичним”. Хоча нічого ідеологічно, політично націоналістичного там не було. Була яскрава, барвиста Західна Україна, її люди, їх життя і кохання, їх клопоти та турботи. У кожному кадрі Параджанова-Іллєнка відчувалася любов до України і цього вже було досить. Повторюю, цього вже було достатньо, щоб на фільм косилися місцеві компартійні вожді і вождики того часу, які боялися любити Україну нерадянську, несоціалістичну, а таку, якою вона є споконвіку.
Режисерський дебют Юрія Іллєнка був неабияким – передусім за обраною темою. Фільм за сценарієм Івана Драча “Криниця для спраглих” був фактично про винищення українського села, і це тоді, коли вголос про таке в радянській Україні не говорилося. Отож не дивно, що цей зболений твір був заборонений на найвищому тоді республіканському рівні – постановою ЦК Компартії України – аж на довгих 22 роки. Про це на прощанні говорив Іван Драч, тужливо згадуючи спільну роботу.

Іван Драч: “Масштаб Юрія Іллєнка є величезним”

Такий “урок заборони” діяв тоді витверезливо на багатьох митців, які розуміли, що вийти з рамок їм не дадуть. Але Юрій Іллєнко знову проявив характер і створив свій наступний український фільм – “Вечір напередодні Івана Купала”. І знову “височайша” увага – фільм зняли з екрану за розпорядженням самого міністра культури СРСР Романова і на 18 років заборонили для показу. З цим фільмом Іллєнку не пощастило двічі. Коли італійці особисто запросили Іллєнка з його кінотвором на Венеціанський1 фестиваль 1967 року і практично гарантували йому головний приз, той самий ненависник культури міністр Романов відповів італійцям, що такого фільму в СРСР не існує. Іллєнку вдалося все-таки у 1968 році “проштовхнути” “Вечір…” на інший міжнародний фестиваль – у Чехословаччину, проте знову фатальність – у день відкриття фестивалю радянські танки увійшли до Праги на придушення “празької” політичної весни і все розсипалося.
Третій фільм Іллєнка – кіношедевр “Білий птах з чорною відзнакою” – став жертвою перестраховки українських компартійних бонз – тодішній львівський компартійний ватажок В.Добрик з трибуни партз’їзду назвав його найбільш шкідливим – за те, напевне, що у ньому було вперше відкрито показано вояка УПА – і показано без комуністичних стереотипів. Грав цього вояка дебютант у кіно молодий Богдан Ступка. Відчувши над собою загрозу, тодішній перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест вирішив врятуватися від можливих звинувачень у політичній короткозорості – і послав фільм у Москву на міжнародний кінофестиваль. Відомо, що Київ був тоді більш зацькований та зашуганий ідеологічно місцевими перестраховниками, ніж трохи ліберальна Москва. Там фільм після демонстрації на конкурсі отримав півгодинну овацію шеститисячної зали Кремлівського палацу, Гран-Прі фестивалю і можливість короткої прокатної долі, щоб невдовзі все-таки міцно бути схованим від глядачів України.

Екс-міністр культури України Ю.Богуцький
та Богдан Ступка на прощанні з Іллєнком

Зрозумівши, що Юрію Іллєнку небезпечно давати знімати, що він все одно зніме український фільм, вороги культури почали нищити проекти Майстра уже на рівні сценарію. Цілих 35 сценаріїв Іллєнка було заблоковано, заборонено, не допущено до втілення у життя і тільки 7 стали фільмами. Його фільми мали тяжку знімальну долю, їх гальмували, не затверджували до запуску, зупиняли у процесі зйомок. Страшним рекордом у цьому ряду ненависті до режисера-патріота була доля фільму “Мріяти і жити” (співавтором сценарію разом з Іллєнком тут був Іван Миколайчук, ще один ненависний чиновникам геній українського кіно) – його зупиняли на різних стадіях 42 рази, у тому числі і 18 разів у процесі зйомок.

Тож чи дивно, що після такого дикунського заборонного марафону, після того, як Іллєнко проходив 12 інстанцій здачі фільму (від художньої ради кіностудії до ЦК Компартії України) Майстер іноді відчував себе загнаним у глухий кут. Отож були в нього спроби перебиратися в Москву та Югославію, щоб хоч трохи попрацювати вільніше, був інфаркт при здачі фільму.

А що мав відчути цей геній поетичного кіно, коли почув від тодішнього компартійного керівника України Щербицького, який на всю Україну з трибуни партійного з’їзду тупо заявив (цитую мовою оригіналу): “Имею честь доложить делегатам съезда, что с так называемым “поэтическим кино Украины” наконец покончено”.

Ось в таку епоху був змушений жити і працювати видатний український митець Юрій Іллєнко. І все-таки він працював, творив, вперто пробивав свої сценарії, знімав свої фільми, продирався крізь усі заборони, рогатки, перепони. Про це говорили на прощанні його учні, його оператор Г.Сигалов, який нині живе у США, його друзі.

Та ось настала епоха Незалежності і можна було сподіватися – нарешті українські митці-патріоти матимуть змогу беззаборонно творити в рідній країні, не боячись, що їх звинуватять у любові до рідного краю.

 Оператор Іллєнка Григорій Сигалов приїхав
із Лос-Анжелеса на прощання зі своїм учителем і горює разом з Людмилою Єфименко

Проте держава кинула українське кіно напризволяще і без фінансування воно просто тихо вмерло. Та Юрій Іллєнко і тут не здавався. Він зумів зняти на залучені кошти фільм за тюремними оповіданнями Сергія Параджанова “Лебедине озеро. Зона”. І, нарешті, піком його творчості періоду незалежності став фільм “Молитва про гетьмана Мазепу” (2002 рік). Чи ж здивуються читачі, якщо я нагадаю їм: фільм було заборонено для показу у Росії і практично така сама доля чекала його і в Україні. Ні раніше, ні зараз в Києві ви ніде не зможете його подивитися. Він не йшов і не йде ні широким, ні вузьким екраном, його нема у продажу на касетах та дисках, його відмовилися продати за кордон. Тоді, коли на очах Майстра з його фільмом розправилися не менш ієзуїтськи, ніж за радянські часи, Юрій Іллєнко кинув: “Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи”.

Чи змінилося щось у долі Майстра, коли до влади прийшов Ющенко? Ні, не змінилося. Піднімаючи на щит Мазепу політично, Ющенко нічим не допоміг Мазепі кінематографічному. І десять останніх років великий режисер був у незалежній Україні безробітним. Він нічого не міг зняти. Та й не тільки він. Його молодший брат, режисер Михайло Іллєнко є деканом кінофакультету Київського театрального інституту, але свій останній поки що художній фільм зняв аж 1997 року. Його старший брат народний артист України режисер Вадим Іллєнко свій поки що останній фільм зняв аж 1995 року. Його дружина народна артистка України Людмила Єфименко останню роль мала також 8 років тому, а зараз просто викладає. І така картина є масовою для вітчизняного кінематографу. Ось так Україна розкидається талантами своїх синів та дочок.

Та Юрій Іллєнко не був би самим собою, якби здався. Він викладав, був професором, писав книги, малював, нарешті, став активним політиком. Іллєнко був другим номером партійного списку ВО “Свобода” на парламентських виборах 2006 року, проте партія не пройшла до Верховної Ради. Однак, його соратники високо цінували внесок Іллєнка, називали його одним із ідеологів новітнього українського націоналізму. Зазначу тут, що всі прощальні церемонії проводила не Спілка кінематографістів, і не у Домі кіно, як зазвичай прощаються з кінематографістами, а саме “ВО “Свобода” і у колишньому будинку Центральної Ради (тепер Будинок вчителя). Отже його ховали як політика. Кажуть, що так хотів сам Юрій Іллєнко.

Прощальні аплодисменти великому Артисту

Отже в історії кіномистецтва Юрій Іллєнко залишиться як видатний митець, а в історії України – як Великий Українець.

Поет і сценарист Станістав Чернілевський на прощанні прочитав присвяту покійному другу. На моє прохання він надав мені автограф вірша, якого на світлині тримає у руках, за що я йому дуже вдячний, адже наші читачі мають можливість першими прочитати цей проникливий твір (в Україні його ще не опубліковано).

 С.Чернілевський читає свого вірша другу

  Україна встелила квітами останній шлях Юрія Іллєнка. Труну вносять до Володимирського собору

 

Молитва за Юрія Іллєнка

Господи, скільки ще нам
Зонитись при золі?
Білим та чорним щемом
Вишито кряж землі.
Ніби з лихої казки
Хижа чавун-рука,
Червень чебрець черкаський
Чорним ножем черка.
Пружна жива стеблина
Прагне покрити крах.
Вивернулася глина
В прохорівських ярах.
Згустком глухого гурку
Вижбурнулось увись:
– Де ти, Іллєнку Юрку?
Сонце зійшло! Дивись!
Літо таке зелене!
Вітер такий з полів!
– Ви вже, либонь, без мене…
Я вже до журавлів…
Пурхнуло серце зване
Мутликом на свічу.
– Чуєш мене, Іване?
Я вже до тебе мчу.
Скрикнули за горою
Хлопці-бокораші.
Скрушилося журою –
Кременем по душі.
Жалом безжально-наглим
Жердкою в джерело:
– Де тут криниця спраглим?
Стопчемо на терло!
Котися кураїна
Вислідками шушли.
Хто вона – Україна –
Тим, хто тепер прийшли?
Крізь єрихонську рурку
Зиркає яничар.
– Хто ти, Іллєнку Юрку?
– Той, кого жде ключар.
Жаривом з ожередків,
Щоб не було біди,
Тіні забутих предків,
Господи, розбуди!
Може, згадавши, хто ми,
Скришим іржаву їдь?
Дзвони, що ті з соломи,
Випалимо на мідь!
Спалахом новоденним
Понад рубцями ран
Сліпоглухорожденним
Очі кремсне екран!
Пагонами з підмурку
Паростини густі.
– Хто ти, Іллєнку Юрку!
-Папороть на хресті.
Всецупковита скрепа
Твердості в козубні
І лозовий Мазепа
На грозовім коні!
Тож прощавай з прощенням!
Спраглим по всіх світах
Чорним та білим щемом
Вишитий білий птах!

                   Станіслав Чернілевський, 18 червня 2010 р.

Мир праху та вічна пам’ять Великому Майстру і Українцю.