А на тім рушникові,
оживе все знайоме до болю,
І дитинство й розлука,
й твоя материнська любов.

Андрій Малишко.

Із давніх давен рушник являється невід’ємним атрибутом в традиційних обрядових церемоніях українців.

Як стверджують дослідники українського народного мистецтва, слово РУШНИК – однокореневе зі словом РУШ – вирушай. Спочатку це був просто відрізок домотканого полотна, яким мати благословляла в далеку дорогу когось із членів родини. Як колискова мамина пісня засівала у дитячій душі лагідність, спокій та теплоту, так і той шматок полотна мав оберігати людину у дорозі від усякого лиха та негараздів.
Рушник – символ надії, злагоди, гостинності, подружньої вірності та прощання. Рушник – ритуальний предмет, без якого не обходилось жодне обрядове дійство, був вірним супутником людини і в радості і в горі, від її народження, через усе життя і аж до смерті.
З рушником стрічали народження дитини та виряджали її до хресту, ним благословляли дітей на самостійне життя. Під час закладин будівлі на рушник клали хрест, букет квітів, хліб, сіль, чашку вина чи води. При спорудженні нової хати на рушниках піднімали сволок, а потім їх віддавали майстрам. В новозбудовану хату входили з хлібом-сіллю та іконою, покритою рушником, що символізувало щастя та добро в оселі. В буковинських церквах та сільських помешканнях з давніх-давен побутувала стійка традиція прикрашати рушниками ікони. Про це пише австрійський дослідник буковинської вишивки ХУІІІ- ІХ ст. Е.Кольбенгаєр у книзі “Взори вишивок домашнього промислу на Буковині”: “Запримітити б, що сими ручниками не тільки завивають голови, а часто прибирають і св’яті образи по домах та в церкві; такими ручниками, але трохи коротшими і звичайно з тканими пестрими пасмами на обох кінцях, украшають в полудневих околицях також рамці вікон по хатах”.

Головний убір кожної заміжньої буковинки – перемітка (шматок витканого домотканого полотна, оздобленого на кінцях вишивкою) – був невід’ємним атрибутом традиційного народного костюма. Про це згадує Е.Кольбенгаєр у вищезгаданій праці: “Дальша частина одіжи, яку селянки прикрашували вишивками, то ручник, яким завивають голову. Вже тканє цих ручників показує велику артистичну зручність селянок, витворюють найріжнороднїйші взори, які часом дуже плястично вистають зі споду. Сі ручники мають у деяких сторонах на обох кінцях одно пасмо або й більше поземних чи скісних рядів пестрих орнаментів, часто по обох боках однакових”.

На рушнику приймали новонародженого. При народженні хлопчика бабка-повитуха залишала на хвіртці знак – вишитий рушник. З рушником приходили в дім породіллі, а також благословляли дітей на самостійне життя. Після першої купелі дитину загортали у мамин весільний рушник – щоб мама дочекала одружити дитину. Із шматком домотканого рушникового полотна (крижмою) хрещені батьки йшли хрестити немовля. Пізніше із цього полотна шили першу сорочечку дитині.
Велику роль відігравав рушник у весільному обряді. Весілля – свято побрання, складається із циклу обрядів, що йдуть послідовно один за одним: сватання, заручини та вінчання.

Сватання – засилання сватів батьками молодого до батьків нареченої. У свати запрошували двох літніх та поважних господарів, принаймні один із них має бути родичем молодого. Старости приходять в дім молодої і просять її батьків видати дочку заміж. Розмова ведеться в жартівливому тоні, при цьому старости називають себе мисливцями, що гоняться за куницею. Коли дівчина відмовляє парубкові, вона виносить гарбуза. Якщо погоджується на шлюб – подає вишивані рушники і пов’язує ними старостів. Пізніше старости чіпляли ті рушники над вікнами своїх світлиць, що мало нагадувати господарям про їхню велику місію, взяту перед Богом – навертання на добро молоду родину в її життєвій дорозі.

Заручини – урочистий весільний обряд в присутності усіх родичів молодого та молодої. Після благословення молодих хлібом, що лежить на вишитому рушникові, староста (з боку молодої) пропонує молодим взятися за кінці рушника, сам береться за його середину і веде молодих на посаг (найпочесніше місце в хаті – покуття).

Весілля – частина обрядового циклу, при якій відбувається церемонія вінчання. Саме вінчання є кульмінаційним ритуалом весільного обряду, при якому молодих прикрашали вінцем, ніби княжою короною. В неділю вранці дружки розплітають молодій косу, а мати пов’язує на її голову білу намітку (вишитий білим шовком рушник), що є ознакою молодиці. Пізніше, при народженні у подружжя дитини, її завертали в цей “мамин весільний рушник”, щоб мати дочекала одружити дитину. Церковний обряд вінчання увібрав у себе деякі народні ритуали, а саме – коли молоді стають на “рушник щастя”, а іншим рушником їм перев’язують руки (навіки з’єднують). Вінчальні ікони також обрамлені вишитими рушниками, які після весілля кладуть на найпочесніше місце в хаті – покутті.
Рушниками пов’язували молодих, сватів, прикрашали весільне деревце. На рушнику красувався весільний коровай. Молода стелила рушник перед вівтарем і опускалася на коліна для сповіді. З хлібом-сіллю на вишитому рушнику зустрічають молоду у молодого.

Вранці по весіллі молода прикрашала хату рушниками із свого приданого в знак того, що в хаті з’явилася молода газдиня, а мати збирала свої і клала до скрині. По її смерті невістка давала мамині рушники “ за поману” через гріб.
Рушниками обдаровували весільних та хрещених батьків. Надзвичайно стійка традиція зустрічати дорогих гостей хлібом-сіллю на вишитому рушнику збереглася в Україні і по сьогодні. Рушником благословляли поле на оранку чи засів. З рушником виряджали у далеку дорогу.

Велике значення відігравав рушник у поховальному обряді. Його вивішували у вікні в знак того, що в домі покійник. Учасникам траурної процесії, що проводжали людину в останню путь, перев’язували рушниками руки вище ліктя. Після виносу тіла рушником зав’язували ворота – щоб смерть не повернулася назад. Попереду похоронної процесії несли ікону з рушником, який пізніше зав’язували на могильному хресті. Рушниками переносили домовину на кладовище і при їх допомозі опускали в яму.
За віруваннями наших предків, душа небіжчика на протязі 40 днів відвідує свою оселю, тому на вікно клали склянку з водою і вішали рушник, яким “душа витиралася” після умивання.
Традиція уживання нашими предками рушників надзвичайно стійка, так само стійка й традиція зображень на рушниках, кращі із яких є взірцями українського народного образотворчого мистецтва.
Отже, використання рушників в усіх обрядових церемоніях українців мало глибокий символічний зміст. Глибока символіка закладена в орнаментації рушників. Кожен листочок, стебельце чи квіточка, як і їх колір, несли своє символічне навантаження. Давні узори були оберегами людини від лихого ока та злих духів, і наносились на полотно в залежності від призначення рушника.
Досить веселими були весільні рушники. На тих, якими зв’язували руки молодим при вінчанні, вишивали пару голубів (символ вірності) та барвінок. Квіти барвінку, як синє небо – на гарне і чисте життя, а листя – щоб суджений, як той барвінок, вився за молодою цілий вік. Мак та ружі вишивали на рушниках, які стояли під калачами для весільних батьків. Ружа – квітка богині кохання Лади та її дочки – богині весни – Лелі, символ довгого віку та продовження роду. Мак – символ краси, молодості, дівочої чистоти. Ця квітка має чарівну силу, що захищає людину від усякого зла. Мак, зібраний і освячений на свято Маковія (Спасів день), має магічну силу.

Велику роль відігравала колористика орнаментації. Загальнослов’янською традицією є білий колір рушника, який прикрашався вишивкою. Листочки розшивали двома кольорами – щоб народжені у подружжя діти добру пару мали. Рожевий колір на рушниках (цвіт сонця) – від Бога, фіолетовий – від Зірок, (щоб щасливою була зірка, яка народжується і помирає разом з людиною). Зелений колір – від Землі (колір здоров’я та багатства на все земне і добре). То ж не дивно, що зображення на стародавніх рушниках мали чудернацьке поєднання кольорів, відтінків та барв.
Похоронні рушники прикрашали чорним мереживом. На рушнику, яким закривали дзеркало при покійникові в хаті, вишивали хрест.

На сьогоднішній день в орнаментації українських рушників вирізняються два напрямки. Перший напрямок – орнаментація рушників, основана на стійких традиціях, які дісталися нам в спадок від пращурів. Другий напрямок – орнаментація рушників, основана на власних смаках майстра.
Приємно відзначити, що за останні роки в Україні відроджуються традиції використання рушників в сучасних обрядах та церемоніях, які в давнину були притаманні кожній родині.