Минулої неділі, у день Зелених свят, коли за традицією, вшановує Україна своїх Героїв, у м.Ходорові, Жидачівського району Львівської області, родина і громада міста прощалися із українською героїнею УПА, відомою громадською діячкою в Чикаго, світлої пам’яті Іреною Камінською.

Вона назавжди залишиться в пам’яті тих, хто її знав, життєрадісною, повною енергії…
Багато років праці вона віддала товариству Самопоміч, працюючи в Кредитівці у Чикаго; належала до багатьох громадських товариств; вела своєрідний літопис життя парафії св. Володимира і Ольги в Чикаго, дописуючи до Церковного Вісника. Найбільшою мрією пані Ірени було повернутися на рідну землю, до родини.
Народилася Ірена Тимочко в 1923 році у селі Яксманичі Перемишльського повіту, сьогодні територія Польщі. Справжня життєва “одисея” Ірини Тимочко-Камінської почалася тоді, коли закінчувалася 2-а світова війна. Наближався фронт, німці відступали, а її рідні Яксманичі, що на Перемищині, мали опинитися в межах України. Але не тієї вимріяної. Ніхто не тішив себе ілюзіями, що прихід совєтів означає визволення і свободу. Просто, місце одного окупанта мав зайняти інший, ще більш жорстокий.
У 1944 р., кілька днів після матурального іспиту й одержання атестату зрілості перемиської гімназії, Ірина попрощалася з батьками і разом з поколінням своїх ровесників пішла в підпілля. Не знала вона тоді, що, навпаки до міфічного Одисея, вже ніколи не повернеться до рідної хати, а мандрівка до вільної України триватиме не десять, а майже шістдесять років і здійсниться тільки на схилі її життя.
В українському підпіллі, вже як “Христя”, працює в жіночій мережі Українського Червоного Хреста на Бірчанщині, потім у районі “Бескид” на Сяниччині й Бойківщині. Відряджена восени 1946 р. на Лемківщину, до району “Верховина”, Ірина захоплюється цими окраїнами українських земель і їх господарями – лемками. На все життя залишається в її серці вдячність до них за те, що в ті важкі і небезпечні часи оберігали її від арешту, ділилися останньою крихтою хліба.

  С. п. Ірена Камінська

Навесні 1947 р. “Христя” була призначена, мабуть, першим і єдиним в історії українського підпілля надрайонним провідником. Це рішення не випадкове. Як написав в одному зі звітів “Орлан”, заступник провідника “Закерзонського краю”, енергія і відвага “Христі” рівнялися силі сотні “Бурлаки”. Після Акції “Вісла” і депортації лемків, “Христя” повертається на Перемищину, де виконує функцію зв’язкової проводу зі спеціальних призначень. ЇЇ заарештовали в Перемишлі внаслідок зради, рік часу перебуває під слідством. І хоча під час допитів кат українських жінок, Міхал Байовський, скалічив її фізично на все життя, вона не зламалася, не піддалася. Не пішла на співпрацю з ворогом і тоді, коли прокурор зажадав для неї смертної кари. А далі була “тюремна одисея”, на дорозі якої був Ряшів, Тарнів, Фордон і жіноча в’язниця для найбільш небезпечних ворогів комуністичної системи в Іновроцлаві, в якій більшу частину ув’язнення провела в камерах-одиночках.

На волю вийшла в жовтні 1955 р., після 8 років ув’язнення. Тоді, як згадувала п. Ірена згодом, не мала куди і до кого повертатися. З хати залишився тільки фундамент, а про долю сім’ї, яку вивезли на Сибір, довгі роки нічого не знала, навіть, – чи вони живі. Тому, коли відчинилася в’язнична брама, вона сіла у поїзд, та він не повіз її на Батьківщину, а в протилежному напрямку – на чужину. Наступних кільканадцять років провела у Вроцлаві.

Пані Ірена Камінська з Лесею Сорокою

Звідси у 1981 році виїхала до Америки. Одисеєві мандри “Христі” закінчилися її поверненням в Україну в січні минулого року. Саме там Ірена Тимочко провела своє перше Різдво з рідними – наймолодшою сестрою, племінником та його родиною. 21 травня 2010 року її серце перестало битися. Вона померла на землі, за яку віддала свою молодість. На похорон зібралися родичі зі Львова, Дніпропетровська, Києва. Світлої пам’яті Ірена Камінська- Тимочко похована на місцевому цвинтарі у м. Ходорові поряд з могилами її батьків.

3 липня, у суботу, на 40-й день смерті світлої пам’яті Ірени Тимочко-Камінської в соборі святих Володимира і Ольги відслужиться панахида о 9-ій годині ранку. Після панахиди поминальний обід в Українському Культурному осередку. Близьким і друзям покійної приносимо щирі співчуття. Вічная їй пам’ять.

Своє мандрівне життя Ірена Тимочко-Камінська встигла описати у книзі споминів “Моя Одисея”. Пропонуємо уривок з книги. Це слова пані Ірени, якими вона описала найважливіші складові її української душі…

Яксманичі

Часто роздумую про те, звідки черпала я оцю силу, що вела мене крізь підпілля, інколи на грані життя і смерті, крізь тюрми, скитання на чужині й еміграцію. Хто засіяв у мені незламну віру в слушність визвольних ідей і надію, що наша боротьба не піде намарне й Україна воскресне?
Сьогодні, коли дивлюся на це з відстані моїх прожитих літ, бачу, що це підґрунтя, на якому я виростала і з якого зачерпнула сили на ціле життя, це моя рідна хата з її чудовою сімейною атмосферою. Це батьки перші виховували мій характер, вчили любові до рідної мови й землі, патріотизму, хоча тоді це слово не вимовлялося так часто, як сьогодні.
Але це також наша Церква і віра з повсякденною молитвою, яку ми відмовляли спільно з батьками, дякуючи Всевишньому за кожний дарований день життя. І чиню так донині.
І ще одне було – це наша пісня. Я зростала з піснею. Спів лунав у нашій хаті, зокрема, вечорами в суботу, коли кінчався важкий тиждень праці на полі. А що всі ми були співучі, то творили зовсім непоганий невеличкий хор. Сідали навколо мами й співали, співали...
Нещодавно я зустріла мою односельчанку з Яксманич, Мілю Фільц (по чоловіку Вишницька), яка жила поряд, за нашим садом, а тепер так, як і я, тут на еміграції в Чікаґо. Яке ж приємне було моє здивування, коли серед розповідей з нашого дитинства почула від неї і про те, як її мати кликала їх, дітей, словами: “Ходіть, ходіть скоро, бо Тимочки співають!” Наш спів був для них великою насолодою, може, й тому вона запам’ятала цей момент на ціле своє життя.
Улюбленою піснею моєї мами, що йде зі мною крізь життя, була “Засумуй, трембіто, та й по всьому світу”.

Засумуй, трембіто, та й по всьому світу,
що зів’яло галичанам сорок тисяч цвіту
Засумуй, трембіто, та й на всі Карпати,
щоб не ждали з війни сина ні батько, ні мати.

Під час війни, за т.зв. перших совєтів, останню стрічку співалося так: “Щоб не ждали з тюрми сина...”
З черги, від батька почула я цілий ряд пісень Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії і гарних патріотичних віршів. Багато з них залишилося у моїй пам’яті до сьогодні.
Наш дім – це також надзвичайно цікаві і колоритні розповіді нашого батька й дідуся Теодора про визвольні змагання українського народу. Це була наша повсякденність…