rss
11/23/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Прощання з демократією

Література і фольклор вчать нас, що, вступаючи в угоду з Дияволом, потрібно завжди бути на сторожі. Як правило, підступний Сатана виконує людські бажання із секретом: результат повністю відповідає формулюванню, але протилежний суті бажаного.

У світлі цього українські негаразди можуть послужити непоганим сюжетом для повчальної містичної притчі.

Уявімо, що в розпал економічної кризи переконаний націонал-патріот вирішив пожертвувати своєю безсмертною душею заради Вітчизни та уклав договір з Дияволом. “Прогнилий лібералістичний режим погубить Україну! Нам потрібна сильна влада, яка наведе в країні порядок!” – Побажав наш герой. “Буде виконано!” – Посміхнувся лукавий Диявол, і зробив президентом Віктора Януковича...

Історія дійсно зіграла злий жарт з нашими співвітчизниками, які все поминали Пілсудського, Франко, Піночета і Степана Андрійовича Бандеру.

Свідомі українці марили сильною рукою і отримали її. Та ось невдача: цю довгоочікувану руку прикрашає не національна символіка, а георгіївська стрічка “made in Russia”.

Громадяни, що вихваляють грузинського президента Саакашвілі за розгін опозиційної демонстрації і мріяли про власний Міхо, можуть бути задоволені: тепер і на вулиці Грушевського з’явилися браві хлопці в уніформі. Правда, є маленька заковика: дисциплінований спецназ готовий обробити гумовими кийками не “п’яту колону Москви”, а її обурених супротивників.

Ура-патріоти, ратували за жорстку інформаційну політику, добилися бажаного. Ось тільки стриножені українські ЗМІ чомусь не напихають глядачів національними цінностями, а розхвалюють Януковича і віщають про непорушну дружбу Києва і Москви.

В Україні жвавими темпами формується авторитарний проросійський режим. Комусь він глибоко ненависний, а хтось підтримує його двома руками. Але при цьому і для одних, і для інших ключовим є не слово “авторитарний”, а слово “проросійський”.

Прийди в Україну авторитаризм з національним ухилом, реакція непримиренних опонентів була б діаметрально протилежною.

Міліціонер, що вбиває демонстранта; цензор, що затикає рота журналісту; суддя, що виносить політично мотивоване рішення – самі по собі ці життєрадісні картини не викликають відторгнення у переважній більшості українців.

Вся справа в тому, кого саме б’ють, позбавляють слова, і судять за політичними мотивами – нашого чи чужого, доблесного патріота або мерзенного кремлівського наймита, злісного бандерівця або благородного борця за слов’янську єдність.

Януковичу і Ко треба було лише два місяці, щоб звести нанівець всі демократичні завоювання останніх п’яти років. Що ж, які завоювання, така і швидкість їх демонтажу. Стрімкий донецький бліцкриг став можливий саме тому, що демократія була випадковою гостею на нашій землі і не мала реальної опори в українському суспільстві.

Гострий дефіцит демократичної культури неможливо компенсувати гучними тирадами про європейський вибір. Помаранчева революція навчила українців відстоювати свої права, але не прищепила поваги до чужих.

Класичний принцип “Моя свобода розмахувати руками закінчується там, де починається ніс мого сусіда” у вітчизняних умовах зазвучав інакше: “Чим більше чужих носів розбито, тим більше демократії”.

Як наслідок, у 2005-2009 роках не були вироблені чіткі правила гри, що гарантують збереження демократичного ладу в цивілізованих країнах.

Навпаки, при повному схваленні електорату завзяті політики руйнували правову систему, що в кінцевому підсумку і відкрило Януковичу шлях до необмеженої влади.

Розквіт української демократії в період помаранчевої п’ятирічки став черговою ілюзією.

Насправді наші демократичні інститути, позбавлені фундаменту, були готові впасти при найменшому натиску. Всі ці роки їх рятувало лише одне: слабкість Віктора Ющенка як політичного гравця.

Але коли стало ясно, що на зміну хоружівському мрійнику прийде серйозний лідер – Єнакіївський Господар або дніпропетровська Господарочка – на вітчизняній демократії можна було сміливо ставити жирний хрест.

Та й кому в Україні вона дійсно потрібна? Будемо відверті: вузькому колу ліберальних інтелігентів, для яких демократичний лад є необхідною умовою самореалізації. Решта борців за демократію – всього лише випадкові попутники.

Демократичні принципи, немов старі лахміття, підбирає той, хто нужденний і принижений. Сьогодні це обурені націонал-патріоти, багато з яких ще недавно мріяли про українського Піночета.

А вчора за демократію чіплялися виборці Януковича, охоче міркуючи про права людини, свободу вибору, неприпустимість ламати співгромадян через коліно і т. п. Як і слід було очікувати, після перемоги Януковича ефемерний демократизм його прихильників моментально випарувався. Ліберальні дрантя викинуті на смітник через непотрібність.

Адже вже ніхто не плює в обличчя жителів Донбасу й Криму – навпаки, чого й тріумфує Південь -Схід отримав можливість плювати в обличчя галичанам. А тому південно-східний електорат зі схваленням спостерігає за демонтажем демократичних інститутів і незграбними спробами Януковича перетворитися в українського Путіна.

Правда, Володимир Володимирович з Віктора Федоровича навряд чи вийде – навіть якщо старанний ВФЯ приміряє мальовниче кімоно і пообіцяє замочити всіх недоброзичливців у сортирі.

Для перевтілення в другого Путіна цього недостатньо. Адже путінська модель – зовсім не гне обуреного народу. Це авторитарна влада, яку підтримує абсолютна більшість росіян.

Президент Путін не тільки ліквідував демократію, але і консолідував навколо себе російське суспільство, пообіцявши співвітчизникам “вставання з колін” – геополітичний реванш за поразку Москви в холодній війні.

Президент Янукович може запропонувати українцям лише реванш однієї частини країни над іншою. Його популярність на Південно-Сході буде прямо залежати від приниження та обурення Західної України. А отже, не менше третини українських громадян перетворюються в природних супротивників режиму.

Причому антипатики Віктора Януковича не розчиняться серед його прихильників, подібно російським “незгодним”, а сконцентруються в певних регіонах країни, залишаючись живим домокловим мечем.

Банкова має намір тиснути опонентів адмінресурсом, цензурою і Генпрокуратурою, але подібна тактика призведе до закономірного результату – українська опозиція буде неухильно радикалізуватися.

На зміну поважним інтелігентам рухівської закваски прийде агресивний молодняк, здатний трощити ворожі вилиці в ім’я національної ідеї. На жаль, іншої реакції на закручування гайок по-донецьки очікувати важко.

Подання Віктора Федоровича про стабільність прості і нехитрий – щоб з котла не йшла пара, потрібно вибрати накривку міцнішу, притиснути її щільніше і всістися зверху.

Допоки до часу ця невигадлива методика буде працювати, забезпечуючи видимий порядок. Однак потім піде вибух, який може виявитися фатальним не тільки для Януковича, але і для нашої спільної держави.

 
Михайло Дубінянській, УП

Діоксинові яйця та ялиновий вінок в ролі національного героя

Хроніка пікіруючого бульдозера

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com