Митрополит ГрекоКатолицької церкви Андрей Шептицький, роздавав усе, крім калинових перлів української мови. В біографії Митрополита Андрея Шептицького немає таємниць, але є такі сторінки його життя і його вчинки, які переміщаються в повітрі історії і шукають свого пристанища. Перша причина того, що ми так мало знаємо про те, яким Великим меценатом був Андрей Шептицький в тому, що він був людиною дуже скромною - творив добро, не задумуючись, не розумом, а серцем. Другою причиною є те, що більшовики знищили майже всі архівні документи. Вони знищили тінь, а правда залишилася на віки.

Все, що пов'язане з Андреєм Шептицьким, має для людей діаспори українського Чикаго дуже велике значення. Свідченням того є ті заходи, які проводяться при парафії собору св. Володимира і Ольги і ті спільні молитви вірних церкви і мирян за Митрополита Андрея.

Пригадалось, як Україський Конгресовий Комітет Америки у Чикаго організував перегляд кінофільму "Владика Андрей" у кінотеатрі. Були замовлені автобуси для поїздки з "українського села". В той день всі були такі єдині і щасливі, ніби й справді мали зустрітись з самим Митрополитом Андреєм. Владика Андрей для людей духовний батько, який своїми вчинками вчить любити землю, на якій ти народився, народ з якого вийшов і творити добро.

В Америці є дуже багато релігійної літератури, справжні літературні скарби.

В 90х роках мені випала така приємна нагода викладати в приватному медичному інституті у місті Дрогобичі "Історію світової релігії", але в той же час я зіштовхнулася з проблемою, що зовсім не було релігійної літератури. Зверталася по допомогу до Львівського музею релігії. З великим теплом згадую Олену Лузан, яка завідувала фондами у музеї і сьогодні там працює. Вона відкрила дорогу у світ світових релігій, допомогла літературою і прищепила велику любов до цього предмету. Працівники музею також допомагали матеріалами з своїх наукових праць. Було з чим йти до студентів. В той час подібну літературу привозили з­за кордону. Часом приходилось і самому ходити по всіх церквах, синагогах збирати потрібні матеріали. Не один раз я відвідувала церкву Святого Юра і музей Андрея Шептицького. Про Андрея Шептицького прочитала багато літератури, але про Шептицького, як про великого мецената найбільше довідалася в Америці. Загальновідомим фактом було фінансування ним Національного музею у Львові. Прочитавши статтю Михайла Диміцького в Альманасі Українського Народного Союзу 2002, дізналась так багато про жертовність Митрополита, про те, як він підтримував сотні сиріт, студентів, вдів, родини померлих...

Михайло Диміцький у статті "Великий в усьому, а також - у меценатстві" зібрав розрізнені відомості на тему меценатства. Він розповів про Великого Митрополита України мовою вчинків і цифр. Ось про що саме пише він у своїй статті: "...Наш славний маляр Михайло Мороз у своїх споминах згадує, що коли до Львова приїздив Василь Стефаник, то передусім відвідував Митрополита Андрея. Стефаникові товариші з радикальної партії критикували письменника за це, допитуючись, чому він це робить. Стефаник відповідав, що любить дивитися на сиву голову Кир Андрея, яка думає і журиться про нас і про всю Україну.

Отже, ще за часів Австро­Угорської монархії Митрополит Андрей подарував для сиротинців село Посіч Майдан з 364 моргами землі, яка вартувала 750,000 крон.

У 1902 році Митрополит Андрей приїхав до Боснії, коли тамтешнім русинам­українцям загрожувала голодна смерть. Він домігся для них державної допомоги від Відня, а за власні гроші заклав виноградники, щоб люди мали працю, поміг збудувати декілька церков і заснував товариство "Просвіта".

У Станіславові Владика Андрей перебував тільки, один рік, 18891990, а коли відходив до Львова, щоб перейняти митрополичий престіл, то залишив власну бібліотеку з 3,870 томами книжок.

У Скнилові біля Львова Митрополит подарував монахам­студитам замок і 250 гектарів землі для товариства "Просвіта", заклавши там народну школу садівництва і городництва.

У Корчині подарував замок для товариства "Сільський господар", також декілька сотень моргів землі - для заснування народної школи сільського господарства.

У Зарваниці подарував 364 гектари землі для дитячого сиротинця повоєнних сиріт.

У вересні 1917 року, коли Митрополит Андрей повернувся з російського полону, галицькі українці зібрали для нього 320,000 крон і запропонували заснувати сирітський фонд його імені. Митрополит додав до зібраної суми ще мільйон крон, але відмовився назвати фонд своїм іменем, залишивши назву - Безіменний.

Митрополит Андрей був засновником Українського Національного музею у Львові. У день відкриття 13 грудня 1913 року, музей мав уже 14,939 експонатів, які раніше були власністю Митрополита Андрея. Він дуже дбав, щоб нічого не було втрачено, що мало вартість для українського народу. Відомий політичний і громадський діяч д­р Логин Цегельський написав у своїй монографії про Митрополита Шептицького, що коли б той більш нічого не зробив, тільки заснував цей музей, то вже це одне поставило б Митрополита в ряд найкращих синів України.

У 1903 році Митрополит Андрей купив за 7000 крон будинок на площі святого Юра по вулиці П. Скарги і там заснував "Народну лічницю", тобто поліклініку для безплатного лікування бідних людей - без різниці віку, національності чи конфесії. Протягом 1904 року лічниця надала понад 12 тисяч безкоштовних лікарських консультацій. Усі адміністративні видатки Митрополит покривав з власних фондів. У 1918 - 1920 роках там лікувалися ранені вояки УСС і Української Галицької Армії. У 30 - роках лічницю було розширено. Для цього Митрополит знову ж таки надав свої кошти. Вона стала називатися - Українська лічниця імені Андрея Шептицького. У 1938 році там вже постійно працювало 18 лікарів. Лікування бідних людей і надалі залишалося безоплатним, а працю лікарів з власних фондів покривав Митрополит.

У 1920 році Митрополит купив у Львові будинок для інвалідів війни і знову ж таки утримував його за власні кошти. Воєнних сиріт розміщував у монастирях. У 1920 році Митрополит Андрей поїхав до Америки, щоб організувати допомогу для воєнних інвалідів та сиріт. Сестра Віра Слободян, ЧСВВ, згадує, з яким нетерпінням чекали в Україні на повернення Митрополита. Вже на початку 1924 року Владика сплатив за сестер - василіянок фінансові зобов'язання у ділянці утримання притулків, а в серпні 1925 року додав на утримання сиріт 3000 швейцарських франків і 2 тисячі 700 доларів. Як підкреслює сестра В. Слободян, ця діяльність вимагала від Митрополита величезної особистої посвяти, бо вже тоді давалася взнаки недуга ніг і Митрополит змушений був користуватися милицями.

У Львові Митрополит Андрей заснував дяківську бурсу і також утримував її з власних фондів. Там діставали відповідну освіту дяки, хорові диригенти, бібліотекарі, навіть майбутні кооператори, яких він завжди заохочував на народному полі.

З часів цього безперервного меценатства збереглося багато листів­подяк від різних людей, зокрема лист з 1937 року, надісланий 56 дітьми, які харчувалися у безоплатній їдальні по вулиці Городецькій у Львові. Тисячі таких листів більшовики знищили у 193940их роках, разом з архівами Митрополита у Прилбичах і у Львові по вулиці П. Скарги.

Ці архіви, що мали загальногромадське, загальноукраїнське значення, Митрополит, певна річ, також утримував з власних фондів. В архівах працювали добрі спеціалісти з різних галузей життя (докладні інформації про архіви Андрея Шептицького подано у статтях колишніх архівістів Андрія Дзеткана ("Свобода", 3 листопада 1994 року) і о. Володимира Пелеха - в Альманасі УНСоюзу за 1989 рік, а також у статті д­ра Романа Голіята "Ян­Казимир Шептицький про свого стрия Митрополита Шептицького" газеті "Америка" 3 березня 1992 року).

Про величезну допомогу, яку Митрополит Андрей надавав українській молоді, можна знайти багато фактів у статті (д­ра Василя Лева "Митрополит Андрей - опікун українського шкільництва", " Пропам'ятна книга Сестер­василіянок у Львові", Український Архів, том XX, НьюЙорк, Париж, Сідней, Торонто).

Дівочу гімназію сестервасиліянок у Львові також заснував Митополит Андрей. Вона проіснувала від 1906 року до 1939го, тобто до першого приходу більшовиків. Кир Андрей ще за Австро­Угорщини намагався заснувати український університет у Львові, і цю справу активно порушував і після Першої світової війни, під час польської окупації Галичини. Коли ці плани не вдалися, він надав велику суму грошей для діяльності Українського Тайного університету у Львові, який діяв від 1921 до 1925 року, коли польська влада заборонила його.

6 жовтня 1929 року Митрополит Андрей відкрив у Львові Духовну академію, яка проіснувала до 1939 року, до приходу совітів, які знищили все релігійне шкільництво і монастирі. Коли сотні монахинь опинилися без притулку, Митрополит прихистив їх на Святоюрській горі, у своїй резиденції, і забезпечив їхнє утримання.

Митрополит Андрей був великим шанувальником мистецтв (див. статтю Люби Волошин у "Свободі" 14 грудня 1990 року). В 1913 році Митрополит Андрей запросив до себе мистця Олексу Новаківського, купив для нього так званий "Червоний дім", де художник відкрив академію мистецтв. У ній відтак навчалися Раковський, Свєнціцький, Курилас, Гординський і навіть сам Митрополит Андрей. Художника Дадинюка Кир Андрей послав на дальші студії до Риму. Повернувшись до Львова, Дадинюк заснував школу іконопису для студитів. Митрополит фінансово підтримував художників Осінчука, Ковжуна, Горняткевича, Яблонського, Пешанського, Холодного, Мороза, скульптора Литвиненка, автора пам'ятника Іванові Франкові на Личаківському цвинтарі, та багатьох інших.

Між Першою і Другою війнами Митрополит постійно допомагав фінансово композиторові Гнатишинові, який жив і працював у Відні.

У вересні 1927 року Сколівський район у Карпатах постраждав від повені. Найбільшої шкоди вона заподіяла у селі Синевицько­Вижнє (тепер Верхнє Синьовидне), де сходяться ріки Стрий і Опір. Води затопили кілька десятків хат, знищили посіви на полях, пасовиська. В селі швидко настав голод. На річці Стрий вода змила міст, до місця біди можна було дістатися тільки залізницею. Митрополит Андрей поїхав туди поїздом, разом з місцевим деканом о. Юліаном Левинським оглянув територію, що потерпіла. За кілька днів Митрополит знову поїхав у Синевицько Вижнє тягаровим автом, яке переправили через річку на поромі, - привіз людям декілька тон муки, цукру, взуття для дітей, шкільних підручників тощо. І таких приїздів було багато, бо допомоги потребували й інші села - Корчин, Крушельниця, Сколе. Митрополит організував масове защеплення людей до 60річного віку від туберкульозу. В "Історії селища Синевідська Вижнього" (Львів 1948) д­р Зиновій Матисякевич подає, що допомога Митрополита Андрея лише для одного села Синевицько Вижнє становила 40,000 доларів.

Не буду тут повторювати добре відомі факти врятування Митрополитом кілька сотень євреїв, переважно жінок і дітей, під час німецької окупації України, включно з головним рабином Львова

Треба ще згадати, що Митрополит Андрей був щирим опікуном Пласту. Він віддав пластунам велику частину своєї посілості у Підлютім, де кожного літа відбувалися таборування молоді. Кир Андрей щоліта приїздив до пластунів, правив для них Святу Літургію, благословив їх на корисне для рідного народу життя.

Добродійницька діяльність Митрополита Андрея Шептицького - це одна з найсвітліших сторінок української національної історії. Він був наче мітичним Світовидом, що дивився на чотири сторони світу і негайно поспішав туди, де хтось потребував допомоги".

Так, узагальнив Михайло Диміцький словами: "... негайно поспішав туди, де хтось потребував допомоги" - свою статтю про Владику Андрея.

Передруковуючи цю статтю я зберегла кожне слово написане автором. Для мене це було не важко зробити, адже знаю її майже на пам'ять. Декілька років тому я читала статтю "Великий в усьому, також - у меценатстві" на радіо "Міст" в одній з радіо передач. Ще тоді, була велика спокуса скоротити її (до цього спонукав обмежений ефірний час), хотілось важливі дати переставити в хронології, не називати джерел, на які наголошував автор. Цього не зробила. Та взагалі, важко вибудувати той найбільший замок меценатства в хронології, а мабуть і не потрібно цього робити, бо Великий Митрополит, без огляду на час, роздавав землі, замки, гроші людям по велінню серця. Від людей отримувала багато телефонних дзвінків. Мабуть і вони відкрили для себе нові сторінки з життя Митрополита Андрея. В Діаспорі відбувається постійна еміграція людей. Одні повертаються, як лелеки в родинні гнізда, до отчого дому, інші вирушають в далекі мандри пізнавати світ. Кожний українець, що проживає у чужому краю є меценатом для України і родини. І не нам судити, в яких вимірах. Чомусь, мені здається, що хто прочитає цю статтю пригадає свої добродійні справи, але не кожен буде роздавати нажите добро так до самозречення, як це робив Митрополит Андрей. Він особливий, з дивовижною філософією сприйняття світу і життя - Великий і багатий у духовних цінностях.

Зацікавленість цією незвичною сторінкою життя Андрея Шептицького викликала інтерес до пошуків нових матеріалів. З інтернетних джерел, а саме з сайту uk.wikipedia.org/wiki можна дізнатися:

"Однією з мало згадуваних соціальних акцій Митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священників.

Під час Другої світової війни православні священики і миряни Кам'янця зверталися до Митрополита Шептицького по допомогу - фінансову і суто церковну: книги, ризи, літургійне начиння тощо, - посилаючись на те, що він же є єпископом їхнього міста, - і Митрополит у допомозі не відмовив.

Заходами Комісії охорони природи при НТШ Митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйко, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинності біля Чортової Гори на Рогатинщині у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів (напр. Черче).

На сиротинці передав разом 1 млн. доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.

Клопотанням до чеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах.

Засновує Український Національний музей, купує в 1905 році для нього приміщення за 34 тисячі доларів. Завдяки піклуванню Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису.

Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910 рік).

Митрополит Української ГрекоКатолицької церкви народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичах Яворівського району, Львівської області, помер у Львові 1 листопада 1944року. Віддав своє життя Богові, українському народові, опікувався українцямирусинами і творив добро в ім'я людей, не задумуючись, якої вони національності. До дати життя і смерті Митрополита я звернулася, щоб підкреслити скільки добродійних справ може зробити людина за сімдесять дев'ять років, дарованого Богом життя. А ще в ці рамки життєвих років хотілось би вплести, як в український вінок з рути, любистку і м'яти гіркий полин людських спогадів. На ці роздуми наштовхнула стаття з альманаху Українського Народного Союзу 2010 (розділ - незабутні сторінки історії) "Як боролися з українцями"... або чому на Україні так мало розмовляють українською?

Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів ГрекоКатолицької Церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні із вірними. Слід згадати такий факт, що ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом (До моїх любих гуцулів): "Перш усего Ви, дєді і нені христєнецькі, сокотіт свої гіти вид згіршення". Митрополит підтримував діяльність українських культурно­просвітницьких товариств "Просвіта", "Рідна школа", "Сільський господар". Ну, а зараз звернемося до років життя Андрея Шептицького і зрозуміємо, як почувала себе його душамова в хронологічних рамках взятих з альманаху:

1862 рік. Закриття українських безоплатних недільних шкіл для навчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За "українофільську діяльність" на сім років москалі виселяють з Руси­України і Павла Чубинського. Припинилося видання українського літературного та науково­популярного журналу "Основа"; 1863 рік. Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою; 1863 рік. Заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети "Мета"; 1864 рік. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ з Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній; 1869, 1886 роки. Укази про доплату російським чиновникам за русифікацію України; 1870 рік. Вказівка міністра освіти Московії Д. Толстого про те, що "кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають в межах нашої вітчизни, має бути змосковщення"; 1876 рік. Таємний (Емський) указ Олександра 2 про заборону ввезення до імперії будьяких книжок і брошур "малоросійським наріччям". Заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до неї українською мовою; 1876 рік. Указ про зобов'язання "прийняти як загальне правило", щоб в Руси­Україні призначати вчителів­московитів, а українців посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округ. Це "загальне правило" діяло і за правління комуністів до проголошення Україною Незалежності в 1991р. Як наслідок, за 100 років з Руси­України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну надіслано стільки ж москвинів; 18761880 роки. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з праці за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького - лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою; 1881 рік. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою; 1883 рік. Заборона Київським генерал­губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років (до 1893 року); 1888 рік. Указ Олександра 3 про заборону хрещення дітей українськими іменами; 1889 рік. У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української; 1892 рік. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови; 1895 рік. Заборона видавати українські книги для дітей; 1900й і наступні роки. Цензурою вилучаються такі слова як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя" та інші, які мають український національно­символічний зміст; 1905 рік. Кабінет міністрів Росії відкинув прохання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови; 19051912 роки. Міністерство освіти Московії закрило в Україні 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів за намагання вводити у викладання українознавчу тематику; 1907 рік. Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 19051907 роках української літератури, репресії проти діячів української культури; 1908 рік. Указ сенату Російської імперії про "шкідливість" української національної культурної та освітньої діяльності в Україні; 1910 рік. Уряд П. Столипіна спеціальним циркуляром зарахував українців до "іновєрцев" і заборонив будьякі українські організації; 1910, 1911, 1914 роки. Закриття колоніальною владою "Просвіти" у Києві, Чернігові, Катеринославі (сьогодні Дніпропетровськ); 1914 рік, березень. Царський уряд заборонив святкування 100річчя від дня народження Т. Шевченка; 1914 рік. Захопивши Галичину, москвинська військова адміністрація, негайно спалила бібліотеку Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації; 1915 рік. Відступаючи під натиском австрійсько­німецьких військ, московські окупанти вивозили з України мистецькі та культурні цінності, виганяли українців з осель, палили комори, оселі, збіжжя, знищували посіви, забирали худобу - перетворювали Україну на випалену землю; 1916 рік. Закриття колоніальною владою "Просвіти" в КамянецьПодільському; 1917 рік. 7 листопада. Внаслідок контрреволюційного перевороту до влади в Московській імперії прийшли більшовики. Початок геноциду (фізичного винищення) українців. За час комуністичної москвинської окупації загинуло понад 30 мільйонів наших людей. Ще 10 мільйонів були виселені або змушені були покинути рідну землю. Русь­Україна заселялася московітами. За 70 років більшовизму кількість українців в Руси­Україні не збільшилась, а число москвичів зросло у п'ять разів; 1918 рік. Звіряча розправа московськобільшовицьких військ з київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни Руси­України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, або були захоплені в полон і розстріляні. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати "Ще не вмерла України...", А за ним - усі приречені на смерть;1918 рік, 26 січня. Захопивши Київ, московськобільшовицькі інтервенти за кілька днів знищили 5 тисяч осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або в кого в хаті висів портрет Т. Шевченка...; 19181912 роки. За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 року) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та, окрім того, вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, в першу чергу інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо...; 1919 рік. Після завоювання України більшовиками почалося знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень - 300 тисяч; 1919 рік. Окупанти видають постанову про організування маршрутних поїздів для вивезення хліба, цукру, солі та вугілля з України; 1919 рік, 13 червня. Денікінці вбивають голову Кубанської Військової Ради Миколу Рябовола, а 7 листопада - священика І. Калабухова. Обидва були українськими патріотами й домагалися створення фронту спільної боротьби козаків Дону, Терека, Кубані та матірної України проти більшовиків. Але ненависть Денікіна та москалів з Добровольчої армії до українців була більшою, ніж до більшовиків; 19201922 роки. Звіряче придушення комуністами селянських повстань у Східній та Південній Україні; 1921 рік. Під містом Базаром (на Житомирщині) за наказом Котовського та Фріновського комуністи розстріляли 359 полонених українських вояків; 19211922 роки. Перший (ленінський) за всю історію Руси­України голод, як наслідок пограбування селянства московськими окупантами. Хлібозаготівельні плани визначалися за принципом найбільшого вилучення хліба з українських селян з метою забезпечення зерном неврожайних московських губерній. Загинуло два мільйони українців; 19211922 роки. За вказівкою з Москви в Руси­Україні винищено біля 150 тис. українців - учасників національно­визвольної боротьби; 192130 роки. Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі коріння в 1917 1919 роках; 1922 рік. Ліквідація "Просвіт" на Кубані, в Зеленому Клині та в інших місцях компактного проживання українців; 1922 рік. Ф. Дзержинський дає наказ виловити українських дітей­сиріт і знищити. Баржі з сиротами були затоплені у Чорному морі; 1922 рік. В. Ленін підписує декрет про відібрання від Церкви усіх цінностей. Лише з КиєвоПечерської лаври забрано срібні золочені царські врата з двох церков; 54 Євангелії у срібному та золотому оздобленні, осипані коштовностями; 20 напристольних хрестів (один з них золотий дарунок гетьмана І. Мазепи, вагою 7,5 кг); 18 ручних хрестів, деякі з чистого золота вагою по 2 фунта, прикрашені діамантами та іншими коштовними каменями; понад 50ть срібних та позолочених святих чаш (дари царів та гетьманів); 8 срібних та позолочених дарохранительниць високої художньої роботи та вартості (одна з них вагою 13 кг., оздоблена діамантами, друга вагою 45 кг., визолочена); 10 митр, одна з них належала Петру Могилі, з чистого золота, вагою близько 2,5 кг., оздоблена діамантами, перлинами, смарагдами, сапфірами; риза ікони Успіння, шедевр ювелірного мистецтва, у якій було 2 кг золота та безліч коштовного каміння... Перед руйнуванням Михайлівського Золотоверхого монастиря були зняті мозаїки 12 ст. і вивезені в Московію; 19221934 роки. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культурикобзарства. Українські національні музичні інструменти - кобзу, бандуру та ліру оголошують націоналістичними і знищують; 1927 рік. Судовий процес над 10 студентами - членами Української національно­козацької партії; 19271931 роки. Фізична ліквідація Української автокефальної церкви та її ієрархів, зокрема, митрополитів В. Липківського та М. Борецького. Майже всі з 10,657 священників та 35 єпископів УАПЦ були арештовані, тортуровані, розстріляні або заслані; 1929 рік, вересень. Арешт визначних діячів української науки, культури, й УАПЦ - за "належність" до вигаданих Спілки визволення України (СВУ) та Спілки Української молоді (СУМ); 1930 рік. "Розкуркулення" в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід; 19321933 роки. Організування більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, у наслідок якого загинуло 8 млн. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села. Погром українців на Кубані; 1934 - 1941 роки. Знищення архітектурних пам'яток у різних містах України, арешт і винищення 80 відсотків української інтелігенції; 1937 рік, листопад. Масовий розстріл ув'язнених на Соловках українських письменників та інших діячів української культури; 1938 рік. Сталінська постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР"; 1938 рік, 24 квітня. Впровадження російської мови як обов'язкової в усіх школах України; 19391941 роки. Репресії органів проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР; 1941 рік, січень. Процес проти 59 членів ОУН у Львові; 1946 рік. Ліквідація ГрекоКатолицької Церкви і підпорядкування її Російській Православній Церкві; 1946 рік, березень. Закритий судовий процес у Києві над ГрекоКатолицькою церковною ієрархією на чолі з Митрополитом Й. Сліпим. Його засуджено до каторжних робіт в Сибіру, де він провів 18 років, відморозив ноги і став інвалідом. Його було звільнено лише завдяки особистому втручанню Папи Римського Івана XXIII та Президента Кенеді.

Такі тужливі хронікальні звуки дзвонів історії, взяті з Альманаху Українського Народного Союзу. Виходить, що не всі архіви більшовики знищили. На фоні такого паралельного співставлення часу, в який жив Андрей Шептицький і його меценатства вимальовується картина, як багато зробив він для України у часи масового винищення українського народу, його мови і культури. Церква - це єдиний святий храм, той духовний замок, який він нікому не збирався дарувати, а жив у ньому смиренно і скромно до кінця днів своїх з великою любов'ю до Бога і людей.

У наступному номері хотілось би розповісти про меценатаукраїнця, який живе у Чикаго і сьогодні журиться долями українців діаспори і неймовірно допомагає людям України.