П'ять кілометрів на перевал Лачкалах піднімалися в темряві вісім годин. Скільки тонн вугілля скинули водії зі своїх автомашин з причепами під колеса "КамАЗів" і "Татр"! Скільки разів у темряві лічені сантиметри відділяли нас од прірви! Моє життя повністю залежало від майстерності мого земляка-водія і я подумки просив Бога, щоб він був до нас обох милосердним... Такий психологічний стан впродовж багатьох годин - це не просто страх. Це - неймовірно гостре відчуття і життя, і смерті водночас...

У світі є чимало небезпечних професій. І серед них треба назвати роботу водіїв Колимської траси, про яку Василь Стус писав так: "Ти біла і чорна, ти пекло і смерть...". Під тією трасою - людські кістки, а на узбіччі - обеліски, обеліски й обеліски загиблим водіям...

Чим характерне селище Матросове? Передусім тим, що з усіх боків затиснуте високими сопками, і від цього мимоволі здається, що ти перебуваєш на дні вузького й глибокого провалля. Старожили цього селища говорили мені, що в таких умовах життя - без горизонту, без можливості дивитися вдалечінь - очі швидше звикають до близького бачення, і тому тут у людей раніше, ніж деінде, розвивається короткозорість...

Разом з начальником шахти ім. Матросова Костянтином Тотоліним я спускався саме туди, де на 200-метровій глибині працював машиністом Василь Стус. Після того, як прохідники разом із золотоносною кварцовою жилою зривали вибухівкою кам'яну породу, Василь відгрібав її скреперною лебідкою з вибою, потім руду завантажували у вагонетки й вивозили до ствола шахти для підйому на поверхню. Робота у Василя була надзвичайно одноманітна і дуже шкідлива для здоров'я, бо після вибуху пилюка у вибої стоїть така густа, що в промінні шахтарських ліхтарів люди здаються водолазами, які рухаються в каламутній воді...

Після тієї екскурсії я довго відкашлювався і спльовував чорні згустки на білий сніг, хоч пробув у шахті лише три години, а Василь Стус пропрацював під землею в тих каторжних умовах - три роки... У своєму щоденнику про той період заслання на рудник ім. Матросова він зробив, зокрема, й такий запис: "Я повертався до гуртожитку і падав як убитий. Була робота і сон. Проміжків не існувало".

Життя без горизонту. І в шахті, і на землі. День за днем. Місяць за місяцем. Рік за роком...

А ще - неймовірно тяжкий психологічний тиск. Постійний, цілеспрямований і по-провокаторському вміло організований.

Ось переді мною привезені з Колими ксерокопії трьох номерів газети "Ленинское знамя" Тенькінського райкому партії за 8, 11 і 15 липня 1978 року. У кожному з тих номерів величезними підвалами на двох шпальтах надруковано статтю Артеміди Супряги під назвою "Друзья и враги Василя Стуса".

Початок її такий. У селищі Транспортне (воно неподалік райцентру Усть-Омчуг) кореспондентка "Ленинского знамени" під час зустрічі з сестрою-господаркою місцевої лікарні Ніною Никифоренко випадково дізнається від неї, що в них недавно лікувався її земляк Василь Стус, який "вроде бы и сам не советский, а турист какой-то заграничный".

Після того, як Ніна Кирилівна, на прохання Стуса, здала на пошті його телеграму й принесла йому квитанцію, то він їй "спасибо" сказал, а в глазах - злоба".

Почувши таку страшну новину, Артеміда Супряга тяжко розмірковує: "Кто же он, этот человек, вызвавший своим поведением такое презрение у простых советских людей? Просто невежда? Демагог-краснобай, спекулирующий на наших недостатках? Или действительно... Нет, об этом даже страшно подумать! Он ходит по нашей земле, ест наш советский хлеб. Люди здороваются с ним. Я должна его разыскать".

І Артеміда Супряга негайно їде на

рудник ім. Матросова. Але з'ясову-ється, що в цей період Василя Стуса в селищі не було, бо він виїхав на кілька днів на "материк" перевідати тяжко хворого батька. (Незважаючи на телеграму, що батько вмирає, Василеві заборонили їхати в Донецьк. На знак протесту він оголосив голодування, і КДБ все-таки дозволило йому поїхати додому. Після тієї останньої зустрічі батько 7 червня 1978 року помер і Василь, провівши його в останню путь, повернувся в Матросове вже після його похорону. - Прим. авт.)

Розпитуючи шахтарів про Василя Стуса, Артеміда Супряга дізнається про ще один страшний факт від Михайла Дмитришина. Як з'ясувалося, цей "український буржуазний націоналіст" не тільки їсть радянський хліб, а й запиває його бульйонними кубиками, присланими з ФРН. "Такая дрянь! - сказав кореспондентці розчарований шахтар. - Ленинградские куда вкуснее..."

А далі в статті Артеміди Супряги є ще й такі висловлювання В. Парникова, Л. Карлова, Є. Сонникова, прохідника Храмова, Г. Ковальова та інших:

"Друзей на руднике нет. Живет в общежитии, а всех жильцов пьяницами называет. Мол "кубло", а не общежитие. А кубло в переводе с украинского значит притон..."

"Националист Стус. За "самостийную Украину"борется..."

"При первой же встрече с людьми объявляет: "Я - политический ссыльный. За права человека борюсь и страдаю за свои убеждения". А какие нам права еще нужны? Разве хоть в одной капиталистической стране даны такие широкие права трудящемуся человеку, как в нашей?.."

"Одной из первых книг, взятых в библиотеке, была "Диверсия без динамита". И телевизор смотрит редко, предпочитает регулярно слушать "Голос Америки".

"Стус многим читал свои вирши. Они пронизаны не нашим духом, потому за океаном отдельные из них охотно печатают. Нам же нужны стихи такие, чтобы сердце пело, чтобы руки сами к работе тянулись. Чтобы жизнь в них кипела".

"Стихи Стуса того периода (до першого арешту в Києві. - Авт.) полны грязи, лжи, ненависти ко всему советскому... Любым поводом пользуется он для того, чтобы опорочить, оболгать социалистические завоевания нашего народа, возвести злостную клевету на советскую демократию, на гарантированную Конституцией СССР неприкосновенность личности..."

І Артеміда Супряга робить висновок: "Так передо мной во всей полноте вырисовывался образ человека, которому ненавистно все советское - люди, порядки, законы..."

Після публікації статті "Друзья и враги Василя Стуса" в райгазеті "Ленинское знамя" в номерах за 22 і 29 липня, а також за 3 серпня 1978 року в тому ж "Ленинском знамени" були надруковані й численні відгуки трудящих під такими заголовками: "Возмущению нет предела" (автор - часовой мастер В. Ушаков), "Хлебнул бы моего лиха..." (автор - инженер ТСУ В. Каковский), "Народу нужны дела" (автор - бригадир проходчиков М. Андреевец), "По какому праву?" (авторы - проходчик А. Глушко (по поручению бригады 116-й шахты), а также горные мастера: З. Шеченко, А. Рулев, В. Логвиненко, В. Долгушев, Н. Заманов, Г. Филин з прииска "40 лет Октября"), "Сильны тем, что едины" (автор - А. Смирнов), "Стыдно за земляка" (автор - С. Пешкова), "Чего ему не хватает?" (автор - Т. Опанасенко).

Такими ж ядучими "перлами", як і в статті Артеміди Супряги, поет був щедро осипаний і в цих "відгуках трудящих". Ось лише деякі з них.

"Единство советского народа подобно монолитному утесу. Нелепо, смешно выглядят потуги Стуса и его зарубежных подстрекателей расколоть этот утес. Не лучше ли с его вершины взглянуть Василю Семеновичу на нашу прекрасную действительность, взглянуть честными глазами и спросить себя: "Что ж это я, паскудник неблагодарный, делаю? За что оплевываю вскормившую меня Родину-мать?"

"Успехи украинского народа, как и всех других народов СССР, не по нраву разного рода идеологическим диверсантам, окопавшимся за рубежом, потому они и клевещут на нашу действительность. Им в унисон клевещет и Василь Стус, хотя кто-кто, а уж он-то как гражданин СССР в течении сорока лет своей жизни пользовался такими правами и свободами, о которых трудовой люд буржуазных стран может только мечтать! И ему ли быть недовольным Советской властью?!"

"А какая польза от бездельника, который мало того, что сидит на шее народа, да еще и клевещет на него, как попугай, повторяя заокеанские бредни об ущемлении прав и свобод в СССР?!"

"История хранит множество примеров, когда отдельные выпады подобных отщепенцев против социалистического уклада потом перерастали в звериную ненависть к советским активистам, коммунистам, комиссарам".

"Много у нас в бригаде было разговоров о Стусе, а споров не возникло. Все мнения сошлись: дрянь-человечишка, и откуда только такие берутся!"

"Для нас оскорбительно соседство со Стусом здесь, на Колыме..."

Але це ще не все...

Після публікацій у газеті "Ленинское знамя" тих "відгуків трудящих" у будинку культури відбулися ще й збори трудового колективу рудника ім. Матросова, на яких Василя Стуса звинуватили навіть у тому, що він у своїх віршах проповідує війну, бо підбурює американських імперіалістів напасти на мирний радянський народ так, як це зробили фашисти в 1941 році...

Весь цей сценарій розроблявся органами КДБ, а виконувався руками журналістів та робітників. Головна мета цього навального психологічного тиску - зламати Василя морально, змусити його написати покаянного листа в обласну газету "Магаданская правда" і стати після цього таким, як багато інших...

Але після цього бруду, після цього цькування, глузування й ненависті, замість покаянного листа в КДБ і в "Магаданську правду" - з-під пера поета лягли на білий папір такі рядки:

Скучив за степом, скучив за лугом,

скучив за ставом, скучив за гаєм,

скучив за сином, скучив за другом,

скучив за матір'ю, за рідним краєм!

Часом присниться синій барвінок,

сивий полин і сум чебрецевий,

київські сосни, тихий зарінок.

Я не крицевий...

Ще до заслання на Колиму, в 1969 році, Василь Стус написав: "І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет - це людина. Насамперед. А людина - це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі... Ще - ціную здатність чесно померти..."

Він помер 4 вересня 1985 року в концтаборі "Перм-36".

Суто з журналістського інтересу я розшукав по телефону аж у місті Липецьку автора статті в "Ленинском знамени" пані Супрягу, передавши їй вітання від колег-журналістів з Усть-Омчуга, запитав:

- Артемідо Степанівно! Як ви оцінюєте тепер свою статтю "Друзья и враги Василя Стуса"?

Після тривалої паузи пані Супряга сказала розгублено:

- Я не хотіла б, щоб моє ім'я згадувалося у вашій статті. Мені соромно... Ми всі тоді були іншими. У моєму матеріалі про Стуса багато чого подописував мій редактор газети, але я вже не пам'ятаю, які саме абзаци. Хіба ж тоді хтось думав, що Василь Стус стане національним героєм України... А коли так сталося, то хто ж тоді я, виходить? Мені прикро за всю цю історію...

Як виявилося, готуючи таку велику й розгромну статтю про поета Василя Стуса, Артеміда Степанівна навіть не зустрічалася з ним. А це суперечить правилам навіть радянської журналістики, бо тоді вимагалося обов'язково вислуховувати обидві конфліктуючі сторони. Це - не докір моїй колезі по професії. Це - лише констатація факту. Абзац для пам'яті...

Що сказати про нинішнє селище Матросове? Більша частина людей після розвалу СРСР виїхала з нього - і тепер Матросове геть спорожніло. Той будинок культури, в якому трудовий колектив рудника гнівно осуджував Василя "за розпалювання війни", стоїть тепер без вікон і без дверей - по ньому гуляють вітер і сніг. Але на стінах, як і в Чорнобильській зоні, ще висять червоні лозунги із закликами будувати комунізм. Від пам'ятника Леніну біля того будинку культури залишився тільки облуплений п'єдестал, бо бронзове погруддя вождя хтось здав на метало-брухт. Тепер у Матросовому немає ні школи, ні дитсадка. А де немає дітей - там не буде й майбутнього...

Дізнався я дещо і про історію Матросового. Зокрема й про те, що будували в ньому шахту і споруджували це селище зеки трьох концтаборів - Верхнього, Середнього і Нижнього. Померлих і загиблих ховали за таким "сценарієм". Спочатку (для контролю) пробивали голову ломом, а потім зв'язували мертве тіло так, щоб коліна діставали до підборіддя. І труп замерзав. Для такого "вкороченого" тіла у вічній мерзлоті "пробивалася" динамітом і кайлами "вкорочена" яма. На скоцюрблений труп покійника накладалося зверху таке ж "вкорочене" віко домовини, збите з неструганих дощок - і яма засипалася землею. Для економії "розходних матеріалів" під мертву людину знизу нічого не клалося...

Коли я ходив по тому кладовищу, де були поховані колишні в'язні, то саме тоді над Матросовим почали пролітати від берегів Північного Льодовитого океану на Південь перші лебедині ключі. Які думки і які почуття викликали вони у Василя Стуса? Я дивився на них, і мені здавалося, що я стою не на поверхні землі, а на дні глибокої могили, з якої дуже важко вибратися живій людині...