rss
02/26/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#369

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Чи можливі “украінскіє настроєнія” на Печерських пагорбах?

"Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід".

Дмитро Видрін, Дмитро Табачник
"Україна на порозі XXI століття"

Нарком освіти УССР Олександр Шумський, виступаючи на засіданні Політбюро КП (б) У, так характеризував національні стосунки в партії: "В партії панує російський комуніст, підозрілий і недружелюбний, по відношенню до комуніста­українця.

Панує, опираючись на шкурницький тип малороса, який впродовж усіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірним, порабськи двоєдушним і позрадницьки підлабузним. Зараз він чваниться своїм лжеінтернаціоналізмом, лавірує своєю різноликістю у відношенні до всього українського і готовий завжди його оплювати (інколи навіть поукраїнськи), якщо це дозводить йому отримати тепленьке місце".

Не менш цікавими спостереженнями ділився дядько Варфоломій із "Силуетів" Миколи Хвильового, сучасника Шумського: "Приїжджає, скажемо, ваш ячейківський губерніяльний секретар і кричить на всю горлянку: "Що тут развєшалі всякіх Мазепов да Коцюбінскіх"? І що ти йому на це скажеш? Ну?.." Або розповідає про іншого, що "проєхал двєсті вьорст по Украінє і нє нашол мови. Но зато, правда, нашол украінскіє настроєнія".

Через ці "настроєнія" Максім Горькій, як відомо, заборонив перекладати свої твори українською мовою. А заповзятливий большевицький віршомаз ("пролєтарскій поет") Дем'ян Бєдний взявся глузувати з української мови за допомогою рифмополетіння, демонструючи при цьому незнищенно російсько­імперське комуністичне хамство, водночас засвідчуючи далекий від адекватності психічний стан:

"Язык украинский, наверно,

Есть очень пестрое клише -

И стало мне уесесерно,

Уесесерно на душе!"

На календарі 2010 рік. Та, як не парадоксально (на перший погляд), саме "украінскіє настроєнія" в незалежній Українській державі викликають не лише невдоволення, а й ледь приховану лють і ненависть у проросійськи налаштованої так званої політичної еліти, у "рускоязичних" гомо совєтікусів на Півдні й Cході України, в Криму. Набирає обертів кампанія дескридитації борців за національну незалежність України.

Винесена в епіграф прогноз/ідея п'ятнадцятилітньої давності тепер мало не щодня втілюється в життя. У цьому контексті більш ніж доречно звучить риторичне запитання колишнього сотника війська УНР Бориса Монкевича, поставлене далекого 1928 року: "Чи ж може бути більшою для нації трагедією, коли біля стерна держави стають не сини нації і землі, не виразники того стихійного, того нестримного, що заховано в самій глибині народної душі, а стають люди, одірвані од свого народу, яким партійний егоїзм засліплює очі?".

Розповідаючи про закулісні механізми формувння українського війська Гетьманом Павлом Скоропадським, генерал­хорунжий армії УНР В. Сальський навів одкровення начальника Генерального штабу Гетьманської держави (етнічного росіянина): "Настав час скинути маску і прилюдно сказати, що ми працювали, працюємо і будемо працювати на велику Росію".

Схоже на те, що "час скинути маску" настав. Після президентських виборів 2010го. "Влада оголосила повномасштабний наступ на українську національну пам'ять, українську мову, українську історію. Всі розмови про єдність і стабільність, з якими нова влада йшла на виборах, поховано. Почалася відверта боротьба проти всіх здобутків українства, яких досягнуто впродовж останніх років" [В'ячеслав Кириленко, голова партії "За Україну!"].

Не на жарт занепокоївшись зростанням в Україні "украінскіх настроєній", які дедалі виразніше стали появлятися у громадян за президентства Віктора Ющенка, "міністриантиукраїнці" (саме так висловився про новоспечених урядовців Володимир Яворівський у телешоу "Шустер Live" 9 квітня) взялися не лише декларувати своє негативне ставлення до підручників з історії України, до проблем кіноперекладу та складання іспитів з державної мови бакалаврами у вищих навчальних закладах, а й почали застосовувати провокаційні, антиконституційні методи й заходи стосовно захисту "вєлікого і магучєго" та "спільної історії". Гуманітарна політика перетворилась на зброю антиукраїнської пропаганди Кремля.

Треба чітко усвідомити, що російська мова в Україні - це не культурний фактор, а ідеологічний.

"Складається враження, що Дмитро Табачник реалізує федеральну програму "русскій язик" на 2006-2010 роки, затверджену постановою уряду Російської Федерації і планомірно усуває державну мову з освітньої та наукової сфери України", - констатували всі 102 депутати Львівської обласної ради під час сесії 20 квітня на тлі масової студентської акції, метою якої було висловлення несприйняття призначення Дмитра Табачника міністром освіти і науки.

Витоки українофобії загальновідомі. Причини небажання Росії бачити Україну самостійною державою зрозумілі. Віддавна. "Никогда, конечно, никогда никакая Россия, авторитарная или демократическая, республиканская или монархическая, не допустит отторжения Украины". По­військовому (точніше, посолдафонськи) чітка й прямолінійна сентенція білогвардійського генерал­лейтенанта Антона Денікіна якнайкраще, якнайвичерпніше пояснює головну суть проблеми російсько­українських стосунків.

З іншого боку: "Головна причина нещастя нашої нації - брак націоналізму серед широкого загалу. Націоналізм - це велетенська і непоборна сила. Під її могучим натиском ламаються, здається непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що довгого часу були під чужинецькими гнобителями" [Микола Міхновський]. До речі, на брак українського націоналізму вже в наш час неодноразово звертали увагу іноземці, відвідуючи Київ. Так, японські бізнесмени на запитання, "чого бракує українській економіці", однозначно відповідають - націоналізму. "Що може витягнути Україну з багна? Проповідь сучасного - дуже модного громадянського суспільства? Це - утопія. Витягнути націю з болота можна тільки націоналізмом". Ці думки належать знаному в світі українському історикові Ярославу Дашкевичу.

Свого часу прибалти, переглядаючи совєтські фільми, ніколи не вважали їх "своїми", навіть совєтські комедії не могли дістати "прописки" у свідомості корінних мешканців Литви, Латвії та Естонії. Бо всі вони мали до кремлівської пропаганди стійкий імунітет. "Щеплення", зроблене комуністичною владою литовцям, естонцям і латишам у 1940 році й повоєнному періоді, зробило свою справу. На відміну від України, в Естонії, Литві й Латвії відчутно бракувало "землячків" на кшталт усіляких коцюбинських, петровських, любченків, примакових та іже з ними - збольшевизовані "латишскіє стрєлкі" оберігали "завоєванія" соціалізму вдалині від рідної землі, від батьківських осель. В Україні, на жаль, і зараз чимало московських маріонеток, новітніх нащадків чубарів, косіорів й затонських - табачників, бузин, корнілових, волг, готових здати незалежність в обмін на примарне особисте благополуччя, за давно скомпрометований "інтернаціоналізм".

Зрештою, надто дивуватись нема чого. "Дослідження в Інституті психології ім. Г. Костюка АПН України та Інституті соціальної та політичної психології АПН України засвідчили, що 15 відсотків громадян України займають антиукраїнські позиції. Ці громадяни й досі не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будьяких проявів українськості і не сприймають найменших поступок на користь української мови", - констатував минулого року Владислав Кирей в "Урядовому кур'єрі". Інакше кажучи, йдетьтся про п'ятнадцять відсотків населення, котре, по суті, ототожнює/визнає/позиціонує себе з націєюокупантом. Цим самим підтверджується факт існування в України "п'ятої колони", представники якої більш ніж привільно почувають себе у Верховній Раді.

Тож не дивно, що такий собі громадський рух "Русскоязычная Украина" (для захисту прав російськомовного населення?!), який очолює відвертий українофоб нардеп"регіонал" Вадим Колесниченко, без жодних проблем, при потуранні влади організовує у Києві провокаційну виставку "Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН і УПА". Логіка проста: антибандерівська, антишухевичівська риторика - лише привід для розпалювання антиісторичної, антиукраїнської істерії.

П'ятнадцять відсотків громадян України, котрі займають антиукраїнські позиції (до речі, ці відсотки Владімір Путін вперто трансформує/перетворює в 17 мільйонів "саатєчєствєнніков в Украінє"), вже навіть демонстративно "не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будьяких проявів українськості". Для них навіть тривіальні докази, аксіоматичні речі неприйнятні. Подумаймо. Боролись Петлюра, Бандера, Шухевич за самостійну, незалежну Україну? Боролись. Факт. Доконаний. Існували, визнані світом, Держава Гетьмана Павла Скоропадського, УНР і ЗУНР? Існували. Факт. Доконаний. Виступали проти незалежної, самостійної України Ленін, Сталін, Косіор, Каганович, Хрущов, Брежнєв, Щербицький? Виступали. Факт. Доконаний. Існує від 1991 року самостійна Українська держава за яку боролись оунівці й упівці? Існує. То в чому річ? Хто вправі заборонити українцям мати власну історію, писати її, творити її? Вітренко і Симоненко? КПРФ і КПУ? Цілком погоджуємося з думкою віцеректора Українського католицького університету Мирослава Мариновича, що українофоби, які є в Україні, живуть відчуттям, що це їхній останній і вирішальний бій.

На запитання, скільки років нам йти до української України, уже цитований доктор історичних наук Ярослав Дашкевич відповів: "Боюся, що довго. Завдання, мабуть, на десятиліття. Можуть бути на тій дорозі і якісь катаклізми, які той процес можуть приспішити. Можуть люди не витримати..."

Останнє речення професора Дашкевича звучить нині більш ніж застережно.

Віктор Янукович: Аванс за рахунок майбутніх поколінь

Точка зору

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com