Народилася в 1940 році на Львівщині. Там минуло дитинство і юність. В період становлення української державності викладала українське народознавство та мову і літературу в «Першій українській гімназії» м. Краматорськ. Керувала українським міським літературним об'єднанням «Донецькі полини».

ПРОКУРОР

Прокинувся Володимир з важкою головою. Той хмільний дурман зробив своє. Став згадувати вчорашнє.

Дружина щось торохтіла йому, пропонувала свою допомогу, як усі уважні дружини свідомих теперішніх компартійців і відповідальних працівників. Не любив він її, ох не любив. І тримала його коло неї та ж партія як і більшість з таких іменитих людей. Для неї він звичайний "хохол", що вийшов з глибин народу і добре розуміється на політиці партії.

"Дурепа" - промимрив сам до себе і чвиркнув так плювком крізь зуби, що дістав до шлюбного портрета.

Партійці таких регалій, як вінчання, не дуже визнавали, а це трохи пішла мода, бо дехто з них вже виривався за границю і таки щось поверталось до них назад з минувшини, бо вже дійшли до такого, що стидно було на людях показатись в рубчикових костюмах. З'явились бастони, габардини.

Дружина... Та яка вона йому дружина? Профсоюзна шлюха як і всі!

Та яке це має сьогодні значення, коли Володимир злий на цілий світ, а в першу чергу на себе, бо навіть перед нею не зраджував собі.

А вона так тактовно подивилась на фотографію, а потім на нього, і потупивши очі в землю, там заховала свій докір і не показала своєї ненависті і досади.

Вміє стерва вести себе з п'яним партійним мужем. Має все коло нього - і достаток, і широкі плечі. Та й комусь горло перегризе за свої привілеї.

Думки, в основному, перейшли на неї. Що, коли дізнається в першу чергу вона про все? Що держало його коло неї - той "український" борщ, що навчилась варити йому. Адже це нагадувало про матір, його наддніпрянське село, а більше нічого.

А ця його супруга була йому порадником у всіх справах боротьби з партійними босами, але тут, даруйте. Партійна принциповість існує і в сім'ях.

А що, коли почне розслідувати? Він добре знає як попадаються багато з них на всякі гачки. І що таке його авторитет сьогодні? А завтра, завтра ти можеш бути ніхто і ніщо.

"Стій, стій, Володько, адже цей молодик нічого собою не представляє. У тебе сила і влада. Ну, звільниш його, або погрозиш. За своє робоче місце він буде триматися руками й ногами. Ти - влада, тобі твій "білет" й не таке дозволяє робити.

Син ще спить. У Володимира болісно защеміло серце. Кого вирощує він. У власному тілі і крові пухлина. Вони чужі і далекі.

"Бож..." - вихопилось у нього і захрипіло у горлянці.

Злякано подививсь на жінку. Та потуплено сиділа на канапі, стримано прикусивши губу. Вичікує як гієна свого часу.

Та що це він зовсім старіє, що так перелякався. Було ще гірше, і не боявся нічого, а тут нюні розпустив. І врештірешт не Володимир, Володька він Заставний, а Заставнов Сергій Петрович - Сергій!

"Сергій" він проказав голосно і з притиском.

Вона вже дійсно глянула на нього злякано, чи не довела вчорашня його пиятика до небажаних наслідків.

Він посміхнувся.

На кухні запахло димом.

"Вигрібай мати жар, жар, буде тобі дочки жаль."

Його, семирічного Володьку і трьох старших братів, батька і матір, а ще старезного, ледве не сторічного діда вивозять у Сибір за те, що вони куркулі, тобто добрі хазяї у селі. Вигрібають з хати скрині із добром, діжі наповнені зерном. І насміхаються, виспівуючи весільних пісень. Він добре запам'ятав той день. Свої ж ледацюги, голодранці з чужаками і запроданцями, що заробляли собі на чужих сльозах достатки та партійні "портфелі". Брати похнюплені, зате Володька, малий семирічний Володька добре бачив хто що робив.

А потім було всього. Батьки померли. Вони втекли і пішли в народ, відбули дитячий будинок, стали розумними і освіченими. Повернулись при німцях у село. Нагадали тим усім, що вигрібали з печі жар, кого застали у селі, усіх відправили до Дніпра, "до водопою", гнали їх також свої ж таки "поліцаї", як скотину.

Володимир задумується: "Як міг Дніпро - великий славний Дніпро так прийняти у себе їхні тіла - тих душогубців, катів, що стільки горя накоїли українському народові". Потім вернулись назад. Німців вони також недолюблювали, бо швидко зрозуміли, що німець також нам не брат. Воювали на фронті, були офіцерами. А скоріше всього, змушені були воювати, весь світ тоді воював і, здавалось, що йдуть глибоким, темним тунелем, і треба йти прорубуватись до світла.

Брати погинули на фронтах, а він, Володька, тобто Сергій дійшов до Берліна. Був жорстокий і невблаганний, як вся червона армія, що була такою по самі лікті у крові. А їхня армія - то був "страшний суд" над ними самими.

Але ті спогади були окремим важким тягарем для нього. На війні він був просто "дроворубом" людського життя. І більше нічого. Потім навчання. Він стає юристом, живе якийсь час у Ленінграді. Все життя своє боявся зустріти земляків із рідного села Дніпрової Вежі. Йому у житті таки везло, і в кар'єрі також. Лиш один раз відчув неприродний страх. Десь, проглядаючи справи у відділі кадрів, натрапив на земляка із Дніпрової Вежі, і зрозумів, що той не зможе впізнати його, бо був набагато молодший від нього. Довго роздумував, а тоді щось стисло за серце, щось давнє, дороге. Він визвав односельця до себе, ніби по справі і, так між іншим, запитав, чи чув той про Заставних щонебудь. Той відповів, що чув, нібито був такий куркуль, який жорстоко познущався над своїми людьми, потопивши їх у Дніпрі. Відповідь була вичерпна. І Сергій зрозумів, що знаходитись йому тут небезпечно. Так він опинився в Західній Україні.

Ким він був тут? У свій час одружившись на "компартійній нєвесті", що чимось, здавалась співчувала українському народові, зрозумів, що все це було награно і робилось для годиться, як було прийнято в їхніх кругах.

"Західна" його вабила і лякала одночасно з його теперішнім положенням. Він бачив, що як вони у свій час, тут також не виграють у цій нерівній боротьбі. Не було на кого опертись. А все­таки він поважав їх.

Часом йому було так, що хотілось завити. Одного разу вів справу молодої дівчини­повстанки, бо називали вони себе тут - повстанцями. Дівчина вела себе з великою гідністю, погеройськи відстоюючи свою боротьбу за самостійність України. Запали в душу сумні очі тієї підсудної. Так запахло йому рідним домом з колишнього дитинства, що Володька хотів прикласти пістолета до скроні. Врятувала його "жена", що вирішила, ніби у Сєргєя "нєрвноє потрясєніє от бандєровських дєл".

А воно таки його добре трясло.

А ще держав його на світі малолітній син, який після смерті всієї рідні був для нього усім.

Так, син любить його. Але він любить, посвоєму, і матір. Чи можна відкрити сину, що він не Сергій, а Володька, такий Володька як він, син, але по духу не такий, як він - батько.

А тій повстанці він все таки трошки покращив справу, хоч де вона зараз? Чи жива? Як жива, то повинна уже повернутись із заслання.

Думав Сергій часом тут знайти однодумців серед навколишнього населення, створити якусь українську партію, пахне ж відлигою тепер у політиці.

До тутешнього народу відчував якусь симпатію, хоча не втрачав обережності, бо бачив, що й тут нема одностайності, на якій грає дуже вміло "партія".

Взяв на роботу особистим шофером місцевого хлопця, приглядався довго. Хлопець справив добре враження. Був прислужливий, гостинний, компанійський. Бував у нього вдома.

Хоч були тут колгоспи, бачив, що жили тут добрі господарі, а як вціліли, не розумів. Але й зрозумів і спостеріг інше, що тут більше збереглось, завдяки, так званій "бандерівщині", господарство і побут села.

Це було до вчора.

Вчора побачив на тій гостинній забаві інше. Побачив, що серед добрих господарів були й такі, що прислужувались і продавались. Особливо той родич їхній, що все "молов" довірливо йому про зрадливий український народ.

Чи Володька випив, чи втратив контроль над собою, він несподівано заговорив українською мовою, якою не розмовляв з часу дитинства. Вихопив револьвер - партійний револьвер, які носять довірені особи, і вирішив застрелити того, що вважає зрадливим український народ.

Там сталось якесь замішання.

Того, що так говорив, переляканого, кудись заховали, чи випустили у вікно, а він все ще вперто його шукав по всіх кутках. Потім обезсилів і заснув, спершись на стіл.

Його, ось, як бачить, п'яного, в цілості, привезли додому. А наслідки? Чи знає в першу чергу щось вона - "жена".

А та відкрила квартирку, і дим, з паленого, вивітрився.

Володька приходив до себе. Вчора вів себе як Володька, а зараз знов ставав Сергієм.

З своїм шофером вів себе так, ніби нічого не сталося. І той також не подавав вигляду, що там десь щось було. Але подумував Сергій Петрович, як із ним розстатись.

Заплановані були у Сергієвому житті одні розставання.

По­перше, він мусить якось розвестись із жінкою, щоб зблизити себе із сином. Як це зробити, мав різні варіанти. По­друге, помітив, що "товаріщ по партії" дуже ревно слідить за ним, стає другом сім'ї. Чи використати б його з цією метою для своєї дуже влюбливої дружини. Але що знає про нього той друг сім'ї, адже не слідкує він за ним ради його підстаркуватої окастої супруги. То тільки ширма.

А події розгорнулись краще, як думав сам Володька. Він влаштував своїй благовірній сцену ревності, і вона, не дивлячись на свій престиж сімейний, пішла до того горбатого чорта жити у готель, де він знімав для неї кімнату під великим "партійним секретом".

Сина обурило це все не менше, як батька. Син похитнувся у своїх поглядах, щодо добропорядності партійних сімей.

Настав день, коли батько розказав синові все, а навіть більше, вони стали друзями і однодумцями.

Навколо Сергія Петровича плелись інтриги. І він не знав, чим закінчаться його ділові справи, робота, а врешті, можуть закінчитись крахом всі його ілюзії. Але він вже духовно цього не боявся. Підсвідомо відчував, що має однодумців. Адже був все­таки прокурором, і не з останніх. Але чи буде ним дальше, хто зна? Життя мінливе. Йому вже загрожує самому лавою підсудних той жінчин коханець.

Одного разу сів за кермо свого легковика, а сам наказав шоферу сісти поруч, був злегка п'яний.

Його рятувало часто те, що міг багато пити і не втрачати глузд, бачити і чути те, чого не могли інші. Мав від природи добре здоров'я.

І ось він знову за кермом. Їде просто так, щоб їхати і відчувати швидкість.

Ось залізничний переїзд. Шлагбаум закривається, зліва з'являється людина, неквапливо йде до переїзду.

Вся злість сп'янілого розуму бере своє.

Володька бачить тільки ворога, класового, саме класового, саме ворога його дитинства, його сина.

Він піддає газу. Людина зникає під колесами.

Аварія.

Друга сім'ї похоронили.

Але хто ж зробив аварію? У прокурора є особистий шофер. Конче треба, щоб хлопець взяв вину на себе, а потім якось зм'якшити його справу. На те він совєтський прокурор. Він вміє це робити. І той погодився. Ні, не з добрих почуттів, а просто обставини, вони завжди пантрують за людиною. Людині дуже тяжко у цьому суспільстві, де кругова порука, де панує колективізм. І це вдається.

Відбувши похорони "партійного товаріща", супруга знову почала оббивати пороги партійних кабінетів, ратуючи за міцну сім'ю, вимагаючи заставити любити себе "єдінствєнному мужу".

Сергій Петрович, здоровий, витривалий несподівано помирає від інфаркту у своєму робочому кабінеті. Йому влаштували бучний міський партійний багатолюдний похорон.

...На похоронах щиро плакало двоє людей: його син Володя і хлопець шофер, що повернувся з тюрми і був ще без роботи.

Володька­Сергій так і залишився прокурором до смерті.

1987 р.

Сни

Думала Оксана, що живе на світі так собі серед людей добрих, чи злих. А тут щось таке інше її стривожило. Жила як жила. Мала сім'ю. Життя не пестило. Не раз, здавалось, що ходила по краю безодні, прірви, провалля, але якось з муками і тривогами виходила з того всього. І вдячна була своїй долі, що і на цей раз нещастя обминуло її.

Як жила, таке і снилось. Так кажуть люди: що думаєш вдень, то вночі присниться.

А то...Прийшла бабуся покійна і сказала, що їй, Оксані, треба спішити, бо не зробила того, що було призначено. Вона повинна виїхати звідси на батьківщину батьків.

Прокинулась стривожена і здивована. Батьки її жили завжди у цьому селі, працювали у колгоспі після війни. Дідусь та бабуся також прожили весь свій вік тут.

Сини її вивчились та роз'їхались, поодружувались. Шлють листи та вітання.

Лишилась незаміжня дочка. То вони з чоловіком вже й не вірили, що вона вийде заміж за когось.

Гарна, розумна, вчителює у своєму селі. Та й хлопці були, а якось на долю не в'язалось.

Ходила Оксана цілий день, як у тому сні. Боялась комусь розповідати про той сон.

Мовчала перед чоловіком. А сама собі розгадала, що скоро, напевно, відійде до своїх батьків, а бабуся приходила по неї.

Літо було напрочуд гарне, для неї щасливе, і її сім'ї. Оля, дочка, поїхала на якусь молодіжну конференцію, чи конгрес, а їх тепер при тій самостійній державі стільки організовують! А там познайомилась з іноземцемгреком.

Він дуже швидко запропонував Олі одружитись. Оксана плакала, а батько рішуче виступив проти цього одруження.

Згадала вона вже і про той сон, і про бабусю, і рішила, що він має відношення до дочки.

...Ось зараз сиділа у залі, на вокзалі, вичікувала поїзда і нікого не бачила перед собою, не знала, що з нею робиться.

Це літо забрало в неї все. Після несподіваної смерті чоловіка, через місяць, незважаючи на сімейний траур, дочка одружилася з тим Атеном, а вона спродала свою господарку і поїхала з Олею в чужий край, залишивши тут могилу чоловіка.

Прощалась з усіма своїми як назавжди, може б не робила цього, та стали тривожити її більше сни. До неї приходили якісь незнайомі люди з так званого "того світу" і щось пропонували, манили до себе.

Пішла прощатися до своєї стодворічної тітки Діни, що аж за кутовою балкою.

Автобуси ходили погано. Решток дороги йшла старими знайомими, але вже порослими стежками, через ярки, обминаючи балту - степове озерце.

Стара ще малась при доброму розумі. І хоч не зразу впізнала дочку покійної двоюрідної сестри, але ж згадала.

Сива, з величезними чорними очима, з великим грецьким, видовженим носом, була подібна на стару мудру сову. Цей ніс аж тепер кинувся Оксані у вічі. Доживала сама у своїй хаті. Чоловік помер у віці дев'яносто сім років. Дітей не мала.

Оксана подарувала їй гроші, бо що було дарувати старій жінці. Зраділа. Доживала на ласці далеких родичів і сусідів, бо повмирало вже багато з її роду, та й з чоловікової рідні вже небагато залишилося з тих, хто б приділив увагу старій самітниці.

Колись вона була дуже гарна.

Навідалась сусідка, принесла гарячого бульйону, щоб старенька попила.

- Скільки того їдла? Як курці! - якось аж весело, дотепно засміялась бабуся Діна і похвалилась грішми.

Коли сусідка вийшла, то сповістила, що вже з сусідами договорилась за свій похорон, вони заберуть її хату.

Племіннику, якого вони хотіли з чоловіком всиновити, залишить хіба що той килим, що на стіні, бо вже скоро за сорок, а він ще не одружився, і так розпився, що хто знає чи отямиться.

А Оксані баба Діна радила не плакати, а покластись на Бога.

І несподівано запитала:

- А тобі хіба мати не казала, що у нас в роду пра­пра­прадід був греком?

Оксана не знала, чи вірити старій тітці: чи то її стареча фантазія, чи може придумала, щоб заспокоїти племінницю.

Виходила від старої якось непевно і вже якось не щиро, не вірячи собі, що так вже буде, сказала: "Ждіть мене, я ще приїду, живіть до моєї зустрічі" До зустрічі стара не дожила, через дві неділі її не стало, а Оксані сказали це вже перед самим її від'їздом.

А через кілька місяців таки приснилася племінниці. Мовчала вона у тому сні.

Сиділи вони з Оксаною в розкішних кріслах по різні боки столу. Біля ніг Оксани сидів вірний пес.

...Жили вони тепер у чужій країні. Зять виявися доброю людиною. Дочка скоро мала народити. До них приблудився гарний пес, і вони залишили його у себе, він виявився дуже вірним і покладистим. І дочка з матір'ю любили прогулюватися із ним вечорами.

Після родів Оля не вижила. ЇЇ тут поховали у чужій країні. Після похорону дочки, пес підійшов до неї, сумно ліг до її ніг, поклавши голову, з собачих очей покотилися сльози.

Оксана враз згадала про той сон, про тітку і заплакала.

Думати про своє життя не приходилося. Сама доглядала внука. Зять був дуже порядною людиною і ставився, як до своєї матері. Часто можна було бачити, як у часи надвечір'я прогулюються двоє: старенька з колясочкою, молодий красивий чоловік, а попереду дуже гарний пес. За ними так хотілось завжди оглянутись.

А коли дитина почала ходити, Оксана просилась поїхати, подивитись хоч одним оком на батьківщину, з внуком.

Після довгих вмовлянь, що їхати їй самій небезпечно з малою дитиною, бо вже невідомо хто як зустріне у ріднім краю, заручилась тим, що тут могила дочки, яку теща обіцяла не покинути і сама поклялась лягти поруч із нею, і тоді зять відпустив її з маленьким внуком до рідні. Знала, що буде чекати. Їхні долі тепер з'єднував оцей малюк, що мав пишне, кучеряве волосся і блискучі очі. Пес біг за транспортом, поки не стало безпечної можливості супроводжувати від'їжджаючих. У цій моложавій жінці не дуже упізнавалась та колишня сільська, що не хотіла нічого знати крім сім'ї і свого села.

Вона їхала у гості в своє село, туди, де в неї вже, майже, нікого не було в живих. Залишилась тільки назва - "рідне село". І не знала вона, чи це був сон, чи - ява. І шукала вона по цвинтарях свій рід.

1997 р.

Твої сліди

Батько з матір'ю сварились довго і набридливо. Були, як оси злі, дратівливі.

Потрібні були мішки на картоплю, а мати, замість того, щоб їх посушити та позашивати, погноїла під сарайчиком.

Батько спішив на ферму та їх кинув. А мати йшла в степ на роботу та забула.

Тоді лив два дні дощ. А на зиму потрібна картопля, щоб було що їсти дітям.

В степу красувались "ліси" колючого татарнику. А на необережного путівника очікували гадюки та міни. Донець пересох і врожай цього літа був поганий, усе свідчило за погану зимівлю, а тут ще мішки...

Я, як найменша дитина, сиділа і гралась з лялькою, що мені подарував тато. Картопля ще мене не цікавила, але як хочеться їсти, я вже знала. Сварка моїх батьків перейшла в лайки і образи. Я із страхом слухала їх, бо вже дізналася раніше, що слова ці дуже погані. Та враз почула. Ці слова пронизали мій дитячий розум. Мама сказала татові:

- А, щоб ти пішов був, і щоб за тобою слід пропав.

На що батько відповів:

- А, даремно я повернувся до тебе з фронту, людські жінки досі ждуть, не діждуться. Доб'єшся свого. Коли мене не стане, сліди мої на колінах цілувати захочеш, а їх не буде.

Враз я уявила собі, як батько йде по подвір'ю, в пилі залишаються його сліди. А мати нахиляється і цілує відбитки його чобіт.

А тоді він виходить в степ, сліди губляться в сухій траві. Намагаюсь уявити собі, що тоді робитиме мама.

Ось вона приглядається до кожної вибоїнки, щілинки у землі.

Так було. Мама ждала з нетерпінням поїзда, який з шумом приближався.

Як тільки відкрилися двері, враз на перон висипали солдати.

Ми перелякались, що не впізнаємо тата.

Фе­дя!.. - враз закричала мама і кинулася у гущу веселих облич.

Напевно всі Феді тоді відгукнулись на мамин крик.

Коли ми потім запитували маму, як вона впізнала тата у такій юрбі, то вона відповідала, що на краю світу знайшла б і впізнала б. Тоді тато привіз мені цю ляльку.

Перші дні вони не могли набутись разом і наговоритись. У нас була повна хата людей. Як приходили відвідувати, то ми не могли діждатись, коли тато звільниться. Я на правах меншої, пробиралась попід стіл і залазила йому на руки. То було велике щастя для мене і для нього, одночасно.

Тато розповідає, а його всі слухають. Коли ще таке побачиш!

Всі завидували тоді. А що він був тричі поранений, так це все на ньому, бачиш, зажило як на собаці. Щаслива!

А зараз мене дитяча уява перенесла так далеко в степ, і все виявилось таким символічним і величним: "цілувати сліди..."

В цей момент я забула де знаходжуся, та з якого обіходу були взяті ті слова.

Дальші слова тієї сварки я не чула. Можливо добре, що не чула тих образ, які кидали одне одному двоє немолодих людей, що любили одне одного, а в образах були жорстокі самі до себе і не звертали уваги на дітей.

Звичайно, батьки якось помирились, життя наклало на них свій відбиток. Війна то не туристична подорож. А жити якось треба було дальше. Вони вже радились.

А через днів три, мій тато по грузькій дорозі, дощового осіннього ранку, з речовим мішком за плечима, відправився піднімати шахти.

Я вибігла за ним на вуличку. Дув пронизливий вітер. Кілька дерев, що ще залишились в нашому селі, бились самі об себе як нервово хворі. Тато погладив мене по голівці і обіцяв гостинця принести. А тим часом наказував іти до хати, бо застуджусь, "помру і кашляти буду".

Я дуже плакала, ніби вже щось відчувала. Татко мене заспокоював так переконливо, як вмів тільки він. Вернулась, тоді оглянулась, і ще довго стояла і дивилась, як тато витягував з болота ногу за ногою, а ями наповнювались водою. Він йшов вперед, а дощ періщив йому у спину, ніби підганяв.

А через три дні везли батька по тій же дорозі: важко, сумно, тужливо, задумливо на гарбі, коровами.

А потім, з дому, на маленьке кладовище.

Для мене все було дивним, неправдоподібним: мати з заламаними руками, її ніжні і пестливі слова. І люди, і той великий і пустинний світ, який дав мені так багато простору, в який мені було страшно ввійти.

А люди шепотіли: "Всю війну пройшов, а тут - міна..."

Я наче завмерла, і не плакала, ще дивилась, як в театрі, на все це дійство. Я вбирала ще ті почуття у себе, як земля вологість.

Мене, просто, не взяли з собою і я не бачила як батька закопали у саму землю, але коли зрозуміла, що він там залишивсь назавжди, було те, що знають усі сироти.

Моїй бідній мамі наше сирітство було таким післявоєнним тягарем, щоб описати потрібно було б сім шкір. Ми не були дітьми солдата, ми були звичайними дітьми, у яких батько загинув від нещасного випадку.

А час ішов неповторно і безповоротно. Поріс давно землею горбочок землі, що звався "тато", до нього прилучився інший - "мама". І вдруге, за своє життя, я пережила заново, поіншому. І тепер ще із більшою силою полюбила ці два "горбочки". Тільки тепер, коли навчилась плакати і сміятись, боюсь найбільше страшних, як удар грому, людських прокльонів і нарікань.

1979 р.

СОН З НЕДІЛІ НА ПОНЕДІЛОК

(КРАЙ МЕРТВИХ)

На вулиці така стояла тиша, що здавалось (чи ніби дійсно так було) цідилось повітря поміж стінами будинків через сито сонячного проміння.

А вітер спав у віттях струнких пірамідальних тополь. І навіть осиковий рід наче втопився своїми зеленими сріблястими кронами, щоб доступитись до чогось таємничого, тремтів, не міг не тремтіти від того напруження, що випружинювалось по всьому майдану, заквітчаному висадженими дивоцвітами навколо пам'ятника.

І стояв тут Тарас такий молодий і невагомий як і там.

А там... Це був Андріїв сон, який не давав спокою його думкам і якось зачудовано заполонював всю уяву тайною.

Андрій не політик, він скоріше всього грає у політику. Кинувся у вир тих всіх сучасних подій і не знав де має випірнути.

Україна стає "fata morgana". Вона є, і її немає одночасно, як у всі віки, щось аморфне і невагоме. Ніде ні в якій країні не існує такої байдужості до своєї мови, культури, літератури та історії.

І дивно, яким чином тут ще встановлено пам'ятник тому, хто визначив їх як народ, і заставив усіх рухатись за собою. І всі наввипередки старались зробити його своїм приятелем - і вороги, і друзі. Особливо старались недруги, прославляючи, закопували поглибше у землю його славу.

Так думав сьогодні Андрій і посміхався своїм думкам. Але ж Тарас Григорович вростав у землю, і цілі віки існує ця земля. Ніхто вже не зможе знищити його духу, який витав над всім українським простором.

Ким був для Андрія цей космічний феномен?

Для нього став усім, як і для багатьох інших сучасних молодих людей, що хотіли називатись гордо і велично словом - "українець".

Україна існує якимось дивним способом, хтось невидимий і незалежний явив її світу. І ці люди, що стояли коло витоків її утворення самі здивувались тому що трапилось. Не вміють її, як золоту жар­птицю впіймати у свої руки. А скільки не хочуть знати і чути, насміхаючись над своїм "хохляцьким" родоводом, а разом з цим і над собою. Та хіба тільки "хохляцьким", ділять як шкіру невбитого ведмедя всі ті, хто ступав загарбником на цю землю, ділив її на частини. Як круки, роздирали її на частини і клювали очі.

Все тут складалось із таких протиріч, які аж ніби кричали диким голосом про себе, але їх ніхто не вирішував і не збирався вирішувати. А висіли вони десь у повітрі літньою спекою ті сучасні проблеми дня.

Дощу вчора не було, і сьогодні не передбачався.

А наснилось таке, що й не знаєш що й думати. І розказувати якось незвично і говорити аж страшно.

...А Тарас стояв у центрі того всього якийсь невагомий, аж випромінювався, аж сіяв і посміхався від якогось внутрішнього щастя. А скоріше всього був образом, ореолом, сяючим феніксом між ними чи зіркою, чи ще чимось таким, що вже Андрій не міг збагнути. А всі князі, гетьмани, козацькі герої, усі провідники української нації, усі, загиблі за ту землю, що зветься Україною, усі зібрались навколо того сяючого ореолу Шевченка. Він їх надихав. І Андрій якось відчув, що всі вони тут присутні, бо бачити не міг такої громади людей. А були вони всі прозорі і невагомі, а скоріше всього вгадувались у його уяві. Стояли на колінах і погляди всіх звернені були кудись у вись. І напівсвідомо розумів Андрій, що погляди ті спрямовані до всевишнього. Йому молились ці мужні борці і витязі - герої України. І Тарас сіяв серед них дивним промінням, що струміло фіміамом молитви до Бога.

Андрій був із ними і не був. Про що вони там моляться? Було німе запитання Андрія. І хтось невидимий, можливо Андріїв Ангелохоронець відповідав: "За власну державу". А Бог, невидимий Бог суддя відповідав, що непотрібна їм там та держава, бо для того світу мертві вони. А людям тим, що там живуть уже байдужа і її пісня і мова. А їх, героїв, що віддали своє життя, Бог оцінив і судив кожного за їх діла, то що може дати їм ця держава, коли внуки і правнуки вже не хочуть її.

Але гул, той невидимий гул, ставав ще сильнішим. Вони просили і благали за свою державу - хоч раз на віку.

А Бог відповідав, що в своєму непам'ятстві вони забули, що мали її колись і стратили, і зневірились, і не мають, і осягнути не можуть її споконвіку, бо є серед них такі, які не гідні були цього і, великі гріхи їхні.

І ще більше неслись благання, лилися сльози і очі Тараса сміялись і плакали.

І сказав їм Бог усім: "Хай буде для вас там та держава, держава вже мертвого народу, як манна небесна, опущена на землю".

І піднявся жовто­блакитний прапор, залопотіло в повітрі небесне птаство. Заспівали славу Ангельські Хори.

І здивувалась вся Земля.

Андрій розплющив очі, сонце на високому небі свідчило, що вже не неділя, а понеділок. Справ по саме горло. І стояла перед очима ця предивна картина, наче фотографія.

І не знав чоловік, чи радіти, чи сумувати, дуже був дивний сон.

Чи справдиться він, бо те, що у сні, кажуть, треба сприймати, як щось старе, пережите, забобонне і майже заборонене.

Але ж і ніхто не міг догадатись, що сон йому той дуже солодкий і приснився не на голому ґрунті, що є вже частина таки не мертвих, а тих живих людей, тих недобитків та їхніх дітей, які ще вірять у те що буде, хоч самі не відають як то воно буде. А щось таки буде, бо вже так як було не може бути. Старе вертається. Космос знову заговорив до них своєю мовою давніх знаків і символів. І має бути для них боротьба не мечем, а словом. Тільки словом та молитвою мають боротися, їм іншого не дано. І має статись так, як свідчить пророцтво.

То чи не кінець світу надходить? Все можливо. Та чи не означає це, що був у них колись початок і суджено їм знову засіяти, тобто, на них має закінчитись цей світ.

Андрій думав, сміявся, дивувався, не знав, що означає таке блаженство його душі, чим закінчиться воно для нього особисто.

1990 р.

Полковник

Село Стоянки, що розмістилось над Дніпром, як орленя звилось гніздом на дніпровських кручах.

А Дніпр його підмиває кожен рік, відсипає пригорщами своїх рук­хвиль глину з­під круч величних.

І меншає село, та цього не помічає.

А дихає село таїною, бо ніхто вже того не пам'ятає де, коли і звідки з'явилось. Було городище десь тут над Дніпром.

Це так старожили називають наддніпрянську частину села. А Козинкою - кручу на якій розмістилось декілька крайніх хат.

Козинка, звичайно, тому що тут кози пасуться по кручах.

Тут, з решітчастих дірок­гнізд, хлопчиськапастушки драли щуриків. Це пташки такі називалися щуриками.

Баба Галя згадує: Козинка відкрита всім вітрам. Там жила одна з її сестер, Одарка. Померла. Діти у Києві. Хата з чудовим видом на Дніпро і всі його околиці. Особливо тоді, як заходило сонце. У ясну погоду видно було і Печерську Лавру із всіма київськими церквами. Звичайно, тих церков було багато.

Над річкою, над ставками жили "Чабани". Хто знає звідки поселились вони тут. Чи пасли овець, чи були кочівниками?

За татарщини Стоянки і всі навколишні села були під татарами. Недалеко звідси Кагарлик, поселення, про яке говорять, що назване так тому, бо татари не могли його підкорити.

Назвали Кагарликом - злим містом.

А Стоянки таки називають козацьким селом. А що вже вдалось краєвидами, зачаровує своєю красою всіх тих, хто його побачив. А було воно ще гарнішим, бо тепер щезла і річка, і аж чотири ставки, а разом з ними - та навколишня краса.

А кум Микола Полковник до кума Пилипа Сотника, їздив човном, щоб не обходити через греблю. А які росли верби, а яка калина цвіла, а як соняшники леваду обступили. Ген усе - левади!

І прізвища Сотник та Полковник лишились з давніх часів козацьких.

Дніпровські схили були засаджені садами. Держали їх Кочерженки та Орленки. Їх синів розстріляли в лісі у сімнадцятім році за те, що хотіли України. На місці їхнього поховання зроблено дорогу, а поруч, над тією дорогою височіє таблиця, яка сповіщає, що на цьому місці було вперше проголошено радянську владу.

На сільськім кладовищі дві величезні братські могили без хрестів і знаку, заросли бур'яном. Тепер мудрують сільські можновладці, як її знищити з лиця землі, бо там померлі від голоду у 33тьому.

Баба Галька виглядає із своєї хати, "Шевченкової хати", як вона її сама називає, бо вже давно в селі хати під дахівкою та шифером, де живуть сім'ї.

Понад Дніпром у Забарі, порослій тепер ліщинником, який тримає таємничість тих місць тепер, тайну загиблого народу від революції сімнадцятого року, воєнних баталій сорок першого - сорок п'ятого років, на надзвичайно мальовничих дніпровських кручах вибирали землю для Тараса Шевченка. Та не судилось, бо не дали. Купив собі землю для "вічної хати" на Канівській кручі.

Живе баба Галя. Вона - ровесниця століттю і згадує про всіх, кого ще може пригадати.

Розказує Марійці, родиччиній дочці, що квартирує у неї, бо кінчає тут десятий клас.

Там у їхньому селі, тільки семирічка. А село аж за Дніпром. Літом - човном, а зимою по льоду перебирається.

Стріляє очима за Полковником Степаном, розпитує бабу Галю, нібитото її цікавить та вся давнина.

І виходить стара дивитися, як вулицею, мимо її хати іде Степан Полковник.

"Ох, бути йому полковником, то вже на роду написано" - думає стара.

Високий, ставний, іде ніби землі не торкається. А йде як!

Так не ходить ніхто. Постать рівна як свічка. Ось іде до війська тільки, а такий, ніби армійську виправку має. Милується хлопцем.

Та всі дівчата тут у нього закохані. Марійка не перша з них.

Побачив бабу, зігнуту у воротях і привітався, сповістив, що йому відбувати "действітєльну" службу, тож із бабою прощається - такий сільський звичай, бо не знає, чи поверне.

- А ким же ти, сину, хочеш потім бути? - Не стрималась стара, так її муляло те "полковник". Хлопці не дуже тепер вертаються у село, до дому.

- А жизнь покаже, як воно буде.

- А не останешся там десь, як інші це роблять?

- Нє, буду вертатись додому, хіба що у Київ потім піду.

Отак поговорили, та й попрощались. А Степан пішов дальше.

"Так воно було" - згадує баба Галя, ніби перегортає ще одну сторінку свого життя, навколишніх сіл, де живуть її родичі, що їздять до неї, одинокої старої жінки, бо ж діти і чоловік померли із голоду у тридцять третьому році, як і в багатьох односельців. А єдиний син, що родився незадовго після смерті батька, з яким вони чудом вижили, бо перелякана всім тим, що сталось, пішла з хати, куди очі несуть. Вижила чудом.

Мала вижити, щоб нині згадати все це.

А той єдиний син, що лишився живим, заперся аж у Сибір, ніби тут йому одному місця немає на своїй землі.

Немає вже давно Мотрі Кіловської, немає Кілова, як такого села

Одна назва залишилась. Ще десь на горбку декілька хат животіє.

А рудяківська Горпина, сестра, вже не ходить до неї. Доживає у старенькій хаті, що на горбку. Село Рудяків повністю залите водою Канівської Грес, як і Кілов.

Щезли назавжди з лиця землі рудяківські околиці: "Бір","Чумаківщина". Люди, як миші перебиралися хто куди міг, у перспективні села.

Дивиться на молодих хлопців і дівчат, що йдуть до школи мимо її хати. Веселі, усміхнені і ніби щасливі, а вона як стара ота трухлява груша, що посадив ще її батько, дивом уціліла, бо той сад, що садили вони з чоловіком, вирізали, як під лінійку у легендарні сталінські часи. Скрипить та груша, а не вмирає, напевно тому, що посаджена разом із Галею.

А село вже оновлене. Понаїжджало сюди народу із усіх навколишніх сторін, заповнили всі місця тих людей, що померли з голоду та не вернулися з війни.

Ось поїхала стара Сотничка зимувати у Київ до дочки.

Чоловіка її репресували вже у тридцять сьомому році. А як вона вижила із сім'єю, баба вже не пам'ятає.

А Степан продає батькову хату.

Він таки став полковником, десь живе у Саратові, не пам'ятає ні одного українського слова, взяв собі, як тут називають, кацапку. А Марійка? Марійка пішла після школи у Київ, вивчилась на маляра. Вийшла заміж і стала киянкою. А діти її вже чешуть поруськи.

Та продати не може Степан хату, хоч і полковник. Мусить якось схитрувати, ніби переписує на когось із родичів, бо кому потрібна стара "халупа" без города? А городи у померлих одразу відрізують.

Оддають тим, що приходять сюди.

Мотається по селу Степан, хоч двадцять п'ять год оддав долгу Родінє, немає такого закона для нього, щоб батькова оселя стала йому рідною.

Щось, видно, якесь потепління тепер настало для народу, бо не приїжджав Степан, а тепер ось знову приїхав.

А таких хат багато стоїть, валяться там, де діти вже давно махнули рукою, бо виявилось, що вже не мають на них ніяких прав, бо що хата без города, як тут кажуть, "без штанів."

І знов зачіпає старенька полковника, не може на нього так спокійно дивитись. Як дуб здоровий, красивий - "на всі чотири"

- Не впізнаєш мене, Степане, так далеко десь заїхав, а батьки тут самі повмирали.

- Да, рано переставілісь старікі.А вас узнаю по хатє.

А што, ваш Остап може гдєто в Сібірє осталса?

- То може б ви поприїжджали, синочки. Людські діти он у Києві живуть, все таки ближче.

- Ну, да. Кієв большой, но всє туда нє пєрєєдуть. Всьо такі с Москвой, по сравнєнію, пєріфірія. А здесь што? Всьо дєрєвєнщіна осталась.Із нас там людєй подєлалі.

- Це ж хто тебе, Степане, сдєлав такого дубового, так служить вірно, що й на похорон батьків не доїхав. Чужі люди ховали, бо навіть літаком не вспів з своєї Камчатки. Літо ж було. Полковник!

- Што ви говорітє? Да я вас!..

- Що ти мені, Степане? Ми старі повмираємо і так. Не забудь, що й ви будете вмирати. Правда, я не бачила твого ребйонка, але він вже, напевно, полковником не буде. Ти вже його людом зробив. То ж розказують люди, що твоя покійна мати, Оксана, сказала: "Ох, ти ж мій онучку." А він їй відповів: "Ти сама вонючка."

Плечі у військового здригнулись, він повернувся кругом і швидким маршем "пошагав" по вулиці.

Баба схилилась на тин. Сідали вечірні сутінки. Одцвітали жоржини під бабиною хатою.

Темніло. Зза тину озвалась Галина­листоноша.

- Бабо, вам телеграма. Їде син у гості. Бабо,...з онуком!

...І злякано позадкувала назад.

Сонце ще раз оглянуло щедрим променем бабину хату і зайшло.

Баба Галя вже цього не побачила.

1980 р.