Історія України періоду Другої світової війни є малодослідженою і дуже часто не зовсім вірно інтерпретованою. Від часів ранньої окупації, коли країна потерпала від геноцидної політики Сталіна, колективізації, червоного терору та знищення національної української культури з боку Радянської влади, і до вторгнення нацистів - образ нашого народу та нації цього періоду історії був спотворений, ігнорований і значною мірою забутий. Є злочином той факт, що місце України в історії того часу великою мірою невідоме. Десять мільйонів українців загинули протягом Другої світової війни, вражаюча кількість тих, хто помер від хвороб і був забутий істориками. Світ не знає жахливої історії Голодомору, чи того, що протягом століть Україна була об'єктом постійних вторгнень, адже мала привабливі землі, зручне географічне розташування. Історики переважно зігнорували правду про жахливі злодіяння, вчинені проти України сталінським режимом та гітлерівцями, які був змушений терпіти український народ. Українці знають правду. Ми знаємо, що насправді відбувалося в ті жахливі часи, тому що ми чули розповіді від своїх батьків, дідів, прадідів. Ми слухали наших дідусів, які розповідали жахливі подробиці про те, як їх забирали в Червону армію, змушували воювати однією гвинтівкою на трьох, використовували їх як гарматне м'ясо, арешти, знущання НКВС, полон, знущання Нацистів, концентраційні табори. Ми сиділи і слухали цих свідків і жертв, які розповідали нам свої болісні історії. Кожен жах запам'ятався. Втрата кожної близької людини залишається свіжою в їхніх спогадах. Настав час для змін. Зараз час через велику кінокартину остаточно пролити світло на події, що справді відбувались з українцями під час війни - від нашого спротиву сталінізму до боротьби проти нацистів за саме наше існування.

"ТОЙ, ЩО ВИЖИВ" - це болюча автобіографічна історія про життя Георгія Пастернака. Екранізація цієї книги надасть можливість прояснити правду про наш народ і нашу націю у ті важкі часи - це буде даром для наших нащадків і для всього світу.

На моє глибоке переконання варто зробити анімаційний фільм у такій же манері, як нещодавні фільми на зразок "Персеполіса" та "Вальсу з Баширом". Обидва ці фільми анімаційні, один із них - історія про молоду іранську дівчинку, що росла в Ірані і за кордоном після того, як шах був скинутий, а друга історія розказує про важкі часи колишнього солдата, що страждає від спогадів про жахливі речі, свідком яких він був і які робив під час ліванської війни.

Що спільного мають ці фільми з "Тим, хто вижив"? Вони - історії, про яку якнайкраще розповість лише мистецтво анімації. Я вірю, що така розповідь може бути успішно викладена через цю хвилюючу мистецьку техніку. З огляду на фінансовий успіх, а також успіх у критиків цих двох фільмів, можна сказати, що настав ідеальний маркетинговий момент для виходу фільму такого жанру. "Персеполіс" був зроблений за 7 млн доларів, а касові збори клали понад 22 млн. доларів і значно більше через продаж DVD- дисків і прокат (кінокомпанії не розголошують обсяги продажу DVD і прокату). "Вальс із Баширом" також є комерційно успішним проектом, знятим за 2 млн. доларів, та касовим збором 11 млн. доларів. Цей фільм також дуже добре продається на DVD і в прокаті, адже картини такого типу привертають увагу своїми нагородами, номінаціями та іншими почестями, а головне новизною у підходах до анімації. Я відчуваю, що такі фільми можуть бути ідеальним союзом мистецької форми та змісту. Це фільм з потужною ідеєю та неймовірно гарним візуальним втіленням.

"Той, що вижив" розповідає про Пастернака, молодого чоловіка, що виріс у маленькому селі Дборовідка, красивому поселенні, оточеному пишними лісами та золотими полями пшениці, в тіні Карпатських гір. Це його дім, де він живе зі своєю родиною - мамою, батьком, сестрою і двома братами. Це життя, сповнене музики, в оточенні друзів, з мріями про вільну Україну. Життя Пастернака раптово перевертається з ніг на голову, коли його силоміць забирають у Червону Армію, що воює проти німців. Після зухвалої втечі назад додому до своєї родини йому вдається уникнути НКВС, що хотіли його піймати. Йому не доводиться довго чекати. Спочатку відчувши полегшення, що НКВС і радянська армія відступили під натиском нацистів, українці швидко зрозуміли, що німці мали плани щодо них набагато зловісніші, ніж можна було уявити. СС швидко розлучає Пастернака з його родиною і кидає до в'язниці, де його б'ють і піддають тортурам протягом трьох місяців, а потім відправляють на наступну зупинку цієї жахливої подорожі, до Аушвіцу.

Після приїзду до Аушвіцу у вагоні для худоби, що здавався пеклом, - разом з тисячами інших українців без хліба і води багато днів - Пастернак швидко розуміє, що його життя буде залежати від його кмітливості, його внутрішньої сили і його віри в Бога. Пересвідчившись у фашистському варварстві та відчувши його на собі, підрахувавши випадки насильства і знищення в'язнів, він розуміє, що його життя йому вже не належить. Він і люди навколо нього є лише об'єктами для жорстоких дослідів, створених для того, щоб зламати і зрештою вбити його, що було лише єдиним можливим способом припинення його страждань. Як постійно погрожували та обіцяли табірні охоронці, отримання свободи можливе лише "через газову камеру". Пастернак переживає шість пекельних місяців морально і фізично виснажливої роботи, що включала вичищання людського попелу із крематоріїв і завантаження померлих в'язнів у фургони. Однак він мусить терпіти не тільки німців, що захопили його в полон, але також радянських в'язнів у таборі, які могли пограбувати чи вбити його за шмат їжі. Всюди, де він опиняється, він потерпає від побиття і жорстокості, всюди, куди він дивиться, він бачить, як вбивають українців, так само як поляків, румунів, французів, і звичайно ж євреїв. Тільки використовуючи свій розум, свою силу і непохитну віру, що Бог допоможе йому вижити у війні, йому вдається пережити пекло, яким було сповнене його повсякденне життя.

Пастернака використовують як раба, для потреб німецької військової машини його перекидають із однієї роботи на іншу - від укладання колій холодною зимою без належного одягу і майже без їжі, та розвантаження мішків з цементом до повного виснаження, аж поки в'язні падали замертво. Його примушують пожертвувати своїм тілом в ім'я нацистської партії. Тільки випадкові моменти просвітлення допомагають Пастернаку протистояти безкінечним спробам табірних охоронців зламати його. Добре слово та вартісна порада від старших в'язнів, і маленька перерва в роботі коли його призначають на кухню чистити картоплю (де він може поцупити їжу і рятувати від голодної смерті інших ув'язнених), - допомагають йому пережити перебування в Аушвіці.

Нажаль Аушвіц - це лише перша зупинка Пастернака в німецькій системі концентраційних таборів. Після жахів Аушвіцу його наступною зупинкою буде табір Брутіг. Там він та інші робітники-раби змушені копати тунель довжиною понад дві милі. Пастернак бачить, як помирають 1854 особи із 2000, що прибули з ним три місяці тому. Люди вбиті або виснажені роботою та голодом.

Після кількох місяців нелюдської та безкінечної роботи з мізерною кількістю їжі чи взагалі без неї становище Пастернака продовжує погіршуватися. Він спостерігає, як його умови життя стають усе нестерпнішими, його раціон продовжують урізати, його робоче навантаження все збільшується, а Пастернак намагається не втрачати здоровий глузд на ризикованому шляху через табори Дора і Елріч. Його останньою зупинкою став безславний табір Берген-Белсен - найогидніший табір смерті, останнє місце, куди в'язнів закидали для того, щоб їх стратити, чи просто морити голодом до забуття. Саме тут Пастернак очікує своєї фінальної участі, спостерігаючи найжорстокіші жахи війни, в той час як його німецькі поневолювачі намагаються приховати свої злочини, передбачаючи неминучий занепад, що навис над нацистською партією. Потім одного дня, коли Пастернак став зовсім слабий і відчув, що настає його кінець, він помічає, що німецькі охоронці покидають табір. Поки він іде поміж трупів і помираючих, кошмар, яким було його життя, чарівним чином завершується, і він, не вірячи власним очам, бачить перших солдат союзників біля воріт табору.

На щастя для Пастернака, його історія не закінчується там, не закінчується фатально. Після імміграції до Сполучених Штатів він тяжко працює, аби збудувати свою мрію - він візьме невелику ділянку землі і перетворить її власними руками на красивий і дуже прибутковий курорт Лейк Джорджия у штаті Нью Йорк. Саме тут до Пастернака приходить фінансовий та особистий успіх, влітку він працює на курорті, а взимку живе у своєму домі на Флориді. За допомогою своєї родити йому вдалося створити і передати у спадок свій бізнес, який процвітає і до сьогодні.

Проект бізнес-плану, що я пропоную втілити такий - у найближчий час відкрити продакшн-компанію в Україні, та в той самий час зібрати 2 млн доларів щоб фінансувати виробництво, що буде повністю українським. Також я маю намір отримати прибуток від фільму в українському суспільстві в Америці та світі. Я вірю, що цей фільм має не тільки величезний шанс розповісти нашу історію світові, але я хочу також зробити кінематографічний шедевр, до того ж з величезним фінансовим успіхом. У додатку до цього листа список усіх нагород, номінацій та списків "топ 10", що їх зібрали два фільми, про які я згадував. Я зробив це для того, аби продемонструвати вам, що цей жанр/мистецька форма сприймається дуже серйозно в кінематографічній спільноті, і чому вам варто розглядати це не тільки як вдалу інвестицію, але також як сподівання на визнання. Я запрошую вас взяти участь у висвітленні цього важливого періоду нашої історії. Ваша підтримка цього фільму додасть упевненості, що тріумфальна історія Джорджа Пастернака буде розказаною. Історію побачать наші діти і мільйони людей в усьому світі. Його голос і всі ті голоси, які мовчали, мусять бути почутими. І наприкінці, "Той, що вижив" - це не просто історія однієї людини, це історія мільйонів.

Я чекаю обговорення можливості взяти участь у створенні цієї унікальної української історії, і я сподіваюсь скоро зустрітися з вами. Щиро, Андрій Ансон.

Моє ім'я Андрій Ансон і я Американський кінематографіст українського походження.

Цей кінопроект важливий і особистий для мене. Мій дідусь та бабуся були робітниками-рабами, яких забрали з дому і примусили працювати на нацистів. Вони обоє отримали репарації від німецького уряду за злочини, вчинені проти них.

Моя родина займається кінобізнесом більше п'ятидесяти років, і я особисто працюю в розважальній галузі останні чотирнадцять років. На даний момент я продюсую художній фільм у Сполучених Штатах з бюджетом 20 млн. доларів, і я нещодавно продав сценарій компанії MGM. На сьогоднішній день я живу в Лос Анджелесі, де працюю режисером, сценаристом і продюсером декількох інших фільмів і телевізійних проектів на різних студіях.

Я збираюся жити в Україні протягом виробництва цього фільму, щоб переконатися, що образ цього проекту стає реальністю.

З радістю сприйму Ваші побажання, поради, пропозиції, а головне підтримку.