Поки нова влада крок за кроком оволодіває важелями управління державою та ревізує стан господарства, яке прийняла, нова опозиція також подає свій голос. Точніше - голоси.

Коли прислухаєшся - голосів цих чимало і звучать вони по-різному. А раз так, то виникає фундаментальне питання: якщо політики, що називають себе національно-демократичними, дійсно, як стверджують, бачать загрозу у приході нової влади, то як саме, якими силами, з якою мірою єдності своїх рядів вони збираються з нею боротися? І чи є ця боротьба серйозною? І чи за владу вона, чи все-таки за Україну.

Формування опозиції почалося з моменту оголошення підсумків виборів Президента України, коли, за сумним жартом, закінчилась епоха КУМАнізму і розпочалась епоха ПРдунізму. В Європі з подібного приводу зміни влади говорили: "Король помер, хай живе король". Та після зміни "короля" цікавило всіх питання - у якому вигляді проявить себе новітня опозиція? Невже дійсно у вигляді блазня, як думають деякі карикатуристи?

Чи сядуть на одному гектарі поряд вожді опозиції?

Нагадаю читачам, що 25 лютого, у день інавгурації Януковича, коли, за повідомленнями ЗМІ, "у Франківську центральні вулиці чистять і здебільшого жіночки в помаранчевих камізельках", фракція НУ-НС доручила своєму голові Миколі Мартиненку розпочати переговори з фракціями БЮТ та Блока Литвина (БЛ) з метою збереження тодішньої "протимошенківської" коаліції.

Оскільки усі знали, що тієї коаліції, яка посадила у крісла Прем'єра та спікера Юлію Тимошенко і Володимира Литвина, практично не існує вже з перших тижнів її офіційного проголошення, то таке повідомлення про переговори зустріли із здивуванням. Воно ще більш зросло після того, як нунсівці поставили обов'язковою умовою успіху перемовин і збереження старої коаліції прийняття свого кандидата на посаду Прем'єра, що передбачало усунення пані Юлії. Знаючи Тимошенко, ніхто не сумнівався, що посаду Прем'єра добровільно вона не віддасть і вимогу НУ-НСу є нереальними.

Отже ставало ясно, що НУ-НС зробив таку пропозицію не всерйоз, а задля годиться, щоб потім йому не дорікали, що навіть не спробували врятувати так звану "демократичну коаліцію". Пишу "так звану" тільки тому, що ніякої відповідності назви та сутності тієї коаліції не було.

У разі ж - увага! - якщо перемовини матимуть нульовий результат, то НУ-НС тоді ж доручав Мартиненку провести "попередні консультації" з Партією регіонів та БЛ щодо можливості утворення нової коаліції з ними.

Оце вже було явно "тепліше". Стало зрозуміло, що регіонали встигли за кулісами зробити попередні неофіційні пропозиції нунсівцям утворити коаліцію і чимало нунсівців стурбовані лише одним - як не виглядати перед громадськістю та своїм електоратом надто продажними і спробувати зберегти пристойну міну в умовах, коли значна частина фракції практично уже згодилася на входження до коаліції з ПР.

Тобто уже на початку оформлення нової влади ПР та Януковича дуже значна частина тих політиків та партій, які, начебто, мали одразу, автоматично і беззастережно піти у опозицію до політичної сили переможців, почала "махати хвостиком" і висловлювати готовність проковтнути якусь посадову чи іншу "кістку", яку переможці скинуть їм зі свого "панського" столу.

Скажу більш різко - після перемоги Януковича в країні не проглядалося практично жодної партії, яка б принципово ідеологічно та політично одразу ж стала опозицією і ніяких порухів у бік перемовин не робила б. Усі застигли у чеканні. Чекання було подвійним - по-перше, чекали, що буде далі, як розвиватимуться події. І, по-друге, чекали, а може переможці щось запропонують і якщо так, то що саме? Знали ж, що регіонали дуже багаті і грошей не шкодують, от і виглядали фортуну...

Позиція БЮТ була складною - на тлі непримиренності персонально Юлії Тимошенко, що не хотіла змиритися з поразкою, в надрах переповненого бізнесменами БЮТу йшли свої коливання - адже в Україні бізнес не любить бути в опозиції, йому потрібно співпрацювати з владою, щоб вижити. Тому сказати, що БЮТ одразу і принципово став опозицією, було б деяким перебільшенням. Позицію затятої безкомпромісної опозиціонерки - і то з персональних, а не ідейних мотивів - зайняла перш за все непримиренна пані Юлія. Хоча риторику при цьому використовувала, звичайно, ідейно-політичну.

Спочатку у якійсь дивній ейфорійній переконаності, що без них регіонали не зможуть створити коаліцію, НУ-НС спробував виставити вимогою свого входження у коаліцію з ПР та БЛ претензії на свого Прем'єра та гуманітарний блок Уряду. Коли стало відомо, що ці нереалістичні домагання НУ-НСу регіонали відкинули та знайшли спосіб формувати коаліцію за допомогою "тушок", тобто окремих депутатів, НУ-НСу нічого не залишилося, як почати шукати себе у ролі опозиції.

Першим голосним актом самовизначення себе як об'єднаної опозиції був мітинг, який скликала Юлія Тимошенко біля пам'ятника Т.Шевченку в університетському сквері столиці. Запрошувалися усі опозиційні сили, а прийшли одні давні політичні сателіти пані Юлії. Для невтаємничених ще якось звучали назви ряду політичних партій, які прийшли на цей мітинг та підтримали Тимошенко. Але усі, хто хоча б мінімально цікавився політикою прекрасно розуміли, що майже всі глави цих партій є члени виборчого списку і відповідно фракції БЮТ, що партії ці віртуальні, існують тільки на папері і давно уже ходять "під Юлею". На мітингу звучало немало гарячих слів, звинувачень та образ на адресу нової влади, але суспільство не дуже на реагувало, оскільки бачило у рядах соратників пані Юлі не менш одіозних особистостей.

Ось погляньте на сатиричний колаж, у якому звинувачення регіоналам говорять такі скандальні особистості з оточення Тимошенко, як американський в'язень, розкрадач українського бюджету П.Лазаренко, обвинувачений у вбивстві селянина бютівець В.Лозинський, звинувачений у педофілії бютівець В.Уколов, "прогримівший" п'яним дебошем у Франкфурті Ю.Луценко інші. Кожен з них говорить про противників те, що можна було б віднести і на його рахунок і саме у цьому головна проблема українського виборця - кому ж можна вірити?

А на тому мітингу жоден з інших помітних політиків, жодна з інших політичних сил, які не потрапили до владної команди Януковича та коаліції і таким чином опинилися (іноді вимушено) у ролі опозиції, не стали під провід Юлії Тимошенко.

А хто ж це міг бути, хоча б теоретично?

По-перше, Віктор Ющенко - назвемо його хоча б із ввічливості, як колишнього лідера помаранчевої опозиції. Тому що людина, яка чекає від Януковича вирішення свого "житлового питання" і сподівається, що милістю нового Президента йому залишать у користування (чи власність?) президентську резиденцію, справжньою опозицією бути не може. Навіть тільки із цієї причини - не говорячи уже про характер та рівень бойовитості. Що цікаво, Янукович поки що не виселяє екс-президента звідти. Народ дивується і питає: "Чому"? Мудрі та іронічні відповідають: "Чекає весняного паводку".

Більше того, днями Ющенко знову повторив, що головною помилкою вважає свою рекомендацію Юлії Тимошенко на посаду Прем'єра. Здавалося б, виборчі перегони вже відшуміли, можна заспокоїтися. Але об'єктивність вимагає сказати: виступ проти такого потужного опозиціонера, як Тимошенко (якою б вона не була грішною), є виступ за владу ПР і Януковича. Тож недарма багато хто бачить Ющенка у ролі лояльної Януковичу "опозиції".

Хоча якісь рухи у напрямку консолідації своєї команди Ющенко намічає - збирає політраду "Нашої України" і обіцяє чистку рядів. Правда, що там чистити - невідомо. Адже більшість соратників пішли від нього давно і самі. Про це ж і свіжий анекдот: "Говорять, у Нашій Україні можливі чистки? -Так. Ющенко відкриваючи політраду партії так і сказав:" Добрий день, любі друзі, куми та брат Петро, а що тут роблять інші я не знаю".

По-друге, В'ячеслав Кириленко - якраз один з тих екс-соратників Ющенка, який від'єднався від патрона і НУ-НСу, заснував уже свою партійку "За Україну" і хоче зайняти в опозиції окрему нішу. Яку? Не тимошенківську, це зрозуміло. Не ющенківську - ясно, хоча й не так зрозуміло, бо їх позиції часто співпадають. Тож яку саме - сказати поки що важко. За ці роки колишній молодий рухівець Славко посолі днів, став відомим політиком і відчутно прагне "надувати щоки" не тільки у пол ітиці, але й зовні, що інколи смішно спостерігати.

У той же час об'єктивності заради зазначу, що часто В'ячеслав говорить правильні слова, займає проукраїнську позицію, але знову ж-таки власну, окремо від інших опозиціонерів - чим дробить і так не дуже великий національно-демократичний електорат.

По-третє, Арсеній Яценюк. Одразу ж після програшу у першому турі президентських виборів вони з Тігіпком зробили декілька суперечливих заяв.

С.Тигіпко та А.Яценюк після програшу і у роздумах - куди податися

То перед другим туром стверджували, що почекають пропозицій нового Президента, хто б ним не став, то заявляли, що не підуть у чиюсь команду, розвиватимуть свої проекти.

Ставши Президентом, Янукович запросив їх обох на бесіду. У результаті Тігіпко передумав ставати опозиціонером, а Яценюк відкинув пропозиції Януковича. Важливо підкреслити, відкинув не тому, що той нічого не пропонував, чи Яценюк принципово не хотів входити до команди Януковича, а тому, що не впорався із своїми амбіціями та фракцією НУ-НС. Яценюк погоджувався тільки на посаду Прем'єра, але під цю вимогу не зміг привести у ряди коаліції фракцію НУ-НС, що було умовою Януковича.

Коли ж регіонали вирішили проблему формування коаліції через "тушки", то НУ-НС став їм не потрібен, а Яценюк одразу ж втратив найменші шанси стати на чолі Уряду. На інші ж посади амбітний Яценюк не погодився і зробив ефектний жест.

Що стосується Юлії Тимошенко, то вона зробила несподіваний фінт. Переконавшись, що на її заклик ніхто з інших опозиціонерів не відреагував, вона зненацька на деякий час зникла з поля зору. Як жартували, пані Юля зробила несподіваний хід, не прорахований регіоналами - перейшла у жорстку опозицію і поїхала відпочивати за кордон.

Після повернення в Україну Ю.Тимошенко один раз вийшла на публіку з резонансною заявою, що регіонали тиснуть на суддів Конституційного суду (КС) і обіцяють кожному по мільйону доларів за те, щоб КС визнав конституційним спосіб формування коаліції "тушками" - а ця справа там саме на розгляді.

Тут же з серйозним виглядом дали доручення МВС дослідити об´рунтованість звинувачень пані Юлії. Можна собі уявити, як "ретельно" призначений Януковичем міністр внутрішніх справ буде розслідувати звинувачення у бік регіоналів. Комедія!

І усі цю комедію бачать, розуміють як і те, що жодне зусилля опозиції сьогодні не може мати успіх.

Ось коли я зараз пишу ці рядки, Верховна Рада за вимогою опозиції розглядає питання про звільнення Д.Табачника з посади міністра освіти. Лунають палкі обвинувачення опозиціонерів, а далі голосування: за зняття 202 голоси. По фракціях - БЮТ 146 голосів, НУ-НС 56, ПР -0, КПУ- 0, БЛ - 0.

Як бачите, не голосували за звільнення Табачника навіть 9 бютівців, 16 нунсівців, 4 позафракційні. А якби вони проголосували - було б достатня кількість голосів, потрібних для прийняття рішення. Та ці голоси уже перекуплені регіоналами і опозиція без допомоги інших фракцій чи окремих депутатів не має шансу на жодне результативне голосування.

Проте є ще одна формальна, але важлива обставина. Ось я весь час пишу у статті слово "опозиція". А чи вона формалізована, узаконена, зокрема і у Верховній Раді? Виявляється, ні. Ось простий приклад - за законом опозиції належать деякі комітети та посада одного із заступників спікера - а саме першого. Але кому конкретно належить тепер, в умовах множинної опозиційності, яка фракція має висувати свого кандидата на кожну з цих посад? БЮТ каже: нас більше, тому опозиція ми, а ви, нунсівці, як хочете, то приєднуєтесь. На що НУ-НС гордо відповідає, що вони є також фракцією і мають рівне право з фракцією БЮТ.

Поки опозиціонери затято сперечаються, хто з них більш опозиційний, регіонали та комуністи з литвинівцями посміюються над вічно незгодними один з одним та вкрай амбітними і тому нещасними українськими націонал-демократами.

Це було б дійсно смішно, якби не було так сумно та гірко.

Підведемо підсумок. На сьогодні про свою - підкреслю: окрему від інших - опозиційність заявили Юлія Тимошенко зі своїм БЮТом (і групою споріднених партій-союзниць типу НРУ тощо), В.Ющенко (правда, легенько так) з "Нашою Україною", В.Кириленко з партією і депутатською групою "За Україну", О.Тягнибок зі "Свободою".

А ще є А.Яценюк, який обіцяє днями представити свій опозиційний уряд. І це за умов, що Юлія Тимошенко уже сформувала опозиційний уряд і призначила його главою вірного бютівця Сергія Соболєва. То що, буде 2 опозиційних уряди при п'яти опозиційних вождях та вождиках, кожен з яких не визнає лідерство іншого? А це ще ж не кінець, і я не здивуюся, якщо незабаром на публіку випірнуть ще якісь опозиційні вождики та групки.

Коментуючи ситуацію у Верховній Раді, її Голова В.Литвин сказав: "Опозиція має можливість висловлювати своє бачення щодо вирішення того чи іншого питання. Опозиція в нас формується потужна, вона дрімати нам не дасть. Коли остаточно оформиться опозиція, а є вже три претенденти на роль лідера, і зараз там тісніше, ніж у владі, то вийдемо на виконання Регламенту Верховної Ради України. За нинішніх складних умов, коли потрібно приймати важливі рішення для країни, наявність опозиції, яка буде пропонувати альтернативу, свої пропозиції, дозволить виходити на прийняття тих чи інших рішень за високими мірками".

Сказано серйозно, але, думаю, що внутрішньо Литвин при цих словах іронічно усміхнувся, тому що поки-що опозиція далека від єдності, навіть формальної. Щодо єдності справжньої, коли опозиція може стати єдиним ідеологічно поєднаним політичним фронтом, то на найближчу перспективу це бачиться нереальним. Як часто бувало в Україні, кількість претендентів на булаву перевищує кількість булав. Іронізують, що наша демократія не розрахована на таку кількість народу. Можливо.

Ось Партія регіонів на очах притихлої громадськості дає усім націонал-демократам майстер-клас, як жорстко і швидко загнуздати і вишикувати "у фронт" усіх ротатих, незадоволених, амбітних. Гроші, посади, туго натягнуті віжки, а то й батіг по крупу - ось рецепт їх успіху. Хто тепер чує вічно незадоволених комуністів? Ніхто. Сидять біля чобота Януковича тихенько і не рипаються, примовляючи, що продовжують боротися за народ.

Правда, подейкують, що декілька з них учора погрожували вийти з коаліції. На це гостроязикі сатирики відбрили, що то, напевне, ті "лохи", які підписали коаліційну угоду без передоплати, а їх "кинули", тобто не дали обіцяного.

Так це чи не так, але зрозуміло, що їх політичні противники країну вже "протакали" і регіонали беруться за владу всерйоз. Чи надовго? Вони впевнені, що надовго і мовчки, рішуче підгрібають усе під себе.

А націонал-демократи тим часом продовжують свій анархічний нескінченний диспут, у якому всі перекрикують одне одного, ніхто нікого не слухає і ніхто нікого не може визнати лідером. Як грубувато кажуть в народі - настільки розварені, що один з одним на одному гектарі не сядуть. Отож мають те, що мають - себто зручну владі безсилу галасливу юрбу, яку прагнуть пишно назвати опозицією.

Але справжня опозиція - це не "базар", а армія із залізною дисципліною, одним провідником, який уміє і у душу заглянути, і по голові, якщо треба, дати, а головне - знає куди і як вести опозиційну армію, щоб вона невдовзі стала більш ефективною владою.

Ну це все політики. А що ж має народ? Залишається погодитися з печальними гумористами, що нашому невдячному народу вже стільки наобіцяно, а йому все мало.

Але саме народ може стати справжньою опозицією, якщо влада протиставить себе йому і тим стане антинародною. Час покаже і вже дещо показує.