Існує такий вислів: "Якщо людина талановита, вона талановита у всьому". Саме такими словами можна охарактеризувати творчий потенціал українського живописця Володимира Монастирецького, який після визнання в Україні, завдяки чарам своєї художньої майстерності підкорив вишукану та вибагливу Європу, а після цього подався у заокеанську Америку досягати нових, незвіданих мистецьких горизонтів. Пан Володимир каже, що досвіду забагато не буває, відтак, не зважаючи на великі здобутки у Європі та США, ніколи не сходить зі шляху самовдосконалення та пошуку нових ідей.
Ще в юнацькому віці митець дивував різноманітністю талантів. Він чудово грав на трубі та мандоліні, співав у хорі, проявивши прекрасні вокальні дані, також займався танцями і демонстрував хороші результати в спорті. До того ж, пан Володимир здобув освіту фармацевта, але, не зважаючи на це, шалька терезів схилилася у бік живопису, без якого художник не уявляє собі життя.
Сьогодні Володимир Монастирецький - гість нашої редакції.
Пане Володимире, скажіть, будь ласка, коли ж Ви відчули в собі бажання стати художником, яке й вивело Вас на широку мистецьку дорогу?
Мистецтво, а особливо живопис, вабив мене з дитинства. Я сприймав картини, як загадковий світ прекрасного, тому постійно малював, і сьогодні вже навіть не можу пригадати себе без пензля чи олівця в руках. Певною мірою любов до прекрасного мені прищепили батьки, які не пропускали жодної нагоди, аби придбати хороший твір образотворчого мистецтва, відтак я зростав у домі, стіни якого рясніли картинами. Батьки купували полотна на базарах, в антикварних крамничках та безпосередньо у людей вдома. Якось, пригадую, мій батько три роки вмовляв одного чоловіка перепродати йому одну картину, яка дуже припала йому до душі.
Спочатку я закінчив мистецьку школу, потім спеціальну чотирьохрічну київську студію, а після цього - Київський державний художній інститут живопису, де мав можливість навчатися у великих майстрів того часу та знаних професорів.
Водночас, під тиском батьків, я ще й отримав освіту фармацевта, яка згодом виявилася для мене надзвичайно помічною. Адже ті знання, які я отримав з хімії, допомогли краще зрозуміти палітру фарб, їхню структуру, принцип їх змішування, а також принцип підготовки та обробки полотна перед роботою та багато інших корисних речей, без яких не може обійтися жоден митець. Це дозволило мені відчути колір зсередини. Я краще зрозумів технологію матеріалів, що й вплинуло на техніку письма.
Тобто, талант все-таки потребує диплому?
Щоб працювати на такому рівні, скажімо, як я, потрібно мати колосальний вишкіл і досконало володіти такими засобами пластичної мови, як: рисунок, колористика, живопис, техніка письма, фактура, композиція. Лише тоді, коли художник ідеально освоює вище перелічені засоби, він може творити живі та правдиві картини, які здатні викликати в людей не лише естетичне задоволення, але й щирі, глибокі емоції. Повірте, не все те, що виходить з-під пензля, може називатися мистецтвом. Свого часу, коли я перебував у пошуку власного стилю, пробував себе і в абстракції, малюючи по 10 картин за один день. Але потім зрозумів, що просто марную свій час та себе, як художника.
Беззаперечно, професійна освіта допомогла мені розкрити свій талант. Під час навчання інституті я вивчав не лише живопис та рисунок, але й прикладну фізику, оптику, філософію, історію світу, психологію та багато інших предметів, які розширили мій кругозір та допомогли зрозуміти мистецтво з середини. Нас вчили не лише малювати образ, але й відчувати його, таким чином, крок за кроком, ми освоювали вміння влучно донести до людей певну інформацію через призму власних полотен. Відтак ми дуже багато працювали з кольором, який володіючи колосальною енергією, здатен безпосередньо впливати на емоційний фон людини і корегувати її настрій. Наприклад, ритміка діагонального направлення фарб емоційно зворушує людину та викликає нервове збудження, а лінії вертикальні навпаки - дарують їй відчуття затишку та спокою. Професійним митцям ці прийоми дуже знайомі, і вони вміло ними володіють. Адже колір проникає в зміст, якнайкраще виражає тематику - це одна з найважливіших складових засобів класичної мови.
Звісно, існують художники, які не маючи за плечима професійних дипломів, здобули вагоме визнання у мистецьких колах. Але таких - лише одиниці. Мова йде про геніїв, які, зазвичай, жертвують своїм особистим щастям, щоб стати такими, якими їх запам'ятав світ. Чудовим прикладом є лемко Никифор - художник з Лемківщини, який за своє життя написав майже 30 тисяч картин, не маючи художньої освіти. До речі, я написав два його портрети. Також до самородків українського образотворчого мистецтва відносять й художницю Катерину Білокур, яку визнав весь професійний світ, не дивлячись на відсутність у її житті відповідних дипломів.
Пане Володимире, що допомогло Вам віднайти власний художній стиль?
У 1982 році в Україні серед молодих художників проходив конкурс на найкращий портрет, на якому я отримав другу нагороду. Тоді мене помітили і простягнули професійну руку допомоги такі митці як: Заслужений художник України і живописець Володимир Югай, професор, Народний художник України Віктор Шаталін, Народний художник України Віктор Бабинець (Бабинцов), Народний художник України Олексій Артамонов та інші. Вони відкрили переді мною двері своїх студій та майстерень, відтак я у будь-який час мав можливість отримати відповідну пораду, конструктивну критику та професійний аналіз власних творів. Це надзвичайно допомогло мені знайти свій психоемоційний тип у мистецтві.
Вагомий вплив на встановлення мене, як художника, здійснила Чорнобильська трагедія. Після цієї страшної події, в Україні відбулася виставка присвячена даній тематиці. Усі картини були змальованими такими чорними кольорами, що під час їх перегляду, в моїй душі наче щось перевернулося і в цей момент я зрозумів, що у своїх полотнах нестиму до людей лише добро і красу. Світ є прекрасним, і тільки люди своїми вчинками розмальовують його темними барвами. Я люблю життя і людей. Мені вдається помічати прекрасне і саме ним я хочу ділитися з оточуючими.
В такому разі, дайте, будь ласка, відповідь на фундаментальне запитання: "Мистецтво повинно існувати для мистецтва, чи мистецтва має бути для життя?".
Відображення зовнішнього світу - це не єдине завдання мистецтва. Хоча за допомогою живописних полотен ми можемо познайомитися з побутом, який панував в часи тієї чи іншої епохи, оскільки мистецтво реагує на навколишнє середовище, як нерв. Але, водночас, завдання філософії мистецтва полягає в тому, щоб в естетичних категоріях передати невидимий духовний світ. А складовою цього світу є, безумовно, людське буття. Тобто мистецтво і життя є нероздільними, оскільки міцно пов'язані із загальною історією людства та світу.
Продовжуючи відповідь на ваше запитання, хочу навести в приклад одну зі своїх робіт. Почну з того, що ми живемо у динамічному світі, де на себе практично не залишається часу, тому люди дуже втомилися, стали помітно знервованими, дратівливішими та песимістично налаштованими. Мені захотілося висловити протест такому способу життю, аби хоч трохи призупинити ритм колеса, в якому більшість крутиться, неначе білка у барабані. Я написав картину, на полотні якої зобразив вже літню жінку, яка у повному спокою, поволі, не поспішаючи, займається гаптуванням. Її очі опущені додолу, вуста ледь прогнуті у ніжній посмішці, а обличчя випромінює світло душі та внутрішню гармонію. Вона нікуди не поспішає, і зручно вмостившись на кріслі, повністю віддається улюбленій справі. Поряд бавляться два котики, які уособлюють домашній затишок та добробут. Картина виконана глибокими теплими кольорами, відтак викликає спокійні, збалансовані відчуття. Як художник я відтворив реальний образ з життя, але водночас надав йому внутрішньої глибини та філософії. Чесно кажучи, мені довелося довго думати над композицією твору, яка могла б передати саме те, що я насправді хотів донести людям.
В Україні Ви дуже швидко досягли вагомих результатів на мистецькій ниві. Що спонукало Вас покинути рідну країну, а разом з тим - вже підкорені вершини, і відправитися у Польщу, де Ви змушені були починати практично все спочатку?
Ще за радянських часів я намалював панорамну картину, на якій зобразив красивих людей, одягнених в українські строї, які завзято та весело танцювали, на залитій сонцем квітучій галявині, і назвав її "Так танцюють тільки українці". Картину побачили безліч людей, оскільки вона експонувалася на виставці. Після цієї "витівки" мене покликали у кабінет до відповідних поважних людей того часу, і сказали, що писати на українську тематику категорично заборонено. Цей момент став для мене своєрідним "ударом по голові", і я відчув, що насправді мої руки міцно зв'язані, а легеням не вистачає рятівного ковтка свободи. Я прагнув зображати українську історію за допомогою пензля та фарби, але усвідомив, що в умовах радянської політики, це буде не можливо. Саме в той час, а точніше в 1989 році, поїхав до Польщі, де прожив майже 7 років. На той час я вже був членом Спілки художників України і Союзу, мав право працювати по творчих замовлення, постійно отримував контракти на нові виставки, тобто міцно стояв на ногах як художник, заробляючи непогані гроші. Але, не зважаючи на це, вирішив поїхати за кордон у пошуках свободи, аби вирватись з лещат Радянського Союзу, який використовував образотворче мистецтво, як елемент монументальної пропаганди, що велася проти усього справжнього, рідного, українського. Жодні матеріальні вигоди не могли мене зупинити.
Як протікав польський період Вашого життя?
На ранньому етапі перебування в Польщі відбулася моя виставка, на якій було представлено 128 робіт. На її відкритті був присутній тодішній Президент Польщі Лех Валенса. Після того, як він оглянув мої роботи, несподівано запропонував мені прийняти польське громадянство, аби стати "їхнім художником". За мірками радянської політики мені пропонували зрадити Батьківщину, і я відмовився. Але зовсім не через те, що боявся виступити проти режиму, а через те, що на сто відсотків відчував себе тільки українцем.
Життя за кордоном відкрило переді мною нові горизонти. Я познайомився з визнаними митцями, професіоналами своєї справи, отримав неоціненний досвід, а головне - творчу свободу, якої був життєво спраглий. За часів мого перебування в Польщі я об'їздив пів-Європи, яка знайшла своє відображення у кольорових барвах моїх полотен. Також написав безліч картин на замовлення, які осіли у польських музеях та приватних колекціях.
А що привело Вас в заокеанську Америку, зокрема, в Чикаго?
Це відбулося абсолютно незаплановано, навіть якось випадково. Все почалося з того, що мені не відкрили візу до омріяної Італії. Я надзвичайно обурився та зажурився, оскільки прагнув побачити Рим усіма фібрами своєї душі, щоб зробити декілька етюдів неперевершеного Колізею та інших визначних місць. Відтак у стані пошуку нових творчих відчуттів, вирішив спробувати отримати візу до США. Чесно кажучи, взагалі не вірив, що це вдасться. Але, на диво, візу мені все-таки відкрили на 5 місяців, а я зібрався до Америки, а саме до Чикаго, лише за п'ять днів до того, як вона закінчувалася. В Штатах мені надали "білу карту", що дозволило пробути там повних 5 місяців. Саме в цей час я вперше познайомився з українською діаспорою і відвідав "Українське село".
Після того, як повернувся в Польщу, одразу ж пішов у Американське консульство, аби, як то кажуть, "відмітитись", що повернувся з-за океанського краю. Тоді зі мною виявив бажання поспілкуватися Аташе Генерального американського консульства в Польщі з питань культури, який запропонував мені зробити виставку з нагоди прийняття працівників дипломатичних установ. Водночас тоді мені відкрили американську мультивізу на п'ять років. Відтак з 1997 року почалося моє повноцінне знайомство з Америкою.
Через деякий час я отримав "зелену карту", як спеціаліст. Але перед тим мої професійні якості та мистецький рівень визначала та затверджувала відповідна професійна американська комісія.
Чим Вас захопила Америка, адже Ви не мали великого бажання її відвідати, не говорячи вже про те, щоб оселитися на її теренах?
Сьогодні мені хочеться подякувати тій пані, яка відмовила мені у відкритті візи до Італії, тепер згадую її з посмішкою. З одного боку, Америка "накрила" мене великою хвилею свободи, з іншого - повністю дезорієнтувала, як митця. Нові відтінки природи, які обумовлені кліматичною особливістю, нові матеріали, фарби, нові думки, цілі та пошук нових тем - все це іноді призводило до того, що я не міг тримати в руках пензля і здавалося, що ніколи вже не зможу. Але згодом, дякувати Богу, все стало на свої місця - я нарешті вловив потрібну течію, відчув її пульс. Як не дивно, але саме в Чикаго мені вдалося ближче познайомитися з українською історією через розповіді українців перших хвиль еміграції.
Згодом, я отримав визнання поважних та відомих американських митців, і в результаті мені надали статус дійсного члена Академії живопису і скульптури Америки. Повірте, таке звання дають не просто так, його потрібно заслужити власною працею, досвідом та мистецьким потенціалом.
Півтора місяця тому я відкрив власну майстерню в "Українській околиці", щоб бути доступним, в першу чергу, саме для своїх співвітчизників. Також зараз працюю в мистецькій школі "Барвінок", де намагаюся передати свої знання наступним поколінням. У мене є дуже талановитий і здібний учень Володимир, на якого покладаю великі надії.
Я постійно знаходжуся у пошуку нових ідей і саме зараз стою на порозі нових цікавих звершень, які незабаром усі охочі матимуть можливість оцінити.
Що ж, пане Володимире, дякуємо за таку цікаву розмову. Бажаємо вам творчого натхнення та мистецьких здобутків, які радуватимуть вас та усіх ваших шанувальників. А ще - якомога більше талановитих учнів, які б продовжували вашу справу і достойно несли ваш досвід у світ.
лист до редактора
версія для друку
