Останні два тижні події в Україні водоспадом хлинули на наші голови. Варто було мені пропустити однин минулий номер газети і не дати туди аналітику щодо поточної ситуації в Україні, як відчуваю, що лавина матеріалу просто накрила мене з головою. Вибираючи, про що написати зараз, розумію, що багато чим прийдеться жертвувати. Наприклад, такими політично важливими і журналістськи «смачними» подіями, як звіт Уряду у Верховній Раді, доповідь там ще Прем'єра Юлії Тимошенко і співдоповідь Рахункової палати, а цей матеріал багато у чому допоміг би нашим читачам зрозуміти дуже складні і далеко не безхмарні підсумки урядування пані Юлії. Варто було б проаналізувати по-фракційну та персональну структуру голосування за відставку Уряду - і там є про що поговорити. А що варті Шевченківські дні! Але життя не стоїть на місці. Воно мчить в Україні шаленим алюром. Тому цими матеріалами прийдеться пожертвувати, щоб зупинитися на головній події минулого тижня - визначенні Прем'єра та формуванні Уряду.

Вона є очевидною для усіх. Суперечності між Президентом Ющенком та двічі його Прем'єром Юлією Тимошенко, розпочавшись із міжособистісних, переросли в інституційні. Ключові державні інституції - Президент та Прем'єр - за визначенням не можуть ворогувати, і Ющенко з Тимошенко довели це суспільству максимально наочно, розваливши єдність - спочатку помаранчевої політичної команди, а потім і управління державою. Одним із уроків попереднього п'ятиріччя був урок трагічної конфліктності перших осіб держави. Стало очевидно, що без узгодження, а ще краще політико-управлінської єдності глав держави, Уряду і парламенту ні про який поступ країни мови бути не може. П'ятирічка Ющенка знаменувалась повним розвалом державного управління.

99% відсотків публікацій про вищезгаданий конфлікт описували переважно непримиренні персональні суперечки Ющенка та Тимошенко, і мало хто задумувався про конституційні принципи організації влади, зокрема, і в Україні. А варто про це нагадати, щоб ми могли більш зважено оцінити той чи інший варіант організації стосунків перших осіб держави.

Читачам не зайве пам'ятати, що Президент України є главою держави, але безпосередньо не є главою виконавчої влади, як це має місце у багатьох країнах. Таким главою є Прем'єр-міністр. Конституційні поправки 2004 року, що заклали зерно розколу центральної влади України, були умовою переголосування другого туру і тому Ющенко тоді вимушено на них згодився. Але потім двічі на посаді глави Уряду Юлія Тимошенко показала, що таке зерно може вирости у непереборний густий ліс між Президентом і Прем'єром. У той же час лояльний до Президента Ющенка Прем'єр Ю.Єхануров з ним не конфліктував. Ці два приклади виразно показали роль лояльності у стосунках Президента та Прем'єра в сучасній Україні. Вона стала головним фактором узгодженої роботи, оскільки Конституція дає правову можливість Прем'єру бути доволі самостійним і незалежним від Президента. А раз Прем'єр може використати свої конституційні повноваження, щоб «закусити вудила», як це робила Ю.Тимошенко, то вся надія на психологію. Значить, Президентові вкрай потрібен такий Прем'єр, який би міг, але не захотів використати усю повноту своїх повноважень всупереч волі, позиціям та пропозиціям Президента.

Такої ситуації не було при Кучмі, бо Президент тоді мав усю повноту влади, зокрема і право звільняти Прем'єра. Такої ситуації прагнув і Ющенко, особливо наприкінці своєї президентської каденції, прагнутиме, безумовно, і Президент Янукович. Але для цього потрібні відповідні зміни до Конституції, або відміна тих злощасний для ефективності влади поправок 2004 року.

Доки ж все залишається так, як є, уся надія на особисту лояльність особи Прем'єра до особи Президента.

Коли В.Янукович офіційно обійняв посаду Президента, короткий час існували різні думки щодо того, як скоро Юлія Тимошенко звільнить крісло Прем'єра і чи звільнить його взагалі. Припускали навіть, що Януковичу не вдасться сформувати коаліцію і, можливо, йому тоді прийдеться ділити владу з Тимошенко, якій прогнозували навіть перебування на посаді глави Уряду ледь не до осені.

Але ті, хто так говорив, недооцінювали рішучість переможців узяти всю владу у свої руки. Власне команда Януковича вела перемовини у двох напрямах.

Перший з них - це націонал-демократи, точніше фракція НУ-НС. Попри усю складність зібрати цю розрізнену на 5-6 груп фракцію, попри орієнтованість кожної з груп на свої інтереси та своїх провідників, усе ж вдалося набрати серед них практично потрібну кількість голосів за коаліцію.

Я вже мав нагоду писати, що умовами їх входження була певна кількість посад в Уряді і обов'язково посада свого Прем'єра. І цими можливими прем'єрами могли бути від НУ-НСу двоє-троє осіб. Серед них десь далекою стороною проходила і кандидатура Ющенка. Але найімовірнішим кандидатом від демократів вважали Яценюка. Сам Президент Янукович публічно визнав, що на останньому етапі перемовин власне кандидатів залишилося троє - Яценюк, Тигіпко і Азаров.

Одразу скажу, що всерйоз Тигіпка навряд чи хто розглядав - для чого ж Януковичу вирощувати собі суперника на наступні вибори? Яценюк міг бути компромісним варіантом тільки в одному випадку - якщо без НУ-НСу не вдасться обійтися.

Але обійтися вдалося.

Слово «тушки» стало останнім часом в Україні дуже популярним жаргонним визначенням для тих депутатів, яких персонально, як фізичних осіб, вдалося залучити до складу коаліції. Як же вдалося, адже згідно з Конституцією України, коаліція формується виключно фракціями? А дуже просто. Поки переговорники-«регіонали» вели виснажливу торгівлю з «нунсівцями», інша їх група уперто пробивала рішення, яке б через зміни до Регламенту ВР дозволило прирівняти окремого депутата, його, так би мовити, одноосібну «тушку» до фракції. І добилися врешті-решт потрібного собі рішення Верховної Ради, єдино прийнятного для себе результату.

І тоді ситуація в парламенті в один момент різко змінилася.

Для ПР виявилося набагато простіше прикупити собі потрібну кількість «тушок», які додадуть голоси і «багнети» коаліції. Подейкували про ціну у 5 мільйонів доларів за «тушку», але інформація ця нічим, звичайно, не підтверджена. Ось тоді ПР повернулася до першого варіанту: коаліція = ПР + Компартія + Блок Литвина + «тушки».

Ті з «нунсівців», які вели перемовини про входження у коаліцію і уже поставили свої підписи під відповідним документом, виявилися у вкрай незручному, а, якщо сказати простіше, «дурному» становищі - з одного боку вони «засвітилися» згодою увійти з ПР у коаліцію, з іншого - тепер їм треба заявляти, що вони йдуть у опозицію.

Характерний випадок відбувся у минулу п'ятницю у прямому ефірі програми «Свобода слова», коли «нунсівець» В.Стретович гостро звинуватив ПР у тому, що вона буде красти, як крала. У відповідь лідер фракції ПР О.Єфремов з глибокою іронію сказав, що йому дивно чути це від людини, яка усього декілька днів тому погоджувалася на входження у коаліцію з ПР, але просила за це посаду Генпрокурора. Треба було у цей момент бачити обличчя «викривальника» Стретовича - там була така гамма емоцій, але він тут же замовк.

У подібній ситуації тепер немало «опозиціонерів», які після «засвічування» були раптово «спалені» регіоналами.

Що особливо дивує, так це те, що серед «тушок» виявилися не тільки націонал-демократи з НУ-НСу, але і сім «тушок» з БЮТу. Ось вам ще одна ілюстрація до того, кого ж свого часу Юлія Володимирівна включила до виборчого списку БЮТ.

Розуміючи, що формування коаліції має бути фракційним, деякі «регіонали» не знаходили нічого кращого, ніж займатися софістикою, усіляко маніпулюючи поняттями «фракція» та «член фракції». Ось як робив це на думку жартівників нардеп-регіонал Я.Сухий:

Як би то не було, але Закон про внесення змін до Регламенту було швидко прийнято і без затримки підписано Президентом. Після цього вважається, що усі формальності дотримано і справа покотилася до фінішу.

Коаліцію у складі ПР, КПУ та БЛ включно з «тушками» (усього 235 депутатів) офіційно оприлюднили і про її реєстрацію у Верховній Раді 11 березня оголосив спікер В.Литвин: «Відповідно до статті 83 Конституції України та статті 61 Регламенту оголошую про сформування та реєстрацію в апараті Верховної Ради коаліції депутатських фракцій «Стабільність і реформи» у Верховній Раді шостого скликання. Списки з особистими підписами депутатів, які увійшли в коаліцію, додаються до коаліційної угоди».

Після цього новостворена коаліція та ще сім додаткових «тушок» 242-ма голосами затвердили Прем'єр-міністром України Миколу Азарова. Президент Янукович без посмішки, дуже стримано привітав Азарова, помічник подав з-за спини букет троянд і Янукович його вручив новому главі Уряду. Той схвильованим голосом українською мовою з відчутним російським акцентом виступив з парламентської трибуни.

Також без обговорення, миттєво були звільнені Юлія Тимошенко та попередній склад Кабміну і 240-ма голосами затверджено новий Уряд України.

Микола Янович Азаров добре знайомий читачам, хоча не всі про нього знають якісь подробиці. Постараюся цю прогалину компенсувати.

Його батько - гірничий інженер Ян Робертович Пахло (за іншими даними - Полько) має доволі неясне етнічне походження: чи то литовець, чи то поляк, а дехто його називає естонцем, фіном і навіть євреєм. Не виключено, що він із сім'ї так званих латиських стрільців, які складали основу Червоної Армії після революції 1917 року і могли осісти у Росії. Мати - росіянка Катерина Кваснікова, дружина - Людмила Азарова. Проте Микола Янович узяв прізвище не дружини, як дехто думає (її дівоче прізвище - Мурлан), а бабусі, у якої він виховувався. Крім того, бабусине село, начебто називалось Азарово.

Як би то не було, народившись у російському місті Калуга, Микола Янович волів називатися російським прізвищем і відчував себе та писався у документах росіянином. Він закінчив геологічний факультет престижного Московського університету, працював за батьківським фахом у підмосковній Тулі, а потім переїхав у Донбас.

Там Микола Азаров дослужився до директора науково-дослідного інституту. Став доктором наук, професором. Брав участь у низці політичних проектів, останнім з яких була Партія регіонів.

Обравшись у 1994 році по мажоритарному округу до Верховної Ради, Азаров став головою Комітету (тоді - Комісії) з питань бюджету. Він упав у око тодішньому Президенту Кучмі і той призначив Азарова головою новоствореної Державної податкової адміністрації України. Головний податківець країни у одних викликав захоплення умінням поповнювати держскарбницю, інші ремствували, що податківці душать бізнес непосильним пресом.

Коли Віктор Янукович вперше став Прем'єром у 2002 році, його першим віце-прем'єром став саме Микола Азаров. З тих пір доля Азарова - бути правою рукою Януковича. В обох Урядах Януковича Азаров - міністр фінансів та перший віце-прем'єр, провідний автор економічної політики команди Януковича.

Знаменитими стали дві фрази Азарова. Перша: «Капуста не подорожчала» (коли стали говорити про зростання цін на продукти) і тепер цю фразу часто використовують з урахуванням її подвійного значення, бо «капустою» називають і долари. Друга фраза російською: «Да пошли вы!» - сказана Азаровим у серцях, коли опоненти при обговоренні бюджету у Верховній Раді «дістали» Азарова до печінок. Оце «Та пішли ви!» дуже часто згадується, коли йдеться про Азарова.

Одначе, не так усе просто з Азаровим. Справа в тому, що обом урядам Януковича за активної участі Азарова вдавалось обидва рази не тільки стабілізувати економічну ситуацію, але і добиватися зростання. Правда, його опоненти прагнуть переконати, що це не так заслуга Урядів Януковича і Азарова, зокрема, як хороша на той момент економічна світова та українська кон'юнктура. Тепер Азарову прийдеться доводити, що і в умовах вкрай поганої економічної ситуації він з урядом можуть продемонструвати вирівнювання показників та вийти з кризи і фінансової ями. Принаймні, незважаючи на «підколи» типу пародійної купюри, Прем'єр Азаров обіцяє і зарплати, і пенсії виплачувати.

Щоб колись оцінити, що вдалося зробити Януковичу та Азарову у економіці, потрібно знати, у якому стані вони прийняли господарство. Спроба почути це від самої Тимошенко провалилася. Коли у Верховній Раді відбувся Звіт Уряду і Тимошенко, ще у статусі Прем'єра, виступила, то громадськість та депутати не почули від неї жодної звітної цифри, ніякого економічного аналізу, взагалі нічого звітного. Натомість у атакуючому стилі Тимошенко різко критикувала і підсумки виборів, і Януковича з його командою, і говорила, що завгодно, окрім свого звіту.

Склалося враження, що для неї чи то старі вибори ще продовжуються, чи то нові уже почалися.

Коли після неї виступив голова Рахункової палати Валентин Симоненко (не плутати з комуністом Петром Симоненком), то він каменя на камені не залишив від економічних підсумків Уряду Тимошенко. Не менш гостро, але предметно він розкритикував діяльність Уряду і наголосив, що наслідки його економічної політики є жахливими.

Коли я пишу ці рядки, виступив сьогодні на брифінгу новий міністр Федір Ярошенко і заявив, що попередній уряд публічно піарив свої досягнення, але приховував той факт, що фінансовий стан держави на межі катастрофи. Зокрема, загальний дефіцит Пенсійного фонду на 1 квартал становить 29,8 млрд. грн.., а потреба - 44,5 млрд. грн.., залишок на початок місяця - 2,2 млрд. грн.., очікувані надходження - 24,6 млрд., ще 12,1 млрд. грн. очікується покриття з держбюджету.

Читачі самі можуть порахувати, чи є фінанси для повного забезпечення пенсійних виплат. Але ж, окрім виплат соціальних, є ще низка інших платежів, наприклад, обслуговування боргів, які так щедро брала у МВФ Юлія Тимошенко і залишила нам на пам'ять після себе.

Так що фінансово-економічна ситуація для нового уряду є дуже складною. Проте, судячи з усього, нова урядова команда, зціпивши зуби, має намір потроху вибиратися із економічної ями. Якими засобами?

Судячи з усього, пересічних українців нічого оптимістичного не чекає. Вчора радник світового банку заявив, що Україна мусить удвічі підняти тарифи, скоротити виплати і тим спробувати збалансувати бюджет. З точки зору економіки це, ймовірно, так. Але з точки зору простих людей, які й так постійно балансують на межі бідності, нові підвищення можуть вкрай загострити соціально-психологічну ситуацію, породити масове незадоволення. Новий уряд це розуміє. Але він знаходиться між двома жорнами. З одного боку Президент Янукович оголосив війну бідності. З іншого боку, фінансово-економічний стан держави вимагає затягнути пояси. Яку формулу виходу з цього становища будуть знаходити і пропонувати суспільству - побачимо. Однак сьогодні люди навкруги масово похмурі. Ніхто не чекає нічого доброго. Вони вже втомилися від того, що була одна команда, солодко говорила і завалила усі справи, тепер прийшла нова команда, також посилає суспільству обнадійливі сигнали, але усі розуміють: ближчим часом на покращення життя сподіватися не приходиться.

Склад нового Уряду очікували з нетерпінням. Добре відомо, що не все залежить від особистості, проте саме персони нових урядовців викликали найбільший інтерес.

Кинулося в очі небачена досі кількість віце-прем'єрів - аж семеро. Мінімум четверо з них приречені дублювати функції інших керівників.

Першим віце-прем'єром у новому уряді став представник Партії регіонів Андрій Клюєв, один з лідерів ПР. Віце-прем'єром з гуманітарних питань - академік Володимир Семиноженко, колишній голова ПР, який свого часу передав цю посаду Януковичу. Віце-прем'єром із Євро-2012 - найближчий соратник Р.Ахметова Борис Колесніков; із силових питань - колега Путіна щодо розвідувальної роботи, екс-кадебіст Володимир Сівкович; віце-прем'єром із питань АПК - Віктор Слаута; віце-прем'єром з економічних питань - Сергій Тігіпко та віце-прем'єром з питань регіональної політики Віктор Тихонов.

Міністром закордонних справ став дотеперішній посол України в Росії Костянтин Грищенко, міністром оборони - колишній командувач Військово-морських сил України Михайло Єжель. Їхні кандидатури на розгляд парламенту запропонував Президент Віктор Янукович. За таке рiшення проголосували 239 депутатiв.

Міністром охорони довкілля призначили Віктора Бойка, міністром палива й енергетики - Юрія Бойка. Міністерство транспорту очолив Костянтин Єфименко, Мінпромполітики - Дмитро Колесников, міністром внутрішніх справ став Анатолій Могильов, міністром охорони здоров'я - Зіновій Митник, міністром праці і соцполітики - Василь Надрага, міністром ЖКГ - Олександр Попов, міністром аграрної політики - Микола Присяжнюк, міністром юстиції - Олександр Лавринович, міністром освіти - Дмитро Табачник, молоді і спорту - Равіль Сафіуллін, міністром економіки - Василь Цушко, міністром регіонального розвитку - Володимир Яцуба. Мінфін очолив Федір Ярошенко, МНС - знову Нестор Шуфрич. Міністром вугільної промисловості став Юрій Ященко, міністром культури і туризму - Михайло Кулиняка.

Анатолія Толстоухова знову призначили міністром Кабінету Міністрів.

Прем'єр Микола Азаров та новопризначені члени уряду склали присягу у Верховній Раді.

Декілька міністрів викликали підвищену увагу громадськості. Так, Луценко і Москаль заявили, що міністр МВС Могильов, будучи кримським очільником МВС, співпрацював з бандитами. Щодо міністра економіки Цушка піднялася хвиля іронії, мовляв, що може колишній міністр МВС, який прославився штурмом Генпрокуратури, зробити в економіці, яка потребує реформ? Правда, за Цушка заступився його теперішній куратор віце-прем'єр Сергій Тигіпко, який запевнив, що адмініструвати Цушко зможе, а реформи візьме на себе сам Тигіпко. Найбурхливішу хвилю протестів викликало призначення міністром освіти Д.Табачника. Протести ці ще поодинокі, то тут, то там і можуть як зійти на нуль, так і розростися. Усе залежить від освітянської політики нового міністра, якого політичні противники називають українофобом.

Якою буде ця політика, покаже найближче майбутнє, а ось, як одразу зраділи україноненависники, можна побачити по вчорашньому інциденті в Севастополі. Там активісти російських організацій порвали портрет екс-міністра І. Вакарчука, звезли до підніжжя пам'ятника Катерині Другій 150 підручників з української історії, мови та літератури, зібрали їх у величезний ящик з написом «У смітник» і вивезли на макулатуру. Натомість заявили, що куплять підручники з історії для школярів Севастополя у Москві.

Ось перший тест для нового міністра і влади у цілому, і є передчуття, що вони його не пройдуть.

Виваженість освітянської політики, про яку заявляє нова урядова команда не повинна мати антиукраїнську спрямованість, і це головне. Сам Табачник ніяких коментарів поки не дає, помічник сказав, що він хоче спочатку розібратися у справах міністерства.

В Верховній Раді уже зареєстровано законопроект про зняття Табачника з посади, облради Західної України приймають щодо нього відповідні резолюції.

Ну що ж, можемо констатувати, що обіцяний Ющенком український Прем'єр і Уряд починають свою роботу. Сам Ющенко поки що не коментує цей початок, хоча десь обмовився, що у разі порушення Конституції, звернеться до народу. Тільки от виникає питання - хто його слухатиме?

Як відомо, в Москві Янукович пообіцяв вирішити питання відносно законності присвоєння Бандері звання Героя України. Паралельно тому засудили це присвоєння поляки і Євросоюз через спеціальну резолюцію.

І ось сьогодні з'явилася заява онука Степана Бандери-молодшого, якому Ющенко і вручив нагороду діда. Онук запропонував Януковичу обмін - він здає назад зірку Героя, а Янукович натомість віддає державі резиденцію Межигір'я, у якій проживає. За словами Степана, це буде вигідний для України обмін, адже після скасування звання Героя Бандері Росія знизить ціни на газ і Україна виграє мільйони євро. Немалі мільйони отримає держава, коли, за словами Степана, Янукович поверне у державну власність Межигір'я, яке також немало коштує.

«Це буде повернення подарунків, які нам з вами зробив Ющенко, мені Зірку, Вам - резиденцію. Пропоную зустріч, на яку прийду. Мене зможете впізнати по Зірці, яка буде висіти у мене на грудях», - іронічно зазначив Бандера-менший.

Ну що ж, з точки зору іронічного піару, заява приверне увагу, але події, звичайно, підуть іншим шляхом. Скоріше за все, Зірку відберуть судовим рішенням.

Післямова. Президент Янукович добився свого і, на відміну від Президента Ющенка, отримав не ворожий собі, а партнерський Уряд, який буде працювати з ним синхронно. Більше того, можна сказати, що Янукович зосереджує усю владу в одних руках. США і Європа вже послали сигнал про те, що їх цікавить стабільність і реформи в Україні, а не склад Уряду чи спосіб його формування. Цим сигналом США і Європа ясно дали зрозуміти опозиції, що не підтримуватиме її спроби розхитати новий Уряд. Їх так втомила п'ятирічна ворожнеча попередніх Президента та Прем'єра, що вони хочуть якогось порядку. А що хочуть українці?

Українці хочуть багато чого і про це поговоримо у наступній статті. А ось чого вони не хочуть - так це того, щоб маятник хитнувся навпаки - від анархії до диктатури, від проукраїнськості до антиукраїнськості. А така загроза існує і вона серйозна.