Я народився у колишній Югославії, сьогоднішній Словенії, яка є тепер маленькою незалежною країною. Моя родина, брати, сестри й далі там проживають. Мої предки є словенці, нічого спільного з українцями. Але я підчас свого навчання в Югославії дізнався про українську греко-католицьку церкву. Пізніше у Римі я познайомився ближче з її законами й традиціями, і мені це дуже припало до серця. Бо зміни у римо-католицькій церкві мені були не до вподоби. Саме тому я знайшов своє, так би мовити, «пристанище» в українській церкві, старався навчитися і мови, і всього, що потрібно. І в Римі я вже цілком перейшов до цієї конфесії.

Відколи пам'ятаю себе, я завжди знав, що буду священиком. Мої мама, бабця й тато завжди мені про це говорили і молилися, щоб так і сталося. Я вибрав цю дорогу. Спочатку навчався в семінарії в Югославії, потім поїхав до Риму і там був 5 років. На священика був висвячений
1 березня 1970 року Блаженним патріархом Йосифом.

Це сталося не випадково. Я студіював магістратуру з богослов'я, щоб зробити докторат з богослов'я. Для цього треба було знати мови. Я мав нагоду вивчати різні мови: італійську - під час перебування в Італії, німецьку - в школі, а французьку - сам, щоб читати професійні книжки. Але потрібно ще було знати англійську. Я працював у Римі в семінарії у хорі, де співали студенти з різних країн. Було серед них кілька з Англії, США і Канади. Там був один отець, старший за віком, з Торонто, який мені підказав, що добре було б мені поїхати до Америки, щоб заробити гроші на школу. Я вирішив спробувати і за рекомендацією Маркуся приїхав влітку до парафії на допомогу. До Чикаго я прибув на Петра і Павла 12 липня 1971 року на вакації. Але за кілька днів провідники парафії почали пропонувати мені лишатися тут, бо потрібна була допомога. Так і вийшло, що я залишився, хоча мені й треба було повертатися і закінчувати навчання. Влітку я не бачив багато молоді. Але потім, коли побував у СУМівській та ПЛАСТівській оселях, зустрів багато молодих людей. Тоді й вирішили організувати братство молоді, хор хлопців. Існував тоді й жіночий хор «Черемшина» та інші. Я все більше включався до роботи з молоддю, брав участь в усіх ділянках парафіяльного життя. Я був молодий і міг приділяти багато часу й зусиль різним речам.

Скількома мовами Ви володієте?

Німецьку я тепер не дуже добре пам'ятаю, англійська перешкоджає. Володію італійською, англійською, українською, словенською і хорватською.

Якось так співпало, що парафію створено у 1968 році, а я був висвячений у 1970-му році. У 1971 - му приїхав до парафії і залишився тут на 11 років. Після цього був у Небрасці, Арізоні, Міссурі 10 років. Потім знову повернувся до парафії. Отже я близько 30 років працюю на парафії св.. Володимира і Ольги.

Коли я приїхав сюди, мої співвітчизники довідалися і мали деякі претензії до мене. До мене зверталися з різних громад із проханням перебрати якусь із парафій на Сході. Але я виріс і виховався у дусі, так би мовити, східної української церкви. Я дуже люблю цей обряд, музику. Я вивчив все, що повинен знати священик і дяк, щоб провадити хор. Тому й залишився в українській церкві.

Коли я вирішив відійти з позиції провідного пароха, дехто мене питався, чи я повернуся додому. Звичайно, я маю родину там, і поїхати відвідати її дуже гарно. Але все моє життя пройшло в Америці та українській громаді. Я тут від 71-го року! Тому почуваюся тут зручніше.

Більшість молодих священиків прибули з України. Тому мусять призвичаїтися до тутешніх обставин. Це не означає тільки вивчення мови. Мова є потрібна, але вони мусять звикнути до тутешніх обставин і до людей. Треба також бути відкритим до потреб вірних. Люди мають різні потреби і труднощі, і вони чекають від священика, щоб він їх вислухав, вказав дорогу і в той чи інший спосіб їм допоміг.

Парафія є частиною громади і дуже важливою є співпраця із громадою. Люди з різних парафій, організацій, церков - всі мусимо старатися один з одним співпрацювати, тоді будемо всі рости. Якщо є якась позитивна конкуренція, то це не є зле.

Колись, коли приїхав, я займався у більшості із молоддю - «Братством молоді», різними організаціями. Вони були активними. Тепер, на мою думку, менше. Хоча в церкві я спостерігаю багато молоді. Але це є дещо інші люди, і до церкви, очевидно, їх стараються направляти батьки.

Від шкіл, напевно, це не залежить, бо діти є в різних школах. Дуже багато залежить від батьків і від священиків. Коли я був молодим священиком, я тим найбільше займався і вважаю, що сьогодні наші молоді священики повинні звертати на це особливу увагу. Я з молодими дуже радо розмовляю. То є наше майбутнє. Дуже цікаві люди є, які все щось нового вносять.

Ми всі, і я, в першу чергу, мусимо бути відкритими один до одного, прямувати до єдності. Об'єднати церкви й різні патріархати важко, бо це є велика і тяжка дорога. Але я маю на увазі дух, настрій. Я закликаю до об'єднання в дусі, у доброму настрої, шукати одного напряму і в любові й пошані йти вперед.

Щиро дякуємо отче за інтерв'ю. Дозвольте побажати вам міцного здоров'я та довголіття, щоб ви ще багато років могли служити у Божому винограднику і дарувати радість людям. Наш кореспондент Іванна Яковенко з нагоди ювілею присвятила Вам ці віршовані рядки.