На перший погляд, монолітні у бажанні реваншуватися за всі численні поразки з 2004-го по 2010 роки, регіонали можуть виявитися зовсім різними в плані політичних планів та орієнтацій.

Власне, такі відмінності простежуються у них вже багато років, але єдина мета - здобуття влади - на деякий час їх нівелювала. Проте після реалізації цієї мети все може піти за іншими сценаріями, адже Партія регіонів давно вже не є аналогом "Єдиної Росії". Це вже давно нецентралізована та суворо ієрархічна "партія влади" з єдиними баченням всіх проблем та відсутністю виразних бізнесових амбіцій, якою вона була на початку свого існування - у ранні 2000-ні.

У Партії регіонів розшарування може піти відразу у трьох площинах. Перша - опора на неформальних лідерів. Друга - розподіл за місцем походження, тобто земляцтва. Нарешті, третя площина - професійна.

За неформальним лідерством можна відокремити принаймні три основні групи, що сформовані навколо бізнес-конгломератів. Перша з них - група Ахметова. Найбагатший підприємець України привів у парламент за списком партії багато людей зі свого оточення - майже третину фракції ПР.

Це колишні директори заводів, що належать компанії СКМ (Олександр Савчук, Леонід Литвинов, Олексій Бєлий), колишній топ-менеджмент клубу "Шахтар" (Віктор Прокопенко, Сергій Кий, Євген Геллер) та СКМ (Ігор Прасолов, Юрій Воропаєв, Володимир Малишев), люди, що пов'язані із близьким другом Ріната Ахметова Борисом Колесніковим і т.д. (повний список складає понад 50 народних депутатів).

За ідеями, які сповідують, вони є типовими "новими українцями", чий капітал був сформований у буремні 1990-ті роки і які намагаються тепер грати за світовими правилами, позбуваючись атрибутів минулого. Деяка частина з них є "червоними директорами" і мислить консервативно, але більшість з групи Ахметова- переконані риночники глобалістського плану.

І у парламент вони йшли переважно заради лобіювання інтересів металургійного бізнесу, що є основою бізнес-імперії Ахметова. Зараз їхній вплив дещо скоротився - у зв'язку з заклопотаністю долею власного бізнесу, що переживає нелегкі часи через глобальну фінансову кризу та її наслідки (зниження попиту на метал і т.д.).

Та й консервативні члени ПР свого часу скоса дивилися на бажання Ріната Леонідовича мати хороші стосунки з "помаранчевими" та, зокрема, з Віктором Ющенком. Бориса Колеснікова називали одним з кандидатів на посаду прем'єра.

Також передбачалося, що Ірина Акімова може перейти з "тіньового" уряду в уряд реальний, де обійме посаду міністра економіки (хоча, за останньою інформацією, вона вже призначена заступником голови президентської Адміністрації). Також ця група може отримати посади міністрів промполітики, вугільної промисловості та ін.

Друга за впливом у Партії регіонів - так звана група Фірташа. Її головний спонсор не має депутатського мандата і навіть не є членом Партії регіонів. Проте вплив цієї досить малочисельної групи на Віктора Януковича є настільки великим, що з цим змушена рахуватися навіть група Ахметова.

Першу скрипку в цій групі грає Сергій Льовочкін, який у перший же день президентства Януковича обійняв посаду керівника президентської канцелярії. Він організував роботу партійного апарату, відповідав за поїздки Януковича по регіонах, саме йому лідер регіоналів доручає вирішувати питання, які не має бажання розглядати особисто.

Трохи менший вплив має Юрій Бойко, якого називали у пресі головним лобістом інтересів "Газпрому" в Україні до того, як з цією російською компанією була укладена пряма угода про постачання газу. Також Бойка вважають одним з авторів схеми "РосУкрЕнерго" та найближчим соратником Дмитра Фірташа (опубліковані минулого року документи підтверджували, що вони настільки близькі, що Фірташ навіть передовіряв Бойку свої активи, коли розлучався з дружиною).

Також до цієї групи належить відомий "регіональний" медіа-менеджер Едуард Прутнік, речниця Януковича та всієї ПР Ганна Герман, представник регіоналів у ЦВК Олена Лукаш, колишній начальник охорони Фірташа Іван Мирний та інші (всього не більше 15 чоловік у списку).

Цим людям дуже важливо повернути свою газотрейдерську компанію на ринок України і зберегти вплив на належні їм хімічні підприємства України та медіаактиви. Однак надмірна концентрація влади в руках цієї групи неминуче потягне за собою конфлікти з групою Ахметова та "старими донецькими" (Азаров, Рибак, Звягільський) - аж до розколу у Партії регіонів.

Третя за потужністю група впливу (колись навіть вона була другою) - люди братів Клюєвих. До цієї групи входять власне співвласники "Укрпідшипника" брати Андрій та Сергій Клюєви. Близькі до них батько і син Деркачі (хоча Деркач-старший не є народним депутатом) та Володимир Сівкович. Останній може обійняти посаду керівника СБУ (хоча й конкурує за неї з Григорієм Ілляшовим, який близький до Льовочкіна).

Також близькими до братів Клюєвих є колишній голова наглядової ради НКРЕ Сергій Титенко. Якщо дві перші групи впливу схилялися швидше до союзу з Віктором Ющенком,то у братів Клюєвих склалися приязні стосунки з Юлією Тимошенко. І є підстави стверджувати, що саме вони були одними з головних лобістів створення коаліції ПР і БЮТ.

Ця група також буде лобіювати інтереси власного бізнесу - братів Клюєвих цікавить в основному енергоринок України. Андрія Клюєва можуть призначити віце-прем'єром з ПЕК - на цій посаді він вже працював в уряді Януковича (а теоретично - навіть прем'єром, як і Юрія Бойка). Проте в цієї групи є і слабке місце - вони симпатизують "есдекам" (Нестор Шуфрич, Анатолій Папієв), яких не люблять ні ахметівці, ні фірташівці.

Менш впливовою, але все ж таки досить сильною групою є "старі донецькі", які орієнтуються виключно на Януковича. До них належать вже згадані "бюрократи" Микола Азаров, Володимир Рибак, Олександр Лук'янченко та низка "червоних директорів" - зокрема такі "динозаври", як Юхим Звягільський та Валентин Ландик. Виразних політичних амбіцій у них немає, тому, з одного боку, вони дуже зручні особисто Януковичу та бізнесменам з попередніх угруповань, оскільки нікому не заважають особисто і нікого не намагаються підсидіти.

З іншого боку, є значні світоглядні розбіжності, конфлікт батьків і дітей, оскільки радянське покоління регіоналів не завжди розуміє "нових українців", а ті, в свою чергу, скаржаться на те, що ті їм своєю "махровою радянщиною" можуть попсувати імідж партії. Також особисто на Януковича орієнтується бізнесмен Антон Пригодський, який зацікавлений у транспортному лобі і має ще одного лояльного до себе члена ПР - екс-керівника "Укрзалізниці" Володимира Козака.

Однозначно відбудуться значні зміни і в групах ПР за місцевою ознакою. Там є декілька земляцтв - "луганські" (Олександр Єфремов, Віктор Тихонов), "харківські" (Василь Салигін, Михайло Добкін), власне "донецькі" (Олександр Лук'янченко, Володимир Рибак, Анатолій Близнюк), "макііївські" (Василь Джарти).

У деяких з них є шанси підвищити своє становище у фракції у Верховній Раді, оскільки "перші обличчя" ПР складуть мандати ("луганський" Єфремов може навіть очолити фракцію). Вони також можуть розширити свій вплив на облради. А декому світить і міністерська посада. Наприклад, Джарти може знову обійняти посаду міністра екології.

Ще вирізняють професійні лобі. Наприклад, у фракції ПР сформувалося найпотужніше за всю історію ВР "міліцейське" угруповання- екс-заступник міністра МВС (М.Джига), екс- начальник управління центрального апарату МВС (В.Грицак), екс-начальник обласного управління МВС (В. Малишев). Кожен з них може претендувати на посаду міністра внутрішніх справ.

Також у ПР дуже вигідна ситуація із юридичною складовою. Зокрема, серед членів фракції є такі незамінні (головним чином, з погляду на їхні зв'язки та досвід) особи, як Олександр Лавринович, Сергій Ківалов, Дмитро Притика, Юрій Воропаєв. Серед "прокурорських" у ВР є аж два екс-гепрокурори-регіонали (С. Піскун і Г. Васильєв), проте і поза стінами парламенту існує потужне "прорегіональне" лобі-чинний генпрокурор О. Медведько та три його заступники В. Пшонка, В. Щоткін і Р. Кузьмін.

Однак, незважаючи на таке кадрове багатство у ПР, більшість цих людей можуть виявитися нездатними до проведення системних реформ. По-перше, у них світогляд не сприяє реформаторству. Чого, наприклад, можна чекати від Азарова, який свого часу створив одну з найзаплутаніших податкових систем у світі і при цьому навіть не ініціював кодифікацію податкового законодавства?

По-друге, для них бізнес-інтереси, напевно, виявляться важливішими за інтереси суспільства в цілому - тому нова влада буде відштовхуватися саме від них, а не від завдань служіння суспільству. По-третє, можуть загостритися протиріччя між угрупованнями в стані Партії регіонів, що аж ніяк не сприятиме реформам.

Окрім того, у цих політиків між поняттями "хочу", "можу" і "треба" - досить велика дистанція. Вони можуть говорити про проведення реформ, про їх важливість для суспільства, але не матимуть бажання їх проводити, поки не вирішать всі свої проблемні питання. А там знову стартує виборча кампанія і все почнеться спочатку. Якщо від партії не почнуть відколюватися окремі групи.

Для Віктора Януковича тепер неабияким завданням буде збереження хоча б технічної монолітності у Партії регіонів. Адже, коли головна мета партії - виведення лідера на позицію президентської посади - досягнута, залишаються суто меркантильні інтереси та боротьба за владу всередині партії.

Інакше Партія регіонів продовжить шлях об'єднання "Нашої України" Віктора Ющенка. Втім, якщо врахувати те, яким чином створювалася ця партія і з якою метою туди вступали вже "повністю сформовані" політики та бізнесмени, то сценарій її розпаду виявиться цілком природним та закономірним.