Тарас Шевченко - поет, прозаїк, гордість та символ українського народу.
Народився він у 1814 році в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в кріпацькій сім'ї поміщицького двору Павла Енгельгардта. Через два роки батьки Шевченка переїхали в с. Кирилівку, де й пройшло дитинство Тараса. В 1823 р. помирає мати. В тому ж році батько одружується вдруге з вдовою з трьома дітьми. З цього часу дев'ятирічне хлоп'я віддане на піклування природи.
"Тяжко мені сиротою
На сім світі жити:
Свої люде, як чужії.
Ні з ким говорити.
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі,
нема кому розказати,
Чого серце хоче."
"Думка"
Єдиною потіхою була сестра - добра й ніжна Катерина, яка невдовзі вийшла заміж. У 1825 році, коли Тарасові йшов 12-й рік, помер і батько. Жити стало ще важке. Спочатку в учителя-дячка, де, поєднуючи знущання і працю, він навчався грамоти; потім у сусідніх малярів вчив малювання, був також пастушком овець та погоничем. На 16-ому році життя, в 1829 році, стає прислугою поміщика Енгельгардта.
Найбільшою мрією Шевченка було малювання. Енгельгардт віддає Тараса на навчання до відомого в Петербурзі майстра Ширяева. Тут Шевченко відвідує Ермітаж, малює пейзажі Літнього саду. Найбільшою радістю стало для нього знайомство з земляком-художником І. Сошенком та письменником Є. Гребінкою, які представили його художникам Брюлову та Венеціанову, поету Жуковському. Саме вони згодом і викупили Шевченка з кріпацької неволі. На знак подяки Жуковському Шевченко присвятив йому свою поему "Катерина".
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі-
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають-
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з горем
Жупан надівають,
А плакати- сором.
Возьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльози-
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!
Доля... Сумною вона була у Тараса, а ще сумнішою ставала тоді, коли він марив Україною, квітучими вишневими садами, ставками, порослими верболозом...
Роки 1840-1847 стали для поета найкращими в житті. В цей час народжується "Кобзар", його найбільший твір "Гайдамаки". А також збувається його давня мрія: він їде на Україну, відвідує Київську та Чернігівську губернії, землю Гоголя.
"За думою дума роєм вилітає.
Одна давить душу, друга роздирає,
А третя тихо, тихесенько плаче.
У самому серці, може, й Бог не бачить.
Кому ж її покину я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово.
Всі оглухли, похилились
В кайданах байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже... "
"Посланіє Гоголю"
В цей час виходять з друку його твори: "Перебендя", "Тополя", "Наймичка", "Хусточка" - великі художні твори, які зазнали жорсткої критики Бєлінського, котрий вважав Шевченка вузьким провінціалом з "мужицькою мовою". "Нехай буду мужицький поет,- писав на критику Т. Шевченко, - аби тільки поет, то мені більше нічого і не треба". Цими словами геній не захищає себе, а ставить на вічний п'єдестал милу і співучу українську мову та Україну.
1846 p. Т. Шевченко вступив у Кирило-Мефодіївське братство, метою якого був розвиток слов'янських народів, зокрема України. Учасників братства було звинувачено в політичній змові й заарештовано. Шевченка було заслано на десять років рядовим у москалі в Оренбурський край з забороною писати й малювати. Але він продовжував таємно писати вірші, переховуючи написане за халявою чобота. Звідси назва - "захалявні книжечки", яких збереглося всього чотири.
Оренбурзька сіра площина, сумна і безхарактерна рівнина, киргизькі степи - все це було тяжким каменем на душі поета аж до звільнення в 1857 р. "Лиш думи не покидали мене в нестерпний час тяжкої солдатчини. Не віриться, що пережив десять років нечуваних знущань, наруги... Робили там усе, щоб я скрутився, згиб... Хоч одягли мене сатрапи в уніформу, та солдафона не зробили, як не намагались... Над тілом мали владу, та не над душею... Три роки вільний я... Хіба то воля? Знов Петербург - незамкнена тюрма. А Україна - лише мрія..."
І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається- кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна...
Аж бачу, там тілько добро,
Де нас нема. В лиху годину
Завершальним етапом творчості поета є використання біблійних мотивів, бо читаючи його твори, знаходимо його віру в Бога, якому, власне, і довірив свою душу, життя і Україну.
"Господь Бог лихих карає,
Душа моя знає.
Встань же, Боже,
Твою славу
Гордий зневажає.
Вознесися над землею
Високо- високо,
Закрий славою своєю
Сліпе горде око.
Доки, Господи, лукаві
Хваляться, доколі
Неправдою? Твої люди
Во тьмі і неволі
Закували... Добро Твоє
Кров'ю потопили.
Зарізали прохожого.
Вдову задавили
І сказали: "Не зрить Тосподь,
Ніже теє знає".
Умудрітесь, немудрії:
Хто світ оглядає.
Той і серце ваше знає,
І думи лукаві.
Дивітеся ділам Його,
Його вічній славі!
Благо тому, кого Господь
Карає між нами,-
Не допуска, поки злому
Ізриється яма.
Господь любить свої люди.
Любить, не оставить.
Дожидає, поки правда
Перед ними стане.
Хто б спас мене од лукавих
І діющих злая?
Якби не Бог поміг мені.
То душа б живая
Во тьмі ада потонула.
Проклялась на світі.
Ти, Господи, помагаєш
По землі ходити,
Ти радуєш мою душу
і серце врачуєш;
І пребудеть Твоя воля,-
I труд Твій не всує:
Вловлять душу праведницу,
Кров добру осудять.
Мені Господь пристановище,
Заступником буде,
І воздасть їм за діла їх
Кроваві', лукаві,
Погубить їх, і їх слава
Стане їм в неславу"
"Давидові псалми"
В 1861 р. 19 березня після тяжкого багаторічного заслання та переживання за долю України, а також тяжкої недуги закінчилось життя борця за волю України, співця народної музи, невмирущого Кобзаря, Тараса Шевченка. Йому належить виняткова роль у формуванні українського суспільства. Його творчість, що базувалася на селянській говірці, відзначалася природністю і милозвучністю, надавши українській мові статусу літературної. Творча спадщина Т. Шевченка безцінна.
Його твори перекладено на сотні мов, його ім'ям названі вулиці, міста в Україні та зарубіжжі.
Тому ми сьогодні щиро завдячуємо Великому Тарасу, який навчив нас своїм страждальним життям, як любити Україну та її мову. Без неї, рідної мови Тараса, ми не можемо називати себе українцями або вільною нацією. Це кров'ю записано на стінах Соловків, Гулаґу, Колими та сибірських бараків. Цією мовою вигукували останнє "Слава Україні!" вірні сини і доньки її в катівнях НКВС.
А тепер, коли ми чуємо, що хтось в Україні живе і не знає Кобзаревої мови, то пробачмо йому, бо то неук.
-----------------------------------------
о. Богдан Калинюк
В НАДІЇ НА СПАСА
Якою є прикрою тая година,
Коли хто почує, що десь сиротина
Без батька і неньки по світі блукає,
Талант свій в неволі тихенько плекає.
Так і хочеться взяти його у родину,
Зігріту теплом і в достатку хатину,
В нещасті на поміч скоріше поспіти,
Любити любов'ю так, як свої діти.
Йому не таланило жити щасливо,
Жила тільки віра й надія на Спаса.
У темнім куточку, у рваній свитині
Шептали уста тиху сповідь Тараса.
Чом люди поснули, не чують прохання
Малого хлопчини невпинні благання?
Чом доля йому аж ніяк не всміхнеться?
Чому в світі тяжко йому так живеться?
Край лугу калина рясна виростає,
Росте і дитина, та щастя не знає.
Вже вечір вбирається. В пізну годину
Ніхто не пита, де ти спатимеш, сину?
Росте неборак - малий пастушок,
А ось вже юнак - молодий козачок.
Немов та тополя єдина у полі,
Малює і пише в солдатській неволі.
Крізь роки й століття,
Доноситься нині.
Що слава і воля -
Землі-Україні,
І тиха молитва, що вислухав Спас,
Це, мабуть, та сама, що мовив Тарас.
Для вільного слова відкриті майдани,
Вірвалися пута, залізні кайдани,
Звучить рідна мова -
Шевченкові слава!
Збудилась Вкраїна,
Що так довго спала.
Ось вечір надходить. Вже сонце йде спати,
І діти знадвору заходять до хати.
Скоріше б у ліжечку чистім лежати,
З дідусем Тарасів "Кобзарик" читати.
лист до редактора
версія для друку
