Сьогодні, 23 лютого, Віктор Ющенко святкує свій 56-й день народження - вп'яте і востаннє на посаді Президента України (принаймні на сьогодні ніяких підстав немає, щоб передбачати подібне у майбутньому). Були у нього різні часи за ці роки, з різним настроєм святкувалося, і веселився в колі соратників, і в карпатську державну резиденцію «Синегори» їздив на один день, і кум Саакашвілі спеціально приїздив у елітний ресторан «Трипілля», а тепер все має відбутися вельми скромно. Наскільки можна довідатися (а повідомлень офіційних ніде немає), сьогодні у «Президентготелі» для вузького кола близьких співробітників та нардепів (а вужче вже нікуди), Віктор Андрійович накриє «поляну» і вислухає побажання. Одне з них, від екс­президента Л. Кучми він уже сьогодні почув.

Данилович, якого Ющенко у 2004 році називав не інакше, як злочинною владою, показав, що зла не пам'ятає, побажав Віктору Андрійовичу здоров'я, але з глибоким «підколом» при цьому сказав: «Радий, що у вас тепер з'явиться можливість осмислити все, що ви зробили за ці роки в Україні». Ще раніше, коментуючи перемогу Януковича, Кучма сказав, що все «обнулилося», тобто повернулося до стану 2004 року, коли він висунув Януковича кандидатом у Президенти вперше і той був оголошений переможцем виборів.

Ну, судячи з усього, Віктора Андрійовича подібним сарказмом не проймеш. Наскільки можна зрозуміти з його публічних висловлювань, він сходить з трону з впевненістю, що зробив дуже багато, хоча «підступна» Юля та «невдячний» народ цього не оцінили. Здатність Ющенка нести себе надто високо і перебувати головою у підхмар'ї, стоячи хоча й на уламках передвиборчих обіцянок­2004, зате на гірських вершинах своїх самооцінок, - добре відома і є в Україні постійною темою для іронічних коментарів, жартів, анекдотів та карикатур.

Залишається лише шкодувати, що президент­українофіл, який дійсно любить українське, своєю неефективною діяльністю на посаді глави держави викликав таке глибоке розчарування суспільства, що воно перетворилося на хвилю невдоволення, яка змила Ющенка з капітанського мостика. Гірше всього, що несприйняття персони Ющенка значною мірою передалося на все те, що він декларував і пробував здійснити, тобто на українські інтереси та цінності.

Справжні патріоти не розчарувалися в українських цінностях і не могли цього зробити, хоча також гостро шкодують над невдачею проекту українського президентства.

А ось ті, кого можна було ще за минулі 5 років долучити до патріотичного сприйняття української за духом влади, хто ще був тільки на шляху до самоусвідомлення, хто ще коливався, був ще культурно та ментально не українізованим, так і залишилися десь на півдорозі. Ющенко їх не переконав, а декого і відштовхнув від українства - своєю управлінською недолугістю, бездіяльністю, порожньою велемовністю, нездатністю переламати антиукраїнські процеси та утвердити українство у суспільнодержавному бутті тонко, розумно, ефективно, переконливо.

Сьогодні Президент Ющенко опублікував вітання з нагоди Дня Захисника Вітчизни, у якому, зокрема сказав: «Вітаю кожного, для кого цей день є уособленням військової доблесті і честі, вірності присязі й відданості Батьківщині. Глибоку пошану і сердечну подяку висловлюю ветеранам війни і військової служби, які в роки воєнного лихоліття мужньо боронили українську землю від загарбників і у мирний час примножували уславлені традиції української звитяги. Переконаний, що притаманні вам життєвий і бойовий досвід, моральні й духовні якості завжди допомагатимуть виховувати справжніх воїнів, громадян і патріотів рідної землі, надихатимуть їх на вірне служіння державі й народу України. Бажаю усім українським громадянам миру й злагоди, міцного здоров'я, щастя, наснаги й добробуту». Кому це адресовано? Воїнам Радянської армії? Напевне. Але вони примножували традиції не української, а радянської звитяги, їх так виховували політруки. Воякам УПА? Сумнівно, бо колишній день Радянської Армії ветерани УПА не святкують, а загарбниками вважають не тільки німців, але і воїнів Радянської Армії.

Отже цим туманним коротким спічем Віктор Ющенко завершує п'ятилітню серію своїх зовні правильних, а насправді не завжди точних та переконливих президентських вітань. Можливо, ще залишиться останнє - Віктору Януковичу у зв'язку з Днем його інавгурації.

Офіційним державним документом, який дав «відмашку» процесу підготовки до інавгурації новообраного Президента став Указ Президента України Ющенка ґ 199/2010 «Про забезпечення проведення заходів, пов'язаних з інавгурацією новообраного Президента України». Ним створено Оргкомітет із забезпечення інавгурації, доручено міністерствам та відомства України, Держтелерадіо здійснити внутрішньо та зовнішньополітичні заходи, пов'язаних з інавгурацією новообраного Президента України. Ющенко видав його миттєво, як­то кажуть, не писнувши, що на тлі безперервних заяв Тимошенко про нелегітимність обрання Януковича Президентом виглядало чи то угодовством, чи то навпаки, чітким дотриманням вимог законодавства та прагненням безконфліктно передати владу.

По деяким прізвищам, які зазначені у складі Оргкомітету, можна припустити ймовірні кадрові призначення. Так, нардепа­регіонала, заступника голови Партії регіонів Сергія Льовочкіна, напевне, можна буде побачити в Секретаріаті Президента Януковича - чи то першим помічником, чи то головою, чи керівником Державного управління справ. Буде там, ймовірно, і Олег Рафальський, досвідчений політтехнолог. Нардеп­регіонал Леонід Кожара є одим з претендентів, поряд з К.Грищенком, на посаду міністра закордонних справ, хоча й фігуру нинішнього міністра Петра Порошенка ще остаточно не відсунули з міжнародної сфери.

Програма інавгурації без пишнот, салютів і парадів в основних рисах відома. Процедура відбудеться у Верховній Раді України, потім на ганку Секретаріату Президента В. Янукович прийме символічний мініпарад та рапорти Начальника Генштабу­Головнокомандувача Збройних Сил України І.Свиди та трьох командувачів родів військ - і це означатиме, що Президент Янукович набуде статусу Верховного Головнокомандувача, після чого буде дано прийом в «Українському Домі». Тут особливих проблем не очікується. А ось ранок перед інавгурацією обіцяє бути непростим. За планом Віктор Янукович має провести його у Лаврі, де спеціально ним запрошений Патріарх Московський і всієї Русі Кирил планує провести молебень і благословить Януковича. Ось тут і міститься зерно майбутньої конфліктної ситуації.

З одного боку, Янукович є прихожанином УПЦ (тепер вона не називається офіційно, як раніше - Московського Патріархату, хоча такою є, бо підпорядкована Патріарху Кирилу). Він отримав уже благословення глави УПЦ Митрополита Володимира (Сабодана), який провів у Лаврі Подячний молебень з нагоди завершення виборчої кампанії. Митрополит подарував Януковичу також факсимільне видання Пересопницького Євангелія, з написом: «Президенту України Віктору Януковичу з Божим благословенням та побажанням звершувати керівництво Державою згідно Слова Божого» та ікону Іверської Афонської Божої матері. Ікона подарована недаремно - саме перед її оригіналом на Святій горі Афон молився В.Янукович перед виборами, а церемонія інавгурації відбудеться 25 лютого - в день, коли православні вшановуватимуть цю ікону.

Отже Янукович, як і сам Митрополит Володимир, своїм вищим церковним ієрархом вважає, напевне, Патріарха Кирила. З іншого боку, виходить так, що глава України отримує головне благословення від глави іноземної церкви. Підкреслюючи свою належність як прихожанина до Московського патріархату, Янукович в той же час станом на цю хвилину УПЦ Київського патріархату не запросив на інавгурацію. Враховуючи позицію Московської Патріархії, ймовірно й не запросить. Тим більше, що УПЦ КП вважає запрошення Кирила та його роль у день інавгурації не зовсім коректною. УНАУНСО зі свого боку планує пікети протесту проти приїзду Патріарха Кирила. Можна прогнозувати, що процес пошуку шляхів єдності українського Православ'я та ідея єдиної помісної української незалежної соборної Церкви буде надовго відкладена, або ж трактуватиметься так, що УПЦ і є такою церквою, інших не потрібно.

Таким чином очевидно, що в період президентства Віктора Януковича єдиною канонічною православною церквою і своїм релігійним соратником в Україні влада визнаватиме лише УПЦ. Президенти Кучма та Ющенко після свого вступу на посади збирали усіх ієрархів церков в України на зустріч. Чи зробить це Президент Янукович, хоча б формально? Є сумніви, хоча партія «За Україну» сьогодні закликала це зробити, більше того, прийняти від них колективне благословення.

Минулого тижня Юлія Тимошенко зробила два резонансних кроки. По­перше, раптово відкликала свій позов із Вищого адміністративного суду України (ВАСУ). Несподіванка цього кроку полягала в тому, що перед цим Юлія Володимирівна твердо обіцяла йти до кінця і добитисятаки правди у суді. Аж раптом різко відізвала позов. Визнала поразку? Знаючи вдачу цієї жорсткої жінки, в це важко повірити. Скоріше всього, вона нарешті зрозуміла правильність прогнозів, які хором давали не тільки експерти, а й її власний юридичний блок, - що судових перспектив цей позов не має. Можна здогадуватися, що, передбачаючи відмову суду, вона не захотіла бути поставленою перед програшним вироком, не хотіла виглядіти і тут переможеною. Тому й миттєво вигнулася на 180 градусів, як вона це вміє невимушено робити, і з такою ж рішучістю, з якою наполягала на розгляді, відмовилася від позову, прагнучи зберегти хорошу міну при поганій грі.

Але, здавши судову позицію, Тимошенко все ж остаточно й не думала здаватися. Навпаки. Вона вчора, 22 лютого, звернулася до народу по центральним каналам телебачення в найрейтинговіший час - о 9тій годині вечора. Як завжди, почавши з проникливого тихого тону, Тимошенко швидко перейшла у відкриту атаку на опонента, змішуючи в один коктейль правду і демагогію: «Доброго вечора, дорогі мої! Президентські вибори завершилися. Вони були нашим єдиним шансом раз і назавжди утвердити незалежність та силу нашої держави. Це був шанс стати достойним членом європейської родини, провести глибокі соціальні та економічні реформи. Саме на цих виборах у нас була перша реальна можливість покінчити з владою олігархії і повернути країну разом з її багатствами саме вам».

Виникає питання, чи мала на увазі пані Юлія, окрім донецьких мільярдерів також і олігархів своєї фракції, яких там чимало? Чому досі не примусила їх повернути багатства, привласнені ними, повернути, як вона каже, «нам, дорогим своїм»? Чому, нарешті, за два прем'єрських терміни не проводила жодних реформ? Чому тільки позичала, де могла, щоб роздавати й роздавати народу гроші, сподіваючись купити цим прихильність електорату? Добре пам'ятаємо, як розкрутилася інфляція після її масових роздач кожному по «тисячі» гривень, як нові ціни миттєво поз'їдали цю тисячу і продовжували їсти наші гаманці й далі. Сьогодні Секретаріат Президента оприлюднив висновок, що минулий бюджетний рік був закінчений з реальним дефіцитом загального фонду державного бюджету 79,6 млрд. гривень. Вдумайтеся, майже 80 млрд. боргу за один тільки рік залишає країні і «дорогим своїм» ця жінка з проникливим голосом і залізною хваткою. Усе було кинуто нею, щоб будьякими запозиченнями та виплатами втримати ситуацію і не допустити падіння свого рейтингу напередодні виборів. Але якою ціною для країни та народу? Окрім кризи, такий страшенний дефіцит викликаний був, на думку авторів цього аналітичного документу, «неадекватною кризовим умовам економічною урядовою політикою». Ось так, «дорогі мої».

Тимошенко продовжувала «педалювати»: «Такий вибір не міг сподобатися олігархії. Адже їм потрібна дешева робоча сила, бідні і безправні люди, яких можна за копійки примушувати працювати на своїх заводах. І ще їм потрібні багатства України, які вони безжалісно грабують впродовж останніх 18 років. Їх не цікавить ваша доля, майбутнє ваших дітей. Вони давно не живуть в Україні, вони нею користуються».

Це правда і вона стосується усіх без винятку олігархів - і білоблакитних, і білосердечних, Юлиних, і олігархів груп підтримки Тигіпка, Яценюка, Ющенка тощо. Власне, це є оцінка капіталу та його поведінки у дикий період капіталізму і набагато більш яскраву характеристику цьому дав свого часу Карл Маркс, сказавши, що нема такого злочину, на який би не пішов капітал за 1000 відсотків прибутку. А такі і більші відсотки якраз і збирають олігархи України та інших пострадянських країн, за десяток років зробившись з нуля мультимільярдерами. То що зробила Прем'єр за два роки, щоб наша робоча сила була не дешевою? Анічогісінько. Вона не тільки за копійки примушувала нас працювати, але й стипендіальний фонд так урізала, що викладачі ВУЗів не могли поставити більше трьох­п'яти п'ятірок у груп, навіть якщо відмінних відповідей було більше, бо стипендій все одно не дали б.

Тимошенко далі заявила: «Їх ставленик Янукович не міг перемогти чесно. Ви пам'ятаєте, щоб відкрити вільний шлях для фальсифікацій, вони внесли зміни до закону за два дні до виборів. І Ющенко цей закон миттєво підписав. Після цього фальшування виборів стало масовим та кричущим. Саме фальсифікації вирішили долю виборів, а не ви.

Наші спостерігачі і члени комісій документально зафіксували тисячі фактів фальсифікацій. Саме тому я вирішила звернутися до суду із позовом. Як до останньої інстанції, яка має встановлювати справедливість. Я звернулася до суду, щоб захистити Україну, захистити вас! І я знаю, що всі ці дні ви мали надію та молилися за чесність суду, і я разом з вами боролася і молилася теж. Але суд перетворився на фарс, режисований у штабі Януковича. Він відмовився навіть розглядати документально доведені докази.

Вершиною несправедливості була заборона запрошувати свідків, зокрема, і міжнародних спостерігачів. Вони, не зважаючи на тиск та залякування, були готові надати суду юридично оформлені докази про системні фальсифікації на виборах. Суд цинічно відмовився встановлювати істину. Тоді нам стало зрозуміло, чому було прийнято рішення про заборону прямої трансляції судового процесу по каналам телебачення. Їм треба було приховати реальну картину фальсифікацій від вас. І тоді я зрозуміла, що цей судовий фарс потрібно припиняти та публічно відкликала свій позов. Як кандидат у президенти, я відчула на собі те, з чим стикається ви кожного дня, - з неможливістю захистити правду в суді».

У всіх, хто знає вітчизняні виборчі реалії, на пам'яті вибори 2006 року до Верховної Ради, коли великі партії підім'яли виборчі комісії і позабирали собі без усілякого сорому результати середніх та малих партій. У всіх, хто знає вітчизняні судові реалії, ця гнівно­звинувачувальна тирада викликає лише гірку усмішку. Тут усе правда, але хіба сама Тимошенко останні років 15 не брала участі у процесі перетворення судів на ручні? Хіба не закривалися якимось дивом її карні справи і у Москві і в Україні, хоча оприлюднені звинувачення та факти були кричущими? Хіба вона дала можливість довести до кінця карні справи проти своїх членів фракції Лозинського, якого звинувачують у вбивстві людини, П.Костенка, який побив молодого хлопцядаїшника за те, що той посмів його зупинити за перевищення швидкості, за тих своїх депутатів, яких звинувачують у педофілії? Чи комусь в Україні невідомо, як вперто вона добивалася, щоб член її виборчого блоку Василь Онопенко посів посаду голови Верховного Суду України і таки добилася цього, хоча експерти говорили, що то було зроблено всупереч закону? Чи не знають, що у кожного можновладця в Україні є свій кишеньковий суд, який судить так, як «потрібно» і є він також, як говорив Ющенко, і у пані Юлії?

Тому дійсно, на превеликий жаль, суд в Україні є спотворений, зруйнований, але не треба робити з себе невинну жертву. Посіявши вітер, пожнеш бурю. Юлія Тимошенко вперше зіштовхнулась з тим, що хтось пересилив її у тому суді, у якому вона сама звикла пересилювати - не правом, а зовсім іншими факторами.

Ключовий посил звернення Тимошенко був таким: «Як і мільйони українців, я стверджую, Янукович - не наш Президент. Президент, який прийшов до влади обманом, довго не затримається, і ми з вами зобов'язані на цей короткий час надійно захистити все, що є ключовим та цінним для нас, для нашої держави. Не пройшло і декількох тижнів з виборів, а команда Януковича вже почала в усіх напрямкам зраджувати українські національні інтереси. Їх світогляд - нищення України, паплюження нашої мови та культури. І вони цього навіть не приховують. Команда Януковича вже почала приватизовувати газотранспортну систему. Вони, до речі, звернулася з позовом проти України в Стокгольмський суд, щоб забрати стратегічні запаси природного газу. Цей позов зараз у мене в руках. Кричущий факт - команда нового Президента виступає проти держави Україна. І все це тільки початок. Сьогодні небезпека загрожує незалежності України».

Тут Тимошенко підняла дуже важливе питання - чи буде новий Президент та його команда зраджувати національні інтереси України? Чи вже почала це робити, як вона стверджує? Розвиток подій покаже це вже найближчим часом. Але як реагувати на її твердження - «не наш Президент»? Політично, ідейно «не наш» і чий це «не наш», Прихильників БЮТ, усіх націоналдемократів, усіх патріотів України? Щодо патріотів, думаю, немало прихильників Януковича не згодяться, що вони не патріоти. Певне їх патріотизм відрізняється від патріотизму електорату Тимошенко, але це окрема і дуже важлива, складна розмова, тема окремої статті.

На завершення свого звернення Тимошенко запитала: «Що робити в цій складній ситуації? Залишився один дієвий вихід, на мій погляд, - це об'єднання у Верховній Раді демократичних, державницьких сил, усіх мислячих депутатів "Нашої України - Народної Самооборони", Блоку Литвина, БЮТу. Треба відкласти нарешті всі суперечки та утворити в Верховній Раді потужну команду, яка не дозволить встановити антиукраїнську диктатуру. Я публічно пропоную саме такий дієвий шлях і вже розпочала переговорний процес. Це і буде перевіркою патріотів та демократів на відданість Україні та непродажність. Я також хочу заявити, що ні за яких обставин не буду утворювати з Януковичем спільних коаліцій. Я не буду підписувати з ним універсалів та меморандумів саме тому, що не визнаю його Президентом України та не приймаю його антиукраїнську, антиєвропейську політику. Якщо патріотичні демократичні політичні партії в парламенті підуть на політичне заробітчанство, я піду в опозицію і буду наближати час повернення нашої держави до цивілізованого розвитку. І я боротимусь за принципи та цінності, які поділяєте ви. Боротимусь, незалежно від того, буду я у владі, чи в опозиції. І я нікому не дозволю відібрати у вас ту Україну, на яку ви всі заслуговуєте. Україну вільну, сильну, справедливу, процвітаючу і прекрасну. Я - з вами».

Цей пасаж також вимагає аналізу. І перше, що хочеться сказати, що пафос Юлії Володимирівни тут є награним. Вона краще нас знає, що ніяких державницьких сил у Верховній Раді немає і сама вона до них не відноситься. Всі політики там уміють добре торгуватися і вичавлювати з партнерів усі соки. Докази? Будь ласка. Саме суперництво з Ющенком, виклик, який Тимошенко кинула йому ще з 2005 року, перетягування повноважень, прагнення кожного з них бути вождем нації розвалили помаранчеву команду, розпорошили її сили і розвели їх у різні ворогуючі табори, не дали стати по справжньому державницькою.

Скажете, табір Тимошенко був більш помаранчевим по духу, ніж табір Ющенка і Юлія Володимирівна мала перехопити лідерство? А хто тоді вів з Януковичем довгі перемовини про коаліцію, які майже дійшли до успішного завершення, як не Прем'єр Тимошенко у 2009 році? Ці перемовини були названі Ющенком поділом країни на двох і зірвані Януковичем майже перед підписанням угоди. Підкреслю - зірвані не пані Юлією, а Януковичем - він не захотів піти до кінця, бо не вірив своїй партнерці. Тому заява, що ніяких угод з Януковичем не буде, в устах Тимошенко не є на 100% переконливою.

Крім того скептики можуть сказати, що заклик до зміцнення коаліції нині - це спроба зберегти за собою посаду Прем'єра, яку затверджує коаліція. Але що це дасть? Уявімо собі, що пані Юлії вдалося б згуртувати коаліцію і залишитися Прем'єром при Президенті Януковичу. Кому не зрозуміло, що це привело б ще до більшого паралічу влади, ніж у парі Ющенко­Тимошенко. Кому сьогодні в Україні потрібен такий параліч? Кому він потрібен у Європі та світі?

Лідери США та Європи тому й так швидко визнали перемогу Януковича, що хочуть бачити в Україні не киплячий котел у центрі Європи, а острів стабільності. Можу загострити це питання і сказати, що ці лідери думають зовсім інакше, ніж багато хто з наших читачів. Якщо національно­орієнтовані читачі прагнуть бачити в Україні владу українську і готові пробачити політикам нестабільність, то лідери світу прагнуть бачити в Україні владу стабільності і готові пробачити новій владі певну неукраїнськість, яка їх не хвилює.

Чи хвилює Обаму і Саркозі стан української мови в Україні? Чи стурбовані Ангела Меркель разом з Берлусконі оцінкою ролі УПА у другій світовій війні? Чи переймаються глава світового Православ'я Патріарх Константинопольський разом з Папою Римським перспективами єдиної національної церкви в Україні? На всі ці і подібні питання можна відповісти: усі вони разом і поодинці більш стурбовані не нашими, а своїми проблемами. Не тим, наприклад, чи викупить Росія газотранспортну систему у України, а тим, щоб не було перебоїв у постачанні газу до Європи. Не тим, який стан мови, культури та історії в Україні, а тим, щоб Україна була передбачуваною у своїй поведінці на континенті. Не тим, яка біографія у Президента України, а тим, яку політику він буде проводити в контексті світової та європейської політики, чи зуміє заспокоїти суспільство, чи його ще більше розтривожить, розсварить і зробить вибухонебезпечним.

Україну сильну, вільну, заможну, процвітаючу треба було будувати від здобуття Незалежності, зокрема, і з 2005 року. Чи будувала її конкретно Юлія Тимошенко, чи навпаки, займалась переважно своїм рейтингом, прагнучи випередити Ющенка? Чи будував її Ющенко, чи вельможно правив у напівлежачому стані, не помічаючи, як його авторитет котиться вниз услід за країною? Таку країну треба буде будувати і надалі, причому всім - Президенту Януковичу, новому Уряду, новій коаліції, новій опозиції, яка «щукою мусить дбати, щоб карась не дрімав». Чомусь Юля до останнього не хоче стати цією опозиційною «щукою», до останнього б'ється, щоб залишитися урядовим «карасем». А чи варто? Чи не станеться з Урядом те, що сталося із судом? Все одно рано чи пізно, без Тимошенко, чи з нею влада Партії регіонів установиться на найближчий термін і вони цю владу нікому не збираються віддавати. До цього можна ставитися дуже порізному, але це так.

Коли фракція «НУНС» сьогодні заявила, що мусить піти на інавгурацію, хоча й з відразою, хочеться запитати, а не викликає у вас, дорогі нунсівці, відрази ваша власна поведінка за останні 5 років, ваша гризня, ваші гетьманчики, які так і не спромоглися вибудувати чітку та ефективну проукраїнську владу, навіть єдину державницьку фракцію та партію не сформували за ці роки при своєму Президентові. Тепер вже всі ми маємо те, що маємо. Противники помаранчевих мають своє - антипомаранчеву владу на чолі з новим Президентом Януковичем. Прихильники помаранчевих мають Президента і нову владу, якої значною мірою бояться та не вірять. Інші - не помаранчеві і не білоблакитні - (а таких більше третини суспільства) спостерігають за розвитком подій, не маючи особливих ілюзій та страхів, проте з похмурим настроєм.

Нудить всіх, навіть переможців. Їм тому, що поки зліплять коаліцію, поки висунуть прийнятного усім Прем'єра, поки почнуть розбиратися зі станом економіки та фінансів, то розвіється уся ейфорія перемоги. Чому нудить інших - зрозуміло. Усі хотіли б варіанта, при якому фігура нового Президента сприйнялася б усім суспільством, а не його половиною, який би висунув Прем'єра із загальнонаціональним політикоекономічним авторитетом і запропонував би міністрів­фахівців вищого ґатунку, усім хотілося б ефективної згуртованої Верховної Ради, яка б у законодавчому полі їхала б у одному напрямку - у напрямку зміцнення демократичного правового поля України.

Натомість мають вкрай протиставлені одна одній частини суспільства, різке взаємне несприйняття переможців та переможених, налаштованість одних на безкомпромісну війну з іншими при катастрофічних показниках фінансово­економічного стану економіки. Народ України доведено до того порогу виживання, коли сама спроба поговорити з ними про питання мови, культури, історії викликає гостру нервову реакцію, бо мільйонам нема за що жити, чим платити за божевільні тарифи ЖКХ, нема за що лікуватися та оздоровлювати дітей. Політики України, зокрема, і націонал-патріотичні, не повинні зверхньо третирувати народ, вважати його «бидло­масою», а повинні його зрозуміти у всіх складнощах сьогоднішнього українського життя-буття. Треба спочатку людей нагодувати, полікувати, дати їм роботу, перспективу для дітей, прийнятні кредити під нормальні відсотки, стабілізувати курс національної валюти, запустити підприємства, зменшити безробіття, а тоді вже порушувати оті фундаментально важливі питання, на які голодні не реагують, а реагують лише нормально влаштовані.

Сьогодні політичний алфавіт України дійшов до останніх літер. Літера Ю здає повноваження, літера Я вступає на посаду глави держави Україна. Чи буде ця літера українською, чи для країни настане кінець українського алфавіту?