КРОК У ВІЧНІСТЬ

п`ятницю 23 грудня 1932 року о 6 годині 25 хвилин двоє членів Організації Українських Націоналістів, Василь Білас і Дмитро Данилишин, чином і кров`ю засвідчивши свою безмежну любов до України, гідно постали перед Творцем, свято дотримавшись заповіді: "Ніхто не має більшої любові, як той, хто кладе життя за друзів своїх". По всій Західній Україні в цей час у церквах тужно і заклично дзвонили дзвони...

Юні бойовики ОУН-УВО, 21-річний Білас і 24-літній Данилишин належали до легендарної Дрогобицької "п`ятки", зорганізованої Зеноном Коссаком. Боївка Коссака відрізнялася особливою активністю та результативністю: 8 серпня 1931 року бойовики здійснили вдалий напад на польське поштове відділення у Трускавці з метою вилучення коштів на потреби ОУН; 24 серпня знищено польського агента Якуба Буксу, якому вдалося було вийти на слід бойовиків; 29 серпня вбито польського посла Тадеуша Голуфка, ініціатора польської політики "пацифікації", спрямованої на нищення українського руху, навіть на знищення української національної ідентичності.

30 листопада пролунали постріли в Городку Ягайлонському... Дванадцять бойовиків ОУН здійснили "екс" на поштове відділення з наміром вилучення грошей для потреб Організації. Виникла перестрілка, внаслідок якої загинули польський охоронець та двоє бойовиків - Володимир Старик і Юрій Березинський.

"В полі боївка розпорошується... Навколо всі поліційні станиці в гострому поготівлі. З усіх боків пошуки, погоня... Білас і Данилишин з сконфіскованими грошима удвійку добиваються на станцію у Глинній Наварії. Там поліційна стежа потрапляє на них, хоче арештувати. Дві кулі з вправної руки Данилишина і небезпека проломана... Розвиднюється біля Розвадова. Але погоня на сліді. Українські селяни, обдурені вигадкою, що бандити ограбили українську кооперативу, кидаються за ними в погоню. Бойовики для постраху віддають кілька пострілів. Товпа прилишається трохи позаду. Тільки один сміливий, Андрухів - член ОУН, біжить услід за Біласом і Білас нав`язує з ним розмову. Свій свого пізнає. Андрухів, підбігаючи, подає вказівки, як далі втікати. Данилишин, оглянувшись і побачивши, що Білас прилишився далеко позаду й може попасти в чужі руки, віддає постріл і ранить Андрухова.

Погоня замикається в перстень біля села Веринь. Постріли на пострах не лякають. Зрештою, куль уже немає. Нема вже виходу. Не польська поліція - вона не встигла ще наспіти - українські руки переймають їх, розділюють і поодинці б`ють, б`ють твердо, по мужицьки... за грабіж української кооперативи. А потім наспіває поліція.

"Застріль мене й себе!" - шукає Білас виходу з того нестерпного становища. У нього ж уже куль немає.

"Ні, вони розправляться з нами!" - відказує твердо Данилишин і виявляє перед товпою, що вони члени Української Військової Організації. Товпа німіє. Ніяково опускаються руки. Але запізно вже. Поліція на місці" (Степан Ленкавський "Коли дзвонили дзвони над Городком").

Свідчачи на суді, парох Вериня, отець М.Киндій описував:

"І сталося таке, чого я в житті не бачив. Обидва втікачі взялися під руку і підійшли до могили, яка самотня стояла серед поля, з хрестом на вершку. Білас і Данилишин, тримаючись під руки, стали коло хреста, так що їх було видно понад людьми. Товпа затихла і всі гляділи на двох юнаків під хрестом, що стояли неначе святі. У хвилину, коли юнаки стояли під хрестом, вищий (Дмитро Данилишин) промовив до товпи: "Ми є членами Української Військової Організації. Ми вмираємо за Україну! Коли ви так далі будете воювати, то України ніколи не будете мати".

Я чув, як один до одного шепнув: "Тепер поцілуймося на прощання". Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голготі розпинали Христа...

Тоді сталося диво. Ціла товпа, крім польської поліції, впала на коліна. Я також приклякнув і почав голосно молитву..."

Мужня постава юних українських націоналістів на суді збурила не лише українське суспільство, не лише чужинців, але навіть і поляків. Те, чого не вдавалося зробити впродовж років засобами агітації, пропаганди та просвіти багатьом, в один момент своїм геройським чином здійснили два українські, до того часу нікому не відомі, юнаки з простих родин.

Помилування для підсудних просив Митрополит, просили адвокати, просили українські громадські діячі, просили навіть польські посли....Не просили ласки у наглого суду окупанта засуджені.

Останнім словом Данилишина, котрий категорично відмовився від зізнань, кинутим перед присудом, було: "Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки жалую, що не зможу далі працювати для нашої України". Василь Білас заявив: "Я свідомий своєї вини і кари. Я націоналіст і революціонер. Такі, як я - Батьківщині лише смертю служать!"

"І вдарили дзвони. Село з селом перекликалося. Над замряченими полями грудневої ночі повис металевий гул. Залізні серця дзвонів понесли землі й небу вістку:

- Наших вішають! Вставайте!

І в такт ударів дзвонів ударили в спільному ритмі людські серця, віщуючи прихід на землю нового Революційного Міту, нового заклику підземної України."

ЛИЦАР ДМИТРО МИРОН - "ОРЛИК"

"Я знаю, що можу загинути й сьогодні чи завтра в боротьбі за незалежну Україну, але я певний, що наша національна ідея є безсмертна. І тому, якщо я загину в боротьбі за неї, мене замінять інші, які продовжуватимуть боротьбу аж до перемоги", - ці слова належать Дмитрові Мирону, життя якого нагадує спалах зірки, чиє яскраве сяйво сяє нам із вічної темряви навіть тоді, коли зірка згасла назавжди...

Народився Дмитро Мирон - "Максим Орлик", "Брюс", "Піп", "Роберт", "Андрій" - 5 листопада 1911 року в селі Рай, що біля Бережан на Тернопільщині. У 1916 році померла його мати. Піклування над молодшими дітьми перебрала на себе старша сестра Анна. У 1930 році Дмитро закінчив із відзнакою гімназію, де вступив у підпільне Юнацтво ОУН та розпочав студії на юридичному факультеті Львівського університету. У Львові він стає членом Крайової Екзекутиви Організації Українських Націоналістів.

У травні 1932 року Дмитра заарештовує польська поліція, коли вона намагалася розігнати людей, які прийшли вшанувати пам'ять полеглих борців за волю України. У тюрмі пише текст "44-х правил життя українського націоналіста", котрі поряд із "Декалогом" Ленкавського та "12 прикметами характеру Осипа Мащака стали невід'ємною складовою "Катехизму українського націоналіста".

Восени 1933-го він заарештований вдруге у зв'язку з замахом бойовика ОУН Миколи Лемика на більшовицького консула Майлова у Львові. Головне обвинувачення - належність до ОУН та розповсюдження нелегальної літератури. Суд виніс вирок - 7 років тюрми. Покарання відбував у Равічу та Вронках. Звідти його привезли на процес С.Бандери, де він, як і всі інші підсудні, відмовився розмовляти польською мовою.

Згідно з оголошеною амністією у серпні 1938 року Дмитро Мирон вийшов на волю, виснажений тривалим голодуванням, яку проводили політв'язні на знак протесту проти скасування польською владою статусу політв'язня.

Після звільнення він розпочинає роботу в газеті "Нове село" та збирає матеріали до своєї наукової монографії "Ідея і Чин України", яку завершив у 1940 році. Ця ґрунтовна праця є найбільш докладним і популярним викладом ідеології, теорії, мети і тактики українського націоналізму 30-х років. У ній автор показує глибоке коріння, органічність і традицію українського революційного націоналізму, історичний шлях його боротьби і утвердження, світоглядові основи. (У 2001 році з ініціативи Молодіжного Націоналістичного Конгресу з нагоди 90-ліття від дня народження Дмитра Мирона ця унікальна праця нарешті перевидана в Україні).

В січні 1939 року Мирон одержав завдання підготувати ідеологічні та політичні матеріали на ІІ Великий Збір ОУН. У лютому 1939 року його призначено політично-ідеологічним референтом Крайової Екзекутиви ОУН та редактором її бюлетеня. У серпні того ж року він нелегально виїхав до Риму, де взяв активну участь у ІІ Великому Зборі ОУН як делегат. Значна частина формулювань постанов Збору належить саме йому.

З початком Другої світової війни та розпадом Польської держави Дмитро перебирається до Кракова, який на той час став осередком політичної еміграції українців з теренів, окупованих більшовиками. Оскільки німці не дозволяли жодної політичної діяльності, тут було створено підпільну мережу ОУН, яку очолив Дмитро Мирон. На початку 1940 року він таємно переходить кордон і повертається до Львова. Становище Організації було важким, оскільки органам НКВД вдалося заарештувати майже все керівництво КЕ ОУН. Треба було відновити мережу заново, виробити нову тактику боротьби та нові засади конспірації. Агенти НКВД довідалися про прибуття Дмитра Мирона, однак заарештувати його не вдалося.

У грудні 1940 року Дмитро повертається до Кракова, де займається підготовкою матеріалів до Великого Збору революційної ОУН. Із наближенням німецько-радянської війни в українців знову з'явилася надія на відновлення Української Державності. На Заході розпочинається формування українських військових частин. Дмитро Мирон виїздить до Відня, де розташувався курінь "Роланд", для проведення політичного вишколу вояків.

З початком бойових дій він отримує наказ Проводу повернутися до Львова. 30 червня 1941року революційна ОУН під керівництвом Степана Бандери скликає у Львові Народні збори, на яких проголошує відновлення Української Держави та створює уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Постало нове нагальне завдання - явочним шляхом перебрати адміністративну владу на місцях. Однак німецька влада вороже поставилася до спроб відновити українську державність, розпочалися арешти та страти націоналістів.

15 липня 1941 року Дмитро Мирон прибув до Львова, де отримав наказ очолити особливу групу, метою якої було проголошення Акту про відновлення Української Державностів Києві. Уже поблизу Києва, в містечку Васильків, німцям вдалося заарештувати частину похідної групи, серед затриманих були Василь Кук, Тарас Онишкевич і Дмитро Мирон - "Орлик". Заарештованих відвезли до Луцька, звідкіля їм з товаришами вдалося втекти.

Після масових арештів, проведених гестапо, революційна ОУН перейшла в глибоке підпілля та розпочала масову збройну боротьбу проти ворога. У вересні 1941 року Дмитро Мирон бере активну участь в роботі І Конференції ОУН, що відбулася неподалік Львова. 27 вересня він одружився, а 29 вересня знову вирушив до Києва.

Навесні 1942 року Дмитро Мирон останній раз повернувся додому, щоб скласти звіт Проводові ОУН, а у квітні взяв участь у ІІ Конференції ОУН, що проходила на Бережанщині.

25 липня 1942 року у центрі Києва кулі гестапівських агентів обірвали життя полум'яного борця і теоретика українського націоналізму Дмитра Мирона. Помста не забарилася - за деякий час боївка ОУН під керівництвом Василя Сидора "Шелеста" знищила убивць "Орлика", виконавши заповідь Декалогу - "Пімстиш смерть Великих Лицарів".

"У своєму житті не знав ніколи і не любив хвилини безділля й спокою, вигоди, куріння чи інших слабостей. Ніхто не чув ніколи від нього ні одного слова жалю, нарікання, зневіри чи сумніву. Ніхто не бачив у його очах страху тоді, коли певна смерть чекала всіх. У нього був лише якийсь дивний, твердий усміх, неначе короткий полиск сталі й негайне тверде рішення", - згадували про Дмитра побратими.

Дмитро Мирон жив і боровся так, як учив жити й боротися інших, залишив нам Великий Заповіт Ідеї і Чину. Свята кров Дмитра Мирона, що пролилася на вулиці Києва, зродила нових месників-борців, які продовжили і продовжують боротьбу за Велику Україну. "Доля України вирішується в наших душах і серцях". Пам'ятаймо про це.